Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

3 курс.История костюма. Ответы к билетам

.doc
Скачиваний:
27
Добавлен:
20.02.2016
Размер:
96.26 Кб
Скачать

Ме­со­по­та­мія (Шу­ме­ри, Ас­си­рія, Ва­ви­лон). Іде­ал чо­ло­ві­чої кра­си в Ме­со­по­та­мії це не­зла­м­на міць ті­ла і не­про­ни­к­на хо­ло­д­ність об­лич­чя, аб­со­лю­т­на му­жність і во­ля, ви­ра­же­ні фі­гу­рою при­оса­д­ку­ва­тою і мо­гу­т­ньо­ю. У Ас­си­рії зна­т­ні лю­ди при­ді­ля­ли ве­ли­ку ува­гу ро­с­лин­но­с­ті на об­лич­чі. Во­лос­ся, бо­ро­да й ву­си по­ви­нні бу­ли бу­ти ре­те­ль­но до­гля­ну­тим і за­ви­ти­ми скла­д­ним, стро­го гео­ме­т­ри­ч­ним чи­ном. Ву­си, ба­ке­н­ба­р­ди й во­лос­ся на під­бо­рід­ді за­ви­ва­ли дрі­б­ни­ми ку­че­ря­ми, а ни­ж­ню ча­с­ти­ну бо­ро­ди за­плі­та­ли в кі­с­ки. Уся бо­ро­да як би роз­ді­ля­ла­ся на кі­ль­ка яру­сів. Во­лос­ся іно­ді фа­р­бу­ва­ли, а блиск і по­трі­б­ну фо­р­му за­чі­с­ці до­да­ва­ли за до­по­мо­гою рі­з­них ма­сел і по­мад..

Па­ра­д­ний цар­сь­кий ко­с­тюм в Ас­си­ро-­Ва­ві­ло­нії скла­да­в­ся з де­кі­ль­кох одя­гів. До­в­га ка­н­ді з ко­ро­т­ки­ми ру­ка­ва­ми бу­ла об­ши­та вни­зу до­ро­гою пу­р­пу­р­ною ба­х­ро­мою і при­кра­ше­на ви­ши­в­ко­ю. Стя­га­ла­ся во­на на та­лії по­ясом із ки­с­тя­ми. По­верх ка­н­ді на­ки­да­в­ся ву­зь­кий плащ – "ко­нас", краю йо­го та­кож бу­ли об­ши­ті гу­с­тою ба­х­ро­мо­ю. По­верх ко­на­са че­рез пле­че на­ді­ва­в­ся пе­ре­в'яз із ба­х­ро­мо­ю. Пе­ре­в'яз, з ба­х­ро­мою бу­ла не­од­мін­ною де­тал­лю цар­сь­ко­го і жре­ць­ко­го одя­ган­ня. Во­на слу­жи­ла зна­ком від­мін­но­с­ті в ко­с­тю­мі зна­ті: ши­ро­кі і до­в­гу но­си­ли ви­щі чи­но­в­ни­ки, ву­зь­кі й ко­ро­т­ку – цар­сь­кі слу­ги. Цар­сь­ка ко­ро­на – "кі­да­ріс", ви­го­то­в­ля­ла­ся з тон­кої бі­лої по­вс­ті. Зве­р­ху кі­да­ріс при­кра­ша­ли зо­ло­ті ка­р­бо­ва­ні пла­с­ти­н­ки. Ве­ль­мо­жі в Ас­си­рії но­си­ли ді­а­де­ми, кі­ль­ця, пе­р­с­ні й сер­ги най­рі­з­но­ма­ні­т­ні­шої фо­р­ми, бра­с­ле­ти на за­п'я­с­тях і ви­ще лі­к­тя. Спо­ча­т­ку бра­с­ле­ти ма­ли фо­р­му спі­ра­ль­но­го об­ру­ча, ча­с­то при­кра­ше­но­го зві­ри­ною го­ло­вою, пі­з­ні­ше їх ста­ли ро­би­ти у ви­ді пло­с­ких ши­ро­ких кі­лець.

