Mizhnarodniy_Menedzhm_Yuhimenko2011

Соціально-етичні проблеми та перспективи ...

Та загалом у приймаючих країн не так багато причин обмежувати потік прямих інвестицій порівняно з країною базування: економічні вигоди перекривають політичні небезпеки.

Іноземні прямі інвестиції справляють різний вплив на платіжний баланс приймаючої країни, який суттєво змінюється в часі. Початковий рух капіталу до країни-реципієнта для заснування, скажімо, виробничої філії поліпшує платіжний баланс раз і назавжди. А як тільки підрозділ розпочинає свою діяльність, він може забезпечити тривалі надходження на баланс платежів, використовуючи весь обсяг свого виробництва чи його частину для експорту або заміщення імпорту. Крім того, філія може імпортувати сировину чи інші матеріали для своїх потреб за постійних для платіжного балансу видатків. Репатріація нею прибутків та платежі за іноземні фактори виробництва також впливають на іноземну валюту в країні-реципієнті. До того ж, більший дохід, отриманий філією, може викликати збільшення обсягів імпорту для країни внаслідок граничної схильності до імпортування.

Необхідно акцентувати увагу на тому, що протягом менш тривалого періоду іноземні прямі інвестиції можуть викликати дефіцит платіжного балансу, оскільки виробничі фактори в приймаючій країні недостатньо мобільні. Відтак, економіка не зможе швидко переорієнтуватися з виробництва внутрішніх товарів на виготовлення експортних або імпортозаміщуючих для отримання чистого експортного сальдо (переважання експорту над імпортом), необхідного для відшкодування будь-яких витрат іноземної валюти, пов’язаних з філією.

Зіткнувшись з валютними обмеженнями та тягарем обслуговування боргу, правлячі кола в слаборозвинених країнах-реци- пієнтах дуже чутливі до впливу іноземних прямих вкладень на платіжний баланс. Вони прихильно ставляться до тих інвестиційних проектів, які швидко замінять імпорт або започаткують експорт для отримання валюти з метою фінансування зовнішніх надходжень і платежів за фактори виробництва. Навпаки, проекти іноземних інвестицій, які не є імпортозаощаджувальними та експортоутворювальними, не підтримуються урядовцями, навіть якщо вони сприяють значному економічному зростанню (рис. 17.3).

391

Модуль 5

Інвестиційні

проекти

Проблема

невідкладного попиту на іноземну валюту

Рис. 17.3. Політика приймаючих слаборозвинених країн

щодо інвестиційних проектів МК

Тому політика залучення іноземних капіталовкладень багатьох країн, що розвиваються, переслідує максимізацію короткочасних надходжень платіжного балансу, жертвуючи довготривалими вигодами зростання національного доходу та економіки в цілому.

Отже, в ідеалі країна-реципієнт повинна підтримувати рівновагу шляхом проведення відповідної монетарної, фіскальної та валютної політики поряд із заходами стимулювання прямих іноземних інвестицій.

392

Соціально-етичні проблеми та перспективи ...

17.2.Державне регулювання діяльності МК

Улітературі опрацьовується концепція, яка полягає в тому, що державне регулювання діяльності МК має виконуватися на двох рівнях — національному та міжнародному. Сконцентруємо увагу на міжнародному рівні. При цьому зазначимо, що останнім часом висуваються пропозиції розглядати розвиток МК як міжнародних юридичних осіб.

Оскільки більшість сучасних міжнародних корпорацій мають форму транснаціональних розглядатиме їх в єдиній інтерпретації.

Еволюція державного і наддержавного регулювання діяльності міжнародних корпорацій починається зі створення єдиного міжнародного стандарту у взаємовідносинах з країнами, в яких діють їхні філії. У 1929 році Ліга націй провела дипломатичну конференцію, на якій була вироблена міжнародна конвенція, що регламентувала відносини закордонних фірм і приймаючих країн. На Гаазькій конференції 1930 року була ухвалена Кодифікація міжнародного права, до якої увійшло положення про відповідальність держави за дискримінаційні дії щодо закордонних виробництв.

