История____Украинской__культуры / 3. Нац-культ. розв. України у 1920-30-х рр. (два пит

6

Тема: Національно-культурний розвиток України у 1920 – 1930-х рр.

1. Український культурний ренесанс 1920-х рр. Політика українізації та її вплив на розвиток культури.

2. Культура України в умовах утвердження тоталітаризму 1930-х рр.

3. Розвиток культури на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

Подається текст 2-го і 3-го питання

2. Культура України в умовах утвердження тоталітаризму 1930-х рр. Тридцяті роки стали для української культури своєрідним хресним шляхом, пройденим з вини антинародної, антинаціональної політики радянської дер- жави сталінських часів. Процеси українізації було насильницьки припинено, її ініціаторів та ідеологів репресовано, зведено майже під корінь представників свідомої національної інтеліґенції незалежно від їхньої політичної орієнтації, вчинено справжній геноцид у відношенні до українського селянства під час голодомору 1932–1933 рр.

Наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. Сталін і його оточення здійснили політичний переворот, який усунув від ке- рівництва партійним та державним життям так званих "опортуністістів", започаткував масові політичні репресії. Сама в цей час розпочалася цілеспрямована боротьба проти української інтеліґенції.

Характерною ознакою сталінізму було те, що він культивував недовіру до людей розумової праці, знецінював їх досвід, знання. Інтелігенцію раніше за інших почали огульно звинувачувати у «шкідництві», прихильності до ворожих соціалізму поглядів і антисоціалістичній діяльності. На багатьох наліплювали політичні ярлики. У ставленні до інтелі- генції простежувалась лінія на розкол, на розбрат, на боротьбу, а не на консолідацію і мирне врегулювання суперечок. Нетерпимість до ряду уявлень і норм поведінки інтелігенції, ідеологічний натиск на неї, інші способи «виховання» створювали хворобливу обстановку в суспільстві.

Жертвами терору ставали передусім люди найбільш духовно та інтелектуально обдаровані. Особливо трагічними були наслідки масових репресій серед художньої, наукової, технічної інтелігенції.

"Шахтинська справа", викриття так званого "національного ухи­лу" в КП(б)У, міфічних "Спілки визволення Укра- їни", "Укра­їнського національного центру", "Блоку українських націо­налістичних партій", "Всеукраїнського бороть- бистського центру", "Троцькістсько-націоналістичного блоку" — це далеко не повний перелік злочинів сталінщини в кінці 20-х – у 30-ті рр. Так, "Справою СВУ" скористалися для того, щоб викоренити Українську автокефальну церкву. Проголошена однією з ланок націоналістичного підпілля, УАПЦ змуше­на була самоліквідуватися в 1930 р.; її нечис- ленні уламки перейшли на нелегальне становище. Російську православну церкву також не врятувала її догідлива полі- тика 30-х рр., її храми руйнували, священиків переслідували, вербували, а нескорених ув'язнювали та винищували.

Аналізуючи загальну суспільно-культурну ситуацію 1930-х років в Україні, можна умовно виділити такі етапи її розвитку:

1). 1930–1932 рр. Розкручується маховик штучно загостреної "класової бо­ротьби", але в національно-культурно­му житті зберігається позитивна інерція 20-х рр. Поки ще продовжується робота на ниві українізації преси, школи, куль- турно-пропагандистської діяльності, діловодства. Збе­рігаються залишки лібералізму в культурній політиці. Все це іс- нує значною мірою завдяки принциповій позиції Ми­коли Скрипника – теоретика національного питання, відомо- го державного діяча нової України (наркома освіти).

