731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

представниками журналісмтики в літературі. Журналіст як творча особистість набуває особливого статусу інтелектуального ватажка, і ця його суспільна роль не може не приваблювати молоду людину.

5.Журналістика дає можливість представникові цієї професії спілкуватися з видатними людьми і прожити цікаве життя. Існує справедливе твердження: особистість створює її оточення. Це означає, що масштаб людини вимірюється колом її спілкування. Для журналіста тут розкриваються максимальні можливості. Він за своїм службовим становищем мусить брати інформацію

вперших за компетентністю в даній галузі осіб, розмовляти з провідними науковцями, письменниками, політиками, діячами мистецтв.

Кожне інтерв’ю збагачує журналіста новими знаннями, поглиблює його розуміння проблеми, яку він вивчає. Досвідчений журналіст з часом набуває статусу науковця, до нього звертаються за порадами й консультаціями, бо він виявляється добре поінформованим і зорієнтованим у даній галузі, його ім’я стає відомим не тільки широкій публіці, але й фахівцям. Журналістам відкритий шлях до політичної діяльності, багато хто з них і справді стає народними депутатами Рад різних рівнів, їм довіряють люди саме через те, що добре знають позицію цієї особи завдяки її численним публікаціям.

6.Професія зобов’язує журналіста першим опинятися

вгущині подій, осягати глибинний зміст явищ, розуміти їх причини і наслідки та витлумачувати для загалу. В американській журналістиці народилася приказка: журналіст мусить бути на пожежі за чверть години до її початку. Парадокс приказки спричинений тим, що за чверть години до початку ще ніхто не знає, що станеться в певному місці, якщо тільки мова не йде про заплановані заздалегідь заходи. Але журналіст мусить мати унікальний «нюх» на новину, формувати в собі відчуття пошуку нового, адже новини – це теми його майбутніх публічних виступів, статей і нарисів.

«Я не знаю більш захоплюючої професії, як журналістика, – писав в автобіографічному есеї Борис Полевой. – Журналіст завжди у гущі життя свого народу, завжди серед перших про все дізнається. І, якщо ти справжній репортер, ти завжди у вирі

11

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

подій, а якщо до того ж ти ще й гарно зарекомендував себе, – завжди в самому їх епіцентрі»1.

Будучи першопроходцем, журналіст першим розгадує прихований для решти зміст подій, з’ясовує причиново-наслідкові зв’язки, роз’яснює перспективи розвитку явищ, пропонує шляхи розв’язання проблем і застерігає від помилок. Відчуття першості в журналістиці нічим не відрізняється від радості науковця, що здійснив наукове відкриття. Своєрідність же масово-інформаційної діяльності полягає в можливості багаторазово пережити щастя першовідкриття, тим часом як наукова сфера навряд чи так систематично й часто надає такі підстави своїм суб’єктам.

7.Важливою перевагою журналіста є те, що його професійні обов’язки дають йому можливість подорожувати. Кореспондент районної газети мусить бувати в усіх населених пунктах району. Співробітник регіональної (обласної) преси за предмет своїх журналістських творів має життя усіх районів, сіл, містечок і міст. Журналіст центральної газети має перед очима всю Україну, повинен черпати матеріал з усіх її регіонів. Активно розвивається в сучасній Україні й міжнародна журналістика, яка передбачає ознайомлення українського читача з подіями в усьому світі. Не рідкість у сучасному житті – наявність зарубіжних кореспондентів і в регіональних мас-медіа. Усе залежить від фінансових можливостей видання утримувати власного кореспондента у великому центрі міжнародного політичного життя.

8.Журналістика дає можливість людині стати знаменитою, бачити своє ім’я надрукованим у газеті чи журналі, чути свій голос в ефірі, бути відомою багатьом громадянам особою. Психологи свідчать, що в мотиваційній сфері поведінки можливість задовольнити прагнення до слави є важливим компонентом вчинків людини. У такий спосіб особа увічнює себе, залишає наслідки своєї праці для нащадків.

Слід відразу застерегти молодого журналіста, що шлях до слави в цій професії – довготривалий і тернистий; популярність приходить до журналіста тоді, коли він сходить на професійну вершину, набуває авторитетності серед читачів, слухачів, глядачів,

1Полевой Б. Оглядываясь на прошлое/Борис Полевой//Полевой Б. Повесть

онастоящем человеке. – К.: Радянська школа, 1977. – С. 312.

