Періодична преса Росії хvііі – хіх ст.

Соціально-економічний розвиток Росії кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. вимагав подолання господарської та культурної відсталості, реорганізації державного апарату, посилення оборонної потужності, будівництва мануфактур. Історично обумовлені перетворення в галузі економіки, політики та культури були здійснені Петром І: реформа центрального та місцевого управління, підлегла церкви державі, створення регулярної армії та військово-морського флоту, насадження мануфактур, заснування друкарень та ін. Реформи сприяли зміцненню міжнародного авторитету Російської держави й отримали схвалення та підтримку в публіцистичних працях І. Посошкова, Ф. Прокоповича та інших літераторів.

Однак перетворення здійснювались за рахунок посилення експлуатації народних мас, що викликало їхнє незадоволення, проявом якого стали астраханське повстання 1705 – 1706 рр., заворушення найманих робітників на московських підприємствах легкої промисловості в 1721 – 1722 рр., виступи селян в 1720-і рр. у зв’язку із запровадженням подушного податку та ін.

Викликана до життя політичними, економічними та культурними потребами країни, перша друкована газета “Ведомости” (1702 – 1727) відобразила в своїй сутності протиріччя епохи петровських перетворень. З одного боку, вона стала важливим явищем національної культури, сприяла демократизації мови, здійснювала просвітницьку функцію. З другого – служила цілям пропаганди внутрішньої та зовнішньої політики уряду, монопольно впливала на думки читачів у монархічному дусі.

Газета виходила під безпосереднім доглядом Петра І, її статут визначався тими вимогами, які він висував до друкованої продукції: “…щоб ті креслення та книги надруковані були до слави нашої, великого государя, нашої царської величності превисокого імені і всього нашого російського царства між європейськими монархи квітучої, більшої похвали й спільній народній користі та прибутку”.

Сподвижники Петра І Петро Синявич, Борис Волков, котрі активно підтримували його реформи, брали участь у підготовці та випуску “Ведомостей” і в своїх розмірковуваннях про газету виявляли турботу про оперативність, доступність, якісне оформлення видання.

Враховуючи мету видання та інтереси читачів “Ведомостей”, Б. Волков говорить про “новину” як найважливішу ознаку газети, без якої вона втрачає свою специфіку й перетворюється на “меморій заради гісториків”. Для забезпечення регулярності виходу та оперативності газети він пропонував друкувати її таким чином, “щоб одна нова відомість у запасі була”. В основу його висловлення про призначення “Ведомостей” покладені ідеї сучасності та загальної користі: “Наші авізії цінуються за коротку послідовну історію та друкуються для народної користі та подання височайшим особам”.

Міркування Б. Волкова про короткий виклад узгоджувалися з положенням петровського “Указу про потребу перекладу економічних книг” (1724): “Оскільки німці зазвичай звикли багатьма оповіданнями погані книги свої наповнювати, тільки для того, щоб великими здавались, чого, крім самої справи та короткої перед будь-якою річчю розмови, перекладу не належить, але й вищеназвана розмова, щоб не бездіяльною заради краси, але для розуміння та наставництва про те для читаючого була”.

Не без впливу традицій російської книжкової графіки та досвіду європейської періодики перша російська друкована газета “Ведомости” мала невеликий формат (1/12 аркуша), текст розміщувався на одну колонку, набирався кирилицею (номер від 1 лютого 1710 р. набраний цивільним шрифтом). Перехід на цивільний шрифт зробив газету доступнішою для читачів.

Петровські “Ведомости” дають зразки застосування кольорового друку. У листі Петра І про перемогу над шведами під Полтавою перші абзаци надруковані кіноваррю. Застосування кольорового друку асоціюється у читача з важливістю оприлюдненого повідомлення.

У “Ведомостях” з’являються візерунки й заставки, які мають декоративне призначення. Щоб відокремити художній текст від звичайного, а також підкреслити особливу його важливість, вітальні вірші М. Аврамова Петру І оточені у “Ведомостях” рамкою-малюнком.

“Ведомости” носили переважно інформаційний характер. Будучи “газетою новин”, вони здійснювали політичні завдання не тільки завдяки тенденційному відборові фактів, їхньому коментуванню, а й розміщенню на полосі. Так, про тимчасові невдачі Петра І у ході Північної війни “Ведомости” не повідомляли. Натомість інформація про перемоги подавалася таким чином, щоб кидалася у вічі, на перших сторінках, а іноді і в спеціальних випусках. Форма подачі та коментар такої визначної події, як повстання під керівництвом К. Булавіна, підтверджують політичну тенденційність газети: “Донський козак, злодій і боговідступник Кондрашка Булавін задумав… учинити бунт. Зібрав до себе кілька злодіїв та однодумців, і посилав чарівні листи в багато міст і сел, закликаючи до свого злодійського однодумства” (1703. – 20 липня).

У замітках “Ведомостей”, що передають авторське ставлення до зображуваних фактів, детально описують події, коментують висловлювання, виявляється тенденція до відбруньковування інформаційних жанрів – репортажу, звіту, інтерв’ю. Кореспонденції на військові теми містять у собі зачатки аналітичного розгляду фактів. Розвиток жанрів у “Ведомостях” йшов інтенсивно, як і все економічне, політичне та культурне життя Росії в епоху петровських перетворень.

“Ведомости” друкувались до 1711 р. у Мсскві, потім у Петербурзі. Ціна за номер становила від 1 до 4 грошей, тобто від 0,5 до 2 копійок (щоденний заробіток їхнього набірника дорівнював 3 грошам); тираж коливався від кількох десятків до кількох тисяч примірників (номер з повідомленням про Полтавську битву віддрукований у кількості 2500 прим.). Періодичність, обсяг номера, формат і навіть заголовок газети не були сталими.

Таким чином, у перші десятиріччя ХVІІІ ст. єдиним різновидом періодики в Росії була газета, яка набувала своїх типологічниї особливостей у змісті, оформленні, системі жанрів, переважно інформаційних, серед яких домінуючу роль відігравала замітка. Після смерті Петра І в пору палацових переворотів, які тільки-но розпочалися, “Ведомости” припинили свої існування, друкарська справа перейшла до компетенції Академії наук і Московського університету. Періодична преса зазнала змін, обумовлених розвитком і спеціалізацією економіки та науки, усвідомленням журналістикою своїх можливостей: збільшилася кількість газет, розширилася їхня географія, виник журнал, зміцніли наукова та спеціальна періодика. З переходом преси до компетенції Академії наук у періодику прийшли вчені, стали на чолі її, популяризація досягнень науки висунулась на перший план.

Із 1728 р. видаються “Санкт-Петербургские ведомости”, першим редактором яких став Г.Ф. Міллер. Із 1728 по 1742 рр. газета мала додаток “Исторические, генеалогические и географические примечания”. Із 1756 р. Московський університет розпочав видання “Московских ведомостей”. У січні 1755 р. вийшов перший номер журналу “Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие”, редактором його був Г.Ф. Міллер.

Забезпечуючи науково-просвітницькі завдання, академічна журналістика зверталась до жанрів наукової та науково-популярної статті, рецензії, нарису. Так, у “Примечаниях к ведомостям” публікуються статті Я. Штеліна з історії й теорії драматургії, поезії. Зі статтями на літературні теми виступає в “Ежемесячных сочинениях” В. Тредіаковський. Цикл статтей історико-краєзнавчого характеру друкує Г. Міллер, викладаючи результати свого десятирічного перебування з науковою експедицією в Сибіру. Статті М. Ломоносова, В. Татищева та інших вчених зробили значний внесок у розвиток не лише вітчизняної, а й світової науки й культури.

Завданням просвіти читача служив жанр рецензії. Тут розглядалися як наукові праці, так і літературні, російські та зарубіжні. Як правило, рецензії являли собою переказ твору та його загальну оцінку з незначними елементами аналізу. Часом вони поступалися місцем анотаціям на нові книги з уривками з них. Академічні видання знайомили читачів у жанрі нарису з історією, географією, етнографією Росії та інших країн.

У газетах, як і колись, переважали інформаційні жанри, журнали тяжіли до аналітичних.

Питання оперативності, доступності періодики, які раніше за інші отримали обгрунтування, розглядає Г. Міллер у “Попередньому повідомленні” до першого російського журналу, маючи на меті привернути увагу до видання якомога більшої кількості читачів (“число глядачів, котрі цікавляться, усе зростає”, необхідно “видання, яке доставляло б читачам споживу для розуму та засоби до подальшого саморозвитку”). Він висуває до журналу вимоги новизни міркувань (“новий винахід”); простоти, зрозумілості викладу (“писати таким чином, щоб усякий, якого б хто звання чи розуміння не був, міг розуміти пропоновані матерії”); розмаїття матеріалів (“потрібно, дивлячись на відмінності читачів, завжди змінювати матерії, щоб усякий, по своїй схильності та бажанню міг чим-небудь користуватись”).

Міркування про оперативність, регулярність видання, розмаїття та короткість викладу публікованих матеріалів висловлені з урахуванням читацької психології та нею обгрунтовані. “Читач, – йдеться у цій програмній заяві, – нечуттєво нечутливо наставляється, коли у певний час одержує невелику кількість аркушиків раптом; і ця настанова зазвичай твердіше у ньому вкорінюється, ніж читання великих і розлогих книг. Цікавість його притому завжди примножується, коли настає час, в який новий аркуш чи нова частина такого твору з друку вийти має. Рідко хто не захоче цього читати; а для короткості своєї не може воно нікому набриднути, і навряд чи хто покине його з рук, не прочитавши від початку до кінця”.

Г. Міллер намагався на практиці вивчити читача журналу й провів дослідження передплатників на “Ежемесячные сочинения”, взявши за основу класифікації соціальну ознаку.

У назві першого російського журналу “Ежемесячные сочинения, к пользе и увеселению служащие” була визначена і його мета – служіння користі та звеселінню читачів. Ці слова не раз з’являлися на титульних аркушах, у програмах видань ХVІІІ ст. і певною мірою відображали існуючу точку зору на призначення періодичної преси. Пов’язуючи призначення видання з його змістом, Г. Міллер, щоправда, прямолінійно вирішував питання про користь і звесеління читача посередництвом періодики. На його думку, і політика, і економіка, і мануфактури, і поезія можуть мати місце в періодичному виданні. Але не всі вони служать користі. Віршовані твори служать звеселінню читача, “у них багато чого досить сильніше та приємніше зображається, аніж простим стилем”. Формула “користь і звесеління” була реалізована у змісті й структурі першого науково-популярного та літературного журналу: науки займали в ньому головне місце і чітко відокремлювались від літератури.

Питання специфіки журналістської діяльності, морального обличчя журналіста, його місця у суспільстві, свободи творчості раніше за інших розглянув М. Ломоносов у статті “Міркування про обов’язки журналістів при викладі ними творів, призначене для підтримки свободи філософії”, опублікованій в амстердамському журналі “Nouvelle Bibliotheque germanique” (“Новини бібліотеки германістики”. – 1755. – Т.6. – Ч.2).

М Ломоносов характеризує журналістську діяльність як особливий рід діяльності. Праця журналістів, на його думку, творча і спрямована на служіння істині: “Сили та добра воля – ось що від них вимагається. Сили – щоб грунтовно і зі знанням справи обговорювати ті численні та різноманітні питання, які входять до їх плану; воля – для того, щоб мати на увазі лише саму істину, не робити жодних поступок ані упередженості, ані пристрасті”.