24 березня 1948 року в Гавані була підписана Хартія міжнародної торгової організації, яка складалася з кількох положень, що регламентували регулювання іноземних інвестицій корпорацій: з одного боку, розглядалися пропозиції щодо їх захисту, з іншого – відстоювалися права національних урядів здійснювати контроль за діяльністю на території своїх країн закордонних філій МК.

1970 року країни Андійської групи (Болівія, Чилі, Колумбія, Еквадор, Перу, Венесуела) поширили погоджений усіма учасницями документ: «Андійський кодекс регулювання іноземних інвестицій». Його прийняття вплинуло на еволюцію взаємовідносин між МК і приймаючими країнами, засвідчивши, передусім, можливість прийняття багатостороннього документа з цього питання.

Андійським кодексом 1970 року був запропонований обмежувальний режим в регулюванні іноземних інвестицій у регіоні, який передбачав:

• класифікацію філій МК залежно від їхньої частки закордонної власності;

• обмеження на створення нових підрозділів, репатріацію капіталів, реінвестицію прибутку філій та використання іноземних кредитів;

393

Модуль 5

• контроль за передачею технології від материнських корпорацій підрозділам.

Чилі стала першою країною, яка вийшла з цієї угоди. Інші учасники домовилися призупинити на своїй території дію Андійського кодексу. Водночас прагнення країн Андійської групи до укладення міжнародної угоди, яка б регулювала діяльність МК, після першої невдалої спроби не ослабло. У 1986 і 1991 роках були ухвалені Резолюції 220 і 291, які істотно лібералізували Кодекс 1970 року. У них, зокрема, зазначено: «Закордонні інвестори повинні мати такі ж права і зобов’язання, як і національні, за винятком випадків, передбачених законодавствами країн-учасниць».

У1972 році Економічна і Соціальна Рада ООН запропонувала створити групу із провідних економістів, завданням якої б стало дослідження, як діяльність МК впливає на розвиток світової економіки і на міжнародні відносини.

Упроцесі діяльності ця група перетворилася на Комісію ООН із транснаціональних корпорацій і поставила за мету розробку проекту Кодексу поведінки ТНК. Було вирішено, що він міститиме дві рівноправні частини: перша — діяльність МК, друга — взаємовідносини МК з урядами приймаючих країн.

12 грудня 1974 року Генеральна асамблея ООН більшістю голосів при поіменному голосуванні прийняла Хартію економічних прав і обов’язків держав, в якій визначено:

Кожна держава має право регулювати і контролювати діяльність МК у межах дії національної юрисдикції та вживати заходів для забезпечення того, щоб така діяльність не суперечила її законам, нормам та постановам і відповідала економічній та соціальній політиці країни. Міжнародні корпорації не повинні втручатися у внутрішні справи приймаючої країни. Кожна держава з урахуванням своїх суверенних прав повинна співпрацювати з іншими країнами в рамках здійснення права, викладеного в цьому підпункті.

У1972 році на вимогу країн, що розвиваються (вони мають особливі антипатії до діяльності МК), в рамках ООН була створена Міжурядова комісія та Центр з ТНК. Перед ними було поставлено завдання створити Кодекс поведінки міжнародної корпорації. Це була спроба формалізувати підпорядкування їхньої діяльності певним правилам. У Директивних принципах для транснаціональних корпорацій, прийнятих Організацією Економічного Співробітництва і Розвитку в 1976 році, були сформульовані рекомендації щодо

394

Соціально-етичні проблеми та перспективи ...

діяльності МК. У 1984 році вони були викладені в новій редакції. Директивні принципи, зокрема, наголошують на дотриманні податкового законодавства, правил конкуренції, необхідності публікації інформації тощо.

