731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

тим краще для журналіста, особливо молодого, складати алгоритм своєї професійної поведінки.

Не можна не сказати про такий важливий складник журналістикознавчих студій, як бібліографія. Вона особливо важлива в тих випадках, коли йдеться про історію журналістики, але кожний дослідник добре знає, що гарний бібліографічний покажчик (довідник) у будь-якій темі – надійний помічник науковця. Приємно відзначити, що в Україні працює чимало кваліфікованих упорядників бібліографічних видань.

Як уже мовилося вище, при знайомстві з новою структурою освітньої галузі «Журналістика та інформація», складається вона з чотирьох спеціальностей: «Журналістика», «Видавнича справа та редагування», «Реклама» та «Зв’язки з громадськістю». Поки що ми говорили про спеціальність «Журналістика». Але виокремитися новим напрямкам освіти і науки в окремі спеціальності дозволило те, що вони вже склалися як окремі галузі науки про комунікативну діяльність. Названі спеціальності, які раніше розвивалися в межах журналістики, усамостійнилися, вийшли з-під наукового покровительства медіа-студій, перетворилися на самостійні комунікаційні науки.

Знання в галузі журналістикознавства і наук про комунікацію продовжують стабільно зростати: пишуться нові монографії й підручники, виходять збірники статей і наукові часописи, скликаються наукові конференції, матеріали яких друкуються в збірниках доповідей. Найважливіша особливість розвитку знання – це його зростання не у вигляді механічного нагромадження, а у вигляді розгалуження, тобто утворення нових (часом численних) напрямків і спеціальностей у межах кожної попередньої традиційної галузі науки. Образ дерева із стовбуром і гілками, які від нього відходять, листочками і плодами пропонує виразні, хоч і символічні, уявлення про реальні процеси розвитку наукового знання.

Наука про журналістику – одна з наймолодших галузей (гілок) на древі науки. Але поява нових спеціальностей передбачає зрілість наукової галузі, набуття нею певного віку, нагромадження досвіду, бібліотеки досліджень, створення уявлень про класику. Професор А.З. Москаленко назвав журналістику «професією

51

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

професій»1, за аналогією журналістикознавство може сміливо вважатися наукою наук, конкуруючи в боротьбі за цю назву з філософією. Широка тематична спеціалізація, охоплення всього соціального життя без будь-яких виключень і обмежень – ці якості журналістики потребують осмислення в журналістикознавстві. Дослідження економічних аспектів діяльності органів масової інформації, політичної, соціальної, культурної, економічної проблематики мас-медіа, участь журналістів у політичних компаніях, функціонування художньої літератури і літературної критики в літературно-художніх журналах і газетах,– все це і ще багато іншого стає предметом вивчення в журналістикознавстві. Ця наука справді розширюється до таких меж, що її кордони вислизають від сприйняття. Цю науку, безперечно, чекає велике майбутнє, поява не тільки нових наукових праць, але й нових напрямків.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

РЕПОРТАЖ (від французького reportage, що в свою чергу походить з латинського reporto – повідомляю) – один з основних інформаційних жанрів журналістики, предметом якого є цікаві для громадськості події дня. Автор повинен бути очевидцем, а ще краще – учасником події, що може являти собою яскравий епізод чи факт дійсності (мітинг чи демонстрацію, військовий парад, спортивні змагання, сесію Верховної Ради чи органу місцевого самоврядування, ліквідацію аварії чи наслідків стихійного лиха тощо).

Виникнувши в надрах друкованих органів масової інформації, особливого розвитку репортаж набув на радіомовленні та телебаченні, де його часто транслюють у прямий ефір. У такому випадку репортаж – завжди імпровізація, потребує від журналіста глибоких знань, фахових навичок, винахідливості й дотепності. Але імпровізаційний характер не виключає,

анавіть передбачає попередню підготовку до репорта-

1 Москаленко А. З. Теорія журналістики: підручник/А. З. Москаленко. – К.:

Експрес-об’ява, 1998. – С. 212.

52

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

жу, наприклад, вивчення питань, що виносяться на сесію, підготовлених у комісіях доповідей і проектів рішень; вивчення складу команд, що виходять на змагання, їхнього турнірного становища тощо.