В Ас­си­рії жі­но­чий ко­с­тюм май­же не від­рі­з­ня­в­ся від чо­ло­ві­чо­го. Скла­да­в­ся він із тих же еле­ме­н­тів, що і чо­ло­ві­чий, і змі­ню­ва­в­ся під йо­го впли­вом. Жі­н­ки но­си­ли про­с­ті пря­мі плат­тя з до­в­ги­ми ру­ка­ва­ми і ма­ле­нь­кі ша­по­ч­ки без по­лі­в. На го­ло­ві стрі­ч­кою змі­ц­ню­ва­ли по­кри­ва­ло, що за­кри­ва­ло пле­чі й спи­ну. Ніж зна­т­ні­ше бу­ла жі­н­ка, тим більш ба­х­ро­ми бу­ло на її одя­зі. У про­с­тих жі­нок ба­х­ро­ма на ко­с­тю­мі бу­ла від­су­т­ня.

Дре­в­ній Єги­пет. У Єги­п­ті на­се­лен­ня по­ді­ля­ло­ся на ка­с­ти, і всі сто­ро­ни жит­тя – від на­слі­ду­ва­но­го ро­ду ді­я­ль­но­с­ті до ко­с­тю­му – стро­го ре­г­ла­ме­н­ту­ва­ли­ся. Ба­га­то­ві­ко­вої не­змін­но­с­ті су­с­пі­ль­но­го уст­рою від­по­ві­да­ла ба­га­то­ві­ко­ва ж «за­с­ти­г­лість» форм одя­гу. У Дре­в­ньо­му Єги­п­ті кра­си­ва жі­н­ка по­ви­нна бу­ла ма­ти: стру­н­ку, пло­с­ку фі­гу­ру з до­в­ги­ми но­га­ми, сму­г­ля­с­ту шкі­ру, рі­в­ний ру­м'я­нець і жо­р­с­т­ке чо­р­не во­лос­ся; по­мі­т­но гри­му­ва­ти об­лич­чя і ви­то­н­че­не під­кре­с­лю­ва­ти де­які від­кри­ті ча­с­ти­ни ті­ла.

Най­більш роз­по­всю­дже­ний вид одя­гу дре­в­ніх єги­п­тян – одяг, що дра­пі­ру­єть­ся і глу­хий на­кла­д­ний одяг. На про­тя­зі усі­єї іс­то­рії Дре­в­ньо­го у ко­с­тю­мі пред­ста­в­ни­ків усіх со­ці­а­ль­них груп і кла­сів бу­ли при­су­т­ні два пред­ме­ти одя­гу. Рі­з­ни­ця бу­ла ли­ше в цін­но­с­ті й кра­сі ви­ко­ри­с­то­ву­ва­них тка­нин, кі­ль­ко­с­ті при­кра­сі, скла­д­но­с­ті за­чі­сок і го­ло­вних убо­рів. Схе­н­ті — на­бе­д­рен­на по­в'я­з­ка в чо­ло­ві­ків. Ка­ла­зі­рис — ву­зь­ка спі­д­ни­ця-­са­ра­фан, що ту­го об­ля­гає жі­но­че ті­ло. Зши­тий з од­но­го або двох пря­мо­ку­т­них шма­т­ків тка­ни­ни, він крі­пи­в­ся на пле­чах на од­ній або двох ши­ро­ких бре­те­ль­ках. У Єги­п­ті пра­г­нен­ня до ву­зь­ко­го одя­гу, що об­ля­гає ті­ло, ви­яв­ля­лось на­віть у дра­пі­ру­ван­нях, що зви­чай­но скрі­п­лю­ва­ли у де­кі­ль­кох мі­с­цях, от­чо­го лю­ди зда­ють­ся спо­ви­ти­ми, а їх­ньо­го ру­ху — за­у­че­ни­ми.

