История____Украинской__культуры / 5. Ренесансно-гуманістичні та реформаційні впливи в укр. к-рі
.docЛекційне питання з історії української культури
Ренесансно-гуманістичні та реформаційні впливи в українській культурі
(кінець XV – перша половина XVIІ ст.).
Гуманістичні засади Ренесансу та їх прояви в Україні. Ренеса́нс (фр. Renaissance – Відродження, від renaitre – відроджуватись) – епоха в розвитку культури ряду країн Західної та Центральної Європи (в Італії XІV–XVI ст., в ін-ших країнах – кінець XV–початок XVIІ ст.), перехідна від середньовічної культури до культури Нового часу. За сво-єю основою Ренесанс – антифеодальний рух, йому властивий гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, як би її «відродження» (звідси і походження самого терміну).
Фундаментальними досягненнями культури епохи Ренесансу можна вважати важливі зрушення у природознавст-ві, великі географічні відкриття, коперниківську революцію в астрономії, винайдення друкарського верстата, появу у медицині наукової анатомії людини, а в духовно-світоглядній сфері – земне самоутвердження людської особистості, її прагнення охопити і осмислити світ у його цілісності. Оскільки подібні духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але й по всій Європі, є підстави говорити про Відродження як про загальноєвропейське явище.
Визначний вчений у цій галузі А. Лосєв писав: «Ренесанс був не в якійсь одній країні, а в усіх країнах, і кожна пе-реживала свій ренесанс по-своєму і хронологічно, і по суті». Подібну думку висловив й інший вчений – І. Голеніщев-Кутузов: «Від берегів Адріатики до Балтики, від Праги до Вільно в XV–XVII ст. відбувався процес засвоєння і асимі-ляції гуманістичних ідей, не менш значний, аніж у Західній Європі». Епоха Відродження не оминула й Україну, як складову Європи. Нині розрізняють регіональні і національні Відродження. Серед регіональних (у межах Європи) виокремлюють західне, південне, північне, центральноєвропейське і східноєвропейське.
У філософсько-світоглядному аспекті Ренесанс виявляв себе через гуманізм. Сьогодні термін «гуманізм» (лат. hu-manus – людяний, людський) вживається у двох значеннях: 1) Як морально-етична риса суспільно-політичних ідей і течій, спрямованих проти соціального і національного поневолення людини в будь-яку епоху; 2) Як ідейний напрям культури епохи Відродження, який утверджував у філософії, літературі й мистецтві право людини на земне щастя, на особисте самовираження, на вільний від релігійних обмежень розвиток наук, який сформував поняття людини як най-вищої цінності, творця власної долі, здатного до нескінченності пізнавати оточуючий світ.
Ренесансний гуманізм розвивався й у Візантії. Після її падіння багато вчених звідти перебрались до Італії, що вплинуло на посилення там цієї ідейної течії. Візантійський гуманізм на відміну від західноєвропейського мав більш поміркований характер, він менше виявлявся у філософії, а більше у інших сферах культури: літературі, живопису, архітектурі. Візантія, на думку сучасного італійського вченого Е. Гарена, внесла реальний вклад до гуманізму завдяки тому, що надала цінний матеріал, який збагатив культурний набуток Заходу, «підказала вдалі формули для філософ-ської думки, яка вже досягла зрілості на своєму шляху». Візантійський гуманізм XIV–XV ст. мав значний вплив та-кож і на становлення української філософської думки.
Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла і сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, культурного життя. Починаючи з другої половини XV ст. в Україні, яка входила до скла-ду Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і громадсько-політичної думки. Важ-ливим чинником виникнення цих передумов була поява значної кількості економічно незалежних міст з магдебурзь-ким правом, які ставали центрами не лише ремісництва і торгівлі, але й соціально-політичного та культурного життя.
Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивалися в Україні на грунті двох різних традицій: західноєвропейсь-кої і русько-візантійської, яка була тісно пов’язана з церковною традицією, а тому була більш прийнятною для вітчиз-няної культури перехідного періоду. Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, суспільно-політичної та етичної проблематики.
У творах українських мислителів проявляються гуманістичні погляди на історію, на роль і місце людини в істо-ричному процесі. Гуманісти звеличували людину – творця історії, проголошували людину рівною Богові. У працях українських мислителів стверджується ідея активності особи, спостерігається інтерес до народного життя і національ-ної історії. Головною рушійною силою суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту.