2). 1933–1935 рр. Постанови ЦК ВКП(б) піддають нещадній кри­тиці "помилки КП(б)У у запровадженні колективізації та на­ціональному питанні". Для "зміцнення" керівництва в Укра­їну направлені П. Постишев та його помічники. Розпочина­ється масовий терор і спровокований голодомор. Усунений зі своєї посади М. Скрипник кінчає життя самогубством. З аре­штом у травні 1933 р. письменника М. Ялового почалися ре­пресії проти діячів культури столиці України – Харкова. Глибоко вражений арештом товариша, зацькований політичними звинувачення­ми, застрелився М. Хвильовий. Заарештовано та відправлено в табори О. Вишню. Л. Курбаса, звинуваченого в націоналіз­мі, виганяють з театру, ув'язнюють, згодом він гине в таборі. Жертвами репресій стали художник М. Бойчук та його послі­довники, драматург М. Куліш, письменники – члени ВАПЛІТЕ, майс­терні революційного слова "МАРС", неокласики, футуристи та ін. Тільки письменників за цей час репресовано близько 500. Саме про цих людей можемо сказати, що вони уособлюють "роз­стріляне відродження" української культури. Підпали під роз­гром ВУАН і Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських інститутів, було ліквідовано значну кількість науково-дослідних інститутів, в першу чергу гуманітарного профілю, "проріджено" кадри націона­льного учительства й кооперативного руху

3). 1936–1938 рр. У 1936 р. хвиля репресій спадає, стабілізуєть­ся економічне становище. Та вже в 1937-1938 рр. було репресовано майже всі керівні партійні, державні, військові та інші кадри на всіх рівнях – у тому числі й ті, руками яких здійснювався терор 1933–1935 рр. Новий шквал репресій захоплює багатьох ще уцілілих діячів культури. Тільки в кінці 1938 р. масовий те­рор припиняється, зусилля концентруються на вирішенні прак­тичних завдань, бо виникли великі труднощі, викликані кад­ровими спустошеннями і погіршенням міжнародної ситуації.

Таким чином, 1930-ті рр. дають суперечливу картину культурного життя. Нечуваною ціною оплачені господарсь­кі подвиги доби індустріалізації. Затверджена тоталітарна політична модель. Поруч з деякими досягненнями (адже твор- ча діяльність не припинилася зовсім) спостерігалася втрата творчого потенціалу, накопиченого в 20-ті рр. Зву­зилася те- матика і проблематика мистецтва, збідніла його поетика; із засудженням так званого "формалізму" припинилися сти­льові пошуки. На перший план виходить декретоване дер­жавою оспівування героїки соціалістичного будівництва, мистецтво намагаються перетворити (і не без успіху) на величезну пропагандистську установу, на виробництво есте- тизованих ідеологічних стереотипів.

Одночасно держава продовжувала централізовану політику навчання грамоті. В 1930 р. прийнято постанову про остаточну ліквідацію неписьменності серед населення віком від 7 до 35 протягом навчального року. За офіційними даними, в роки першої п'ятирічки навчилися грамоті понад 5 млн. осіб. Результа­ти цього процесу були важливими, але, застосовані в ході лікнепу адміністративно-командні методи зменшували культурну вартість урядової політики. В багатьох випад­ках грамотність сільського населення, здобута кавалерій­ським наскоком, була поверховою, не спира- лася на тради­ції національної культури і народної мудрості.

Ті, хто закінчив курси лікнепу мали вміти прочитати і передати зміст прочитаного; писати прості речення, засто- совувати при написанні початкові правила орфографії. Основну масу ліквідаторів неграмотності складали комсомольці, що фактично витіснили професійних вчителів. У 1930 р. союзний комсомол на своєму VІІІ з’їзді оголосив про так зва- ний культпохід, мобілізацію грамотних для ліквідації неписьменності. Про рівень кваліфікації новоявлених освітян свідчить той факт, що 85% із них закінчили лише початкову школу.

Все це вело до низької якості знань і до рецидивів неграмотності. Власне кажучи ліквідація неграмотності сприйма-

лась як якась глобальна проблема перевиховання людини на основі комуністичної ідеології. Саме з цією метою у шко- лах лікнепу вводились політгодини, а самі культармійці отримували відповідний інструктаж у партійних органах. Це ство­рювало ґрунт для поширення в Україні сталінської соціа­льної міфології, давало можливість маніпулювати маса- ми, використовувати їх в антинародних, антигуманних і, по суті, антикультурних цілях. Проводилась інтенсивна роз- робка суспільної свідомості з метою зміни стереотипу суспільної поведінки людини. Це вело ламання загальнолюдсь- ких етичних норм і заміни їх ідеологічними нормативами. Яскравим свідченням тому було формування «феномену Павлика Морозова».

