История____Украинской__культуры / 3. Нац-культ. розв. України у 1920-30-х рр. (два пит
.).docВ 1921 р. представники демократичної громадськості створили у Львові таємний Український університет і Вищу технічну школу. Ректором університету був літературознавець і поет В. Щурат . Після державного перевороту в 1926 р. у Польщі ці заклади були розігнані, а їх майно конфісковано.
Антиукраїнські тенденції особливо посилилися після державного перевороту Пілсудського в 1926 р. Протягом 1920-х рр. польський уряд поступово ліквідував усі відділення культурно-національного товариства “Січ”. Але на той час в Україні вже існували нелегально сили різної політичної орієнтації, які проголошували гасла захисту інтересів україн- ського народу: в лютому 1919 р. створено Комуністичну партію Східної Галичини (пізніше - КПЗУ), а в 1920 виникла Українська військова організація, яка в 1929 р. перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Крім того, на Західній Україні існували інші політичні організації національної орієнтації – Українське націо- нально-демократичне об’єднання “Львів” (з 1925), Український католицький союз (з 1931), Українська національна партія у Північній Буковині (з 1927) руська національно-автономна партія (Закарпаття). Відомий з дореволюційних часів діяч національного руху Дмитро Донцов продовжував видавати у Львові “Літературно-науковий вісник ” з до- датком для молоді “Напередодні”, на сторінках якого давав власну інтерпретацію подіям українського політичного та культурного життя.
КПЗУ орієнтувалася передусім на політичну організацію мас, цій меті вона підпорядкувала і свою культурницьку діяльність. Натомість ОУН вирішила боротися з ворогами української культури терористичними методами: так в 1930 році у Львові було убито ідеолога полонізації освіти С.Собінського, а в 1931 році – українського політика Т. Головка, який закликав українців “мирно зливатися з великим польським народом”.
Важливу роль у культурному житті відігравала преса. Літературним центром національного табору був “Вісник” Дмитра Донцова, до нього примикав уніатський часопис “Дзвони”. Лівий табір репрезентували журнали “Нова куль- тура” (1923–1924 рр.) “Культура”(1924–1934 рр.), газети “Світло” та інші. Продовжувалося українське книговидання.
В ті часи разом з піднесенням національно-визвольної боротьби лідери національної ідеї висували теорію про “єди- ний потік” у розвитку української культури. Виступаючи за національну культуру українські національні організації утворили видавництва та періодичні видання, де пропагували свої ідеї в галузі культурного життя.
Претендувала на визначальну роль в історико-культурному процесі греко-католицька церква. У працях богословів доводилася важлива роль католицької церкви у розвитку національно-самобутньої культури в Західній Україні. Церква продовжувала сприяти збереженню української мови, культури, народних звичаїв. У 1922 році керівництво греко-ка- толицької церкви підписало звернення “До всього культурного світу”, в якому засуджувалася антиукраїнська політика польського уряду. На початку 30-х рр. православні та протестанти висунули ідею нового перекладу Біблії літературною українською мовою, який і здійснив надалі ієрарх української православної церкви професор Іван Огієнко. Справа но- вого перекладу об’єднувала віруючих українців, гуртувала їх довкола ідеї духовного та культурного відродження.
Релігійним потенціям національної культури протистояли сили лівої орієнтації, серед яких чільне місце посідали представники творчої інтелігенції, що знаходилася під впливом КПЗУ. Вони піклувалися про пропаганду “досягнень народу Західної України на ниві соціалістичного, економічного та культурного будівництва. У періодичних виданнях, що виходили під впливом КПЗУ – “Нова культура”, “Культура”, “Світло”, “Вікна”, “Освіта”, “Нові шляхи”, “Наша правда” та ін. з позиції марксистської ідеології зображувалися перспективи культурного відродження західноукраїнсь- ких земель. Автори комуністичної орієнтації виступали з гострим осудом тверджень про елітарний характер культури і намагалися підкреслити класовий характер духовного життя на Західній Україні. Журнал “Нова культура” закликав: “Приступаймо до творення основ культури, визволеної з кайданів рабства праці !.. Ми хочемо не тільки хліба – ми хо- чемо також знання, ми хочемо краси і сили, і ми хочемо створити їх самі без помочі покидьків капіталістичного ладу – кабаретних творців і поетів...” На сторінках згаданих видань систематично публікувалися твори Павла Тичини, Воло- димира Сосюри, Василя Еллана-Блакитного, Остапа Вишні, а також знаходили місце райдужні нариси і статті про мис- тецтво, літературу, театр у радянській Україні.