Доводячи некомпетентність критичних відгуків зарубіжних журналістів про його наукові праці, М. Ломоносов вирішує водночас ряд теоретичних питань: про завдання наукової періодики, вимоги до оприлюднюваних матеріалів на наукові теми, жанрові ознаки рецензії на вчені праці, обов’язки рецензентів.

На його думку, успішно здійснювати свої обов’язки може журналіст “учений, проникливий, справедливий та скромний”. Він повинен вміти схоплювати “нове й суттєве” у творах, звільнити свій розум від усілякої упередженості, особливо уважно ставитися до творів, визнаних “гідними опублікування людьми, з’єднані пізнання яких природним чином повинні перевищувати пізнання журналіста”. Він не повинен “поспішати з осудом гіпотез”, “красти у кого-небудь із співбратів висловлені останніми думки й судження”, бути “високого уявлення про свою перевагу”. У зв’язку з призначенням та змістом видання М. Ломоносов вирішує завдання його внутрішньої організації, обгрунтовує положення про колегіальне обговорення матеріалів, які публікуються в журналі.

Сильний поштовх розвитку періодичної преси дали наукові праці М. Ломоносова, присвячені основам літературної мови, передусім “Коротке керівництво до риторики, на користь любителів солодкомовства складене” (1743), у переробленому та доповненому вигляді видане в 1748 р. під назвою “Коротке керівництво до красномовства”. Характеризуючи поняттєву та емоційну сторони публічного мовлення, М. Ломоносов говорив про логічний зв’язок між поняттями, вирівнювання слова й поняття, з одного боку, а з другого – про чистоту “штиля”, живе зображення, красу та силу слова. Своєрідною ілюстрацією до цих міркувань вченого служили наведені в керівництві уривки з промов Демосфена та Цицерона, діалогів Лукіана Самосатського та Еразма Роттердамського.

Ломоносівське вчення про “три штилі” сприяло демократизації російської літературної мови, викоріненню з неї застарілих церковнослов’янізмів, зміцненню живих загальнонаціональних мовних елементів.

Процес певісного накопичення капіталу, зростання суспільного розподілу праці й товарного виробництва, розширення торгівлі відповідали потребам народжуваної буржуазії. З розвитком продуктивних сил складалися нові, капіталістичні відносини, які сформувалися в надрах феодального ладу до 1760-х рр. Почали формуватись ідеї російського просвітництва, яке різко осудило кріпосницькі порядки й закликало до перетворень, розчищало шлях буржуазному розвиткові країни.

У період розкладу феодально-абсолютистського ладу, становлення капіталістичних відносин та зміцнення ідеології буржуазії, яка, борячись за владу, сповідувала ідею свободи осбистості, формується новий літературний напрямок – сентименталізм, що загострив увагу суспільства до внутрішнього світу, почуттів людини, викликав співчуття до соціальних низів. Російський сентименталізм складався як національне явище, зазнаючи вплив європейської культури. Найбільш яскраве художнє втілення ідеї громадянськості, всестанової цінності людини отримали в творчості просвітників, зверненої до соціальної проблематики, реального побуту.

Ці ідеї проводились у періодичній пресі, переважно приватної, що виникла в 1759 р., коли приватний капітал проник у видавничу справу. Поява приватних видань, які дали вихід опозиційним настроям суспільства, сприяла розколу в єдиному таборі офіційної періодики, що в свою чергу привело до виникнення різних концепцій преси та загострило полеміку демократичної концепції журналістики, що формувалася, з офіційною, охоронною.

Демократична тенденція в російській літературі та журналістиці стверджувала себе у боротьбі з ідеєю служіння мистецтва, преси виключно звеселінню, забаві читача, глядача. Особливо гострий характер прийняла полеміка навколо функцій сатиричних і літературно-критичних жанрів. Офіційно насаджуваний погляд на завдання сатирика звеселяти читача, висміюючи загальнолюдські вади, знайшов теоретичне тлумачення й практичне здійснення у керованому Катериною ІІ журналі “Всякая всячина”. Демократична журналістика М. Новікова, Д. Фонвізіна, І. Крилова бачила право сатирика зображати недоліки сучасної соціальної дійсності, а обов’язок – у служінні істині, у вихованні істинного сина вітчизни. У галузі літературно-критичних жанрів демократичний напрямок виборював право автора розглядати не лише достоїнства, а й недоліки твору, не лише позитивні, а й негативні явища літературного життя, давати їм суспільну оцінку. Проблема громадської думки постала перед російськими та зарубіжними мислителями в той момент, коли в надрах феодального ладу починають складатися буржуазні відносини, і означала вона спробу по-філософському підійти до такого політичного питання, як верховна влада та народна маса.

Віко та інші європейські філософи ХVІІІ ст., котрі відмовились від декартівського вчення про індивідуальний розум як вищу істину, протиставили йому загальну свідомість, голос народу. У свою чергу вирішення філософського питання про значення загальної думки та шляхи її формування залежало від розуміння ними взаємовідносин між суспільством і особистістю.

Найбільш яскраве втілення боротьба полярних концепцій журналістики знайшла в полеміці М. Новікова та Катерини ІІ. У ході полеміки обидві сторони прагнули сформувати громадську думку та виступити її виразниками, про що свідчили їхня часті звертання до читачів, публікація листів від їхнього імені. У полеміці з коронованим опонентом М. Новіков міг розраховувати на успіх за підтримки громадської думки. “Я тим дуже задоволений, – писав він, – що пані “Всякая всячина” віддала мене на суд публіки. Побачить публіка з майбутніх наших листів, хто з нас правий”.

М. Новіков, подібно до своїх попердників, вважав метою періодичного видання служіння користі та звеселінню читача. Однак на відміну від них він сприймав користь та звесеління не відокремлено, а в єдності та зв’язку із завданням просвіти суспільства. У рівній мірі відносить він висловлене до творчості журналіста й письменника, до журналу та газети. “Кожний письменник, – говорить він, – повинен мати два предмети: перший – навчати й бути корисним; другий – звеселяти й бути приємним; але той переважати має перед обома, який стільки щасливий буде, що може обидва ці предмети об’єднати в один”. Подібну думку висловлює М. Новіков, відповідаючи на питання про призначення свого журналу “Трутень”.

У передмові, зверненій до читачів “Трутня” і названій “До чого ж потрібен я в суспільстві”, М. Новіков пояснює, які твори публікуються в журналі: “…особливо сатиричні, бо такі твори виправленням моралі приносять велику користь, а це і є мій намір”. Користь суспільству, вважає М. Новіков, мже принести преса, яка осуджує розпусту. Критику розпусти він не відділяє від критики носіїв розпусти: “Критика на особу більше вплине, ніж наче вона була б написана на загальну розпусту”. Розпуста для нього – зло соціальне, і головна розпуста – “нестерпне ярмо рабства”.

Видне місце у новіковській концепції преси відводиться особистості журналіста. У передмові до першого номера його журналу “Пустомеля” під заголовком “Те, що використав я замість передмови” (1770) визначені вимоги до журналіста. За його словами, “щоб вміти ждобре творити, то потрібно вчення, гострий розум, здорові міркування, добрий смак, знання властивостей російської мови і правил граматичних, і нарешті, істинне про речі поняття”. Про ці достоїнства журналіста писав М. Ломоносов. У новікоському моральному кодексі журналіста понад це названі якості, що випливають з його концепції преси, – критичний талант (“Правильно і зі смаком критикувати так само важко, як і добре творити”), громадська активність (“Немає нічого, щоб не було піддано критиці”; журналіст повинен “втручатися в політичні справи”).

М. Новіков висловлюється за орєінтацію журналу на читача-однодумця. З ним М. Новіков веде постійну розмову на сторінках своїх видань, радиться, ділиться планами, від нього чекає листів і відповідає на запитання, вміщує схвальні відгуки про дієвість публікацій. Наклад “Трутня” становив у 1769 р. 1240 прим.

Відзначаючи успіх свого журналу “Живописец”, М. Новіков пише, що “цей твір прийшовся до смаку міщан наших”. Гідним сином вітчизни для нього є міщанин освічений, чесний, “захисник істини”, який присвятив життя служінню батьківщині.

На противагу новіковському Катерина ІІ складає власне зведення правил, обов’язків та особистих якостей автора. На її думку, автор повинен насамперед пашіти “любов’ю та вірністю до государя”. З цих позицій вона визначає особисті якості автора: краса душі, невинність, доброчесність, гречність, миролюбність. За словами Катерини ІІ, журналіст рідко торкаючись розпусти, не повинен називати при цьому конкретних осіб: “не цілити в осіб, але єдино на розпусту”. Її розпорядження з приводу цього авторам характеризуються особливою категоричністю: “1) ніколи не називати слабості розпустою; 2) зберігати в усіх випадках любов до людини; 3) не думати, що людей досконалих знайти можна було б, і для того: 4) просити Бога, щоб дав нам дух лагідності та поблажливості”.

Чергова її регламентація достоїнств літератора – заповіт автора “Бувальщин і небилиць” – витриманий у тому ж полемічному дусі: “думати не довго і не багато”, “за розумом, за прикрасами не гнатись”, “веселе найкраще від усього, посмішці віддати перевагу перед плачевними діями”, “де десь торкнеться повчання щодо моралі, тут це змішувати якнайкраще з приємними обертами, які б відвертали нудьгу, щоб красуням гостропідборовим не заподіяти істеричних нападів передчасно”.

Прагнучи надати сатирі дидактичного та “посімшкового” характеру, Катерина ІІ спиралася у своїх міркуваннях на судження Стіля та Аддісона з англійського журналу “The Spectateur”. У запозиченій “Всякой всячиной” із “The Spectateur” статті “Два є в мене роду читачів” піддавалася осуду сама думка про зміну соціальної дійсності та проповідувались мораль з розвагою як засіб залучити якомога більше читачів: “якщо ми хочемо бути миру бути корисними, то ми повинні з ним вчиняти, скільки можемо по мірі, як він є, а не по тому, як бажано, щоб він був”.

Що стосується програми журналістської діяльності, обгрунтованої М. Новіковим, то Катерина ІІ пояснила її погордою, яка “є початком неподобних вчинків, поганих віршів, кучерявого письма”. За її словами, це страшна хвороба (“Хворий надумає будувати замки на повітрі, усі люди не так роблять, і сам уряд, як би ретельно не старався, нічим не догоджає”).

У період суспільного піднесення (який сприяв розквіту сатиричної преси), що завершився селянським рухом під проводом О. Пугачова, прямим і відкритим міркуванням М. Новікова та його однодумців Катерина ІІ протиставила поради та настанови. Після придушення повстання і слідом за подіями Французької буржуазної революції 1789 р. Катерина ІІ вживає репресивних заходів проти інакомислячих. Новікова було оголошено “державним злочинцем” і кинуто до Шліссельбурзької фортеці в 1792 р.