На створення «правил гри» для міжнародних корпорацій були спрямовані підготовлений ЮНКТАД і прийнятий Генеральною асамблеєю ООН у 1980 році Комплекс узгоджених на багатосторонній основі принципів і правил для контролю за обмежувальною діловою практикою та Резолюція № 3514 XXX сесії Генеральної асамблеї ООН «Заходи проти корупції, яка практикується ТНК та іншими корпораціями, їхніми посередниками та іншими причетними до справи сторонами».

Зауважимо, що ці документи мають лише рекомендаційний характер, а цього замало для справді дієвого регулювання такої великої і потенційно небезпечної сили, як МК.

Минуло вже понад чверть століття відтоді, як були сформульовані правила поведінки для ТНК. Комісія ООН досить оперативно створила проект «Кодексу поведінки ТНК», який складається з таких частин:

І. Преамбула і цілі.

II. Визначення та сфера застосування. III. Діяльність ТНК:

А. Загальні та політичні положення.

В. Економічні, фінансові та соціальні положення. С. Надання гласності інформації.

IV. Режим ТНК.

V. Міжурядове співробітництво. VI. Здійснення Кодексу поведінки.

У Кодексі поведінки, зокрема, зафіксовані принципи, якими мають керуватися ТНК у своїй діяльності:

•повага до суверенітету країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

•підпорядкування законам цих країн;

•урахування економічних цілей і завдань політики, яка здійснюється в цих країнах;

•повага до соціально-культурних цілей, цінностей і традицій країн, в яких вони здійснюють свою діяльність;

•невтручання у внутрішні справи країн;

•відмова займатися діяльністю політичного характеру;

395

Модуль 5

•утримання від практики корупції;

•дотримання законів і постанов, які стосуються обмежень у діловій практиці, утримання від застосування цих обмежень;

•дотримання положень, що стосуються передання технологій та охорони довкілля.

Економічна і соціальна рада ООН (ЕКОСОР) схвалила цей проект, і він одержав позначення Док. ООН Е/С. 10.1996.3.2. Зауважимо, що його норми мають рекомендаційний характер.

Внаслідок зміни співвідношення сил у світі на початку 90-х років минулого століття зацікавленість у прийнятті Кодексу з боку промислово розвинутих країн згас. Вони усвідомили, що за існуючої економічної ситуації більшість країн не спроможна чинити істотний тиск на діяльність МК. Тому країни–члени Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) під керівництвом уряду США вирішили здійснювати власну політику, сподіваючись на обмеження спроб запровадження в рамках ООН жорсткого регулювання функціонування міжнародних корпорацій.

Причиною укладення угоди про ТНК між країнами-членами ОЕСР стала необхідність виконання вимог самих країн щодо посилення нагляду за функціонуванням МК. Такі країни, як Канада, Голландія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, найбільше наполягали на цьому. Більше того, такі ж вимоги висували профспілки, які входять до міжнародної організації профспілок країн–членів ОЕСР. З іншого боку, представники великого бізнесу, які є членами Промислового Комітету ОЕСР, вимагали усунення будь-яких перешкод на шляху вільного переміщення прямих іноземних інвестицій. Таким чином, угода про ТНК країн–членів ОЕСР може також розглядатися як «корпоративна» ініціатива.

Для досягнення своїх цілей ОЕСР створила в січні 1975 року

Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій. 21 червня 1976 року угоди про ТНК були схвалені країнамиучасницями (за винятком Туреччини, яка утрималася) як Додаток до Декларації країн ОЕСР про міжнародні інвестиції і транснаціональні корпорації. Ця угода – сформувала сучасну систему розвитку міжнародних стандартів у регулюванні відносин МК з країнами, які приймають їхні інвестиції.

Угода про ТНК країн–членів ОЕСР не визначає чітких меж взаємовідносин національних органів і МК. Так, у § 7 записано: «Філії

396

Соціально-етичні проблеми та перспективи ...

