7. Умови розвитку української культури в хv-I половині хvii ст.

У XIV — першій половині XVII ст. культура України розвивалася в складних умовах. Роз'єднаність українських земель, відсутність єдиного політичного центру, тяжкий іноземний гніт, спустошливі турецько-татарські іга нестерпне гноблення польських, литовських, угорських, молдовських, турецьких і українських феодалів, що його зазнавали народні маси, — все це гальмувало розвиток продуктивних сил, формування української народності і становлення української національної культури.Та й за цих несприятливих умов культурний поступ в Україні не припинявся. Українська культура розвивалась на основі вітчизняних традицій попередніх віків, чуйно реагуючи на нові соціально-економічні й політичні процеси, що їх переживало українське суспільство. Одночасно з цим в Україні ширилися ідеї європейського Відродження, Ренесансу (від франц. Renaissance — Відродження) XIV — XVI ст. Це, передусім, були ідеї Гуманізму (від лат. hymanus — людський, людяний) і Реформації. Гуманісти виступали проти феодально-релігійної ідеології, церковних догм, проти підпорядкування життя людини церковним канонам, проти проповіді аскетизму, за право людини на вільний розвиток і земне щастя. Важливою рисою формування й становлення української культури, особливо з другої половини XVI і в першій половині XVII ст., була підпорядкованість її розвитку і інтересам визвольної боротьби-українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти наступу католицизму й унії. Одночасно із збройною боротьбою на Україні дедалі ширше розгорталася ідеологічна боротьба, спрямована проти намагання польських феодалів і католицького духівництва денаціоналізувати й окатоличити українське населення. В ідеологічній боротьбі, в якій український народ відстоював свою національну самобутність і незалежність, своє право на історичне існування, найактивнішу участь брало міське населення, оскільки міста були економічно більш розвинені, а міські жителі більш освічені й консолідовані. У центрі ідеологічної боротьби стояли створені міщанами церковні братства, які протистояли католицизму й унії, дбали про підтримку православних церков і монастирів, про створення шкіл і розвиток освіти, про заснування друкарень і видання літератури, особливо полемічної, а також підручників і т. ін. Наприкінці XVI ст. у культурному житті України особливо велику роль відіграли міста Львів і Острог, а з початку XVII ст. центром освіти і науки став Київ. Розвиток української мови.Однією з найважливіших ознак народності і нації та необхідною умовою розвитку національної культури є наявність єдиної мови, яка обслуговує всі класи і є загальнонародною. Уже в літературних пам'ятках XIV — XV ст. чітко відбито риси, властиві українській мові. У XVI — першій половині XVII ст. українська мова, особливо розмовна, розвивалася далі. Офіційно-канцелярською, державною мовою в Литовській державі була «руська мова», що склалася на основі староруської мови часів Київської Русі. «Руська мова» стала важливим етапом у формуванні української і білоруської національних мов. До цієї мови дедалі активніше вливалися елементи народної, «посполитої» мови, якою говорили народні маси. Усна народна творчість.Найяскравіше формування української мови і участь народних мас у творенні духовної культури виявилися в усній народній творчості. У XIV — першій половині XVII ст. продовжувала розвиватися обрядова народна поезія, що своїми початками сягає в давнішні часи,— весільні пісні, поховальні голосіння, колядки, щедрівки, веснянки тощо. Книгодрукування в Україні.Для розвитку культури величезне значення мало поширення друкованих книг і початок та розвиток друкарства. Велику роль відіграло зародження в Кракові й Чорногорії наприкінці XV ст. видання книг кирилицею на церковнослов'янській мові. У 1491 р. у Кракові міщанин із Франконії німець Швайпольт надрукував кириличним шрифтом богослужебні книги «Октоїх», «Часослов» і «Псалтир». Ці книги мали велике поширення в Україні, а через неї і в Росії.У Великому князівстві Литовському книгодрукування почав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина (бл. 1490—1540 рр.). Спочатку у Празі у 1517 р. він видав церковнослов'янською мовою «Псалтир» і частини «Біблії». Переїхавши до Вільно, Скорина видав «Малу подорожню книжицю» (1522 р.) та «Апостол» (1525 р.). Освіта.Про стан шкільної освіти в Україні у XIV — XV ст. документальних даних дуже мало. Тоді школи, мабуть, існували при монастирях, церквах, благодійних установах і в маєтках деяких феодалів. Учителями здебільшого були дяки, що навчали дітей елементарної грамоти, молитов, церковного співу. Окремі українці здобували знання в школах Польщі, Чехії, Німеччини, де наука на той час досягла більш високого рівня. Так, син ремісника з М.Дрогобича (Східна Галичина) Юрій Котермак (Юрій Дрогобич) (1450—1494 рр.) закінчив Краківський університет, дістав у ньому ступені бакалавра і магістра, потім перейшов у Болонський університет (Італія), де здобув ступінь доктора, викладав астрономію і медицину, в 1481 — 1482 pp. був ректором. У 1483 р. у Римі вийшла книга Дрогобича «Прогностична оцінка 1483 року», в якій автор подав багатий матеріал з астрономії і географії, виклав оригінальні думки, зокрема зробив першу в друкованій літературі спробу визначити географічну довготу міст нашої країни. Ця книга є першою відомою нам книжкою, надрукованою автором з України.У другій половині XVI — першій половині XVII ст., у зв'язку з наступом католицизму й насадженням в Україні уніатства, з одного боку, та розгортанням визвольного руху — з другого, загострюється боротьба і в галузі шкільної освіти. Література. Полемічні твори.Піднесення визвольної боротьби проти гніту шляхетської Польщі, боротьби проти католицизму й унії, становлення української мови, злет усної народної творчості, початок книгодрукування, активізація освітньої діяльності, зростання національної свідомості українського народу — все це спричинилося й до інтенсивного розвитку української літератури. Отже, протягом XIV — першої половини XVII ст., в складних умовах роз'єднаності українських земель і відсутності єдиної української держави, розвивалась українська національна культура. З посиленням національно-релігійного й соціального гноблення, насильницької політики покатоличення й полонізації, що її проводили урядові кола й феодали Польщі, розвиток української культури наприкінці XVI — початку XVII ст. набув характеру національно-культурного відродження. Зберігаючи й розвиваючи рідну мову й культуру, український народ відстоював право на свою національно-культурну й державну незалежність, на свою самостійність.