Проте демократична журналістика не втратила досягнень у галузі теорії. Д. Фонвізін називає авторів вартовими “громадського блага” і бачить їхній обов’язок у тому, щоб “піднести гучний голос свій проти зловживань і забобонів, які шкодять державі”. Відповідаючи у своєму журналі, який не побачив світу, – “Друг честных людей, или Стародум” на запитання, “чого маємо ми так мало ораторів?”, Д. Фонвізін встановлює зв’язок мистецтва з політичним життям, умовами сучасної дійсності: “Демосфен і Цицерон у тій землі, де дар красномовства в одних схвальних словах обмежений, були б ритори не краще Максима Тирянина”. На його думку, “істинна причина малого числа ораторів є недолік у випадках, за яких би дар красномовства міг показатись”.

І. Крилов аргументує у своєму журналі “Зритель” глибинний зв’язок сатири на розпусту з критикою розпусних осіб: “Чому ж, заперечать мені, можливо, озброюютесь ви на сатиру за те, що вона нападає на розпусту, не вказуючи на жодну особу? Начебто розповідати дурниці різних осіб не є теж саме, що виставляти їхні обличчя на осміяння?”

Внесок у збагачення уявлень про пресу в останній чверті ХVІІІ ст. зробив М. Карамзин. Він розпочав свою журналістську працю в одному з новіковських видань (“Детское чтение для сердца и разума”), коли в них обгрунтовувались ідеї самопізнання особистості, впливу на почуття читача. У статті під назвою “Що потрібно автору?” (1793) М. Карамзин так відповідав на поставлене питання: “добре, ніжне серце”. Він бачив в авторі тонко відчуваючу особистість з багатим внутрішнім світом, здатну співпереживати читачеві. М. Карамзин прагнув впливати не лише на розум, але й на почуття читачів в особливості, і це, природно, сприяло розширенню читацької аудиторії, залученню до неї менш підготовлених кіл, які тяжіють до освіти.

Про це свідчить складена ним програма “Московского журнала”. Періодичне видання М. Карамзина було зорієнтоване на широкі кола читачів як змістом (“постараюсь, щоб зміст журналу був якомога різноманітнішим і цікавішим”), так і самим викладенням матеріалу (“вчити нас, так би мовити, непомітно, підживлюючи нашу цікавість приємною оповіддю”). У цьому журналі з’явилася його повість “Бідна Ліза”, яка вразила почуття читачів нещасною долею селянської дівчини, обдуреної заможним дворянином; подорожні нариси “Листи російського мандрівника” – щоденникові записи про поїздку по європейських країнах, про зустрічі з відомими письменниками, філософами та простими селянами, ремісниками.

З ім’ям М. Карамзина пов’язана мовна реформа 1790-х рр. Вчення про “три штилі” відживала своє у зв’язку з новими віяннями у громадському житті та літературі. Визнаючи мінливість, розвиток норм літературної мови, М. Карамзин виступає з ідеєю загальнолітературної норми, яка відповідала б вимогам хорошого смаку, суспільним потребам. Він звертає увагу на чистоту стиля, осуджує такого роду словосполучення, як “внаслідок чого, щоби”, відзначаючи, що “це надто по наказному”, турбувався про простоту, доступність друкованого слова різним верствам читачів.

У цей час посилюється інтерес до мови преси. О. Радищев у листі до О. Воронцова у жовтні 1798 р. таким чином визначив вимоги до мови періодики: “Серед усіх сучасних листків, чи то французькою мовою, чи то німецькою, які потрапляли мені до рук за останні десять років, немає жодного, що написаний був би складом таким же стислим, таким же сильним і відповідним предметові, як листок “The London Mercury”. Стислість, виразність, зв’язок із змістом – ці вимоги О. Радищев формулював, спираючись на попередній досвід російської періодики.

В одному з листів 1798 р. О. Радищев так відгукнувся про “The London Mercury”: “…незважаючи на те, що він не більше ніж газетяр, він міг би знайти почесне місце серед істориків свого часу”. Ця думка пролунала не вперше. Призначення видання у складанні “історії теперішнього часу” сформулював І. Богданович у передмові до свого журналу “Собрание новостей”: “Історія теперішнього часу, тобто знання речей, до нас найближчих і нас оточуючих, залишається в такій недбалості, що ми ледве знаємо про найпримітніші в Європі пригоди, у той час коли знати про це потрібно”.

Традиційний підхід до призначення преси – служіння користі та звеселінню читача – не задовольняв О. Радищева з тієї причини, що ідея “загальної користі”, що офіційно насаджувалась в епоху абсолютизму, маскувала суспільну нерівність. Немає у нього надій і на освіченого монарха у справі виправлення суспільної моралі. В одній з приміток до перекладу твору Маблі “Роздуми про грецьку історію” О. Радищев заявив: “Самодержавство є найогиднішим людській природі станом”. Повалення деспотичної влади можливе при досягненні єдності слова і діла: “дієслово істини її повалить, діяння мужності її розвіє”. Він своєрідно відбиває ідеї “громадського договору” та “природного права”, які отримали поширення в працях французьких просвітників. На думку О. Радищева, народ може і повинен силою завоювати та вибороти свої права: “Багато було написано про право народів… Приклади усіх часів свідчать, що право без сили завжди у виконанні вважалося порожнім словом”. Ці думки О. Радищев висловив у книзі “Подорож з Петербурга в Москву”, за яку був оголошений Катериною ІІ бунтівником гіршим за Пугачова і засланий до Сибіру.

Остання чверть ХVІІІ ст. – період інтенсивних пошуків нових ідей та форм у російській журналістиці. Виникають нові типи журналів: театральний – “Российский феатр” (1786), літературно-критичний – “Московский журнал” (1791 – 1792), історичний – “Российский магазин” (1792 – 1794). З’являються нові типи щотижневиків: критико-бібліографічний – “Санкт-Петербургские ученые ведомости” (1777), медичний – “Санкт-Петербургские врачебные ведомости” (1792 – 1794). Формується такий різновид періодики, як альманах: літературний – “Аглая” (1794), музичний – “Карманная книга для любителей музыки на 1775 год”. Уперше виходить приватний краєзнавчий журнал у провінції – “Уединенный пошехонец” (1786, Ярославль). Усе відчутніше виявляється орієнтація видань на певний контингент читачів: жіночий – “Модное ежемесячное издание, или Библиотека для дамского туалета” (1779), дитячий – “Детское чтение для сердца и разума” (1785 – 1789). Посилюється увага періодичної преси до літератури, мистецтва, історії, філософії. Журнал і газета яскравіше визначають свою специфіку в змісті, оформленні, жанрах. По-демократичному налаштовані журналісти активно використовують аналітичні жанри, і передусім статтю, бесіду, трактат, для поширення своїх політичних і філософських ідей.

У громадсько-політичному житті Росії першої чверті ХІХ ст. відбулися події, які вплинули на вітчизняну та європейську історію, – боротба з наполеонівською навалою, повстання декабристів. Журналістика стала не лише літописцем, але й активним учасником цих подій.

Сотні політичних засланців, сваволя таємної експедиції, заборона ввезення іноземних книг і навіть нот – усі ці заходи тимчасового (1796 – 1801) царювання Павла І, сина Катерини ІІ, викликало незадоволення громадськості. Син Павла І, Олександр І, котрий прийшов до влади внаслідок палацового перевороту у березні 1801 р., здійснив ряд реформ, необхідність яких обумовлювалась політичними та соціальними умовами російської дійсності. 23-річний імператор отримав гарну освіту, його виховував швейцарець Лагарп, який розділяв ідеї французького Просвітництва. Олександр І повернув громадянські права тисячам політичних в’язнів, зняв заборону на ввезення кнгиг з-за кордону, дозволив роботу приватних друкарень. Однак реалізація ліберальних нововведень гальмувалась внаслідок протистояння консервативних сил і непослідовності дій самого царя. Проекти реформування державного управління, які відкривали шлях конституційного процесу в Росії, були відхилені,, а їхній автор М. Сперанський зазнав утисків.

До числа нововведень Олександра І відноситься перший цензурний статут 1804 р. Деякі параграфи статуту давали видимі послаблення пресі. Разом з тим статут узаконював попередню цензуру, доповнення до нього притісняли дії редакцій.

Вітчизняна війна 1812 р. сприяла зростанню національної самосвідомості, ствердженню національного характеру російської культури. Прокинувся інтерес до національної історії, що знайшло відображення у післівоєнний період у виході перших восьми томів “Історії держави Російської” М. Карамзина, в “Думах” К. Рилєєва, “Борисі Годунові” О. Пушкіна, романах і п’єсах О. Лажечникова та М. Кукольника.

Вітчизняна війна сприяла піднесенню волелюбних настроїв у суспільстві, загострила увагу до соціально-політичних питань сучасності, викликала загальну неприязнь до тиранії. У закордонних походах російське військо на власні очі переконалося в тому, що слідом за буржуазними революціями ряд європейських країн став на шлях економічного та соціального прогресу.

Сам факт повернення селян, які відстояли незалежність Вітчизни, під палку пана викликав обурення прогресивно мислячих сучасниківю Виховані на творах французьких просвітників, захисники Вітчизни з числа офіцерів-дворян стали виношувати плани політичного переоблаштування Росії. Військовий успіх окрилював їх, налаштовував на можливість досягнення мети рішучими діями.

Коло учасників перших політичних організацій було нешироке, обмежувалось складом таємних товариств – Союзу порятунку (1816 – 1817), Союзу благоденства (1818 – 1821), Північного товариства (1821 – 1825), Південного товариства (1821 – початок 1826). Змовників об’єднувала ненависть до самодержавства та кріпосного права, але шляхи позбавлення пропонувались різні.

У “Конституції” М. Муравйова закріплювалась конституційна монархія, в якій виконавча влада належала імператору, а законодавча парламенту. “Російська правда” – конституційний проект майбутнього республіканського устрою, складений П. Пестелєм, стверджував ідеї революційної диктатури та фізичного знищення царського роду. У “Кавказькому розділі” проекту віталося підкорення земель між Росією та Туреччиною, розподіл народів цих земель на мирних і буйних, переселення останніх малими кількостями в інші місця.

Повстання почалося після після раптової смерті Олександра І, коли в період міжцарювання вирішувалось питання про спадкоємця престолу. Змовники склали “Маніфест до російського народу”, в якому проголошувались конституційне правління, скасування кріпосного права, демократичні свободи, й вивели на Сенатську площу лейб-гвардії Московський полк, до нього приєдналися матроси та деякі частини Петерьурзького гарнізону. Змовники не розходилися, поки артилерійська картеч за наказом нового імператора Миколи І не розсіяла їхні лави.

До слідства у справі декабристів було залучено 579 чоловік, з них 279 визнані винними, п’ять чоловік повісили: П. Пестеля, К. Рилєєва, С. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна, П. Каховського. Засуджених заслали на каторжні роботи та поселення вСибір, у діючу армію на Кавказ, деяких матросів і солдатів забили шпіцрутенами.

Події 14 грудня 1825 р. залишили невитравний слід у вітчизняній історії як перша спроба програмно обгрунтувати та водночас практично реалізувати ідею зміни соціально-політичної системи в Росії.

У першій чверті ХІХ ст. виникло близько 150 нових періодичних видань – офіційних і приватних, столичних і провінційних. Ця цифра перевищувала кількість газет і журналів, що видавалися протягом усього попереднього часу. Закріпився пріоритет журналу перед іншими видами періодики – газетами та альманахами, утвердився громадський і фаховий статус журналіста.