ТНК, що знаходяться на території різних держав, діють у суворій відповідності із законами цих країн. Причому закони не повинні суперечити міжнародному праву і міжнародним договорам, до яких приєдналася приймаюча країна». Це свідчить про те, що Угода про ТНК країн–членів ОЕСР не ставиться вище за національні законодавства. Однак тут також підкреслено, що в разі конфлікту між МК і урядом приймаючої країни корпорація має право звернутися до міжнародних судових органів.

Слід акцентувати увагу на інструментах взаємодії і кооперації в галузі прямих іноземних інвестицій та діяльної МК: національний режим, положення про стимули і перешкоди у сфері міжнародних капіталовкладень, рішення про суперечливі вимоги та директиви поведінки МК.

Для розв’язання спірних питань в 1975 році в рамках ОЕСР булв створений спеціальний орган – Комітет з міжнародних інвестицій і транснаціональних корпорацій, на який покладено функції розгляду скарг і повідомлень, а також внесення пропозицій щодо уточнень та доповнень до Угоди про ТНК країн–членів ОЕСР.

Основними напрямами зобов’язань МК, відображеними в Угоді, є:

1. Загальна політика.

•У своїй діяльності філії МК зобов’язані прагнути до поліпшення економічної ситуації в приймаючій країні, включаючи захист довкілля, скорочення безробіття, підвищення загального й технологічного рівнів виробництва.

•У процесі функціонування МК не повинні виявляти будьяких форм національної та расової дискримінації.

•МК мають діяти чесно, тобто утримуватися від хабарів чи інших заохочень державним службовцям та представникам впливових громадських організацій, за винятком легальних пожертвувань та внесків.

•МК зобов’язані утримуватися від політичної діяльності, тобто фінансової підтримки будь-яких політичних діячів

чи партій.

2. Надання інформації.

МК мають надавати достатньо фактичної інформації про структуру, діяльність і політику організації в цілому. Обсяг і зміст її визначаються законодавством приймаючої країни. Звіти публікуються та передаються відповідним фінансовим установам щороку.

397

Модуль 5

Звіти повинні охоплювати:

1.Структуру корпорації, у тому числі назву й розміщення материнської компанії, її філій тощо.

2.Перелік країн, на території яких здійснюється діяльність філій МК.

3.Поточні результати обсягу продажів.

4.Істотні капіталовкладення в цій географічній зоні.

5.Офіційний звіт про джерела і використання фондів корпо-

рації.

6.Середню кількість робочого персоналу.

7.Інформацію про цінову політику.

У процесі реалізації перелічених вимог виникають такі проблеми:

•розголошення інформації може мати негативні наслідки для МК з огляду на можливість її використання з боку конкурентів. У таких випадках Угода передбачає деякі послаблення у звітності корпорацій;

•брак часу і досвіду для складання звітів, збільшення витрат, пов’язаних з ними (передусім стосується невеликих філій). Тому Угода забезпечує гнучкість в регулюванні термінів подання звітності;

•різноманіття національних форм звітності та правил бухгалтерського обліку.

3.Конкуренція.

•МК не повинні використовувати у своїй діяльності демпінгові ціни для захоплення чи підтримання ринку своєї продукції.

•МК не повинні брати участь у створенні міжнародних кар-

телів. Для розв’язання проблем, пов’язаних з несправедливою діловою практикою компанії, Угода не пропонує нових рішень. Вона лише дозволяє країнам-учасницям використовувати власне антимонопольне законодавство.

4. Фінанси і податки.

•МК зобов’язані здійснювати свою фінансову діяльність у суворій відповідності із законодавством країни, в якій ця діяльність здійснюється.

•МК мають подавати в національні податкові органи всю необхідну інформацію про своє функціонування.

398

Соціально-етичні проблеми та перспективи ...

•Водночас слід зазначити, що пункт 4 є формальним і не містить нічого нового із проблем, пов’язаних з фінансовою діяльністю МК та їх взаємовідносин з податковими служ-

бами приймаючих країн.

5. Наука і технології.

МК мають бути впевнені, що їхня діяльність відповідає науковим і технологічним цілям приймаючої країни.

Філії МК повинні сприяти підвищенню технічної кваліфікації робочої сили в приймаючій країні.

