История____Украинской__культуры / 1. Укр. к-ра у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. (два пит

7

Текст лекції з історії української культури

Тема: Українська культура у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Український національно-культурний рух у другій половині ХІХ ст. та його вплив на розвиток вітчиз-няної культури.

2. Загальна характеристика розвитку культури в Україні на зламі століть (кінець ХІХ – початок ХХ ст).

1. Український національно-культурний рух у другій половині ХІХ ст. та його вплив на розвиток вітчиз-няної культури. Зрушення в суспільно-економічному розвитку та по­літичному ладі, які відбувалися і в Російській, і в Авст­рійській імперіях, глибоко вплинули на культурне жит­тя українського народу. Бурхливий індустріальний роз-виток великих міст, поширення ринкових відносин по­требували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культу-ри. Кращі представники інтелігенції, витворюю­чи та відображуючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократич-ного напряму в культурі. В цей час відбуваєть­ся культурне єднан-ня обох розірваних політично частин України. На-ціональне відродження сягає ве­ликих успіхів, українська культура стає цілісною само­регульованою системою. Її роз-виток виявляється, насамперед, у напрацюванні неповторних національних форм культу­рної творчості в усіх галузях художньої культури. Роз­квітає українська література, репрезентована цілою ни­зкою талановитих письменників, від-бувається становлен­ня професійного театру, виникає українська музична класика, розвивається український реаліс-тичний живопис. Внутрішня єдність куль­тури спостерігається в усіх регіонах, населених україн­цями.

1848 р. став початком нової культурної доби в Галичині. Тут було скасовано панщину. Національно-визвольний рух покликав до життя першу легальну українську політичну організацію – Головну Руську Раду, яка висунула про-граму боротьби за права українців. У Львові відбулася нарада науковців, присвячена проблемам розвитку національ-ної науки та культури – так званий «з’їзд ста вчених», було засновано товариство «Галицько-руська матиця» (на зра-зок «матиць» західно і південнослов’янських народів) для сприяння розвитку української мови та літератури. Того ж року при Львівському університеті засновано кафедри руської (української) мови і літератури, відкрито ще одну культурно-освітню інституцію – Народний дім. Правда, ці здобутки не були довготривалими: поразка революції і на-ступна реакція призвели до ліквідації матиці та Народного дому, до утисків української літератури і навіть абетки («азбучна війна»). Відтоді починається літератур­но-публіцистична діяльність теоретиків так званого «москвофільст-ва» – ідейно-художньої течії, що заперечувала са­мостійне існування українського народу та його культу­ри, а в полі-тиці орієнтувалася на російське самодержавство. І. Франко, який пізніше рішуче боровся з москвофільством, називав його «темним, відвертим від будь-якої культури» напрямом.

На сході України арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства зруйнував організаційний центр, який міг очолити національно-культурний рух. Настав, за визначенням І. Франка, «перший антракт в історії украї­нофільства», який тривав до смерті Миколи І. Після цього політич­на ситуація трохи пом’якшилася. Українські культурні сили по-чинають гуртуватися в Петербурзі: тут осіли звільнені кирило-мефодіївці – Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, до них приєднуються інші пись­менники та публіцисти. На кошти поміщиків-українофілів устатко-вано українську друкарню і розпочато видавничу справу. За короткий час побачили світ твори визначних письмен-ників: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка та ін.

У 1861 р. за редакцією В. Білозерського починає ви­ходити літературно-науковий журнал «Основа». Його авто-ри зосередилися на питаннях захисту й пропаганди україн­ського слова, української історії, організації громадсь­кого побуту. М. Костомаров, полемізуючи з противника­ми українства як з польського, так і з російського табо­ру, надру-кував свою працю. «Дві руські народності», де доводив окремішність української культури і національ­ного світогля-ду. Свої погляди щодо майбутнього Украї­ни Костомаров конкретизував у листі до редакції «Колокола» О. Герцена: «В майбутньому слов’янському союзі, в який ми віримо і якого сподіваємося, наша Південна Русь повинна становити окрему державну цілість на всьо­му просторі, де народ говорить українською мовою, із збереженням єдності (з Росі-єю), заснованої не на згуб­ній, мертвій централізації, а на ясній свідомості рівно­правності і своєї власної користі... Не-хай же ні росіяни, ні поляки не вважають своїми земель, населених нашим народом».

