История____Украинской__культуры / 1. Укр. к-ра у другій пол. ХІХ – на поч. ХХ ст. (два пит

Діяли в Україні й інші товариства. Зокрема пропагандою технічних знань займалися філіали Російського тех-нічного товариства в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. З 1910 р. функціонувало київське товариство охорони па-м’яток старовини та мистецтва, яке проводило археологічні розкопки, вивчало архівні документи тощо.

Наукові зв’язки єднали у культурному відношенні політично та економічно розірвані Схід і Захід України. Зокрема, сучасний український культуролог Максим Стріха зазначає: «на початок ХХ ст. українська літературна мова на Наддніпрянщині (не без допомоги галичан) в основному виробила як усі стилі, притаманні для інших мов, так і основи власної фахової термінології».

В підросійській Україні (де проживало приблизно 4/5 усіх українців) аж до 1905 р. українську мову було вилу-чено з науки й громадського вжитку, а заборона її використання в освіті і офіційних документах тривала до 1917 р.

При цьому слід зазначити, що хоча урядові обмеження безпосередньо стосувались української мови в літера-турі, науці та публічних виступах, але опосередковано вони впливали і на вибір розмовної мови між освіченими укра-їнцями та в їхніх родинах. Навіть приватна балачка українською мовою часто сприймалась як доказ нижчого суспіль-ного становища; якщо ж українською говорили послідовно, то це розцінювалось як свідома опозиція до російської мови, символу імперії, що вже ставало просто небезпечним. Як наслідок, коло україномовної національної інтеліген-ції було спочатку дуже обмеженим. Наприклад, серед київської інтелігенції кінця ХІХ ст. було лише кілька родин де в побуті говорили українською.

Україномовне населення в масі своїй не ставилося до рідної мови як до чогось вартісного, що слід зберігати. Для селянства українська мова залишалася «мужицькою», була ознакою убогості і неосвіченості, тож не дивно, що й самі селяни часто соромилися говорити українською мовою і, розмовляючи з людьми більш високого соціального статусу, намагалися вставити стільки російських слів, скільки могли. Звідси бере початок надзвичайно поширене яви-ще українсько-російського суржику.

Таким чином, політика насильницької русифікації надовго загальмувала перехід української культури на влас-ну національну мову. Україна через історичні обставини мала у ХІХ ст. розвинену міську культуру, реалізовану пере-важно у російській мовній сфері. Але це не означає, як наголошує Мирослав Попович, що українською можна вва-жати тільки сільську україномовну традиційну культуру або порівняно нечисленну ще тоді україномовну літературу. З розвитком технічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивалася вся культура міста, яка була тисячами зв’язків сполучена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території. Характерними є дані, що ілюструють поступове зростання престижності української мови. У 1861 р. вийшло видання «Кобзаря» Шевченка накладом у три тисячі примірників. Увесь наклад був розкуплений аж за десять років. А у кінці ХІХ ст. вийшло нове видання і десять тисяч його примірників розійшлися вже за три роки. Надалі, на початку ХХ ст. відповідні показники нових видань стають ще більш типовими на користь української мови.

Україна через історичні обставини мала у ХІХ ст. розвинену міську культуру, реалізовану переважно у росій-ській мовній сфері. Але це не означає, як наголошує Мирослав Попович, що українською можна вважати тільки сіль-ську україномовну традиційну культуру або порівняно нечисленну ще тоді україномовну літературу. З розвитком тех-нічної цивілізації та ринкової економіки бурхливо розвивалася вся культура міста, яка була тисячами зв’язків сполу-чена з традиційною культурою села і становила з нею одне ціле на традиційній національній території.

На початку XX ст. велику роль в Україні продовжувала відігравати церква: у побуті та культурному житті, у по-ширенні освіти, підтримці фундаментальних засад суспільного устрою. Церковне життя Східної України було повніс-тю підпорядковане Російській (Руській) православній церкві — державній церкві імперії. Але зі сторінок лібера­льних видань в Україні постійно лунали заклики до національного оновлення, демократизації релігійного життя, повернен-ня до історичних традицій української церкви.

В Галичині уніатське духовенство продовжувало ві­дігравати важливу роль у культурному та національно­му житті народу, обстоюючи культурну вартість україн­ської мови, народних звичаїв, необхідність поширення освіти. Непересічне значення для Західної України мала діяльність митрополита Андрея Шептицького (1900–1944), який ак-тивно підтримував ідею державності й намагався її здійснити. Як визнають сучасні дослідники, за його керівництва греко-католицька церква в Галичині стала справді українською національною церквою.