Як і представники західноєропейської гуманістичної історіографії, українські гуманісти зверталися до історії для пробудження самосвідомості свого народу, його історичної пам’яті, виховання патріотичних почуттів, любові до віт-чизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямова-ність проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Патріотизм українських мислителів виявив-ся у симпатіях до вітчизни України-Руси, у турботі про її долю, в заклику до відсічі всіляким загарбникам.
Українські гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати божественне по-ходження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно.
Українським гуманістам імпонував центральний принцип етики гуманізму – спільного блага (блага народу), згід-но з яким патріотизм, служіння державі, суспільна активність ґрунтувалися на підпорядкуванні приватних інтересів спільному благу. Вони чи не першими в Європі проголошували благо народу найвищим законом і метою державної влади; розробляли ідею природного права, яке є вищим за людські закони, що їх при потребі можна й змінювати.
Вітчизняними гуманістами розроблявся також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гума-нізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи.
У західноєвропейському гуманізмі епохи Відродження розрізняють два етапи розвитку – ранній і пізній. Ранній, так званий етико-філологічний, або громадянський гуманізм виник в Італії (кінець XIV – середина XV ст.) у зв’язку з вивченням і викладанням на основі класичної античної освіти риторики, граматики, поетики, історії і моральної філософії. Починаючи з останньої третини XV ст. гуманістичні інтереси переміщуються до теології, натурфілософії, природознавства. Це – пізній гуманізм.
Специфічна духовно-культурна і соціально-економічна ситуація в Україні у першій половині XVI ст. сприяла по-ширенню і розвитку ідей раннього, або етико-філологічного гуманізму, пов’язаного із викладанням риторики, грама-тики, поетики, історії і моральної філософії на базі класичної античної освіти.
З другої половини XVI ст. у зв’язку з посиленням національного, соціального і релігійного гніту з боку польської шляхти (Люблінська унія 1569 р.) і католицької церкви (наступ Контрреформації на чолі з орденом єзуїтів) українські мислителі-полемісти дедалі частіше звертаються до проблем, які хвилювали представників пізнього Відродження, а також реформаторів. Коло їхніх інтересів охоплює теологію, натур-філософію, природознавство. Якісно новий етап у розробці цих галузей знання почи-нається після організації науково-культурних центрів в Острозі, Києво-Печерській лаврі, з часу відкриття Києво-Могилянського колегіуму.
У розвитку ренесансного гуманізму в Україні можна виокремити три етапи. Перший (до серед. XVI ст.) типоло-гічно подібний до раннього італійського. В цей час гуманістів цікавлять суспільно-політична і етична проблематика.
Під час другого періоду (з другої пол. XVI ст. – до поч. XVII ст.) відбувається інтенсивна розробка ранньогуманіс-тичних ідей у переплетенні з реформаційними, а також з ідеями візантійського Відродження. На цьому етапі з’явили-ся культурно-просвітницькі, наукові, літературні й освітні об’єднання, роль яких була подібна до італійських акаде-мій чи північноєвропейських учених товариств. Серед них найвизначніші: науковий гурток в Острозі (1570-ті рр.), Лаврський гурток у Києві (1615–1616 рр.), товариства високоерудованих освітніх діячів, котрі здобували у Західній Європі академічну або університетську освіту, або ж при братських школах. Характерною ознакою того часу стало активне формування історичної самосвідомості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму.
Третій період – друга третина XVII – початок XVIII ст. – позначений напрацюванням комплексу гуманістичних ідей, що розвивалися вже в контексті епохи бароко.
Реформація та її особливості в Україні. Паралельно з явищами Ренесансу в Європі й Україні у той час існував також широкий антикатолицький і соціально-політичний рух, під назвою Реформація (лат. Reformatio – перетворення, виправлення), яка охопила в XVI ст. майже всі країни Європи. За своєю антифеодальною, протобуржуазною сутністю Реформація тотожна Відродженню, але розгортались вони у різних формах.
Зміст поняття «Реформація» включає такі елементи: 1) Реформація – масовий антифеодальний рух; 2) вона є пе-редбуржуазним рухом; 3) спрямовується проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) висуває гасло боротьби за іс-тинну віру; 5) ідеалізує й намагається відродити первісне християнство; 6) підносить індивідуально-духовне начало в людині; 7) пов’язана з формуванням націй, національної свідомості і культури; 8) веде до розколу народу за віроспо-відним принципом.