Свої національно-культурні вимоги українофіли на­магалися оперти на народний інтерес. На відміну від своїх попередників – романтиків вони трактували народ не лише як містичну силу, невичерпне джерело поетичного натх-нення, а як реальну селянську масу, яка має свої життєві потреби і вимоги. Шлях до піднесення селянст­ва українофі-ли бачили передусім у скасуванні кріпацт­ва. Діяльність «Основи» стала ідейним кроком на шляху до реформи 1861 р.

Українська інтеліґенція бачила можливість пропага­нди своїх ідей через народну освіту. Лібералізація суспіль-но-політичного життя Російської імперії у пореформений період зумовила значні зміни в освітянській сфері. Зокрема, досить швидко і активно формується така ланка системи народної освіти в Україні як недільні школи. Вони мали на меті давати початкову освіту тим особам, які з різних причин не мали можливості здобувати освіту у щоденних на-вчальних закладах. Недільні школи відкривали міські та сільські товариства, церковні попечительства, монастирі, приватні особи . В Україні у 1859–1860 рр. було відкрито 68 недільних шкіл. У 1861–1862 рр. їх кількість зростає до 110. Викладання велося російською мовою і в деяких школах – українською. Було видано низку підручників як рід-ною так і російською мовами (зокрема, «Букварь южнорусский» Т. Шевченка, «Граматка» П. Куліша та ін.). У 1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався про дозвіл впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненими. У 1862 р. у зв’язку з поширенням революційних поглядів серед учнів недільні школи бу-ли закриті. Зародки національної початкової школи в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 р., який заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою, доводячи при цьому, що «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути».

Серед молоді, яка брала участь у недільних школах, виникла організація «Громада». Вона об’єднала студентів, учителів, молодих учених; серед них були такі відомі пізніше діячі національно-культурного руху, як Павло Чубинсь-кий, Володимир Антонович, Тадей Рильський та ін. Зв’язок з «Громадою» підтримували 200–300 осіб. Головним на-прямом діяльності «громадівців» було заснуван­ня шкіл, видавнича справа, читання лекцій. Український рух набирав силу і це викликало занепокоєння уряду. В Києві та інших містах було проведено арешти, значну кількість діячів ру-ху покарано засланням. Уряд боявся, що українці можуть стати союзниками польського повстання, яке тоді відбува-лося. Тоді ж припинилося видання журналу «Основа». «Громада» перейшла на нелегальне становище. Громадівський рух став менш численним, але його осередки виникли в Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі.

Жвава діяльність київського центру викликала новий наступ царату на український народ. У травні 1876 р. Цар Олександр ІІ підписав т. зв. Емський указ, який забороняв друкувати українською мовою всі оригінальні твори та пе-реклади (за винятком історичних документів і белетристики); заборонено театральні вистави, читання лекцій, ввезен-ня видань із-за кордону. Одночасно було закрито Київське відділення Російського Географічного Товариства та при-пинено видання «Киевского телеграфа», навколо якого гуртувалися громадівці.

Валуєвський циркуляр та Емський указ знаменували активізацію цілеспрямованого нищення царизмом україн-ської самосвідомості та її найвиразнішої ознаки – національної культури За цих умов українське відродження (на від-міну від західних та південних слов’ян) не досягло своєї головної мети: сформувати цілісну соціальну структуру на-ції, і, таким чином, створити передумови для власної державності – того, що могло б забезпечити всебічний розвиток національної культури. Боротьба з «українським сепаратизмом» відбувалася на державно-адміністративному, полі-тичному, мовному рівнях.

Наприкінці 1870 – на початку 1880-х рр. з’являється перша елітарна українська еміграція, яка прагне об’єднати сили Східної і Західної України в єдиний національно-політичний і культурний рух. Один із лідерів «Громади» – Михайло Драгоманов – виїхав до Австрії, а пізніше до Швейцарії, де розпочав видавничу справу. Він випускав збірники «Громада», а також наукову, публіцистичну та художню літературу. Своє кредо Драгоманов висловив так: «В культу­рі – раціоналізм, в політиці – федералізм, в соціаль­них питаннях – демократизм». Він був соціалістом, але не поділяв марксистських поглядів на суспільство.