Бурхливо розвивалось у цей час мистецьке життя України, роблячи свій вагомий внесок у національно-культур-не відродження. Період 1905–1914 рр. був часом піднесення українського мистецтва, добою плідного продовження творчої діяльності корифеїв національної культури – Івана Франка, Миколи Лисенка та інших. Зростала нова генера-ція митців: письменників - Володимир Винниченко, Василь Стефаник, Олександр Олесь та ін.; художників – Олек-сандр Мурашко, Георгій Нарбут та ін.; композиторів – Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич та багато інших митців у різних сферах художньої творчості.

Культурні зв’язки єднали у культурному відношенні політично та економічно розірвані Схід і Захід України. Нові мистецькі течії, які виникли в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. стимулювали становлення різних мистецьких угру-повань, які конкурували між собою. Це було передумовою вільного творчого розвитку, плюралізму стилів і течій, без чого немає плідного художнього життя.

Разом з тим цей час був позначений і політичною ворожнечею і запеклою газетно-журнальною полемікою в то-му числі і між діячами культури. Активно дискутувались проблеми культурного прогресу і шляхів розвитку націо-нальної культури. Зокрема, протиставлялись: 1) концепція національно орієнтованого культурного розвитку і 2) так звана інтернаціоналістична тенденція у розвитку культури.

Перша теорія обстоювала елітарний та позакласовий характер культури, принципи її автономного розвитку. Її представники розглядали культур­ні явища через співвіднесення їх з «духом нації», що при­зводило до відсіювання тих чи інших культурних ціннос­тей. Явища, які, на думку ідеологів національної орієн­тації, виходили за межі ідеї на-ції, оголошувалися таки­ми, що втратили своє ціннісно-практичне значення. Тобто об’єкт пізнання в культу­рі обмежу-вався виключно виявами «духу нації». Подібний підхід до пояснення природи культури приводив ідеологів української національної ідеї до за­хисту концепції елітарного характеру культури, еліти як носія та єдино можливого творця національної культури, на противагу так званому «нетворчому плебсу».

На обстоюванні елітаризму культури зійшлись, як правило, консервативні течії суспільно-політичної думки того часу, в тому числі в Україні. Вони виступали на захист цінностей культури від «зазіхань хама», який, на їхній погляд, загрожує завоюванням цивілізації. Такими ідеями, зокрема, були проникнуті роботи представників київської богословсько-філософської школи Д. Богдашевського, В. Роднікова, Н.Стелецького, А. Глаголєва.

Посилення соціалістичного руху, боротьба проти існуючих суспільних відносин ви­кликали в таких ідеологів національної ідеї принциповий спротив. Так, київський богослов Н. Стелецький у праці «Соціалізм — його історія і критична оцінка з християнської точки зору» писав, що соціалізм може бути «поворотом до первісного стану дикунів і до панування кулачного права».

Заяви про те, що «владарювання пролетаря» розтопче Сикстинську мадонну (як писав Богдан Лепкий – україн-ський письменник і критик, історик культури), були спробами критично поставитися до ідей соціалізму, що розпов-сюджувалися в широких колах не тільки робітників та се­ред частини зденаціоналізованої інтелігенції.

Крім елітаризму, національно орієнтовані концепції відзначали пояснення історії української культури як ізо-льованого від інших культур явища. З позицій ізоля­ціонізму трактували проблеми розвитку національної культури Микола Євшан, Олександр Грушевський, Микита Сріблянський, Василь Панейко та інші теоретики. Вони негативно ставили­ся до ролі цінностей культур інших народів у розвитку та збагаченні національної культури. Так, Олександр Грушевський вбачав у контактах української культури з культу­рами сусідніх народів фактор її занепаду, руйнації і тому закликав ізолювати її від закордонних впливів. Ці діячі висловлювали думку про те, що національне завжди ви-ще, краще, ніж «більш цивілізоване, але чуже».

Деякі представники національної ідеї обстоювали неповторність явищ культури, запере­чували будь-яку спробу позитивно пояснити їхнє функціонування в межах спілкування культур різних народів. Робилися песимісти­чні вис-новки щодо можливостей освоєння культур ін­ших народів національною культурою. «Чужа» культура – таємниця, пізнати і зрозуміти яку неможливо. Досягнення інших народів, з цієї точки зору, функціо­нуючи в національній куль-турі, неспроможні сприяти її піднесенню, розвитку і лише перешкоджають націона­льному самовираженню. Захища-ючи національну відру­бність, відчуваючи ворожнечу до тенденцій інтернаціо­налізації культурного розвитку, ці тео-ретики іноді про­ти власної волі спрямовували культуру українського народу в русло провінціалізму.

Інший важливий процес – тенденція до взаємного обміну, спілкування, контактів між культурами різних наро-дів, поза якими важко уявити собі розвиток націо­нальних культур, – відобразився в ідейно-естетичних позиціях дія-чів революційно-демократичного спрямуван­ня. На противагу тлумаченням теоретиків національної ідеї про немов-ливість і навіть шкідливість взаємодії культур, ці діячі обстоювали ідею розширення культур­них контактів.