Заснований у 1802 р. М. Карамзиним літературно-політичний журнал “Вестник Европы”, відображаючи потреби часу та спираючись на традиції вітчизняної журналістики, певною мірою орієнтувався на європейський досвід, про що свідчили як його назва, так і звернення видавця до 12 англійських, французьких і німецьких журналів для перекладу статей.

Уводячи політику до проблемно-тематичних ліній журналу, Карамзин бажав надати цікаве та корисне читання широкому колові читачів і особливо тим, хто не мав можливості самостійно стежити за іноземною періодикою: “Не багато хто отримує іноземні журнали, а багато хто хочуть знати, що і як пишуть у Європі: Вісник може задовольнити цю цікавість, і притому з деякою користю для мови та смаку”.

Карамзин надав своєму журналові просвітницьку та гуманістичну спрямованість, вів його на високому фаховому рівні, сам активно брав участь як автор і залучив до співробітництва талановитих письменників: Державіна, Хераскова, В. Ізмайлова, Жуковського та інших. Усе це забезпечило успіх журналу серед читачів. За зізнанням Карамзина, уже до середини 1802 р. “Вестник Европы” мав 580 передплатників, незабаром їхня кількість зросла до 1200, стало потрібно перевидання.

Карамзин писав, що “моральні та політичні революції властиві земній кулі”. Водночас він негативно оцінював наслідки французької революції, оскільки вона показала, що “народ робиться жертвою жахливих лихоліть, які незвичайно зліші від усіх звичайних зловживань влади”. Він вітав поновлення монархічних порядків у Франції з приходом Наполеона.

Визнаючи доцільність еволюційного шляху розвитку держави з політичним устроєм, що утвердився, суспільними та моральними відносинами, які склалися, – а таким, на його думку, була монархічна Росія, Карамзин разом з тим знайомив російського читача з республіканськими основами державності. У повісті “Марфа Посадниця, або Підкорення Новгорода” він показав Новгородську республіку з її символом вільності – віче, висловився за відновлення республіканських порядків у Швейцарії. Карамзин видавав “Вестник Европы” двічі на місяць протягом двох років (1802 – 1803). Журнал опинився довгожителем і проіснував до 1830 р. За цей час змінювались редактори, оновлювався склад співробітників. Незмінною залишалася урядова орієнтація видання, визнання монархії та кріпосного права гарантами стабільності й процвітання рсійської держави.

До числа видань-довгожителів належав і “Сын отечества”, який виходив у Санкт-Петербурзі з 1812 по 1852 рр. Засновник і редактор журналу М. Греч отримав на його організацію від царської родини 1 тис. рублів. Назва журналу підкреслювала патріотичний задум і громадянське призначення періодичного видання, створеного в пору народного протистояння наполеонівській навалі. Зміст, жанри, ілюстрації “Сына отечества” служили головній меті – збудженню в серцях читачів патріотичних почуттів. Війна трактувалась як визвольна боротьба народу за національну незалежність. Такий був лейтмотив статті “Послання до росіян” А. Куніцина. Думка про непереможність народу, який бореться за свободу, отримала розвиток в оригінальних і перекладних публікаціях “Сына отечества”: “Визволення Швеції від тиранства Хрістіана ІІ, короля данського” І. Кайданова, “Промова скіфського посла Олександру Македонському” у перекладі з латини А. Куніцина та ін.

Хід військової кампанії оперативно висвітлювався у жанрах зарисовки та репортажу, героями яких були солдати, готові стояти насмерть за Вітчизну, селяни-партизани, які з вилами в руках наводили страх на ворога. Поряд з цими матеріалами, що ілюстрували народний характер війни, друкувалися байки І. Крилова, карикатури А. Венеціанова та І. Теребенєва, які стали живим літописом героїічниї подій. Політичні новини з Європи вміщувались у регулярних додатках до журналу.

Після завершення військових дій у “Сыне отечества” стали співробітничати офіцери, які повернулися з поля бою, майбутні декабристи, молоді талановиті письменники й публіцисти Ф.Глинка, О. Бестужев, М. Муравйов, К. Рилєєв, М. Тургенєв, В. Кюхельбекер, О. Грибоєдов, О. Пушкін та інші. У статті “Кілька думок про поезію” Рилєєв виступив проти духу рабського наслідування, за справді національну поезію громадянської спрямованості.

У цей період активно формувалася вітчизняна галузева періодика. В якості видавців спеціальних журналів виступали державні установи: Міністерство внутрішніх справ випускало в світ “Санкт-Петербургский журнал” (1804 – 1809), Академія наук – “Технологический журнал” (1804 – 1815) і “Статистический журнал” (1806, 1808), тимчасовий артилерійський комітет Військового міністерства – “Артиллерийский журнал” (1808 – 1811). Серед приватних видань заявили про себе “Экономический журнал, издаваемый Васильем Кукольником” (1807), “Новый магазин естественной истории, физики, химии и сведений экономических” І.Двигубського (1820 – 1830). Останній являв собою дайджест, в якому вміщувались передруковки, частіше за все з французького журналу “Annales de Chimie et de Physique” (“Аннали хімії та фізики”).

Відповідно до спеціалізації галузеві журнали друкували наукові та науково-популярні статті, статистичні матеріали, практичні поради, рекламу. Особливе місце в них займала ілюстрація: креслення, новітніх винаходів, малюнки технічних новинок, географічні карти, таблиці, схеми. Авторами теоретичних і практичних публікацій були вітчизняні й зарубіжні вчені, винахідники. У відомчих виданнях друкувалися урядові розпорядження, різного роду офіційні документи. Були бібліографічні відділи, де рецензувалася спеціальна література.

До числа нових газетних видань належав “Русский инвалид”, заснований у лютому 1813 р. у Санкт-Петербурзі П. Пезаровіусом, вихідцем з Ліфляндії, котрий закінчив курс в Йєнському університеті зі званням доктора філософії. Члени імператорської родини виділили субсидії на приватне видання П. Пезаровіуса.

Кількість передплатників на “Русский инвалид” швидко зростала (до кінця квітня 1813 р. їх було 800), що пояснювалось винятковою оперативністю, з якою висвітлювався в ньому хід війни. Бачачи величезний інтерес читачів до військової інформації, П. Пезаровіус почав випускати “Чрезвычайные прибавления” до газети, в яких повідомлялось про переможні битви російської армії з наполеонівським військом. Видавець уперше застосував незвичну для Росії та популярну за кордоном форму поширення газети: “Чрезвычайные прибавления” роздавалися на готівку (по 25 копійок міддю за примірник) дітям, переважно солдатським, котрі продавали їх на вулицях та бульварах і отримували, зазвичай, удвічі чи втричі більше, тим самим П. Пезаровіус переслідував благодійні цілі.

За прикладом французьких видань – “Journal des Debats”, “Journal de Paris”, “Gazette de France” – “Русский инвалид” першим завів у себе відділ фейлетонів (так називалася нижня частина газетної полоси, як правило 1/3, відокремлена згори лінійкою та набрана дрібним шрифтом). Однак це нововведення не було сприйнято російською періодикою. Критик “Сына отечества” дорікнув видавця “Русского инвалида” в непатріотичності. Газета проіснувала до 1913 р.

Новим жанром російської преси став огляд – політичний і літературний. Він з’явився у “Вестнике Европы”, “Сыне отечества”, “Русском инвалиде”. Під пером О. Бестужева жанр літературного огляду здобув свою специфіку: концептуальність, аналітичність, сюжетну стрункість, чіткі хронологічні рамки. Літературні огляди О. Бестужева відкривали кожну з трьох книжок альманаху “Полярная звезда” (1823 – 1825), в яких вмістили свої художні твори кращі поети й письменники тієї пори: Пушкін, Баратинський, Жуковський, Батюшков, Рилєєв.

“Полярная звезда” користувалась значним успіхом у читачів. Перша книжка альманаху вийшла накладом 600 прим., друга – 1500, окупивши усі витрати видання та принісши прибуток. Видавці альманаху К. Рилєєв та О. Бестужев ввели гонорар для оплати праці авторів. Політичною спрямованістю та публіцистичним звучанням літературної критики й словесності, представленої творами передусім самих видавців – учасників декабристського руху, тяжінням до журнального розмаїття матеріалів “Полярная звезда” істотно відрізнялася від перших альманахів Карамзина “Аглая” (1794, 1795) та “Аноїди” (1796 – 1799) з їхнім суто літературним змістом за єврпейським зразком та орієнтацією на коло любительниць і любителів красного письменства.

Після повстання декабристів було прийнято новий цензурний статут (1826 р.), названий сучасними “чавунним”. Згідно із статутом заборонялося пропускати до друку місця, “які мають подвійний смисл”, якщо цензор запідозрив намір автора висловити крамольні думки. Новий статут 1828 р., хоча й скасував цей казуїстичний параграф, значно обмежив права журналістів. Дозволи на нові видання з 1832 р. утверджувались Миколою І. У 1836 р., відповідно до циркуляру міністра освіти, тимчасово призупинилася видача таких дозволів, що спонукало журналістів перекуповувати право на видання приватних журналів. Посилились позиції урядової преси. Із 1838 р. у губернських містах Росії стали видаватися офіційні відомості за затвердженою урядом програмою. Налякані каральними заходами, деякі видавці приватних газет і журналів відкрито підтримували репресивні дії уряду. Серед них був Ф. Булгарин та М.Греч. Після подій 14 грудня 1825 р. Булгарин зробився агентом Третього відділення таємної поліції, покликаної стежити за громадською думкою. Газета “Северная пчела”, яку він видавав з 1825 р., отримала привілей (єдина з приватних газет) публікувати політичну інформацію і тим самим забезпечила собі широке коло читачів (до 3 тис. передплатників). У 1829 р. журнал Греча “Сын отечества” злився із журналом Булгарина “Северный архив”, а з 1831 р. вони стали спільно видавати “Северную пчелу” і зробилися монополістами в журналістиці.

Російська періодична преса намічає в цей період тенденцію до різноманітності, енциклопедичності змісту. Раніше за інших запити часу відчув М. Полєвой. Він оголосив метою свого журналу “Московский телеграф” “сприяти посиленню діяльності освіти, …зближенню середніх статків х європейською освіченістю”. У поширенні освіти, чи в зростанні “неречового капіталу”, зацікавлені “власники капіталів” і “виробники капіталу”. Усе більша кількість читачів, представників “третього стану”, який збільшувався, виявляла інтерес до енциклопедичних знань. У здійсненні цієї програми М. Полєвой бачив високий обов’язок преси та власне призначення.

Починаючи в 1825 р. видавати “Московский телеграф”, М. Полєвой враховував досвід європейської періодики, традиції вітчизняної преси та сучасні суспільні потреби. Перші півтора-два роки “Московский телеграф” мав науково-літературний характер, а потім став енциклопедичним, завдяки посиленню громадсько-економічної проблематики, розмаїттю й популярності викладу матеріалу, інтересу до практичних знань.

Типологічна близькість “Московского телеграфа” з “Revue Encyclopedique” (“Енциклопедичний огляд”) відзначав секретар редакції французького журналу Е. Геро. У відгуку про видання М. Полєвого, передрукованому “Московским телеграфом”, Е. Геро визнавав функціональну спільність обох видань, яка відкривала можливість французам робити “вигідні позики для поповнення… картин порівняльної освіти”.