В той час, як Драгоманов проповідував соціалізм і політичну активність, наддніпрянська інтеліґенція пережива-ла внутрішню кризу, так званий другий «антракт». Внаслі­док урядових репресій єдність старого центру розпала­ся. Микола Костомаров закликав земляків вдовольнятися «лі­тературою для хатнього вжитку», щоб не розпалювати при-страсті. Володимир Антонович закликав надати українству аполітичного характеру, об’єднувати зусилля на ниві культури. Пантелеймон Куліш після припинення виходу «Основи» виїхав на свій хутір, де зайнявся художньою твор­чістю. Його давні розходження з Шевченком у розумінні шляхів визвольної боротьби стали ще більш непримиренни-ми; Куліш дозволяв собі не вельми обґрунтовану критику особи, поглядів і творчості свого покійного товариша. Зне-вірившись у козацькому дусі, він шукав свій політичний ідеал то в поляків, то в російських шовіністів. У 1860-х рр. Куліш мав великий авторитет у середовищі галицької інтеліґенції та вплив на неї; в 1870–1880-х рр. це місце посів Драгоманов. Коли Куліш у 1880-х рр. приїздив у Галичину і закликав до об’єднання з польсько-шляхетським націо-нальним рухом, його авторитет зник майже повністю. І. Франко пише дуже гостру негативну рецензію на поетичну збір­ку П. Куліша «Хуторна поезія», закидаючи йому обме­женість поглядів.

Друга половина XIX ст. була часом піднесення української науки. Наукова праця велася при університетах і на-укових товариствах. У 1873 р. у Львові засновано літературно-наукове товариство імені Шевченка, яке у 1892 р. було реорганізоване в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ). Важливу роль в організа­ції наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис «Киевская старина», який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України.

На літератур­ному полі з’явилося чимало нових талантів. Визначним поетом, письменником і світового значен-ня науковцем цього періоду був Іван Франко. Окрім цього ще не до кінця усвідомлене значення його титанічної пере-кладацької роботи, яка за обсягом та системою добору авторів не мала собі рівних ні в Україні, ні в Росії.

Визначні досягнення української культури другої половини ХІХ ст. пов’язані з розвитком мистецького життя у його різних галузях, таких як література, театр, музика, архітектура, образотворчі мистецтва.

Друга половина XIX ст. – доба становлення класич­ної української музики та театру. В цей час творять свої ше-деври Семен Гулак-Артемовський і Микола Лисенко. Інтерес до народної музи­ки в західній Україні спричиняє появу масового хорового руху. Музичні товариства «Торбан», «Боян» та ін. пропа­гували світову та національну музику. По-чаток українсь­ких театральних вистав у Галичині відносять до 1848 р., а першою українською професійною трупою в Галичині була трупа Омеляна Бачинського заснована у Львові в 1864 р.

На східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Миколи Садовського, Панаса Саксаганського, Іва-на Карпенка-Карого. Театр був чи не єдиною національно-куль­турною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчи­ти їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр проти-ді­яв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, навіть церкву.

Разом з тим, як відзначають сучасні автори, і на загальному характері існування української культури цього пе-ріоду, і на розвитку українського мистецтва зокрема, специфічно позначились їх націєтворча та націєохоронча функ-ції, обов’язок «будити свій народ». Це особливо стало виявлятись з середини ХІХ ст., після розгрому Кирило-Мефо-діївського товариства, коли в умовах бездержавності українські літератори та митці покладали на себе та свою твор-чість не тільки і не стільки суто мистецьку, скільки вищезазначені функції. Як правило, вони були (чи намагалися бути) не просто митцями, а й українськими громадськими діячами, лідерами свого народу.

Саме розуміння сутності національної культури як суми певних суспільних вартостей, що показали себе най-кращими для самозбереження нації, іноді йшло не на користь розвитку власне мистецтва, зводило його до ілюстра-тивно-просвітницької ролі. Звідси й ставлення до тих митців, які робили спроби заговорити про самоцінність мисс-тецтва, як до декадентів, мало не зрадників національної справи.

Дещо конкретизуємо зазначену тенденцію щодо звуженості національного художнього життя на прикладі те-атрального мистецтва. Як наголошують дослідники, відзначаючи роль українського театру ХІХ ст. у збереженні українських духовних цінностей, слід в той же час вказати і на певну обмеженість у його розвитку, неповноту систе-ми театральної культури. Природний розвиток українського театру стримувався неповноцінністю глядацької зали, відсутністю в ній багатьох культурно важливих верств суспільства. Прилаштовуючись до свого глядача – міщан, ко-заків, селян, український театр вигравав, так би мовити, в демократизмі, але програвав в інтелігентності, освіченості. І цей програш ставав дедалі відчутнішим. Навіть після утворення розгалуженої мережі театральних труп (після 1882р.) українська театральна справа продовжувала функціонувати в рамках окреслених соціальних вимірів, в обмеженому українському театральному просторові. І великоруська культура, за словами М. Грушевського, підтримувала «обме-ження українського театру місцевою побутовщиною», тоді як «світовий репертуар мав зоставатися фактично приві-леєм театру російського».