Проти ізоляціоністських концепцій культури рішуче виступив І. Франко. Він висловлював глибокі думки про те, що національна освіта, література, культура загалом повинні бути за своїм змістом та методом інтернаціональни-ми; чим геніальніший митець, тим чіткіше в його творах виступають безсмертні прагнення та ідеали, спі­льні трудя-щим усього світу. І. Франко цінував животво­рний вплив на українську художню культуру західноєвропейської кла-сики. Значущим вважав митець вплив і російської літератури. Коли га­лицькі москвофіли у 1907 р. зробили спробу звинуватити україн­ську інтеліґенцію в «ненависті до всього російського», І. Франко у статті «Щирість тону і щирість переконань» обурено заперечив: «Ми всі русофіли... Ми любимо великоруський на­род і бажаємо йому всякого добра, любимо і виучуємо його мову і читаємо на тій мові певно не менше, а може й більше від вас».

Проти національних обмежень у ставленні до худож­ньої скарбниці інших народів виступила і Леся Україн­ка. Поборниця світового мистецтва, вона постійно висту­пала за обізнаність українських митців з досягненнями зарубіж-ної художньої культури. Письменниця заклика­ла до засвоєння українською культурою кращих надбань світового мистецтва і постійно ратувала за вдалі пере­клади світової літератури як засіб ознайомлення народу з художніми до-сягненнями людства.

Початок першої світової війни перервав еволюційний шлях розвитку культури, поглибив вже існуючі супереч-ності та розколи в українській культурі та спричинив нові не менш трагічні.

Після захоплення Галичини восени 1914 р. царськи­ми військами голова російської окупаційної адміністра­ції ге-нерал-губернатор О. Бобринський виклав свою про­граму: «Восточная Галиция й Лемковщина – искони коренная часть единой великой Руси; в зтих землях коренное население всегда было русским, устройство их посему должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство». Поча­лася відверта полі-тика русифікації. Але ці плани не довелося здійснити: внаслідок наступу австро-німецьких військ у червні 1915 р. Га-личина майже повністю повернулася до Австрії. Відступаючи, царські війська зруйнували й пограбували українські культурні заклади та наукові установи, в тому числі Наукове товариство ім. Шевченка.

Ця виразна антиукраїнська політика призвела до поширення серед галицьких українців настроїв на підтримку австро-угорського уряду, який хоч і не заохочував національні рухи, але не проводив політику цілко­витої заборони українства в головних сферах політично­го та культурного життя. В серпні 1914 р. у Львові було засновано Головну українську раду), а пізніше – Загаль­ну українську раду, до складу якої увійшли представни­ки провідних західноукра-їнських партій. Головна Рада закликала український народ боро­тися за визволення всієї України від російського цара-ту, за утворення незалежної держави. Одночасно на базі сі­чового руху почалося формування легіону Українських сі-чових стрільців (УСС). В 1916–1917 рр. УСС не тільки брали участь у воєнних діях, але займалися культурно-про-світницькою роботою, організацією народної освіти на Волині. До Січових стрільців вступив, зокрема, син Івана Франка – Петро.

Трагізм ситуації, в якій опинилися діячі національ­но-визвольного руху, полягав у тому, що, одержуючи під-тримку з боку австрійського уряду, вони тішили себе марними сподіваннями на австро-німецьку допомогу в справі відродження української державності. Воюючи в рядах австро-угорської армії, УСС змушені були на­правляти зброю проти своїх же братів – українців. Їхній наївний романтизм розвіювався повільно, поступово.

Оскільки до січових стрільців увійшли представни­ки західноукраїнського студентства, мистецьких кіл, сільсь-кої молоді, пов’язаної з фольклорними традиціями, січовики створили багато нових яскравих пісень, які поширюва-лися в народі та вір­шів. У 1915 р. у Відні були видані «Співанки УСС» – збірник творів стрілецького поета-пісенника Романа Купчинського і молодого композитора Михайла Гайворонського. Їх пісні «Чуєш брате мій», «Їхав стрілець на війноньку», «Засумуй трембіто» та ін. добре відомі на Прикарпатті і Надзбруччі і понині. До речі із середовища січо-вих стрільців вийшли талановиті і відомі в подальшому діячі культури, які взяли активну участь у процесі українсь-кого культурного відродження в 1920-х рр. в Радянській Україні. Це, зокрема, письменник Андрій Баб’юк (літератур-ний псевдонім – Мирослав Ірчан), актори і театральні режисери Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький та ін.

Перша світова війна парадоксальним чином розриваючи стійкі культурні контакти, ламаючи українські куль-турні заклади й осередки, одночасно стимулювала зростання національної свідомості народу і наближала бурхливі революційні події 1917–1920 рр. в Україні.