Ідеологи Реформації заперечували зверхність римського папи, чернецтво, культ святих, ікони; вимагали створен-ня національних церков, проведення церковних відправ рідною мовою. Національний характер протестантизму від-повідав становленню націй. Джерелом віровчення реформатори вважали лише Священне Письмо (Біблію) і, на про-тивагу католицизму, заперечували «священні перекази» (рішення церковних соборів, постанови пап, церковну тра-дицію). Реформація здешевила, демократизувала церкву. Реформаційний рух згодом розколовся на різні течії: люте-ранство, кальвінізм, анабаптизм, социніанство (антитринітаризм) тощо.
Реформація спочатку у формі гусизму, а згодом і лютеранства, кальвінізму та антитринітаризму поширилася і на українських землях. Ці ідеї були засвоєні, переосмислені й асимільовані на українському грунті; вони дали значний поштовх для розвитку вітчизняних реформаційних рухів.
На Україну реформаційні ідеї почали проникати спочатку в незначній мірі вже у ХV ст. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали погляди Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських емігрантів у Польщі й Литві, де в ХVІ ст. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Реформаційні рухи особливо сильно по-чали проникати на Україну після Люблінської унії 1569 р., проте вони не охопили всіх українських земель і всіх про-шарків населення.
Однак, поряд з іншими чинниками, Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, ко-зацтво й духовенство, для яких в умовах католицького наступу «руська» віра набрала ознак національної ідентич-ності. Як підкреслює сучасний дослідник історії церкви та релігійної думки в Україні В. Ульяновський, «діяльність протестантів, покликана заперечувати необхідність традиційних християнських конфесій, як це не парадоксально, сприяла їхньому відродженню, самоочищенню і пробудженню до духовної праці. Діячі православної церкви в Україні значною мірою використали досвід протестантів для внутрішньої реорганізації та вдосконалення церковного життя».
Впливи Реформації виявилися у діяльності церковних братств у ХVІ–ХVІІ ст. Братчики практикували читання святого Письма, не тільки на зібраннях, але і вдома, стежили за поведінкою своїх членів, наглядали за церковними справами, контролювали діяльність священників і епископів, аж до виступів проти декого з них, як «ворогів істини». Це викликало відповідну протидію. Перехід на унію з Римом ряду єпископів був у деякій мірі спричинений реформа-ційними впливами у православних громадах.
Вагомий відгук Реформація мала у церковно-культурній сфері. У ХV ст. чеські переклади святого Письма були ві-домі в українських землях. У ХVІ ст., з’явилися перекладені на тогочасну літературну українсько-білоруську мову твори, базовані на протестантських текстах. Ці переклади вживались як для приватного читання, так і при богослу-жіннях. Одночасно поширювалася проповідь живою мовою. У релігійній полеміці тією ж мовою брали участь не тіль-ки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом Pеформації, поряд з традиційною в Україні церковно-слов’янською та з поширюваною серед вищих верств польською, почала вживатися книжна українсько-бі-лоруська мова, як мова письменства.
У освітній галузі визначився ряд реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем католицькі, і в них охоче вчилася українська та білоруська молодь (наприклад, соцініанські й аріанські школи на Волині).
У соціально-політичній сфері Реформація в Україні позначилася також зростанням національної свідомості й по-літичної активності козацтва, яка у першій половині ХVІ ст. чинила все більший опір польському пануванню в Укра-їні й активно підтримувала православну церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, ко-зацтво у своїй зовнішній політиці почало орієнтуватися також на допомогу протестантських держав (Швеція, Тран-сільванія, Бранденбурґ).
Вплив і успіхи Реформації в Україні не були тривалими. Тут вона опинилася між двох протилежних сил – като-лицькою Польщею й православною Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Боротьба ка-толицької церкви (особливо ордену єзуїтів) і польського уряду проти протестантизму й неґативне ставлення право-славної церкви до радикальних протестантських течій, позбавили Реформацію певної соціальної бази, а перемога української національно-визвольної революції у середині ХVІІ ст. відкривала шлях іншим культурно-політичним те-чіям та впливам.