У1960-х роках у Сполучених штатах Америки виникла течія «нового журналізму», яка характеризується оновленням техніки репортажу, застосуванням для його написання літературних прийомів. Засновник «нового журналізму» Томас Вулф називав чотири головні прийоми, які використовують сучасні журналісти в поетиці репортажу: 1) вони будують репортаж як розгортання цілісного сюжету, що складається зі зміни епізодів; 2) репортаж може включати в себе діалоги автора з учасниками події або учасників продії між собою,

3)автор може змінювати точку повіствування, говорити від свого імені, подавати свої відступи й коментарі, але може говорити й від імені свого героя; 4) автор може включати в текст мальовничі описи окремих елементів події, характеристики її героїв, пейзажні картини тощо.

Ужанрі репортажу створюються й художні твори, наприклад, повість Антуана де Сент-Екзюпері (1900–1944) «Планета людей» (1939), повість Юліуса Фучика (1903–1943) «Репортаж, писаний під шибеницею» (опубл. 1945), роман Павла Загребельного (1924–2008) «Намилена трава» (1974), ін.

Усучасній культурі існує ціла галузь – «Література факту» або «Література нон-фікшен», сутність якої в написанні літературного твору на документальній основі. Прикладом може бути роман американської журналістки Джоді Піколт «Дев’ятнадцять хвилин» (2008).

ОНЛАЙН-ПУБЛІКАЦІЯ (від англ. on – увімкнений і line – лінія) – спосіб буття текстів в Інтернет-журналістиці. На відміну від паперової журналістики, онлайн-публікація будується у формі складної моделі, основними складниками якої є авторський матеріал, читацькі коментарі до нього, пояснення автора з приводу коментарів, нові відгуки читачів. Маятник уваги може розгойдуватися між авторською й читацькою позиціями до нескінченності. Можливість коменту-

53

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

вання – не тільки свідчення зворотнього зв’язку, але й збагачення теми запропонованими читачами фактами, оцінками, концептуальними розв’язаннями.

n

54

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

ІНФРАСТРУКТУРА ЖУРНАЛІСТИКИ

Поняття про інфраструктуру та інфраструктура журналістики. Професійна підготовка журналістів. Перші в світі вищі навчальні заклади,

що розпочали підготовку журналістів. Типи журналістської освіти.

Школа інструктажного навчання. Школа виховання інформатора.

Школа виховання аналітика. Журналістська освіта в Україні та Харкові. Журналістські творчі спілки та об’єднання. Міжнародна Федерація Журналістів. Творча спілка журналістів України. Державні органи з нагляду за здійсненням законодавства в інформаційному просторі. Періодичні видання з журналістики.

b

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Поняття інфраструктура (від лат. infra – нижче, під і structura – будова, розміщення) використовується сьогодні дня позначення сукупності галузей та видів діяльності, що забезпечують і обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери життя суспільства. Це поняття стане зрозумілішим у світлі фізичних термінів: інфразвук та інфрапромені. Інфразвук – це коливання в пружному середовищі, які поширюються з такою частотою, що їх не сприймає (не чує) людський слух. Інфрачервоне випромінювання не видиме для людського ока, бо має таку довжину хвилі, яка вже ним не сприймається. Так само

йінфраструктура певної галузі – ніби невидима за головними результатами основної діяльності, разом з тим галузь не може існувати без неї.

Узалежності від застосованого масштабу та чи інша галузь людської діяльності може розглядатися то як основна, то як допоміжна. З погляду таких сфер діяльності, як політика чи економіка, журналістика (і взагалі – комунікація, транспорт, зв’язок) може відноситися до інфраструктури, особливо в індустріальному та ще й тоталітарному суспільстві. В інформаційному (постіндустріальному) демократичному суспільстві журналістика висувається на місце самостійної невиробничої галузі діяльності, значення якої дедалі зростає. У такому суспільстві журналістика вже сама стає самодостатньою, самостійною галуззю духовного й матеріального виробництва, а відтак мусить мати інфраструктуру для забезпечення

йобслуговування свого успішного існування й розвитку.

Доінфраструктурижурналістикивсучасномуінформаційному суспільстві належать: 1) освітні заклади, що провадять підготовку журналістів для різного роду мас-медіа й комунікаційних служб, 2) міжнародні та національні творчі організації та спілки журналістів, 3) органи державного управління інформаційним простором; 4) технічні засоби виготовлення та поширення інформаційного продукту.

Розгляньмо почергово ці складники, оскільки знання про них та їх історичне формування вкрай необхідне сучасному журналістові.