У Єги­п­ті. чо­ло­ві­чий і жі­но­чий одяг був за­сно­ва­ний на ко­н­т­ра­с­ті, як ко­льо­ру, так і ма­те­рі­а­лу. На м'я­ко­му глад­ко­му ма­те­рі­а­лі жі­но­чо­го одя­гу або на ого­ле­но­му ті­лі ви­ді­ля­ють­ся ре­ль­є­ф­ні ко­льо­ро­ві сму­ги фа­я­н­со­во­го на­ми­с­та (най­ча­с­ті­ше си­ніх і зе­ле­них ко­льо­рів), що утво­рять як би ко­мір і до­по­в­ню­ють чо­ло­ві­чий і жі­но­чий одяг. Са­ме в Єги­п­ті ви­ни­к­ли усі ви­ди при­крас із до­ро­го­цін­них ка­ме­нів (пе­р­с­ні, бро­ш­ки, сер­ги, бра­с­ле­ти, ді­а­де­ми). Це юве­лі­р­не ми­с­те­ц­т­во, як із бо­ку тех­ні­ки, так і ху­до­ж­ньої ви­ра­з­но­с­ті, вла­с­не ні­хто і ні­ко­ли не пе­ре­ве­р­шив. У Єги­п­ті гри­му­ва­ли­ся, як чо­ло­ві­ка, так і жі­н­ки, і від­по­ві­д­но до вста­но­в­ле­ної тра­ди­ції об­во­ди­ли очі, фа­р­бу­ва­ли що­ки, бро­ви і гу­би.

Ос­но­в­ною тка­ни­ною, із якої ви­го­то­в­ля­ли­ся одя­ги в Єги­п­ті бу­ли льон і ба­во­в­на. Єги­пет - ро­ді­на льо­ну. То­н­кі, по­ді­б­ні га­зу, про­зо­рі, пру­ж­ні бі­лі тка­ни­ни, у то­му чи­с­лі ле­ге­н­да­р­ний ви­ссон, плі­си­ру­ва­ли, го­ф­ру­ва­ли, но­си­ли так, що про­зо­рість впе­р­ше в іс­то­рії ко­с­тю­ма ство­рю­ва­ла ефект ті­ла роз­дя­г­не­но­го й одя­г­не­но­го од­но­ча­с­но.

Гре­ці­я. У Гре­ції кра­си­ва жі­н­ка по­ви­нна бу­ла ма­ти: ве­ли­кі бла­ки­т­ні, опу­к­лі очі з окру­г­лою лі­ні­єю брів, сві­т­лу шкі­ру, зла­то­ку­д­ре во­лос­ся, пра­ви­ль­ну пря­му лі­нію но­са, не­ви­со­ке чо­ло, що об­ра­м­ля­ли ко­ро­т­кі за­ви­т­ки. Спри­я­т­ли­ві клі­ма­ти­ч­ні умо­ви, з од­ні­єї сто­ро­ни й ес­те­ти­ч­не ста­в­лен­ня до люд­сь­ко­го ті­ла, з ін­шої, ви­зна­чи­ли ле­г­кість і га­р­мо­ній­ність гре­ць­ко­го ко­с­тю­ма. У Гре­ції іс­ну­вав культ пре­кра­с­но­го люд­сь­ко­го ті­ла. На про­тя­зі усі­єї сво­єї іс­то­рії да­в­ньо­гре­ць­кий одяг від­рі­з­ня­єть­ся ве­ли­кою ста­бі­ль­ні­с­тю ти­пу, у яко­му спо­лу­ча­ла­ся про­с­то­та по­крою з ви­со­кою ху­до­ж­ні­с­тю форм, ство­рю­ва­них дра­пі­ру­ван­ням. Стро­га конс­тру­к­ти­в­ність, що бу­ла вла­с­ти­ва всьо­му ми­с­те­ц­т­ву Гре­ції кла­си­ч­но­го пе­рі­оду ви­яв­ля­єть­ся й у ко­с­тю­мі. Тка­ни­ни при­кра­ша­ли ор­на­ме­н­том у тих ви­па­д­ках, як­що по­трі­б­но бу­ло під­кре­с­ли­ти ос­но­в­ні й іс­то­т­ні мо­ме­н­ти в ком­по­зи­цій­но­му за­ду­мі — ри­т­мі­ч­не чер­гу­ван­ня дра­пі­ру­вань ди­п­ло­і­дия і не­з­ши­тих сто­рін пе­п­ло­са, краю гі­ма­ти­я.