Сам будучи родом з купецької родини, М. Полєвой захищав ідеї вільного капіталістичного розвитку країни, права “третього стану”, пропагував досягнення вітчизняної промисловості. Він співчутливо відгукувався про визвольну боротьбу в Греції, латиноамериканських країнах. “Московский телеграф”, який викликав стурбованість влади, було заборонено в 1834 р. за публікацію критичної рецензії М. Полєвого на вірнопідданську п’єсу М. Кукольника “Рука всевишнього Вітчизну врятувала”.

До числа видань, які зазнали переслідувань, потрапила “Литературная газета” А. Дельвіга, в якій взяв участь О. Пушкін в якості автора, а за відсутності свого друга поета Дельвіга – і редактора. В “Литературной газете” Пушкін уперше викрив літератора та журналіста Ф. Булгарина як агента Третього відділення таємної поліції. Поет використав форму бібліографічної замітки, сповістивши читачів про видані у Франції записик начальника поліцейського загону, а до того – кримінального злочинця Відока. Сучасники, котрі знали біографію Булгарина, легко змогли розгледіти його під обличчям Відока. Уряд взяв під захист Булгарина, заборонивши в пресі згадування імені Відока і навіть продаж його портретів. Публікація пушкінського памфлету “Про записки Відока” позначилася на долі газети. У листопаді 1830 р. після опублікування французькою мовою чотиривірша Казимира Делавіня для пам’ятника жертвам польської революції 1830 р. у парижі шеф Третього відділення О.Бенкендорф звинуватив А. Дельвіга в якобинстві, погрожував Сибіром. У 1831 р. Дельвіг помер, у тому ж році “Литературная газета” припинила існування.

Пушкінський виступ проти Ф. Булгарина узгоджувався з його міркуваннями про призначення журналістики та місце журналіста в суспільстві. У 1831 р. він назвав стан журналістів “розсадником людей державних”. Пушкін вважав, що журналістика керує загальною думкою публіки і не визнавав монопольного права “вказівників громадської думки” за офіціозними газетами й журналами”, тому що самі ці видання не були голосом громадської думки. “Питаю, – писав він, – за яким правом “Северная пчела” керуватиме загальною думкою російської публіки; який голос може мати “Северный Меркурий”?”

Пушкін протиставляв європейську періодику російській і вказував на якості, яких позбавлена остання, – ширкий спектр політичних напрямків, свобода думок: “Журнал в смислі, прийнятому в Європі, є відгомином цілої партії, періодичні памфлети, що видаються людьми, відомим знаннями й талантами, які мають свій політичний напрямок, свій вплив на порядок речей”.

Ареною нових пушкінських сатиричних викриттів Булгарина став журнал М.Надєждіна “Телескоп”, де поет надрукував у 1831 р. свої фейлетони “Торжество дружби, або Виправданий Олександр Анфімович Орлов”, “Кілька слів про мізинець п. Булгарина та інше”. Під ними стояв псевдонім Феофілакт Косичкін. У своїх фейлетонах Пушкін від імені простодушного шанувальника таланту Булгарина завершив поглиблену психологічну характеристику особистості Ф. Булгарина, дослідив його біографію, показав сутність його літературних творів та поліцейську діяльність у літературі, викрив очолювану ним офіціозну пресу. Під пером Пушкіна Булгарин зробився літературним типом, уособленням користолюбство та доносительства. Прийом літературної маски, використаний поетом, отримав дальший розвиток у вітчизняній сатиричній журналістиці. З ім’ям Пушкіна пов’язано зародження жанру фейлетону у російській періодичній пресі.

Редактор “Телескопа” М. Надєждін, котрий опублікував пушкінські фейлетони, вважав освіту найважливішою метою сучасної журналістики й відводив у цій справі особливу роль енциклопедичному журналу. На його думку, журнал “повинен мати тверду й грунтовну теорію, повну та цілісну систему”. Предмети, що розглядаються в журналі, даються у суворій науковій системі та в єдиному теоретичному ключі. Здійснити такий задум на практиці М. Надєждін розраховував за допомогою своїх колег, вчених Московського університету. У “Телескопі” друкувались філософські, юридичні, історичні, філологічні статті професорів М. Павлова, М.Погодіна, М. Максимовича, А. Востокова та інших.

Об’єктивні погляди М. Надєждіна на періодичну пресу протистояли тій тенденції до рзважальності, безпринципності, спекулятивності, яку уособлювали “Северная пчела” Ф. Булгарина та заснована в 1834 р. “Библиотека для чтения” О. Сенковського.

У статті “Публіка та журналіст” Ф. Булгарин заявляв від імені публіки, що її цікавить лише новина, а якщо такої немає, її слід вигадати: “Давайте мені якомога більше незвичайного, дивного, рідкого, дивовижного, надприродного, страшного, смішного та безглуздого”. Журнал “Библиотека для чтения” став для редактора засобом здобуття прибутків, і в цій справі Сенковський досяг значних успіхів (наклад журналу перевищував 5 тис. прим.). Бажаючи догодити невибагливим читачам, Сенковський-редактор перероблював твори російських та зарубіжних письменників. У своїх критичних статтях він підносив авторів, котрі брали участь у журналі, та лаяв неугодних. У виданнях “торговельного напрямку” істотну роль відігравала реклама, у тому числі прихована.

Спробу роздивитися сутність “торговельного напрямку” у журналістиці здійснив на сторінках “Телескопа” В. Бєлінський у статті “Ніщо про ніщо, або Звіт п. видавцеві “Телескопа” за останнє півріччя 1835 р. російської літератури” (1836). Сам факт оплати авторської праці отримує позитивну оцінку В. Бєлінського. Він розглядає його як необхідне явище часу, незважаючи на можливі негативні дії. Бєлінський сприймає оплату праці журналіста як один із шляхів підвищення фахового рівня видань і в цьому зв’язку апелює до досвіду європейської преси: “Хіба не грошима англійські та французькі журнали досягли того високого ступеня досконалості, на якому ми тепер бачимо їх?” З позицій професіоналізації преси він позитивно відзначає високу оплату праці авторів, точність виходу, вміння привернути увагу читача, властиві “Библиотеке для чтения”. Водночас він підкреслює, що позитивне само по собі явище може бути використане з корисною метою.

Вивчивши географію поширення видання, критик зробив висновок, що “Библиотека для чтения” користується успіхом у провінційного читача і надто низько нахиляється до нього, потураючи смакам невибагливої публіки. Кількість передплатників – не найголовніше свідчення цінності та успіху видання в суспільстві. “Під словом “успіх”, – пише він, – ми розуміємо не кількість передплатників, а моральний вплив на публіку”.

Стаття Бєлінського з’явилася в “Телескопі” напередодні заборони журналу. У 1836 р. за публікацію “Філософського листа” П.Я. Чаадаєва, котрий заперечував історичну роль Росії серед інших держав, “Телескоп” було закрито, Надєждіна відправлено на заслання, Чаадаєва оголошено божевільним.

Сво ставлення до “торговельного напрямку” у журналістиці висловив О. Пушкін на сторінках власного журналу “Современник” (1836). Надрукована анонімно в першому номері стаття М. Гоголя “Про рух журнальної літератури в 1834 та 1835 році” своїм вістрям була спрямована проти “Библиотеки для чтения” та “Северной пчелы”. Звернувшись до свого улюбленого прийому журнальної маски, Пушкін вмістив у третьому номері “Современника” листа тверського мешканця, відгук на названу статтю, в якому вказав на кмітливість на акуратність, з якої видавалась “Библиотека для чтения”, відзначив користь платних оголошень, які в англійських газетах окуповують витрати видання. своє завдання Пушкін бачив у тому, щоб, використовуючи позитивний досвід вітчизняної та зарубіжної преси, протиставити комерційній журналістиці якісне видання. Для співробітників “Современника” він встановив значний по тих часах гонорар – 200 рублів за друкований аркуш. Оплата авторської праці сприяла професіоналізації журналістської роботи, забезпечувала матеріальну незалежність літераторів, і Пушкін активно брав участь у цьому починанні.

Мета пушкінського журналу полягала в захисті справді художніх цінностей, популяризації досягнень науки й культури, утвердженні гуманістичних початків у житті суспільства. Серед його співробітників були герой Вітчизняної війни поет-партизан Д.Давидов, талановиті поети-початківці О. Кольцов і Ф. Тютчев; “кавалерист-дівиця” Н. Дурова, яка, переодягнувшись у чоловіче вбрання, воювала в 1812 р.; дипломат, популяризатор природних наук П. Козловський; критик і публіцист П. Вяземський.

У власних публікаціях Пушкін відгукнувся на насущні проблеми громадського життя. У публіцистичному нарисі “Подорож в Арзрум” містилась красномовна характеристика колонізаторської політики уряду на Кавказі. Публікуючи в третьому номері “Современника” статтю “Джон Теннер”, він переслідував більш важливу мету, ніж виклад записок Теннера, американця, 9-річним хлопчиком вкраденого індійцями та який прожив з ними 30 років. Пушкінський переклад уривку із записок Теннера має невеличкий вступ і зовсім маленьке закінчення, в якому дано глибоку оцінку американської дійсності, описаній у книзі. Пушкін засудив політику поневолення малих народів: “З подивом побачили демократію в її огидному цинізмові, в її жорстоких забобонах, в її нестерпному тиранстві, Усе благородне, безкорисливе, усе, що звеличує душу людини, – придушено невблаганним егоїзмом і пристрастю до достатку (comfort); більшість, яка нахабно пригноблює суспільство, рабство негрів серед освіченості та свободи”. Книга Теннера послужила відправною точкою для публіцистичних роздумів Пушкіна, ілюстрацією до його слів, які осуджували рабство. Теннер наводив численні приклади негуманного ставлення цивілізованих американців до індійців, що актуально лунають дл російського читача, який бачив перед собою “білих негрів” – кріпосних селян.

Пушкінський “Современник” поклав початок типу “товстого” журналу, що став володарем розуму багатьох поколінь читачів.

У 1840-і рр. роль і значення преси в громадському та культурному житті Росії значно зросли. В. Бєлінський писав: “Журналістика в наш час усе: і Пушкін, і Гете, і сам Гегель були журналістами. Журнал коштував кафедри”. Система преси в Росії зазнавала глибинних змін, які свідчили про посилення позицій демократичних видань. При цьому зовнішня картина, якщо мати на увазі кількість видань і навіть їхні назви, залишалась майже без змін.

Позбавлені можливості в силу офіційної заборони заснувати новий друкований орган, демократичні журналісти добилися керівної ролі у перекуплених О. Краєвським “Отечественных записках”, а потім закріпились у придбаному тим же способом М. Некрасовим та І. Панаєвим “Современнике”.

Журнал “Отечественные записки” О. Краєвського, оголошений як енциклопедичний, включав у себе розділи: “Сучасна хроніка Росії”, “Науки”, “Словесність”, “Художність”, “Домоводство, сільське господарство та промисловість взагалі”, “Критика”, “Сучасна бібліографічна хроніка”, “Суміш”. Критичний відділ очолював Бєлінський, він опублікував цикли критичних статтей, присвячених творчості Пушкіна, Лермонтова, Гоголя. У журналі співробітничали Лермонтов, Тургенєв, Достоєвський, Даль, Герцен, Огарьов та інші письменники. Західноєвропейська література була представлена іменами Шекспіра, Гете, Діккенса, Гейне, Ж. Санд.