Масований натиск лікнепу вже через декілька років виявив свою безперспективність, бо не гарантував не тільки від рецидивів неграмотності, але й не міг призупинити їх відтворення. Становище почало змінюватись з 1932 р. коли си- стема короткотермінових форм навчання поступово витіснялась державними загальноосвітніми школами для дорослих, де знання давались як в обсязі початкової дворічної школи, так і за чотирирічною программою. З другої половини 30-х рр. збільшилась кількість загальноосвітніх шкіл для дорослих. Все таки, незважаючи на великі зусилля держави, зав- дання ліквідації неграмотності серед дорослого населення країни у довоєнний період так і не було повністю вирішено.

Радянська влада намагалася охопити всіх дітей шкі­льним навчанням. У 1930 р. Україна включилася у по­хід за "все- обуч". Протягом 2-ої п'ятирічки в основному завершено перехід до обов'язкового початкового навчан­ня на селі, а в міс- тах – до загального семирічного на­вчання. Відбулися зміни в організації шкільництва: про­тягом 1932-34 рр. запро- ваджено загальносоюзну систе­му народної освіти з уніфікованими програмами та під­ручниками. Українська школа втрачала своє національ­не обличчя, стиралися місцеві особливості, звужували­ся можливості проведення педагогічних експериментів. В Україні розгорталася мережа культосвітніх закла­дів, які виступали в ролі "активних провідників політи­ки партії". З 1928 по 1941 рр. кількість клубів в УРСР збільшилася з 11 до 25 тис.» а бібліотек – з 9 до 22 тис. У республіці функціонували 115 музеїв.

В УРСР працювали видатні наукові колективи, такі як математична школа Д. Граве, колектив фізиків Українсь­кого фізико-технічного інституту (Харків), де працювали І. Курчатов та Д. Ландау. Продовжували творити історики Д. Бага- лій, Д. Яворницький, М. Яворський. Кількісні по­кажчики наукового потенціалу зростали: якщо в 1928 р. у науково-до- слідних закладах республіки працювало 3,7 тис. науковців, то наприкінці 30-х рр. – 19,3 тис. Але якісні – виглядали ка- тастрофічно. Під гаслом боротьби з "буржуазним націоналізмом", "шкідництвом" наприкінці 20-х — на початку 30-х років почався справжній погром української науки який тривав протягом усього наступного десятиріччя. Пересліду- вання наукової інтелігенції, яке практично не припинялося всі післяреволюційні роки, набуло характеру масового те­рору. "Націоналісти" викривалися в усіх установах ВУАН, їх праці оголо­шувалися ворожими матеріалістичному сві- тогляду, політично небезпеч­ними з усіма висновками, що з цього випливали.

Розправа з вченими не тільки спустошувала наукові установи, нищила традиції і сам генофонд української науки, а й розчищала шлях до неї лю­дям типу горезвісного академіка Трофима Лисенка. Саме на хвилі репресій стала можли- вою його кар'єра – з рядового агронома в дійсні члени Академії наук України.

Надзвичайних гонінь зазнали представники гуманітарної науки, в них ідеологічні й політичні адепти сталінізму вбачали інтелектуаль­ну опозицію тоталітарній владі. Із зазначених причин були майже повністю знекровлені Інститут української культури, Інститути мовознавства, української літератури, ра­дянського права, польської культури та ін. "Ворогів народу" вишукували і знешкоджували в музеях, бібліотеках, архівах.

Особливе несприйняття ідеологічних структур держави викликали будь-які спроби торкатися в наукових дослід женнях національ­них особливостей культурного розвитку чи соціально-економічних про­цесів. Наставляючи суспіль- ствознавчі науки на "більшо­вицькі рейки", вони спрямовували науковців на розвін­чання "буржуазно-націоналістичної контрреволюції", інших "ворогів на­роду", коло яких розширювалося. Про наукову об'єк­тивність при цьому не йшлося.