Хі­тон — ни­ж­ній одяг гре­ків (жі­но­чий і чо­ло­ві­чий), що скла­дає зі шма­т­ка тка­ни­ни, ско­ле­но­го на пле­чах пря­ж­ка­ми. Фі­бу­ли пря­ж­ки для ско­лю­ван­ня одя­гу (зви­чай­но кру­г­лої фо­р­ми). Ек­зо­мій — хі­тон, уко­ро­че­ний до се­ре­ди­ни сте­гон і при­спу­ще­ний з од­но­го пле­ча. Пе­п­лос – вер­х­ній одяг, що має чи­с­лен­ні скла­д­ки, но­си­ли жи­те­ль­ки Дре­в­ньої Гре­ці­ї. Вер­х­ня ча­с­ти­на хі­то­на, ві­ді­гну­та до та­лії ди­п­ло­ді­он. Ча­с­ти­на хі­то­на, спу­ще­на над та­лі­єю у ви­гля­ді бу­фа — ко­л­поз. Хі­тон іо­ній­сь­ко­го зра­з­ку ро­би­ли з м'я­ких, до­сить то­н­ких тка­нин, що під­да­ва­ли­ся спе­ці­а­ль­но­му го­ф­ру­ван­ню. Ле­г­кий ши­ро­кий шарф гре­ць­ких жі­нок — ка­лі­п­т­ра. Жі­но­ча го­ло­вна при­кра­са (у Гре­ції) у ви­гля­ді на­пів­кру­г­ло­го не­ви­со­ко­го ко­ко­ш­ни­ка — сте­фа­на. Кре­пі­ди — ни­зь­ке взут­тя, що пред­ста­в­ляє со­бою пі­дош­ву з бо­р­ти­ком, до якої при­крі­п­ле­ні ву­зь­кі ре­мі­н­ці. Гре­ць­кий плащ пря­мо­ку­т­ної фо­р­ми, скла­д­но дра­пі­ро­ва­ний на фі­гу­рі ги­ма­тий. Гре­ць­кий до­спех, ви­ку­ва­ний за фо­р­мою ті­ла, ча­с­то при­кра­ше­ний ре­ль­є­ф­ни­ми зо­бра­жен­ня­ми — то­ракс.

РИМ. У Ри­мі вва­жа­ло­ся кра­си­вим, ко­ли жі­н­ка ви­гля­да­ла ве­ли­ч­но і мо­ну­ме­н­та­ль­но. По­ві­ль­ність у хо­ді, без­до­ган­ність у ко­с­тю­мі, де­яка те­а­т­ра­ль­ність у ру­хах вва­жа­ли­ся вер­хи до­бі­р­но­с­ті. Жі­н­ка ско­ря­ла окру­г­лі­с­тю пліч, ши­ро­ки­ми сте­г­на­ми, пло­с­ки­ми гру­дь­ми і зо­ло­та­вим во­лос­сям.