В. Бєлінський визнавав істотний вплив демократичних “Отечественных записок” на всю сучасну російську пресу. За його словами, “у галузі журналістики “Отечественные записки” відіграють роль якогось центру, куди спрямовуються вдари усіх інших періодичних видань і звідки нові слова та нові думки переходять, хоча і в перекрученому вигляді, в інші періодичні видання”.

Тенденції розвитку європейської преси та російська громадсько-політична обстановка спонукали сучасників пильніше вдивлятися в процеси, що свідчили про ідейне розмежування сил у журналістиці. Співробітник “Отечественных записок” К. Ліпперт намагався дослідити причини названого явища у статті “Сучасна періодична література у Франції, в Англії, Сполучених Штатах, Італії, Іспанії та Португалії”. Він вважав, що “там, де суспільство розділене політичними думками, різні кольори його повинні відображатись у своїх органах”.

І. Киреєвський в “Огляді сучасного стану словесності”, надрукованому в “Москвитянине”, констатував посилення журналістики як галузі словесності: “У наш час красне письменство замінила словесність журнальна”. При цьому він мав на увазі новий характер усієї сучасної європейської словесності: “Насправді, куди не озирнешся, скрізь думка підлегла плинним обставинам, почуття докладено до інтересів партії, форма пристосована до вимог хвилини”. Такие становище І. Киреєвський пояснював активізацією різних суспільних тенденцій, зіткненням різних поглядів на сучасну дійсність. Він визнавав керівну роль преси у формуванні громадської думки. За його словами, “перевага журналістики в літературі доводить, що в сучасній освіченості потреба насолоджуватись і знати поступається потребі судити, – підвести свої насолодощі та знання під один огляд, віддати собі звіт, мати думку”. Якщо раніше “літературні інтереси були однією з пружин розумового руху народів”, то тепер картина змінилась: “Панування журналістики у галузі літератури те ж саме, що панування філософських творів у галузі наук”.

Проте сучасні російські журнали, на думку І. Киреєвського, не задовольняють прагнення суспільства до певної “думки про предмети наук і літератури”. Він вважає, що в “рухах освіченості нашої більша потреба думок, ніх самі думки, більше почуття необхідності їх взагалі, ніж певна схильність до того чи іншого напрямку. Тому він висуває свою концепцію соціального розвитку шляхом до “живої, повної, вселюдської та справді християнської освіти”, яка містила в собі зерно слов’янофільської доктрини.

Слов’янофілів – І. Киреєвського, А. Хом’якова, Ю. Самарина, братів Аксакових – об’єднувала ідея особливого шляху розвитку Росії на основі православ’я та громади. Реформи Петра І, на їхню думку, завадили рухові Росії по цьому шляху. Вони виступали проти наслідування західного зразка.

Їм протистояли західники – Бєлінський, Герцен, Грановський, Кавелін, котрі вважали Росію та Європу єдиним культурно-історичним цілим. Вони виступали за права людини, спаплюжені у кріпосницькій Росії, за утвердження демократичних свобод. У “Листі до Гоголя” (1847) Бєлінський писав: “Найживіші, сучасні національні питання у Росії тепер: знищення кріпосного права, скасування тілесного покарання, запровадження, по можливості, суворого виконання хоча б тих законів, які уже є”. Визнаючи прогресивний характер демократичних завоювань в Європі, Бєлінський вказував на існуючі там протиріччя між працею та капіталом, соціальну нерівність.

Демократичні журналісти активно виступали проти захисників “Офіційної народності”, охоронної преси, представленої “Северной пчелой”, “Сыном отечества”, “Маяком” та іншими виданнями. Поолеміка велася навколо призначення популярних жанрів того часу – фізіологічного нарису та фейлетону.

На формування фізіологічного нарису здійснювали вплив західноєвропейська словесність і традиції російського нарису. Ф. Булгарин обгрунтовував у “Северной пчеле” його неприйнятність для російської літератури. “Найвеличніший письменник, – за його словами, – був би стомлено нудний, якби узявся описувати детально життя-буття та заняття якого-небудь коваля, крамаря, візника”. На його думку, зображенню належать лише “цікаві риси” з моралі, і письменник зобов’язаний не розвішувати всю тканину “на неосяжному просторі”, а виставляти лише “рідкі візерунки” на ній.

На противагу Булгарину Бєлінський вважав, що писати про Кузмів і Прохорів на даний момент важливіше, ніж про Неронів та Калігулів, і пов’язував майбутнє жанру фізіологічного нарису із соціальним, а не антропологічним чи натуралістичним підходом до людини, що мало місце в європейській журналістиці.

У періодиці 1840-х рр. існувало кілька різновидів фейлетону: моральноописовий із прихованою рекламою (Ф. Булгарин, В. Межевич, П. Смирновський); фейлетон – хроніка новин (В. Соллогуб, Е. Губер, Ф. Коні); сатиричний фейлетон (М. Некрасов, О. Герцен). В.Бєлінський пов’язував перспективи розвитку фейлетону із сатиричним напрямком у російській літературі. На його думку, фейлетон повинен мати чітку спрямованість, гостро й полемічно виражену, викладати живе слово розуму в літературно-сатиричній формі, носити злий, викривальний характер, прихований під добродушною маскою базікала, вміти мовчати і в той же час дати зрозуміти читачам, що приховано за цією мовчанкою. “Що таке фейлетон? – писав критик у 1847 р. – Це базікало, мабуть, добродушний та щирий, але насправді часто злий і зломовний, котрий усе знає, усе бачить, багато про що не говорить, але висловлює рішуче все, колить епіграмою й натяком, захоплює і живим словом розуму, і торохтілкою жарту”.

Розглядаючи данри російської періодичної преси, Бєлінський виходив з визнання їхньої історичності, пов’язував перспективи їхнього розвитку з реалістичним відображенням оточуючого світу.

У російській періодиці сорокових років зростає роль ілюстрації. Цьому сприяли вдосконалення друкарської техніки (використання під час друку ілюстрації окрім оригінальної гравюри на дереві також копії дерев’яної дошки, відлитої з гарту, – політипажу) і утвердження енциклопедизму в журналістиці, демократизації якої сприяла ілюстрація. Відзначаючи “типову оригінальність” і “вірність дійсності” ілюстрації, Бєлінський розглядав її розвиток у руслі становлення російського реалістичного мистецтва. Він визнавав, що на розвиткові російської ілюстрації негативно позначався вплив низькопробних зарубіжних фізіологій з політипажами.

На відміну від ілюстрації передбачити майбутнє фотографії не вдалося в цей час ані російській, ані зарубіжній пресі. “Художественная газета” писала: “Що стосується знімка, портретів посередництвом дагеротипу, то нам це здається даремним”.

Революційні події 1848 р. на Заході спонукали царський уряд вжити попереджувальних каральних заходів проти опозиційної журналістики. Микола І заснував особливий комітет під головуванням князя А.С. Меншикова, котрий ревізував столичні видання та вимагав від редакторів “Отечественных записок” і “Современника” “давати журналам своїм напрямок, цілком згодний з видами нашого уряду”, за непокору їм загрожувала доля “державних злочинців”. За публікацію в “Отечественных записках” повісті “Заплутана справа” на заслання до Вятки було відправлено Салтикова-Щедріна. Цензура заборонила слов’янофільський “Московский сборник” та його співробітників віддали під нагляд поліції. Уряд жорстоко розправився з членами гуртка Петрашевського, в якому обговорювались твори французьких соціалістів та шляхи звільнення селян, присудивши до розстрілу 21 людину, серед яких був письменник-початківець Ф.М. Достоєвський. В останній момент смертне покарання замінили каторгою.

У записці про цензуру, представленій на розгляд вищих інстанцій, П. Вяземський писав, що журналістика здійснює особливий вплив на молодь, яка “скрізь легковірна та мінлива”, і на середній клас, який “скрізь “завжди ворожий встановленому порядку”. Суть його пропозицій полягала в примноженні кількості масових офіційних видань та утвердженню їхніх привілеїв: “Уряд, під проводом вищого управління цензурного, повинен мати свій загальний журнал політичний і літературний, свою загальну щоденну газету літературну й політичну, куди стікалися б усі відомості, усі вказівки, які уряд хоче поширити в народі”.

Цей проект міг послужити реальним прототипом сатиричного “Проекту про запровадження однодумства в Росії” К. Пруткова, який пропонував з метою “встановлення одноманітної точки зору на всі громадські потреби та заходи уряду” заснування такого офіційного періодичного видання, яке давало б “керівні погляди на кожен предмет” і “благодійні вказівки” підданим.

За підрахунками П. Вяземського, видання, яке має 4 і 5 тис. передплатників, може мати до 100 тис. читачів, що “дає журналам і журналістам вагу і значення в суспільстві, яке їм мати не слід”. Він пропонував у “певних межах допустити деякий простір для висловлення думок і для розгляду громадських питань (тут К. Прутков розходився з думкою А. Вяземського: “Істинний патріот має бути ворог усіх так званих “питань”!”), але обумовлював як неодмінну умову, “щоб ці думки й дозволи питань узгодувались з початками, визнаними самим урядом”.

У роки “похмурого семиріччя”, як охрестили цей період сучасники, в журналістиці на зміну принциповій полеміці та аналізу дійності прийшов емпіризм, опис другорядних фактів, об’єктивізм.

Виходу російської журналістики з періоду застоя сприяли важливі політичні події: поразка Росії у Кримській війні і смерть Миколи І. У країні починається громадське піднесення, яке передує селянській реформі 1861 р.

Новий імператор Олександр ІІ, вихований наставником письменником В. Жуковським, був налаштований на якнайшвидше вирішення селянського питання. До цього спонукали заворушення селян, непродуктивність примусової праці, яка уповільнювала темпи економічного розвитку. Не останню спонукальну роль відіграв і моральний бік проблеми: рабство одностайно осуджували освічені європейці та росіяни. Будучи завзятим мисливцем, Олександр ІІ познайомився із “Записками мисливця” І. Тургенєва і визнавав, що ця гуманістична книга утвердила його в рішенні скасувати кріпосне право.

Перші роки нового царювання свідчили про майбутні реформи громадського життя: були повернені із заслання декабристи та петрашевці, приватним журналам дозволили мати політичний відділ та обговорювати селянське питання.

У передреформене п’ятиріччя виникло понад 150 нових газет і журналів. Розширився і зміцнив табір демократичної преси, змінився його типологічний характер. Прикладом для інших видань послужив некрасівський “Современник”. В оголошенні про передплату на 1858 р. М. Некрасов відзначав: “Якщо визначити одним словом, яке редакція бажає мати характером свого журналу, – це слово “громадський”. Через рік “Современнику” дозволили відділ “Політики”, і він став літературним і політичним. Провідну роль у ньому стали грати М.Чернишевський і М. Добролюбов; ліберально налаштовані письменники й публіцисти Дружинін, Толстой, Григорович, Тургенєв залишили журнал. На сторінках “Современника” Чернишевський викладає програму врегулювання селянського питання: звільнення селян із землею без викупу. Селянська громада, на його думку, стане осередком соціалістичного ладу суспільства, початком переходу до колективних форм праці.