І все ж, у міру того, як розвіювались ілюзії щодо світової революції і на­ростала загроза фашистської агресії, у су- спільно-політичному житті, а отже, й у культуротворчому процесі посилюються національно-патріо­тичні мотиви. У 1934 р. приймається партійно-урядове рішення про обо­в'язкове вивчення в загальноосвітній школі вітчизняної історії. В історич­них дослідженнях, художній літературі, різних мистецьких жанрах по­мітною стає тематика, пов'язана з бо- ротьбою українського народу за соці­альне і національне визволення. Повертаються із забуття окремі постаті україн- ської національної культури, національно-визвольного руху. Зви­чайно, все це відбувалося під прискіпливим партійно- державним контро­лем, нещадною цензурою.

Кінець 20-х – 30-ті роки в історії культури українського народу пов'язані з наростанням міфологізованих уявлень про радянську дійсність і відпо­відне становище в ній людини. І чим більш помітними ставали прогалини в системі цінностей, нав'язаних народу, тим гострішою, з погляду правлячої верхівки, була потреба підмінити у свідомості тру- дящих об'єктивні уявлення про реальний стан суспільства рожевими легендами про нього.

Над створенням і підтриманням таких легенд, крім пропагандистського апарату партійних органів, мали працюва- ти всі сфери культури — літерату­ра, кіно, театр, образотворче мистецтво тощо. Тому культура дедалі більше стає пред- метом "постійної уваги" партії та уряду На практиці це означало посилення політичного й ідеологічного контролю за культурою. Управління нею набуває форм директивних постанов, які дозволяли одне і забороняли інше, а звідси — нещадне викорчовування інакомислення в літературі і мис­тецтві. Культурна творчість заганялася в рамки більшовиць- ких ідеологічних догм, мала віддзеркалювати світоглядні позиції правлячої партії.

Жорсткий ідеологічний і політичний контроль за інтелігенцією з боку влади, переважно силове укорінення в масо- вій свідомості етичних цінно­стей більшовизму виробили певний тип суспільної поведінки митця, орі­єнтованої на спро- щені, а то й примітивні критерії художньої творчості. Як наслідок, культура штучно позбавлялася віковічних традицій, духовних начал, національних особливостей, загальнолюдських цінностей. Інакше як трагічними не можна назвати твори, в яких ідеалізуються вчинки типу того, коли ближній вбиває ближнього заради абстрактної революційної ідеї чи революційного обов'язку.

Отже, пріоритет класового над національним і загальнолюдським, уні­тарного над особистим і самобутнім стали де- гуманізуючими чинниками всього культуротворчого процесу. На ідеологічну аксіому перетворюється сталінське ви- значення суті соціалістичної культури — пролетарської за змістом, національної за формою. Все, що не вписувалося в рамки цього визначення, ого­лошувалося ворожим, зазнавало утисків, гоніння. Митці мали стати або ідеологічними адептами режиму, або ж, звинува­чені в усіх гріхах, вилучалися з творчого процесу, а часто й втрачали жит­тя. Запобі- гати інакомисленню у творчій сфері мали створені ще на почат­ку 20-х років органи цензури — Головліт, Головмис- тецтво, Головрепертком та ін. з їх розгалуженою системою від центру до округу (області).

Почалося силове запровадження методу соціалістичного реалізму в художній творчості. Сам по собі цей метод, як один із творчих напрямів, мав право на існування. Проте в умовах ідеологічного монополізму він був проголошений єдиним творчим методом у літературі й мистецтві, і навіть гіпотетичні міркування щодо можливості інших напрямів чи методів ви­знавалися крамольними. Суб'єктивістська підміна естетичних критеріїв політико-ідеологічними призводила до того, що митець, творчість якого не вписувалась у відповідні схеми, сприймався не про­сто як опонент офіційної точ- ки зору, а як ідейний ворог з відповідними, як на ті часи, наслідками.