Таким чином, протестанти вплинули і на культурно-освітнє, і на власно церковне життя України. І хоча їхня шкільна, видавнича, перекладацька, полемічна практика була спричинена передусім конфесійними завданнями, об’єктивно вона мала загальнокультурне значення. Протестантизм поряд з православ’ям і католицизмом посів власне місце в історії української культури.
Визначні представники гуманістичної та реформаційної культури в Україні. Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами другої половини XV – початку XVII ст. можуть вважатися деякі провід-ні поети, письмен-ники, теологи і вчені того часу. Майже всі вони після здобуття вищої освіти у європейських на-вчальних закладах діяли на українських землях, передусім у Руському воєводстві, до якого, крім багатьох західно-українських міст, належали і деякі нинішні польські міста, які в той час навіть в офіційних польських документах польськими не вважалися. Ці гуманісти в більшій чи меншій мірі усвідомлювали свою національну приналежність і дбали про рідну культуру незалежно від місця своєї діяльності.
До українських гуманістів другої половини XV– початку XVIІ ст. нині прийнято відносити передусім тих, хто сам усвідомлював себе українцем («рутенцем») і наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мають суттєвого значення. Разом з тим чимало з українських гуманістів того періоду водночас належать і до кола діячів інших культур, насамперед, польської.
Григорій Саноцький (Гжегош із Санока) (1406–1477). Українсько-польський церковний і політичний діч, архи-єпископ Львівський. Навколо нього гуртувалася освічена молодь. Був засновником першого гуманістичного гуртка в Україні – літературно-наукового товариства у Львові, зразком для якого була гуманістична Академія Римська. Сюди входив, зокрема, відомий італійський гуманіст Філіпо Буонакорсі, переслідуваний папою римським, якому Григорій Саноцький надав притулок у власному домі.
Юрій Дрогобич (Котермак) (близько 1450–1494). Відомий український учений у галузі астрономії, астрології, медицини, математики. Народився й виріс у Дрогобичі. Навчався у Львові, Кракові, Болоньї. У 1481–1482 рр. – рек-тор Болонського університету медиків та вільних мистецтв. У 1487–1494 рр. викладав астрономію і медицину у Кра-ківському університеті, де його учнем був славетний у майбутньому польський астроном Міколай Коперник. Був од-ним із перших, хто сприяв поширенню гуманістичних ідей доби Відродження на батьківщині і став одним з перших зачинателів українського гуманізму.
Павло Русин із Кросна (Павло Кросненський) (бл. 1470–1517). Українсько-польський поет і гуманіст. Народився в м. Кросно на Лемківщині (нині у Польщі). Навчався у Краківському і Грейфсвальдському університетах, одержав ступінь бакалавра вільних мистецтв. Викладав античну літературу у Краківському і Віденському університетах, вчи-телював в Угорщині. Писав вірші латинською мовою, видав збірку в 1509 р. у Відні. Один із зачинателів культури Відродження в Україні, перший гуманістичний поет України й один із засновників польської гуманістичної поезії.
Лукаш із Нового Міста (помер бл. 1542). Педагог і філософ. Народився в Новому Місті біля Самбора. Навчався у Краківському університеті, працював у ньому доцентом філософії та магістром вільних мистецтв. Згодом залишив викладацьку роботу і виїхав із Кракова. Обіймав громадські посади в Новому Місті, підтримував контакти з краківсь-ким університетським середовищем, очевидно, відвідував гуманістичний гурток, очолюваний Павлом Русином. У 1522 р. видав укладений ним для студентів університету підручник з епістолографії (уміння писати листи). В добу Відродження це вважалось не лише мистецтвом, а й дійовим засобом популяризації своїх поглядів у відстоювані соціальних, релігійних, національних прав тощо. Написав філософський трактат, який залишився неопублікованим.
Станіслав Оріховський-Роксолан (1513–1566). Українсько-польський гуманіст, оратор, публіцист, філософ, іс-торик, полеміст. Народився в с. Оріховці Перемишлянського повіту. Навчався в Краківському, Віденському, Вітен-берзькому, Падуанському, Болонському університетах, вдосконалював знання у Венеції, Римі, Лейпцігу. В 1543 р. після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, де займався суспільно-політичною діяльністю. Писав переважно латинською мовою. Особливо цікавився проблемами, пов’язаними з етикою і політикою. Найвиз-начніші його твори порушували актуальне на той час питання – згуртування європейських народів проти турецької експансії і користувалися великою популярністю у Європі. Оріховський вважав себе українцем з польської держави (gente Ruthenus, natione Polonus). Це – найвизначніша постать в українській і польській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «рутенським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Вчителями та друзями Оріхов-ського були визначні філософи, науковці, митці, державні і церковні діячі. Виявляв прихильність до реформаційних ідей. Зокрема, С. Оріховському імпонували погляди М. Лютера.