М. Добролюбов вважав необхідним звернутися до актуальних питань громадського та культурного життя, відмовитись від скнарості та дрібного викриття, робити з фактів висновки. У листі до С. Славутинського він писав: “Нам слід групувати факти російського життя, що вимагають поправок і поліпшень, треба викликати читачів на увагу до того, що їх оточує, треба колоти очі усілякими паскудностями, переслідувати, мучити, не давати відпочинку – до того, щоб огидно стало читачеві усе це багатство бруду і щоб він, зачеплений нарешті за живе, підвівся з азартом і вимовив: “Так що ж, мовляв, це, зрештою, за каторга! Краще вже пропадай моя душонка, а жити в цьому вирі не хочу більше”.

Звернення “Современника” до актуальних проблем громадського життя було позитивно зустрінуто читачами, про свідчило зростання накладу з 3 до 4,5 тис. прим. Це явище Чернишевський пов’язував із зростанням соціальної активності населення. Такий висновок став можливим завдяки спеціальній методиці вивчення читача, застосованій публіцистом. Він розглядав відомості про передплатників на журнал у зв’язку із загальною чисельністю грамотного населення, урахуванням географії поширення видання, соціального складу читачів, громадсько-політичної ситуації в країні. Це дозволило йому подолати вузкість способу статистичного спостереження, що переважав на попередніх етапах вивчення читацької аудиторії і який полягав у фіксуванні кількості передплатників на видання.

Змін у змісті й структурі зазнав журнал “Русское слово” (1859 – 1866) з приходом на посаду редактора влітку 1860 р. Г. Благосвєтлова. Людина демократичних поглядів, котрий відчув на собі вплив ідей Герцена під час трирічного перебування за кордоном, він реорганізував видання за прикладом “Современника”, залучив до участі в ньому демократично налаштованих публіцистів, у тому числі Д. Писарєва, відкрив сторінки для пропаганди природно-наукових знань.

У руслі пошуків демократичними публіцистами більш оперативного, ніж щомісячний “товстий” журнал, типу видання, зверненого до широкого кола читачів, у тому числі з провінції, можна розглядати появу “Іскри” – тонкого ілюстрованого щотижневика з карикатурами, заснованого в Санкт-Петербурзі в 1859 р. В. Курочкіним та М. Степановим. На оформлення та структуру сатиричного щотижневика вплинув герценівський “Колокол”.

Герцен, котрий заснував вільну російську пресу в Лондоні, виступав проти “кривавих методів боротьби”. У журналі “Полярная звезда” (1855 – 1862) і газеті “Колокол” (1857 – 1867) він закликав Олександра ІІ ступити на шлях реформ, звільнити селян із землею, викупленою державою, здійснити демократичні свободи. Він критикував некрасівський “Современник” за непримиренне ставлення до лібералів, які пропонували шлях мирного вирішення селянського питання та активно брали участь у журналі періоду “похмурого семиріччя”.

У “Записках про визволення селян” ліберал К. Кавелін висловлювався за визволення селян та врахування урядом під час розробки викупної операції інтересів як поміщиків, так і селян. Ця записка була опублікована в “Современнике” за ініціативою Чернишевського, проте останній та його однодумці розійшлися з лібералами в шляхах вирішення селянського питання. Реформістська позиція лібералів зближалася з планами уряду.

“Кожна думка, не висловлена гласно, залишається прихованою пружиною громадської думки”, – йшлося у передмові “Від редакції” до статті “Селянське питання”, вміщеній в “Русском вестнике” М. Каткова. Редактор журналу обгрунтовував ідею гласності у межах, встановлених урядом: “Намітивши найзагальніші межі, в яких має здійснитися перетворення, уряд надає суспільству участь у справі та свободу в її обговоренні. У вказаних межах є простір для найрізноманітніших думок”. Останнє слово із селянського питання залишалось за урядом. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписав маніфест про скасування кріпосного права. Колишні кріпосні селяни ставали “вільними сільськими обивателями”. За землю вони повинні були сплатити поміщикові й державі, платежі останній розтягувались на 49 років. Отримавши в якості наділу ділянки землі, мало придатні для хліборобства, позбавлені знаряд праці, селяни бунтували, на придушення посилалися війська. Слідом за маніфестом було утверджено закон про земське самоуправління, проведено судову реформу, яка забезпечила гласне судочинство, була реформована армія, скасовано рекрутчину. Реформи 1860 – 1870-х рр. сприяли рухові Росії по європейському шляху становлення цивілізованих форм державності.

В епоху “великих реформ” з’явилися нові сатиричні, бібліографічні, педагогічні журнали, спеціальні видання з фотографії та видавничої справи, ілюстровані щотижневики. На “свого” читача орєінтувались нові дитячі, жіночі, військові журнали; виникли “народні видання для селян і солдатів. Зростання чисельності періодичних видань відбувалося переважно за рахунок газет: громадсько-політичних, енциклопедичних, політичних і літературних, театральних, музичних, галузевих. Виходили вечірні та недільні газети. З’явилася “народна” газета, орієнтована змістом, мовою, ціною на читачів з міських міщан, ремісників.

Великі російські письменники, визнані духовними виразниками нації, виступали як редактори, активні співробітники видань, витлумачі цілей та завдань преси. Вони обгрунтовували просвітницьку роль журналістики і вважали її дійовим засобом культурного та морального удосконалення суспільства.

Ф.М. Достоєвський звертався у своїй творчості до складних, драматичних проблем сучасності і намагався визначити етичні перспективи становлення “світової гармонії”, “царства правди та світла” на землі. На його думку, ідея “всесвітнього загальнолюдського єднання” досяжна при злитті національних та загальнолюдських інтересів на шляху “істинної широкої любові”, братерства людей, відмови від індивідуалізму. “Але тільки щоб без стрибків і без небезпечних salto mortale робився цей вихід на справжню дорогу”, – писав він в оголошенні про передплату на журнал “Время” на 1863 р. Істина для Достоєвського існує “у вигляді Божої правди”, “Христової правди” як вищий ідеал народних мас.

Характеризуючи сучасні періодичні видання, він відзначав їхній “спекулятивний дух”, “комерційний характер”. Проте він не вважав, що в подібних випажках журналісти поступаються своїми переконаннями виключно заради грошей. “Можна продавати свої переконання і не за гроші”. При цьому він мав на увазі добровільне холопство, природжену улесливість, страх пошитися в дурні за незгоду з літературними авторитетами. Він писав, що “слово – та ж діяльність”, і бачив мету періодичного видання в тому, щоб “принести користь суспільству, вказати йому шлях до життя, знищити роз’їдаючу його фальш”. Приступаючи до складення журналу “Эпоха” на 1865 р., він заявляв: ми навчилися багато чого лаяти в нашій вітчизні, але не знаємо того, що саме повинно не лаяти на Русі; “не ганьбити, не осуджувати, а любити вміти, – ось що треба тепер найбільш справжньому росіянину”.

Серед різних типів видань головну роль відіграв політичний і літературний “товстий” журнал, структуру й завдання якого обгрунтували демократичні публіцисти та реалізували в “Современнике”, “Русском слове”, реорганізованих “Отечественных записках”, які перейшли до рук Некрасова за договором із О. Краєвським в 1868 р. після заборони в 1866 р. “Современника” та “Русского слова”. В офіційному міністерському звіті про стан книгодрукування в 1864 р. відзначалося зростання кількості творів “у дусі матеріалізму, соціалізму”. Висловлене відносилося передусім до вищезгаданих “товстих” журналів, в яких закріпились різночинні демократи. У 1860 – 1870 рр. демократичні журнали співчутливо ставилися до повсталих за незалежність поляків у 1863 р., визвольної боротьби болгарського народу у зв’язку з війною 1877 – 1878 рр.

М. Чернишевський визнавав першорядне значення публіцистики щодо впливу на суспільну свідомість, виховання стійких борців з режимом. Писарєв оцінював шлях розвитку журналістики відповідно до розгляду нею насущних проблем сучасності. Головними він проголошував матеріальні потреби: “Кінцева мета усього нашого мислення та всієї діяльності кожної чесної людини все-таки полягає в тому, щоб вирішити назавжди неминуче питання про голодних і роздягнутих людей; поза цього питання немає вирішальним чином нічого, про що варто було б турбуватись, роздумувати та клопотатись”. Особливу роль у здійсненні цього завдання він відводив пропаганді, розуміючи під нею не пасивне сприйняття читачем нових ідей, а активну зустрічну роботу думки: “Розумова та моральна пропаганда є деякою мірою зазіханням на чужу свободу. Мені б хотілося не примушувати читача погодитись зі мною, а викликати самодіяльність його думки й дати йому привід до самостійного обговорення зачеплених мною питань”. Д. Писарєв визнавав найважливішою метою публіцистики популяризацію наукових знань, насамперед тих галузей, які дають “вірний, розумний і широкий погляд на природу, на людину та на суспільство”. Контакт з читачем, на його думку, може бути досягнутий за рахунок діалогічної форми викладу, вмілої постановки питань і вірного їхнього вирішення. Публіцист “повинен постійно передбачати всі питання, сумніви та заперечення свого читача; він сам повинен ставити та вирішувати їх”. На думку Писарєва, ліберальні журналісти відволікають суспільство від боротьби за вирішення докорінних проблем. На грунті ліберального кодексу журналістики “виросли як теорія “Голоса” про те, що чесному письменникові ні до чого бути чесною людиною, так і теорія п. Альбертіні про систематичну несолідарність співробітників журналу між собою”.

О .Герцен бачив успіх пропаганди в її співвіднесеності з насущними потребами народу. Він закликав публіцистів вести за собою маси та не відриватися від них: “Ми повинні хору пояснити його власні устремління, його смутні думки, ставити силогізми його посилкам, ставити крапки над його і. Якщо ми підемо від нього далеко – він не піде за нами, якщо ухилитися – він залишить, якщо відстанемо – він задавить чи обійде нас. Інтересів його не можна вигадати чи “конструювати”,як робили німці, їх потрібно брати у нього й розвивати… Ані абстраговане мислення, ані далекі ідеали, ані логічна суворість, ані різка послідовність самі по собі не допоможуть справі житейської пропаганди, якщо в ній не будуть вловлені найближчі ідеали, сьогоднішні устремління, сумніви мас”. Герцен обгрунтував мету та завдання нового для вітчизняної преси жанру – передової статті, яка організовує номер, ставить актуальні громадські проблеми. Він у теорії та на практиці показав розмаїття форм використання читацьких листів, визначив їхню роль та значення для видання.

Свій погляд на роль літератури та критики в журналі висловив Салтиков-Щедрін: “Література та пропаганда – те ж саме“. За відкриту тенденційність літератури, завдяки якій досягається “вища об’єктивність” творчості, висловлюється М. Михайловський.

У середовищі журналістів-різночинців визрівала ідея про докорінне перетворення видавничої справи на артельних початках. Вони не лише публічно осуджували безпринципність, продажність капіталістичної преси, але й намагалися на практиці протиставити їй пресу, організовану на колективних засадах, впровадити артельні принципи під час видання газети “Народная летопись”. У руслі боротьби з капіталізацією преси лежали висловлювання М. Соколова про економічну залежність журналістів від видавців: “Журналістика – публічна утриманка”. Щоб змінити становище, він пропонував відокремити редакційну частину журналу від видавницчої, встановити плату за оголошення відповідно до друкарських витрат на їхній друк, вміщувати рекламу в особливій газеті.