На основі постанови ЦК ВКП(б) про перебудову літературно-художніх організацій (1932) у СРСР, а також у всіх союзних республіках було ство­рено єдині творчі спілки радянських письменників, художників та ін. Цей захід навряд чи підлягає однозначній оцінці. Безумовно, ця, свого роду, колективізація мистецьких сил об'єктивно сприяла їх інте- грації в суспільно-політичну систему існуючого режиму, прив'язувала митців до певного іде­ологічного соціаль- ного замовлення. Проте фактом було й те, що багато хто, навіть з творчої інтелігенції, яку не можна було запідозрити в запопадливому ставленні до влади, схвально сприйняв створення єдиних твор­чих спілок, У них вбачався свого роду за- побіжний захід проти ідеологіч­ного терору "класово орієнтованих" літературних та інших мистецьких організацій, які з позицій стерильної пролетарської культури громили аполітичні, з їхнього погляду, літературно-художні угруповання.

Доречно зауважити, що ні ваплітяни, ні неокласики не заперечували зв'язок між літературою і політикою. Проте не погоджувалися з його вуль­гарним трактуванням, доводячи, що він (зв'язок) не є прямим і безпосе­реднім, отже, відкидали наміри політизувати мистецтво, культуру в цілому.

Історія української культури 20-х – 30-х років дає переконливі при­клади як жертовного служіння її ідеалам і прин- ципам, так і соціального конформізму. Багато митців, літераторів, діячів науки не поступилися принципами, зазнаючи всіляких репресій, прийня­ли мученицьку смерть у таборах ГУЛАГу. Проте значна частина літераторів, діячів театру, кіно, інших видів мистецтва "за велінням серця" чи у зв'язку з вимушеними обставинами стала на шлях нагні- тання соціально-класової непримиренності, цькування "буржуазних націоналістів" й інших класово ворожих елементів.

Навіть кращі митці України, в цілому чесні в своїй творчості (М. Хвильовий, Г. Епік, М. Куліш), піддавшись кам- панії нагнітання політичного психозу, підтримали процес над Спілкою визволення України, складаючи подяку органам ДПУ за розвінчання "академіко-бандитів". Не витримали ідеологічного натиску і такі колоритні постаті українського національно-культурного ренесансу, як П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, Ю. Яновський та багато інших,

Але чи правомірно засуджувати сотні й тисячі тих, хто пішов на співпра­цю з новою владою або з ентузіазмом під- хопив і пропагував художніми засобами її ідеї? Хіба неправомірно припустити, що вони перебували не тільки в полі- тичній несвободі тоталітарного режиму, а й у "полоні" влас­них ідей. Так само, як Анрі Барбюс, Луї Арагон, Ромен Рол- лан, Бертольт Брехт та багато інших прогресивних діячів західної, в основі своїй демок­ратичної культури, перебували в полоні тих же ідей соціальної справедли­вості на комуністичний лад. Адже більшовизм перемагав і утверджувався на пафосі соціальної і національної справедливості. І хіба не можна пого­дитися з думкою відомого культурного діяча Іва- на Дзюби, що пафос україн­ської літератури того періоду був сконцентрований на ідеї будівництва моутньої індустрі-

альної, культурно самобутньої, у всіх відношеннях модер­ної України. То була спроба національної самореалізації у формах, адек­ватних тодішній історичній реальності й "неприпустимою інтелектуаль­ною убогістю є зведення цієї дра- ми до колабораціонізму, чи пристосов­ництва української інтелігенції".

Провідною в мистецтві стає так звана виробнича тематика. Поряд зі звеличен­ням людей праці у творах про індуст- ріалізацію, колективізацію обов'язко­вими персонажами були консервативні керівники, шкідники-спеціалісти, класово обмежені інтелігенти, яким протистоять "безгрішні" партійні во­жаки, "червоні спеціалісти", люмпенізовані робітники чи селяни — носії передової пролетарської ідеології і моралі. Сталінська теорія загострення класової боротьби нади- хала багатьох митців на художнє втілення науки ненависті, нагнітання соціальних конфліктів. Разом з тим у численних тво­рах про соціалістичне перетворення села читач не знаходив навіть згадки про трагедію українського села, пов'язану з голодомором 1932 – 1933 рр., з винищенням його основної виробничої сили під час сумнозвісного розкуркулювання. Отже, тією чи іншою мірою численні митці робили свій вне­сок у створення культурної платформи ідеології сталінізму, допомагали роз­кручувати маховик насильства, жертвою якого ставали й самі.