Підрозділи МК мають сприяти захисту інтелектуальної власності, слідкувати за правильністю використання ліцензійних угод.

Основною метою цього розділу є забезпечення розподілу наукових і технологічних потужностей між країнами, в яких МК здійснюють господарську діяльність, а отже, сприяють підвищенню наукового потенціалу приймаючих країн.

6. Екологія.

Цей напрям був затверджений 1991 року. Він передбачає, що:

•МК за жодних умов не повинні створювати екологічно незахищені виробництва;

•у якій би країні не випускалася продукція МК, вимоги до

її«екологічної чистоти» мають бути не нижчими, ніж у

країні розміщення головного офісу корпорації. Аналізуючи всі аспекти Угоди про ТНК країн–членів ОЕСР,

слід зазначити, що в ній є баланс між регулюючими заходами з боку держави і надмірною її активністю, що перешкоджає ефективній діяльності МК. Ця Угода є консенсусом між інтересами країн-чле- нів та МК.

Слід звернути увагу, що нормативні документи, які регламентують наддержавне регулювання діяльності МК, постійно коригуються. Так, останні доповнення й уточнення були прийняті урядами 33 країн (29 країн ОЕСР, а також Аргентина, Бразилія, Чилі, Словаччина) у червні 2000 року. Мета – в умовах глобалізації світової економіки і зростаючої могутності МК посилити відповідальність великого бізнесу перед суспільством.

Важливою складовою діяльності МК є їх адаптація до умов державного і наддержавного регулювання. Перш за все, слід усвідомити, що більшість країн, які розвиваються, готові на будь-які поступки, щоб отримати інвестиції.

399

Модуль 5

Спочатку в цих країнах були створені державно-приватні компанії зі страхування іноземних інвестицій. У 1969 році в США

з’явилася Корпорація по захисту іноземних капіталовкладень (ОПІК).

На сучасному етапі ОПІК страхує будь-які форми інвестицій американських корпорацій за кордоном. Однак така ділова практика поширюється лише на країни, з якими США уклали відповідні угоди. Страхування інвестицій здійснюється від експропріації, війни, неконвертованості національної валюти приймаючої країни.

Така форма страхування підвищує впевненість міжнародних компаній у збереженні своїх капіталовкладень. Це пов’язано з тим, що у разі загрози втрати інвестицій вони мають справу не з місцевими органами влади, а з ОПІК, відносини з якою регламентуються не національним законодавством приймаючої країни, а «стійкими» американськими законами.

Інші промислово розвинуті країни також створили подібну систему захисту. Так, у Великобританії страхування капіталовкладень здійснює Корпорація з гарантій закордонних інвестицій, яка з’явилася у 1991 році. В Голландії існує приватне агентство НКМ, власниками якого є 13 банків і 10 страхових компаній. Міністр фінансів Голландії обіймає найвищу посаду в правлінні НКМ. Операції цього агентства страхує держава. У Німеччині систему захисту іноземних інвестицій створено у 1959, в Японії – 1956 році.

На окрему увагу заслуговують спроби промислово розвинутих країн спільними зусиллями створити міжнародну організацію по захисту іноземних інвестицій. Так, 1966 року в рамках групи Світового банку створена автономна організація для врегулювання суперечностей між урядами та іноземними інвесторами, відома як Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних суперечностей

– МЦВІС.

Відповідно до інвестиційного законодавства близько 20 країн будь-які суперечності щодо капіталовкладень мають розглядатися в цьому Центрі. Аналогічну умову містять 700 двосторонніх інвестиційних угод, підписаних різними країнами.

Ще одним механізмом, який частково регулює міжнародні капіталовкладення, є підписана в рамках Всесвітньої торгової організації (ВТО) Угода про інвестиційні заходи, пов’язані з торгівлею. Створений в рамках ВТО Комітет з інвестиційних законів здійснює моніторинг виконання цієї Угоди. У 1988 році в межах групи Світо-

400