Гонитва за прибутками спонукала видавців збільшувати обсяг комерційної реклами, удосконалювати форми її подачі та способи залучення рекламодавці. Складалися передумови для появи посередника між періодичним виданням і рекламодавцем – фахівця рекламної справи. У 1870-і рр. Московська Центральна контора оголошень Торговельного дому Метцель і Ко приймала оголошення для публікації в столичних і провінційних виданнях.

У 1875 р. в столичному демократичному журналі “Дело” з’явилася стаття Д.Л.Мордовцева “Преса в провінції”, яка викликала бурхливу реакцію місцевої періодики. На думку автора статті, закон зростання великих міст впливав на пресу, що зосереджувалась у великих центрах, а обласна та національна преса повинна була в такому разі відігравати скромну роль, займатися виключно місцевими питаннями. Автор зробив висновок про безперспективність провінційної преси.

Численні відгуки місцевих газет і журналів на статтю Д.Л.Мордовцева містили незгоду з його думкою. Найбільш пристрасно та разом з тим зі знанням справи, з детальним аналізом умов існування місцевої преси виступив А. Гацисський у роботі “Смерть провінції чи ні? Відкритий лист Д.Л.Мордовцеву” (Нижній Новгород, 1876): “Хіба обласна провінційна преса не може мати своєї думки, і не з одних обласних, але й з державних питань?” Опоненти Мордовцева відзначали важкі цензурні умови існування місцевої преси. Згідно з “тимчасовим” законом про пресу від 6 квітня 1865 р. столична преса звільнялася від попередньої цензури, судова відповідальність за порушення закону накладалась на автора та редактора. Однак ця поступка не торкалася провінційної преси.

З ідеями селянської революції та соціалістичної утопії виступили в 1860 – 1870-і рр. народники, які засновували свої видання за кордоном: бакуністи чи анархісти (“Народное дело”), лавристи чи пропагандисти (“Вперед!”), група Ткачова, яка розділяла бланкістські настрої (“Набат”). Нелегально в Росії народники видавали газети “Начало”, “Земля и воля”, “Черный передел”, “Народная воля” та ін. Тактика індивідуального терору, яку намагались реалізувати народники в надії на наступні революційні зміни в країні, завершилася вбивством Олександра ІІ у березні 1881 р.

Уряд Олександра ІІІ вжив заходів із зміцнення порядку в країні. Частково реставрувались дореформені структури. Були запровадженні інститут земських начальників та урядовий контроль над земством, нове земське положення, яке зміцнило владу помісного дворянства у селі, ослаблену селянською реформою. Щоб призупинити розпад громади, приймалися обмежувальні закони про родинні розподіли та переселення, про умови найму сільськогосподарських робітників та виході селян з громади.

Нові “Тимчасові правила про пресу” від 27 серпня 1882 р. ліквідували ті послаблення, які мали місце при Олександрі ІІ. Віднині чотири міністри, серед них міністр внутрішніх справ Д. Толстой та оберпрокурор Синоду К. Побєдоносцев, вирішували питання про закриття неугодного видання, не турбуючись про посилання на параграф та літеру закону. А до хоча б одного разу призупиненого видання міг знову застосувати таку ж санкцію сам цензор одноосібно. На додаток до цих нововведень тимчасові правила зобов’язували редакторів знати авторів друкованих матеріалів, але й давати у разі потреби відомості про них каральним органам. Гонінням підлягали передусім столичні приватні демократичні журнали – “Отечественные записки”, “Дело”. У 1884 р. комітет чотирьох міністрів заборонив “Отечественные записки” за “шкідливий напрямок”.

Розвиток промислового виробництва, збільшення чисельності робітників свідчили про перегрупування суспільних сил у країні, зростання ролі пролетаріату. На нього покаладають надії колишні народники Г.В. Плеханов та інші, які об’єдналися в 1883 р. у Женеві в групу “Визволення праці”. Соціалістичний рух у Росії, як і на Заході, набув марксистської спрямованості. У 1883 р. під керівництвом болгарського студента Д. Благоєва марксистський гурток виник у Петербурзі, у 1885 р. вийшло два номери його газети “Рабочий”.

Після смерті в 1894 р. імператора Олександра ІІІ на престолі зійшов Микола ІІ – останній російський самодержець. Про нього У. Черчілль сказав: “Він не був ні великим полководцем, ні великим монархом. Він був лише вірною, простою людиною середніх здібностей, доброзичливого характеру, котрий спирався в своєму житті на віру в Бога”. Останнє десятиріччя ХІХ ст.було відзначене економічним зростанням, по темпах середньорічного приросту промислової продукції Росія зрівнялася із США, обігнавши європейські країни. З ім’ям міністра фінансів С. Вітте була пов’язана грошова реформа, яка стабілізувала російський рубль і зміцнила державні фінанси.

Разом з тим посилився робітничий рух у країні, почали формуватися його організаційні структури, висувались нові лідери. У 1895 р. В.І. Ульянов, після зустрічі за кордоном з Плехановим, організує в Петербурзі “Союз боротьби за визволення робітничого класу”. За ініціативою “Союзу” в 1898 р. у Мінську зібралися представники марксистських гуртків (загалом 9 чоловік), котрі оголосили про створення Російської соціал-демократичної робітничої партії.

У цей час помітну роль у російській періодиці відігравали журнали ліберально-народницької орієнтації “Русское богатство”, “Русская мысль”, ліберально-буржуазний “Вестник Европы”. Збільшуються наклади газет, серед нійбільш масових – “Новое время” А. Суворіна, “Голос” О. Краєвського, “Московские ведомости” М. Каткова. Тираж “Нового времени” у 1889 р. становив 35 тис. прим., у 1897 р. уже 50 тис. прим., газета друкувалася у власній друкарні А. Суворіна, оснащеній ротаційними машинами, словолитнею, цинкографією, гальванопластикою, сучасним імпортним обладнанням.

З ліберально-демократичних видань, які виходили за кордоном та орієнтувалися на російську читацьку аудиторію, варто відзначити періодичний збірник “Свободное слово” (1898 – 1899), організаторами якого стали однодумці Л. Толстого В. Чертков та П. Бірюков. Тим самим для великого російського письменника відкрилася можливість публікувати свої статтіЮ обминаючи цензурні перепони.

“Єдиний істинний шлях до поліпшення життя людей – це шлях моральної досконалості”, – такого висновку дійшов Л. Толстой. Розмірковуючи про смисл життя, він визначив його словом “істина”. Для нього істинно те, що морально. Причини зла він закликав бачити не іззовні, а собі, і шлях до усунення зла називав один – моральне самоудосконалення. За Л. Толстим, журналістика покликана служити моральній досконалості особистості та – як наслідок – усього людства. З цих позицій він більш за все осуджував у журналістиці те, що дає привід називати її другою найдавнішою професією: “Немає більш великого гріха, як перелюбство словом”.

У № 10 – 11 журналу “Русская мысль” за 1893 р. та № 2, 3, 5 – 7 за 1894 р. з’явилися нариси Чехова, присвячені російській каторзі, у 1895 р. вони вийшли окремою книгою – “Острів Сахалін”. Щоб зібрати достовірний матеріал на цю тему,Чехов здійснив з ризиком для життя подорож на каторжний острів, поговорив майже з десятьма тисячами сахалінців і заповнив на кожного статистичну картку з їхніми відповідями на складену ним опитувальну анкету.

Портрет каторги писав художник, стурбований долею вітчизни, котрий глибоко страждав від недосконалості життя та мріяв про те, щоб на островах і материках люди були щасливі. У листі до А.М. Плещеєва він зізнавався: “Моє святая святих – це людське тіло, здоров’я, розум, талант, натхнення, кохання та абсолютна свобода, свобода від сили й брехні, у чому б останні дві не виражалися”. По краплині вичавлювати із себе раба, виховувати культуру почуттів і поведінки, удосконалювати мораль – такий його заповіт нащадкам.

Мултанська справа, пов’язана із судовим вироком по звинуваченню 11 селян-удмуртів у жертвуваннях язичницькому богу Курбону, спонукала В. Короленка з метою перевірки даних слідства провести власне розслідування, яке виявило фальсифікацію документів, підкуп свідків та інші процесуальні порушення, про що розповів журналіст і письменник у 13 номерах “Русских ведомостей” в жовтні – листопаді 1895 р. Автор побував на місці події, зробив знімки, бесідував зі свідками. Повторний судовий розгляд виніс виправдальний вирок.

У 1892 р. в “Ростовских-на-Дону известиях” з’явилися есе А. Свірського “Ростовські нетрі”. Автор знайомить читача з історією створення есе, розкриває творчу лабораторію журналістського розслідування. Одягнувшися відповідним чином і переборовши у собі почуття огидливості, він відправляється блукати по ростовських нетрях.

Подорож по нетрях дає можливість Свірському дослідити соціальні та моральні проблеми життя сучасного суспільства. Автор зустрічається зі своїми героями в той момент, коли вони виявилися ізольованими від звичного укладу. Причиною їхнього падіння на дно життя стали зовнішні обставини, механізм впливу яких ретельно вивчається журналістом. Втрата роботи, хвороба, невдале заміжжя, втрата годувальників руйнують крхкий світ особистого благополуччя та невблаганно підштовхують постраждалого до гіркого фіналу.

Важливу роль відіграють моральні якості особистості, здатність протистояти життвим негараздам. Зломлена морально, людина не в змозі боротися за своє майбутнє, поринає в безодню пиятцва та розпусти”, – вважає А.І. Свірський.

В “Самарской газете” активним співробітником у 1895 – 1896 рр. став письменник-початківець М. Горький. Героями його фейлетонів були продажні журналісти, банкіри-хижаки, кабацькі аристократи, фабриканти-грабіжники. Автор пише про “рабське становище” жінки, яку “б’ють, як конячку”, “розбещують і морально, і фізично”, про непосильну працю, яка калічить малолітніх дітей на фабриках.

У газетах 1880 – 1890-х рр. – “Московский листок”, “Русские ведомости”, “Россия” та ін. – розкривається репортерський талант В. Гіляровського. Він став широко відомим задяки таким якостям своїх репортажів, як оперативність, сплав розповідей очевидців з реальним описом подій, включеність журналіста в дію, розслідувальний характер. Репортажі про політ Д.І. Менделеєва на повітряній кулі, катастрофа на Ходинському полі під час коронації Миколи ІІ, пожежа на фабриці Хлудова в Єгор’ївську ставали сенсаціями.

Реклама в пресі Росії набувала рис, властивих журналістиці капіталістичних країн. У 1896 р. прибутки від оголошень у столичній газеті “Новое время” становили без малого півмільйона рублів. Заголовки рекламних матеріалів тяжіли до сенсаційності, у тексті була присутня різного роду мотивація (вигода, заздрість, страх), використовувались різні оформлювальні прийоми (винахідлива верстка, ілюстрація), застосовувались зображально- виразні засоби для ефективного емоційного та логічного впливу на читача. Реклама розташовувалась на всіх сторінках газетного номера.

Наприкінці ХІХ ст. еволюційний період розвитку капіталізму завершувався і поступово поступався місцем гострим політичним баталіям, соціальним катастрофам, які назрівали в російському суспільстві. Легальна та нелегальна преса Росії являла собою широкий спектр політичних поглядів й відображала складну й суперечливу картину громадського життя на рубежі століть.