Гостру атаку проти націонал-радикальних та релігійних концепцій розвитку української культури очолювали пись- менники Я. Галан, С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, В. Бобинський та ін. Степан Тудор у полемічному запалі зви- нувачував діячів культури націоналістичної орієнтації в тому, що вони, “прикриваючись” гаслами національної куль- тури, нібито пропагують фашистську ідеологію. Така аргументація (подібна до політичних звинувачень, що навішу- вались жертвам сталінського терору) закладала базу під нищення західноукраїнської інтелігенції в майбутньому.
Комуністичну ідею про класовий характер культури в антагоністичному суспільстві активно пропагував і засто- совував Ярослав Галан. Він зазначав, що західноукраїнська культура складається з “таборів”. Основою такого проділу є соціально-економічний уклад суспільства. Я. Галан писав: “Треба звернути увагу на те, що класове розмежування на цих землях настільки пекучі, що немає середніх шляхів. З одного боку – згуртований фашистський табір, а з іншого – табір боротьби за соціальне визволення.”
Зусиллями “лівих” письменників Західної України, та активної участі керівництва компартії Польщі та КПЗУ у травні 1936 року у Львові відбувся антифашистський конгрес діячів культури. В ньому брали участь представники лі- ворадикальної інтелігенції Польщі, Західної України та Західної Білорусії. Ініціаторами його скликання були С. Тудор, П. Козланюк, О. Гаврилюк, Я. Галан, відомий польський режисер Л. Шіллер і єврейський поет Я. Шудріх. У доповідях (“Культура і фашизм”, “Пролетарська література”, “Театр сьогодні”, “Питання праці в Польщі” тощо) звучали заклики до боротьби проти фашизму як реакційної ідеології та політики, проти організації загарбницьких воєн. Підготовка, проведення і результати антифашистського конгресу діячів культури у Львові відіграли свою роль у боротьбі проти загрози фашизації польського суспільства.
Таким чином українські землі на заході у міжвоєнний період підпали під важкий політичний та економічний прес. Політична конфронтація досягла високого напруження. Культура, розвиваючись властивими їй шляхами, також става- ла зброєю боротьби галичан за національне самоутвердження.
Розвивалась на західноукраїнських землях українська наука, особливо гуманітарного напряму. Вона зосереджу- валась переважно в Науковому товаристві імені Т. Шевченка, що діяло у Львові. Частина західноукраїнських учених, зокрема М. Возняк, Ф. Колесса, К. Студинський, активно співпрацювали з Всеукраїнською академією наук. Про авто- ритет наукового товариства свідчить, зокрема, той факт, що протягом 1920-х років до складу його дійсних членів було обрано ряд всесвітньо відомих вчених; основоположника квантової механіки М. Планка, творця теорії відносності А. Ейнштейна, математика і механіка М, Крилова, фізика А. Йоффе та Ін. І хоча це членство мало здебільшого формаль- ний характер, воно все ж позитивно впливало на ставлення польської влади до названого закладу.
На Заході України в 20–30-х рр. були сконцентровані значні мистецькі сили. У Львові працювали художники Петро Холодний, Микола Бутович, Павло Ковтун та ін. У Львові існували власні українські мистецькі об’єднання: Гур- ток діячів українського мистецтва (ГДУМ), Союз українських митців (СУМ), Асоціація незалежних українських митців (АНУМ). Працювали у Львові й визначні музиканти, композитори – Станіслав Людкевич, Василь Барвінський; розвивалася театральна справа. Досягнення західноукраїнського мистецтва 20–30- х рр. закладали грунт для тієї важли- вої ролі, яку йому судилося відіграти в західноукраїнському культурному житті наступних десятиріч.
Але мріям мешканців Західної України про соціальне і національне визволення, сподіванням на духовне відрод- ження та справжню українізацію всіх ланок суспільного життя не судилося здійснитися у “вікопомному вересні” 1939 року. Об’єднання західноукраїнських земель у складі СРСР, де українізація як соціально-культурний процес була вже придушена, не сприяло розвиткові справді вільної самобутньої культури.