Про масштаби трагедії української культури свідчать хоча б такі дані: у 1930 р. друкувалося 259 українських пись- менників, після 1938 р. – лише 36 з них. За цей час померли своєю смертю лише 10 письменників. Анало­гічна доля спіткала представників інших галузей української націо­нальної культури. Нищівно­го погрому зазнали болгарська, гре- цька, єврейська, німецька, польська культури, культури інших національностей, що проживали на території України.

Негативні наслідки для суспільного розвитку мало примусове вилу­чення релігії зі сфери духовного життя народу. Офіційна ідеологія кваліфікувала релігію як світогляд, ворожий пролетарським цінно­стям, оскільки вона виступає но- сієм моралі в її загальнолюдських проявах. Оголосивши релігію антиподом культури, влада повела проти неї безком- промісну боротьбу не лише пропагандою войовничого атеїзму, а й адміністративними, репресивними заходами. Зокре- ма, підтиском властей у 1930 році припинила своє існування Українська автокефальна право­славна церква. Внаслідок репресій загинуло 13 єпископів і архієпископів УАПЦ, у живих залишилося тільки двоє. З числа вищих ієрархів Русь- кої православної церкви в Україні на кінець 30-х років залишилося чотири з кількох десятків, решта були репресовані за сфальсифікованими звинуваченнями.

Ставши на шлях войовничого атеїзму, влада фактично примушувала митців "ставати до боротьби з релігійним дур- маном". "Святами прозріння" вважалися чергові знищення "реакційно-культових" пам'яток історії та культури, що "очищали обличчя нашої землі від слідів темної старини". За цією примітивною логікою в 30-ті роки в Україні припи- нили існування 75–80 % церков. Вони були або зруйновані, або їх приміщення були передані під господарські потреби чи під куль­турно-просвітницькі заклади. "Залучення" в такий спосіб церкви до потреб культури, як і антирелігійна по- літика в цілому, завдало непоправних де­формацій духовному розвитку українського народу, призвело до втрати бага- тьох цінностей і моральних норм загальнолюдського характеру. По­няття порядності, честі, справедливості, благород- ства, милосердя, які про­повідувалися церквою споконвіку, почали розглядатися як абстрактно-гуманістичні, позбавле- ні класового змісту категорії, отже, як необов'язкові для "будівників" соціалістичного суспільства, у свідомість яких насаджувалися класові сурогати з відповідними критеріями добра і зла, справед­ливості, рівності, свободи тощо.

Сталінська концепція соціалістичної культури — "пролетарської за змістом, національної за формою" – набула фа- тального значення для розвитку національного мистецтва. Оригінальний зміст, який спирався на національні традиції, оголошувався "націоналістичним", переслідувався і формальний пошук. Натомість книжкові сторінки, театральні, кон- цертні сцени та ін. запов­нювали псевдофольклорні підробки, відроджувався мало­російський гопаковий імідж, з яким передові діячі україн­ства боролися ще в XIX – на поч. XX ст., або заохочувало­ся безглузде наслідування, копіювання канонізованих ан­тичних, ренесансних, передвижницьких та інших традицій. Ця "імітат-культура" пропагувалася і під час декад та ти­жнів українського мистецтва, що з великою помпезністю про­ходили в Москві і які так полюбляв Сталін.

Таким чином, історія розвитку вітчизняної куль­тури у міжвоєнний період засвідчує, що культура нації тісно пов'я- зана з її державним устроєм. Зберігати і вільно розвивати національну культуру можна лише в умовах незалежної дер- жави. І навпаки, повноцінний розви­ток культури не можливий при політичному безправ'ї, переконливим свідченням чого є доля української культури 20–30-х років за умов радянської дійсності.