Іван Туробінський-Рутенець (1511–1575). Знаний вчений-правознавець доби Ренесансу. Народився в містечку Туробін. Навчався у Краківському університеті, згодом став його професором і ректором.
Григорій Чуй-Русин (бл. 1523–1573). Українсько-польський освітній діяч та поет доби Ренесансу. Народився у Самборі. Навчався у Краківському університеті, був ректором ліцею у Перемишлі, згодом ректором Львівської шко-ли. Викладав поетику та риторику в Клодавській школі. З 1563 р. – професор Краківського університету.
Георгій Тичинський-Рутенець (середина ХVІІ ст.) Народився на Ряшівщині. Був професором поетики і ритори-ки у Краківському університеті. Пізніше став дипломатом, працював в Італії.
Йосип Верещинський (1532–1598) – київський католицький єпископ, політичний мислитель і поет. Походив із православної родини на Холмщині. Поєднував ідеї ренесансного гуманізму, схильність до політико-моралізаторських напучувань і неординарність практичних рішень. Це виявилося, зокрема, у створенні проекту лицарської школи на Задніпров’ї та висуненні ідеї козацької держави у формі князівства зі столицею у Києві. Був чи не найпершим, хто по-чав долати усталене в польському суспільстві негативне ставлення до козаків, переконуючи, що вони такі ж лицарі, як і шляхта. Це дозволяло сприймати їх як повноправних громадян Польщі.
Севастян Кленович (Кльонович) (бл. 1545–1602) – українсько-польський латиномовний поет, громадський діяч. Народився у Каліші (Польща). В дитячому віці з родиною переїхав до Львова. Навчався в Краківській академії, був бургомістром Любліна, а потім викладачем у Замойській академії. Написав чотири поеми, найвідоміша з яких «Роксо-ланія», тобто «Україна». Оспівує красу і багатство української землі, її міст і сіл, зображує життя народу, його звичаї і легенди. Філософські погляди мали гуманістичний характер.
Симон Пекалід (Пенкальський) (бл. 1567 – після 1601) – українсько-польський поет. Народився у м. Олькуш поблизу Кракова. В 1589 р. закінчив Краківський університет, де отримав ступінь бакалавра. Пізніше став придвор-ним поетом князя К. Острозького. Його латиномовний твір «Острозька війна» – одна з найвизначніших праць того періоду, присвячених вітчизняній історії, в якій чітко проступають гуманістичні риси.
Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629) – визначний філолог і талановитий латиномовний поет. На-родився у Львові. Навчався у Краківському університеті. Був удостоєний звання «королівський поет». Його твори його позначені українським колоритом. Започаткував новий жанр у польській літературі – українські пісні («селян-ки»). Вів організаторсько-педагогічну діяльність, брав активну участь у заснуванні Замойської академії та друкарні. Був популярним у гуманістичних колах тогочасного суспільства. Професор Лейденського університету Йосип Ска-лігер писав, що Шимонович перевершив у поетичній майстерності навіть античних поетів.
Іван Домбровський (кінець XVI – початок XVII ст.) – один із тих культурних діячів-католиків, котрі перебували при дворах українських князів і виступали захисниками їхнього регіонального сепаратизму; можливо, був придвор-ним поетом Януша Острозького, а потім Януша Заславського. Автор історичної поеми «Дніпрові камени» – однієї з найвизначніших пам’яток, присвячених осмисленню української історії, в якій явно проступають гуманістичні риси.