Культурне піднесення вело до пожвавлення політично­го руху. Окреслилися основні політичні напрями – рево-люційно-соціалістичний і національний. Перший ре­презентували марксистські гуртки, які існували в Укра­їні з кінця 60-х рр., а пізніше – соціал-демократи.

Представником другої течії був учень В. Антонови­ча, визначний історик, публіцист, політик Михайло Грушев-ський. За свідченням І. Франка, коли М. Грушевський приїхав з Наддніпрянщини до Львова, він, як свого часу П. Ку-ліш і М. Драгоманов, став «володарем думок». «Йому судилося стати представником найновішої фази «українства», яка відштовхувалась від суспільних і по­літичних ідей драгомановського критицизму, роблячи, однак, визначальним суто національне почуття, підси­лене історичними дослідженнями»,— писав Франко в 1906 р. Пізніше на ґрунті націо-нальної течії утворилися різні політичні партії – як ліберально-буржуазні, так і радикальні. Між представниками про-тилежних політич­них течій точилася запекла боротьба, вони відходили від власне культурних завдань. Культурниць-ку роботу пе­реймали на сході України земства, а на заході – засно­вані у 1868 р. культурно-освітні громадські органі-зації – «просвіти».

За умов, коли урядові заходи були скеровані на зросійщення краю, українська культура розвивається майже ви-ключно як альтернатива загальноімперській, на кошти й за підтримки українських громад та окремих ентузіастів. У ХІХ ст. діяла і давала вагомі результати благородна традиція українського меценатства. Багатьма добродійними спра-вами уславилися Василь Тарновський, Григорій Галаган, Микола Терещенко, Василь Симиренко, Єлизавета Скоро-падська, Богдан Ханенко та ін. Матеріальна підтримка ними діячів української культури, багатьох культурницьких починань була яскравим виявом їх патріотичних почуттів.

Таким чином, у другій половині XIX ст. витворилася не лише національна культура, спільна для Сходу і Захо-ду України. На цей час вже плідно діють усі три головні блоки будь-якої національної культури: 1) творення, 2) збері-гання і 3) поширення духовних цінностей. Виник і особливий тип митця, діяча української культури, який характери-зувався тісним зв'язком з народним, передусім селянським життям, загостреним національним почуттям, зацікавле-ністю в історії свого народу. Притому визначні діячі могли, органічно увібравши ці риси, вийти на загальнолюдський рівень осягнення національної проблематики, а більш посередні розчинялися в етнографізмі й «холопоманстві», ство-рюючи тип напівосвіченого «просвітянина». Проти такого «просвітянства», проти захоплення зовнішніми формами народного життя на шкоду усвідомлення його глибинних течій боролися українські митці й теоретики культури як у XIX ст., так і пізніше.

Зокрема Леся Українка писала в листі до М. Драгоманова наступне: «У нас велика біда, що багато людей ду-мають, що досить говорити по-українськи (а надто коли вже писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, ро-бітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п.... «Говорить по нашому», – се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б краще, якби він говорив по-китайськи». Ці слова геніальної української поетеси очевидно і досі не втратили своєї актуальності

2. Загальна характеристика розвитку культури в Україні на зламі століть (кінець ХІХ – початок ХХ ст).

Період кінця ХІХ – початку ХХ ст. став часом утвердження української культури як великої національної культури світового значення і резонансу. Це період, коли Україна все тісніше включається до загальносвітового культурного процесу.