Рим­сь­кий ни­ж­ній одяг – ту­ні­ка ( т а л а р і с — ту­ні­ка зна­ті, що ма­ла до­в­гі ву­зь­кі ру­ка­ва, ко­ло­м­би­ум, — ко­ро­т­ка до се­ре­ди­ни ікр, з не­ве­ли­ки­ми ру­ка­ва­ми, до­в­га ши­ро­ка ту­ні­ка з ру­ка­ва­ми — да­л­ма­ти­ка. Рим­сь­кий плащ, зви­чай­но ова­ль­ної фо­р­ми, при­на­ле­ж­ність «ві­ль­но­го» ри­м­ля­ни­на» — то­га. Іно­зе­м­ці не но­си­ли то­гу, то­му що це бу­ло за­бо­ро­не­но за­ко­но­м. Та­кож то­гу не ма­ли пра­во но­си­ти ви­гна­н­ці та ра­би. Ко­ро­т­кий рим­сь­кий плащ із гру­бої во­в­ни — са­гум. Плащ, зви­чай­но, кру­г­лої фо­р­ми, що мав у центрі ви­різ для го­ло­ви. – пе­ну­ла. Жі­но­че плат­тя ти­пу ту­ні­ки з при­ши­тої до по­ді­лу обо­р­кою — сто­ла.

Єв­ро­пей­сь­ке се­ре­д­ньо­віч­чя. Як в ар­хі­те­к­ту­рі, так і в ко­с­тю­мі ро­ман­сь­кий стиль скла­ла­ся за­вдя­ки схре­щу­ван­ню двох куль­тур — рим­сь­кої (ан­ти­чної) і мі­с­це­вої (ва­р­вар­сь­кої). У пе­рі­од ран­ньо­го єв­ро­пей­сь­ко­го се­ре­д­ньо­віч­чя ( ро­ман­сь­кий стиль) ко­с­тюм від­рі­з­ня­ли ці­лі­с­ність, чі­т­кість конс­тру­к­ції, ве­ли­ка щіль­ність. Весь одяг крім жі­но­чих ву­а­лей був не­про­ни­к­ний як сті­на. При­оса­д­ку­ва­ті про­по­р­ції до­да­ва­ли одя­го­ві со­лі­д­ність і ве­ли­ча­вість. Яс­к­ра­ві ор­на­ме­н­ти й ви­ши­в­ка під­кре­с­лю­ва­ли про­с­то­ту ос­но­ви. У се­ре­д­ньо­ві­ч­ній Єв­ро­пі чо­ло­ві­чий одяг скла­да­в­ся з двох ту­нік, на­дя­г­ну­тих один на од­но­го.

Осо­би­с­тий про­с­тір на­дій­не «ві­д­го­ро­джу­ва­ло­ся» ва­ж­ки­ми на­ки­д­ка­ми й пла­ща­ми. У Єв­ро­пі пе­рі­оду ран­ньо­го се­ре­д­ньо­віч­чя) тка­ни­ни бу­ли безві­зе­ру­н­ко­ви­ми, одяг при­кра­ша­ла­ся ху­т­ря­ною опу­ш­кою або ви­ши­тою ві­зе­ру­н­ко­вою об­ля­мі­в­ко­ю. Де­ко­ра­ти­в­ність ко­с­тю­ма до­ся­га­ла­ся спо­лу­чен­ням ко­льо­рів.

За­хід­но­євро­пей­сь­ке Се­ре­д­ньо­віч­чя ство­ри­ло свій іде­ал жі­но­чої кра­си. Вва­жа­ло­ся кра­си­вим, щоб жі­н­ка бу­ла ви­со­ка, гра­ці­о­з­на з ву­зь­кою та­лі­єю і ву­зь­ки­ми по­хи­ли­ми плі­ч­ми, пло­с­кою гру­д­дю, стру­н­кою (пло­с­кою) фі­гу­ро­ю. Жі­н­ка по­ви­нна бу­ла ма­ти бі­лу як лі­лія шкі­ру, до­в­ге зо­ло­та­ве за­ви­те во­лос­ся, ве­ли­кі зе­ле­ні або бла­ки­т­ні очі, пря­мий но­сик, ма­ле­нь­кий усмі­х­не­ний ро­тик і ямо­ч­ку на під­бо­рід­ді. В іс­то­рії се­ре­д­ньо­ві­ч­ної Єв­ро­пи був пе­рі­од, ко­ли ве­ли­кою по­ша­ною ко­ри­с­ту­ва­ли­ся ва­гі­т­ні жі­н­ки, — адже ма­си лю­дей ги­ну­ли в не­скін­чен­них вій­нах, від епі­де­мій хо­ле­ри, чу­ми, і по­трі­б­но бу­ло по­пов­ню­ва­ти на­се­лен­ня. У цей час до­в­гий по­діл спі­д­ни­ці ста­ли під­би­ра­ти збо­ку або по­пе­ре­ду і дра­пі­ру­ва­ти на жи­во­ті.