І. Журналістська освіта. Журналістська освіта явище порівняно молоде, що робить взагалі правомірним питання: чи можливо й потрібно взагалі навчитися журналістиці, якщо

56

Інфраструктура журналістики

в цій галузі успіх значною мірою залежить від таланту, що його освіта не дає і засадничо дати не може? Адже ніхто не навчав журналістиці Теофаста Ренодо, Річарда Стіля, Джозефа Адіссона, Миколу Новикова, Євграфа Філомафітського, Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського, Сергія Єфремова, Володимира Науменка, Симона Петлюру, Євгена Сверстюка та багатьох інших працівників пера, а потім і мікрофона. Тривалий час журналістика вільно обходилася без журналістської освіти (не тільки вищої, але й середньої), а відтак не потребувала спеціальних знань. Журналістом міг стати представник будьякої професії, у якого було легке перо і потяг до творчості.

Але впродовж історичного розвитку виготовлення газети і журналу дедалі ускладнювалося. У середині ХІХ століття розпочався розвиток фотожурналістики і тоді ж – агенційної журналістики, з 1920-х років бурхливо розвивається радіожурналістика, а з 1940-х – і тележурналістика. У 1980-х роках виник Інтернет, спочатку як новий канал комунікації, а потім і як середовище, у якому сформувалася електронна журналістка. Перші онлайнові періодичні видання з’явилися в 1990-х рр.; а особливо бурхливо вони стали виникати у 2000-х рр. Дедалі ускладнюючись технологічно. праця журналіста, залишаючи в собі первісне творче ядро, стала потребувати спеціальних знань, фахової підготовки. Особливо гостро ця необхідність була усвідомлена на межі ХІХ і ХХ століть, коли в різних країнах світу майже одночасно почали виникати навчальні заклади, що здійснювали підготовку спеціалістів для друкованих засобів масової інформації.

Історія журналістської освіти – захоплюючий предмет для будь-якого науковця – ще не створена. На цьому полі маємо лише першу спробу – «міні нариси» Р.П. Овсепяна, у яких він дуже стисло подає історію журналістської осівти в національних регіонах Радянського Союзу1.

Але в аспекті найзагальніших контурів історія журналістської освіти виглядала так.

За даними С. Г. Корконосенка, перші спроби налагодити підготовку репортерів для щоденних газет були зроблені в США і

1 Овсепян Р. П. Журналист – профессия востребованная. Всюду. Журналистское образование в национальных регионах страны/Р. П. Овсепян. – М.: МГУ

им. М. В. Ломоносова, 2007. – 97 с.

57

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

належать до 1860-х рр. А «перший системно організований курс з’явився в університеті Пенсільванії в 1893 р.»1. У Європі першу вищу школу журналістів було відкрито в Берліні 6 січня 1900 р. У 1902 р. з ініціативи редактора «Westminster Gasette» Віл. Гіля створено школу журналістів у Лондоні. Створені як окремі навчальні заклади, ці школи мали свої програми підготовки майбутніх фахівців, орієнтувалися на редакційні потреби великих щоденних газет, в основу професійної підготовки клали залучення до навчального процесу провідних журналістів-практиків. Але дуже швидко ці навчальні заклади довели неспростовну істину: навчати молодь повинні педагоги, професійні науковці й викладачі. Адже далеко не завжди талант журналіста поєднувався в одній особі з талантом учителя, тому незабаром виникла потреба включити журналістику в традиційну університетську освіту. Уперше факультет журналістики був створений у Цюріхському університеті (Швейцарія) в 1903 р., куди для організації професійної підготовки журналістів був запрошений редактор газети «Zuricher Post» доктор Веттештайн.

Поширенню журналістської освіти на початковому етапі сприяв той факт, що в газетах і журналах того часу працювало багато професійних письменників та університетських професорів. Ситуація, яка склалася в Харкові навколо заснування першої великої приватної газети «Южный край» (1880–1919), була загалом типовою для часописів кінця ХІХ – початку ХХ століття. На посаду редактора газети її видавець О. О. Іозефович запросив декана юридичного факультету Харківського університету професора А. М. Стоянова, співробітниками газети оголосила себе мало не вся професорська колегія. У Харкові жартували: «передові статті для „Южного края” пишуть заслужені професори університету, замітки – ординарні професори, репортажі – доценти, а розповсюджують газету приват-доценти». Тож не дивно, що засновниками перших шкіл журналістики чи факультетів журналістики бачимо докторів наук та професорів університетів.

На американському континенті ідея університетської журналістської освіти була реалізована завдяки головному

1 Корконосенко С. Г. Основы журналистики: учебник для вузов/С. Г. Корко-

носенко. – М.: Аспект Пресс, 2002. – С. 10.