Розвиток промисловості, нові наукові відкриття сприяли прискоренню технічного прогресу, впливали на по-всякденне життя українського народу. Зростає потяг народу до знань, освіти, мистецтва; підвищується національна свідомість людей, збільшується зацікавленість їх власною історією та культурою. В цей час виникають нові недільні школи, народні бібліотеки, робітничі просвітницькі товариства, народні університети, театри, самодіяльні гуртки. Ра-дикальні верстви інтелігенції боролися за демократизацію освіти, намагалися покращити організацію шкільної спра-ви. За період з 1897 по 1911 рр. кількість початкових шкіл у східній частині України, що знаходилася у складі Росій-ської імперії, збільшилася з 13,6 тис. до 18,7 тис. І все ж загальний рівень освіти в Україні перед першою світовою війною був надзвичайно низьким. При населенні у 25 млн. на одну тисячу населення приходилось у школі лише 67 учнів. На початку 1914/15 навч. року на території України, яка входила до складу Росії, функціонувало лише 19 ви-щих навчальних закладів, в яких навчались 26,7 тис. студентів. Більшість навчальних закладів було відкрито на при-ватні пожертвування. В 1914 р. 64% учнів складали діти заможних верств і дворянства.

Незадовільний стан освіти і потяг народу до культури активізували діяльність громадських організацій та за-кладів позашкільної освіти. Великим впливом користувались Київське та Харківське товариства грамотності. Вони відкривали недільні школи, народні бібліотеки-читальні, проводили лекції, концерти, театральні вистави, знайоми-лися з видавничою справою.

В Західній Україні поширювалась діяльність «просвіт». Ці культурно-освітні громадські організації були засно-вані ще у кінці 1860-х рр. У 1868 році виникає львівська «Просвіта». Австро-угорське керівництво, яке ставилося до національно-культурного руху більш-менш лояльно, навіть субсидіювало центральну львівську «Просвіту», а низові осередки утримувались на народні кошти.

На східноукраїнських землях «просвіти» виникли під час революції 1905–1907 рр. у Катеринославі, Одесі, Ка-м’янці-Подільському, Чернігові, Житомирі, Полтаві, Миколаєві. Всього – 9 «просвіт» і 30 їх філіалів. Їх діяльність бу-ла тісно пов’язана з революційною, національно-визвольною боротьбою, що зумовило значну участь у цих організа-ціях опозиційних до царизму діячів культури. Як правило ними керували демократичні та ліберальні діячі з середо-вища національно свідомої української інтелігенції. Чернігівську просвіту очолював Михайло Коцюбинський. Актив-ну участь в роботі просвіт брали: у Києві – Лариса Косач (Леся Українка), Борис Грінченко, Микола Лисенко; у Пол-таві – Панас Рудченко (Панас Мирний); у Катеринославі – Дмитро Яворницький; в Миколаєві – Микола Аркас.

Головна відмінність між східно-галицькими та наддніпрянськими «просвітами» полягала в тому, що перші були централізованими, а другі працювали автономно. Крім того західноукраїнські «просвіти», як правило, намагалися стояти осторонь політики, тоді як в Російській імперії в них від самого початку існування і надалі сильніше виявля-лася тенденція до політизації.

Своїм головним завданням «просвіти» вважали дру­кування книжок для народу, читання лекцій, здійснен­ня те-атральних постановок, боротьбу за викладання укра­їнською мовою в школах, відкриття бібліотек тощо. Бі­льшість східноукраїнських «просвіт» після столипінського циркуляра 1910 р. було закрито. Новий широкий розмах просві-тянського руху після революції 1917 р. свідчив, що, незважаючи на утиски, просвітянські ідеї охоплю­вали широкі кола української громадськості. Робота «просвіт», яка пробуджувала національну та соціальну свідомість народу, пригніченого великодержавною коло­нізаторською політикою, була актом громадянської му­жності, і вагомим фак-тором національно-культурного відродження.

На початку XX ст. в Західній Україні виник ще один напрям національно-культурної роботи – січовий рух. «Сі-човики» відроджували традиції військової справи запорожців, пропагували українську національну символіку (мали-нові козацькі корогви, жовто-синій прапор) і козаць­ку пісню, відкривали читальні, проводили спортивні зма­гання. В 1908 р. засновник січового руху адвокат Кирило Трильовський (видавець часопису «Громада») організував Крайовий Січовий Комітет, реорганізований у 1912 р. в Український Січовий Союз. Напередодні пер­шої світової війни було створено 516 «січей» та 94 това­риства січових стрільців. Січовий рух об’єднував понад 74 тис. представників галиць-кого і буковинського юнацтва. Так культурно-освітня діяль­ність набувала певного політичного забарвлення. Січ го­тувалася до збройної участі у визвольній боротьбі разом з іншими поневоленими слов’янськими народами.