3. Розвиток культури на західноукраїнських землях у міжвоєнний період. Непростими, але по-своєму яскра- вими були шляхи розвитку української культури у міжвоєнний час за межами УРСР. З 1919 по 1939 рр. Західна Україна була окупована Польщею. Північна Буковина перебувала під владою Румунії, а Закарпаття опинилося у складі ново- утвореної Чехословаччини. У ставленні до місцевого населення проводилась фактично колоніальна політика. Польська, румунська, чеська адміністрації розглядали українські землі як сировинний придаток та джерело дешевої робочої сили. По хижацькому експлуатувались природні багатства краю.

Така політика прирікала місцеве населення на злиденність і тяжку працю. Особливо тяжким було становище селян- ства, яке констатувало низький матеріальний і духовний рівень свого життя. “Нині ми відмовляємо собі в усьому. Цук- ру ми не споживаємо, хіба що у великі свята, на солі економимо, - вона дуже дорога, - зізнавався селянин з Львівського воєводства у 1930-х рр., – жінки переносять вогонь із хати в залізних горщиках... Газ і лампи в нашому селі – це розкіш. Хати освітлюються просто каганцями, а я ще мріяв, що доживу до того моменту, коли в хаті загориться електрика...” Не кращими були умови життя трудящих у містах. Безробіття і голод, антисанітарія переслідували західноукраїнського робітника. У 20–30-х рр. на Західній Україні соціальні суперечності, моральна деградація і виродження виявилися особливо рельєфно.

Західноукраїнське населення було позбавлене державної підтримки у розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові кола Польщі навіть назву Західної України замінили на “Східну Малопольщу.” Вони висунули теорію, згідно з якою нібито в “Східній Малопольщі” нема українців, а є окремі етнографічні групи населення: лемки, бойки, русини, гуцули та ін., яких потрібно прилучити до польської культури, або попросту полонізувати. Запроваджувались дискримінаційні заходи в галузі освіти і культури, закривались українські школи, культурні заклади, припинялися україномовні видання, переслідували українську літературу та мову. Під гаслом чистки суспільства від так званого “гайдамацького елементу” розпочалося масове звільнення українських робітників, зміщення з різних посад української інтелігенції.

Шовіністичні політичні кола Польщі придушували українську культуру. Для цього й вигадані були “наукові” дока- зи про те, що культура західноукраїнських трудящих начебто є “ані українською, ані польською” і, отже, заслуговує на знищення. Особливо злісні дискримінаційні заходи вживались у галузі освіти. Уряд Польщі практикував масове пере- селення вчителів-українців вглиб Польщі і насаджував у школах Західної України польських учителів-шовіністів.

Внаслідок масової полонізації шкіл на Західній Україні в 1939 р. залишилось лише 139 шкіл з українською мовою навчання. Польська мова стала офіційною урядовою мовою на окупованих землях в усіх установах та навчальних закладах. У школах з українською мовою навчання документацію дозволялось вести тільки польською мовою. Український робітник чи селянин не права звернутися рідною мовою в суд або будь-який інший навчальний заклад.

31 липня 1924 р. польський уряд прийняв ганебний “кресовий” шкільний закон (“кресами”, тобто прикордонними смугами, польська шовіністична інтелігенція називала територію Західної України та Білорусії). Згідно з цим законом вживання української мови в школах практично заборонялося. Дітей українців у полонізованих школах шляхом мо- рального, а то й фізичного тиску змушували називати себе поляками, що живуть на польській землі. Дітям українських трудящих доступ до навчання у вузах був, як правило, закритий. Так, ректор Львівського університету Ю. Макаревич у промові з нагоди початку 1923/24 навчального року зауважував, що до університету повинні прийматися тільки ті, “які всім серцем і душею віддані польській державності, які польську культуру всмоктали з молоком матері.” Але водночас не припинялися намагання розвивати національну освіту.