58

Інфраструктура журналістики

редакторові нью-йоркської газети «The World», знаменитому журналістові Джозефу Пулітцеру (1847–1911). В історію американської (і світової) масово-інформаційної діяльності він увійшов як засновник «нової журналістики», батько «жовтої преси». Незважаючи на те, що з цим типом мас-медіа в суспільній свідомості пов’язані уявлення про поверховість і необізнаність журналіста, Дж. Пулітцер добре розумів пекучу потребу для його підготовки гарної глибокої всебічної освіти. І головне – він добре знав, що й сам як редактор досяг успіху завдяки освіті, відвідуванню бібліотек і безкінечному читанню книжок, тому досить скептично ставився до підготовки журналістів на різного роду курсах і в школах при редакціях газет. Дж. Пулітцер, – підкреслив свого часу професор Володимир Здоровега,– «з великою внутрішньою впевненістю спрогнозував неминучість саме університетської форми підготовки журналістських кадрів»1.

Уже ставши великим медіа-магнатом і внаслідок погіршання здоров’я відійшовши від справ, але розуміючи, що його достатки надбані внаслідок праці в журналістиці, він заповів 2 млн ам. дол. (приблизний еквівалент нинішнім 300 млн) Колумбійському університетові Нью-Йорка на створення факультету журналістики і на щорічну премію свого імені. Вважають, що саме Дж. Пулітцер заснував професійну журналістську освіту в США. Факультет журналістики в Колумбійському університеті відкрився в 1912 р. Сьогодні у США журналістській професії навчають у 450 університетах.

Німеччина нараховує 40 навчальних закладів, де здійснюється підготовка спеціалістів з масової інформації. Вища освіта передбачає спеціалізацію майбутніх фахівців у галузі репортерської та редакторської діяльності для газет та журналів, ведучих теле- і радіопрограм, операторів і режисерів телебачення і радіо, працівників реклами та різноманітних інформаційних служб, у тому числі й зв’язків з громадськістю (ЗГ) тощо. Робота журналіста стає дедалі складнішою і це позначається на структурі журналістської освіти, у якій так само з’являються

1 Здоровега В. Й. Підготовка журналістів: погляди збоку і зсередини/Воло-

димир Здоровега//Пресознавчі студії: історія, теорія, методологія. Зб. праць

кафедри української преси і Дослідницького центру історії західноукраїнської преси. – Львів, 2007. – Вип. 8. – С. 268. Уперше ця стаття була опублікована в га-

зеті «Дзеркало тижня» (2000. – № 39).

59

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

нові напрямки, відкриваються нові галузеві, тематичні та рольові спеціалізації.

УРосії перша журналістська школа була заснована в 1904 р.

вМоскві професором права Д. Є. Владимировим. Ця школа не проіснувала довго й не витримала потрясінь, пов’язаних з Першою російською революцією. Особливого розвитку журналістська освіта в цій країні набула за радянських часів, тобто в СРСР, адже преса розглядалася комуністичною партією як надзвичайно істотний чинник пропаганди й агітації, переконування народних мас у правильності політики комуністичної партії. Так, у 1918 р. в Комуністичному інституті імені М.Я. Свердлова були відкриті центральні газетні курси. А з 1921 р. почав працювати Державний інститут журналістики (ДІЖ) у Москві. У 1924 р. відкрито секції газетної справи в Комуністичному університеті трудящих Сходу і в Комуністичному університеті народів Заходу. З 1930 р. розширилася мережа інститутів журналістики, факультетів журналістики в обласних та крайових Комуністичних університетах.

Комуністична партія як керівна і спрямовуюча сила в СРСР великої ваги надавала пропаганді й агітації, головним механізмом здійснення яких була журналістика. Під час радянськонімецької війни ЦК ВКП (б) в 1944 р. прийняв постанову про реформування журналістської освіти. У ній передбачалося зліквідувати підготовку майбутніх журналістів через ДІЖі як таку, що засвідчила свою неефективність, і перенести її в університети, де з наступного навчального року розпочати створення факультетів журналістики. У відповідності до цієї постанови усі державні інститути журналістики біли ліквідовані, а в 1945 році відкрито перший у Радянському Союзі факультет журналістики

вМосковському державному університеті імені М.В. Ломоносова У 1946 р. спеціальність «Журналістика» відкрито і в Ленінградському державному університеті на філологічному факультеті, де для підготовки фахівців з цієї спеціальності була створена випускова кафедра журналістики. Щоправда, до відкриття факультету справа дійшла лише в 1960 р.

В Україні вища журналістська освіта була вперше запроваджена в Комуністичному університеті імені Артема (Харків). Це був вищий навчальний заклад в УРСР, створений за рішенням

60