У се­ре­д­ньо­ві­ч­ній Єв­ро­пі жі­но­чий ко­с­тюм, як і чо­ло­ві­чий, скла­да­в­ся з двох ту­нік, на­дя­г­ну­тих од­на на ін­шу, ці ту­ні­ки бу­ли до­в­ги­ми, до щи­ко­ло­т­ки. Під ни­ж­ню ту­ні­ку на­дя­га­ли по­ло­т­ня­ну ка­мі­зу — со­ро­ч­ку. Ту­ні­ки на­зи­ва­ли­ся кот­та й сюр­ко. Чо­ло­ві­ки обо­в'я­з­ко­во но­си­ли шта­ни.

Ос­но­ви крою бу­ли за­кла­де­ні у XIII сто­літ­ті. У XIII в. у ко­с­тю­мах упе­р­ше з'яв­ля­ють­ся вши­в­ні ру­ка­ви. Спо­ча­т­ку ру­ка­ва при­ши­ва­ли тим­ча­со­во, на день, а уве­че­рі від­по­рю­ва­ли, то­му що одяг був ду­же ву­зь­кої і зня­ти йо­го ін­ак­ше бу­ло не­мо­ж­ли­ве. Роз­сті­б­ні фо­р­ми одя­гу (тоб­то одяг, що мав роз­різ по­пе­ре­ду від вер­ху до ни­зу), а та­кож ко­мі­ри з'яв­ля­ю­ть­ся. в XIV сто­літ­ті.

Ха­ра­к­те­р­ною ри­сою си­лу­ету одя­гу XIII і XIV вв. ста­ють ви­тя­г­ну­ті го­ти­ч­ні про­по­р­ці­ї.

У XIV в. у чо­ло­ві­чо­му ко­с­тю­мі з'яв­ля­єть­ся два мо­д­них на­пря­м­ки - мо­да «ко­ро­т­ко­го» і мо­да «до­в­го­го» одя­гу. Льон і во­в­на бу­ли ос­но­в­ною тка­ни­ною, із якої ви­го­то­в­­ся одя­г в Єв­ро­пі пе­рі­оду ран­ньо­го се­ре­д­ньо­віч­чя. У пе­рі­од пі­з­ньо­го Се­ре­д­ньо­віч­чя найбільш мо­д­ною тка­ни­ною вва­жа­в­ся ок­са­мит, що з'яв­и­в­ся у цей час. У пе­рі­од пі­з­ньо­го Се­ре­д­ньо­віч­чя тка­ни­ни ба­га­то ор­на­ме­н­ту­ва­ли­ся, улю­б­ле­ним був ро­с­лин­ний ор­на­мент. Пе­ре­ва­жа­ли яс­к­ра­ві ко­льо­ри. Си­м­во­лі­ч­ність бу­ла ха­ра­к­те­р­на для се­ре­д­ньо­ві­ч­ної куль­ту­ри. Ко­ж­но­му ко­льо­ро­ві на­да­ва­ли осо­б­ли­во­го зна­чен­ня. Так чи­с­то­ту й ві­ру си­м­во­лі­зу­вав бі­лий, чо­р­ний – ско­р­бо­ту, ві­р­ність; го­лу­бий – ні­ж­ність. Пе­р­ші за­ко­ни про­ти роз­ко­ші, а та­кож за­ко­ни про ра­н­ги в одя­зі, що про­по­ну­ють стро­гі об­ме­жен­ня у ви­бо­рі тка­нин і фо­р­мі одя­гу для рі­з­них кла­сів су­с­пі­ль­с­т­ва, ви­да­ють­ся в XIII сто­літ­ті.