Неоднаковою залишалась ситуація з українсь­ким книгодрукарством і періодичними виданнями на Сході і Захо-ді України. В Галичині виходила значна кількість газет і часописів українською мовою – жур­нали «Літературно-нау-ковий вісник» (1898–1914), «Мо­лода Україна» (1900–1903), «Артистичний вісник» (1905), газети «Діло», «Воля» та інші. Деякі видання навіть одержували державні грошові субсидії. Львів кінця XIX – початку XX ст. був найпотужні-шим у світі центром укра­їнського книговидавництва.

На Сході України, де дру­кування українською мовою залишалося під забороною до 1905 р., лише в ході рево-люції виникло багато украї­номовних видань: «Хлібороб», «Громадська думка» (пізніше газета «Рада»), «Нова грома-да» та ін. Протягом 1906 р. у ряді міст України, а також у Петербурзі і Москві з’явилися 18 українських газет і журна-лів. З наступом реакції переважна більшість цих видань припинила існування. Але деякі продовжували функціонува-ти. В Києві видавався «Літературно-науковий вісник» під редакцією Михайла Грушевського. Національно-культурну проблематику розкривав на своїх сторінках журнал «Українська хата». В Москві у 1912–1917 рр. виходив часопис «Украинская жизнь», редагований Симоном Петлюрою та Олександром Саліковським. З цим часописом частково співпрацював Володимир Винниченко. Нелегально розповсюджувались видання заборонених політичних партій.

Помітний внесок у розвиток науки, популяризацію її досягнень робили різноманітні наукові товариства. Саме в період, який розглядається, розгорнуло свою найбільш плідну діяльність Наукове товариство імені Шевченка. Голо-вами Наукового товариства ім. Шевченка в цей період були: професор Михайло Грушевський (1897–1913), професор Степан Томашевський (1913–1918 рр.).

По суті справи Наукове товариство ім. Шевченка було першою Українською Академією наук, але виконувало та­кож і функції університету, і спеціальних інститутів. Протя­гом своєї історії Товариство також представляло україн-ську науку на міжнародному рівні, ведучи обмін науковою ін­формацією, беручи участь у міжнародних конгресах, маючи в своєму складі почесними членами видатних учених з ін­ших країн.

Вагомі результати діяльності НТШ представляють: у галузі історії: праці Михайла Грушевського, Степана То-машевського, Івана Крип’якевича, Івана Джиджори, Івана Кревецького, Мирона Кордуби; в галузі літературознавст-ва і філології: праці Івана Франка, Михайла Возняка, Кирила Студинського, Ярослава Гординського, Олександра Кониського, Омеляна Огоновського; в галузі етнографії, фольклористики та мистецтвознавства: праці Філарета Колесси, Федора Вовка, Володимира Гнатюка, Володимира Шухевича.

Хоча в Товаристві слабше були представлені галузі при­родознавства і техніки, але і тут були досягнен­ня в га-лузі математики, фізики, хімії, географії.

З 1907 року у Києві діяло Українське наукове товариство (УНТ), яке стало першою національною науковою ін-ституцією на території Росії. Незважаючи на короткий срок своєї діяльності (проіснувало до 1921 р.) Товариство зро-било значний вклад в організацію науки в Україні. Услід за Науковим товариством імені Шевченка у Львові УНТ внесло вагомий вклад і у становлення системи українознавчих досліджень, визначило їх структуру і стратегію, які були сприйняті і розвинуті надалі Українською академією наук. Головним підсумком діяльності УНТ стало форму-вання національної спільності вчених, які зосередили свої зусилля на проведенні досліджень у галузі українознавства. Засноване на демократичних принципах вільної асоціації учених, Товариство заклало фундамент для ефективної роз-робки українознавчих досліджень у галузі історії, філології, статистики, етнографії, історії українського мистецтва, фольклору, природознавства і техніки.

Серед відомих вчених, які працювали в УНТ: історики – Михайло Сергійович Грушевський (він же був обраний головою Товариства), Олександр Сергійович Грушевський, Вадим Модзалевський; філологи – Микола Петров, Ага-тангел Кримський, Іван Огієнко, Сергій Єфремов; етнографи – Федір Вовк; мистецтвознавці – Данило Щербаківсь-кий; правознавці – Микола Василенко, Богдан Кістяківський; геологи і географи – Павло Тутковський, Володимир Вернадський, Володимир Лучицький; інженери – Степан Тимошенко та ін.