Лаврентій Зизаній-Тустановський (помер після 1634) – релігійний і культурний діяч, автор полемічно-бого-словських творів, граматики і букваря, перекладач, проповідник. Рідний брат Стефана Зизанія. У 1590-х рр. учитель братських шкіл у Львові, Бересті і Вільні. З 1597 р. – вихователь у домах православних можновладців. У 1619 р. пе-реїхав до Києва і працював у колі вчених на чолі з Є. Плетенецьким та учителював. Пізніше був протопопом на Воли-і, де й помер. У своєму «Великому катехізисі» (православний катехізис, надрукований 1627 р. в Москві, а згодом спа-ений московською церковною владою за неортодоксальність) висловлював деякі реформаційні погляди, заторкнув питння світобудови і небесних явищ, пояснюючи їх розвиток на основі власних закономірностей. Обстоював думку про рівність всіх людей перед Богом. Як автор першого друкованого церковнослов’янсько-українського словника «Лексис» зробив внесок у розвиток української філософської термінології.
Стефан Зизаній (помер до 1621) – православний церковний діяч, письменник, брат Лаврентія Зизанія. Народився в Галичині. З 1586 р. – вчитель Львівської братської школи, а згодом її ректор. З 1593 р. – дидаскал (вчитель) у Вільні. Відомий проповідник і полеміст проти католицизму й унії. Був звинувачений в «єресях», позбавлений митрополитом М. Рогозою права проповіді та відлучений від церкви. У 1596 р. православний собор у Бересті виправдав його. Аналіз творів мислителя дозволяє зробити висновок про його прихильність до реформаційних ідей. Негативно ставився до світської влади Польщі та католицької церкви за їх соціальні, релігійні й національні утиски українського народу.
Дем’ян Наливайко (помер 1627) – православний діяч, письменник, член Острозького культурно-освітнього осе-редку, придворний священик князя К. Острозького і викладач Острозької академії. Брав участь у повстанні під прово-дом Северина Наливайка (свого брата). Учасник Берестейського православного собору 1596 р. На початку ХVІІ ст. був управителем друкарні в Дерманському монастирі, а згодом – у Острозі. Автор віршів, передмов, перекладач. Представник ренесансного гуманізму, який творився на грунті поєднання елементів візантійсько-руської і західноєв-ропейської традицій, і наголошував на духовному оновленні людини через пізнання нею своєї внутрішньої божест-венної сутності, надавав перевагу розвитку інтуїтивного, духовного розуму. Активно захищав віру предків та шукав шляхи самоутвердження українського народу. Сприяв розвитку афористичного типу філософського знання в Україні.
Мелетій Смотрицький (бл. 1577–1633) – культурний і освітній діяч, автор численних полемічних творів право-славного та уніатського характеру. Народився на Поділлі в селі Смотричі. Син відомого діяча острозького гуртка і ректора Острозької академії Герасима Смотрицького. Вчився в Острозькій школі, Віленській єзуїтській колегії та в німецьких університетах. Пізніше був членом віленського братства. В 1617 р. постригся у ченці. З 1620 р. – єпископ вітебський і мстиславський. У 1623–1626 рр. подорожував по Греції і Палестині. У 1628 р. на Київському соборі був засуджений за відступництво від православ’я і перейшов в унію. У своїх творах обстоював гідність, права, звичаї і культуру українського народу. Вважав, що людське життя повинне бути спрямоване на самовіддану працю заради добра і спільного блага. Для підсилення своєї аргументації посилався на твори західноєвропейських гуманістів.
Кирило Транквіліон-Ставровецький (помер 1646) – філософ, богослов, письменник, проповідник. Навчався у Львові. З 1589 р. – вчитель Львівської братської школи. Від 1592 р. вчителював у Вільні. На початку XVII ст. – про-відний діяч Львівського братства, був уневським і любартовським ігуменом, проповідував у Замості. В 1626 р. пере-йшов в унію і став архимандритом Чернігівським. Автор віршів, повчань та філософсько-богословських творів. Гу-маністичні погляди найвиразніше виявилися в етиці. Вірив у здатність людини вдосконалювати свої здібності. Про-пагував ідеї справедливості і рівності.
Хома Євлевич (початок XVII ст.) – українсько-білоруський культурний діяч, гуманіст, поет. Народився у Моги-леві. Навчався у Краківському університеті. У 1628–1632 рр. був ректором Київської братської школи. Пізніше пере-їхав до Могилева, де й помер. Широко відома його праця «Лабіринт», головним героєм якого є персоніфікована «муд-рість». З ренесансно-гуманістичних позицій автор розглядає історичний процес як результат діяльності окремих груп людей, а не наслідок дії Божого Провидіння. Плекання мудрості для нього – запорука повернення українському на-родові давньої слави княжих часів.