ВІЗАНТІЯ. Для візантійця іде­а­ль­но пре­кра­с­на лю­ди­на - це лю­дина у пре­кра­с­них одя­гах: бли­с­ка­ю­чих, ві­зе­ру­н­ко­вих, шо­в­ко­во-­ко­в­з­них або шорстких парчевих, які, по мо­ж­ли­во­с­ті, ховають ті­ло. Від­по­ві­д­но до ес­те­ти­ч­них іде­а­лів Ві­за­н­тії жі­н­ка по­ви­нна бу­ла ма­ти по­дов­же­ний овал об­лич­чя (блі­до­го з про­па­с­ним ру­м'я­н­цем), ве­ли­кі до­в­га­с­ті очі, що сі­я­ють не­зе­м­ним сві­т­лом, ви­со­ке чо­ло, то­н­кий ніс і ма­ле­нь­кий рот. Для ві­за­н­тій­сь­кої мо­ди ті­ло лю­ди­ни і при­ро­да не ста­но­в­лять ін­те­ре­су, мода ство­рює з фі­гу­ри як бы сти­лі­зо­ва­ний аб­с­т­ра­к­т­ний три­ку­т­ник, за­по­в­не­ний ба­га­тою де­ко­ра­ці­єю й орнаментом. У Ві­за­н­тії за­ро­ди­ла­ся но­ва жі­но­ча мо­да но­си­ти від­ра­зу по кі­ль­ка одя­гів, що вдя­га­ли­ся од­ин на ін­ший. Це бу­ли ши­ро­кі ту­ні­ки сороч­ко­о­б­ра­з­но­го по­крою, яким до­да­ли ще ру­ка­ви. Ни­ж­ній одяг мав при­ля­га­ю­чі ру­ка­ви, а вер­х­ня – ши­ро­кі. По­верх цих ту­нік удя­га­в­ся ще тве­р­дий плащ. У Ві­за­н­тії ос­но­ву жі­но­чої мо­ди ство­рю­ють зна­ки від­зна­ки. Жі­н­ка пе­ре­тво­ри­ла­ся у ве­ль­мо­ж­ну па­ні. Чим більш оша­т­ні­ше, па­ра­д­ні­ше, був ко­с­тюм ві­за­н­тій­ця, тим бі­ль­ше він ви­ко­ри­с­то­ву­вав пред­ме­тів одя­гу, що скра­да­ли сво­єю багатошаровістю при­ро­д­ні фо­р­ми і про­по­р­ці­ї. Одяг за­ли­шав від­кри­ти­ми тіль­ки кін­чи­ки ба­ш­ма­ків, ки­с­ті рук і обличчя. До­в­гий одяг із не­гну­ч­ких тка­нин, що уни­кал на­віть підперізування (щоб не ви­яв­ля­ти та­лію), май­же стер рі­з­ни­цю між чо­ло­ві­чим і жі­но­чим ко­с­тю­мом.

Ві­за­н­тія бу­ла ви­ро­б­ни­ком во­в­ни й ім­по­р­ту­ва­ла свої тка­ни­ни в ін­ші кра­ї­ни. Із се­ре­ди­ни VI сто­літ­тя там уже зна­ли се­к­рет ви­ро­б­ни­ц­т­ва шо­в­ку. Ві­зе­ру­н­ки на кра­щих тка­ни­нах бу­ли ве­ли­ко­фі­гу­р­ні і за­да­ва­ли ма­с­ш­таб усьо­му одя­гу, то­му що кро­ї­ти тка­ни­ну при­хо­ди­ло­ся так, щоб ко­жен де­ко­ра­ти­в­ний еле­мент був до­б­ре по­мі­т­ний. В за­ле­ж­но­с­ті від ха­ра­к­те­ру си­м­во­лі­ч­них фі­гур ор­на­ме­н­ту ма­те­рії на­зи­ва­ли - «ле­ви­ни­ми», «о­р­ли­ни­ми», «па­ви­ни­ми».

6