12

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

оволодіває глибокими знаннями і секретами майстерності. Це не популярність гімнастки чи футболіста, які супроводять спортсмена з юнацьких літ, після перших же вдалих виступів. Це наслідок багаторічної невтомної праці над собою.

9. Журналістика приваблює можливістю мати гарні заробітки, посідати престижне місце в структурі суспільства. Пострадянський простір, до якого належить і Україна, характеризується існуванням на ньому так званого перехідного суспільства, що його ознаками є незавершеність реформ, наявність політичних сил, які прагнуть повернути колесо історії назад і домогтися під будь-якою назвою відновлення «єдіной і нєдєлімой» Росії. Тому й становище журналістики в Україні, як і її працівників, залишає бажати кращого. У самій Росії журналістика переживає кризу. «Середньомісячна зарплата журналістів регіональних ЗМІ,– за свідченням спеціаліста,– складає третину від середньої зарплати по країні, і 40 % з тих, що пишуть, до падіння рубля в серпні 1998 р. отримували від 50 до 100 доларів на місяць»1.

Однак Україна тримає стабільний курс на адаптацію у світове співтовариство, економічні реформи і утвердження власної державної незалежності. А відтак, для молодого журналіста сьогодні важливо знати інше: у всьому світі журналістика відноситься до найбільш престижних професій, а праця її представників оплачується за найвищими розцінками. За даними на середину 1990-х років вона входила в дев’ятку найбільш високооплачуваних професій у США. Тижнева заробітна плата у цій дев’ятці складала: юрист – 1008 дол., лікар – 984, інженер – 836, викладач вищого навчального закладу – 756, головний бухгалтер – 743, економіст – 732, програміст ЕОМ – 662, архітектор – 632, журналіст – 5372. В американській дійсності журналісти належать до того прошарку забезпеченої інтелігенції, що прагне до «меритократії» (від. лат. meritus – гідний), сутність якої полягала б у приході до влади найбільш обдарованої й гідної частини суспільства.

1 Ворошилов В. В. Журналистика: учебник/В. В. Ворошилов. – СПб.: Изд-во

Михайлова В. А., 1999. – С. 259.

2 Щербакова О.А. В очікуванні особистості нового типу («пасіонарність» – «меритократія» – «харизма»)/Олена Щербакова//Українська журналістика–99.– К.,

1999. – С. 107.

13

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Прикметами «нового класу» меритократії, що зароджується

вАмериці, є наявність у її представників вищої освіти, здобутої

внайкращих національних закладах освіти; виняткові природні здібності, включаючи стабільну працездатність; неодмінне досягнення поставлених цілей і надзвичайні амбіції. От у яку суспільну групу входять журналісти в розвинених країнах світу.

Складений соціологами портрет середньостатистичного американського журналіста такий: це чоловік, що здобув ступінь бакалавра в громадському коледжі, одружений, має вік 38 років, його заробітна плата складає 31 тис. доларів на рік, він працює

вжурналістиці 14 років і має намір працювати й далі1. Знаючи про рух нашої держави у напрямку до світового

співтовариства, слід припустити, що саме до такого майнового рівня і соціального становища буде прямувати й українська журналістика, тим більше, що від неї самої не в останню чергу залежить, яким бути завтра нашому суспільству.

Як бачимо, професійна діяльність журналіста містить багато переваг, що їх, безперечно, усвідомлює молода людина, обираючи для себе цю спеціальність. Але зовсім мало хто з молоді замислюється над труднощами даного фаху, виявляє спроможність бачити зворотній бік медалі. Тому завжди, зустрічаючись з абітурієнтами в дні відчинених дверей, із слухачами підготовчих курсів і навіть з уже зарахованими на навчання студентами Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, я передусім прагну попередити їх про труднощі і небезпеку цієї романтичної професії і разом з тим описати ті суворі вимоги, які вона висуває до кожного індивіда, хто її обирає. Це тим більше важливо усвідомити, бо самі переваги професії невіддільні від її труднощів, і в деяких випадках у другій частині нашого викладу мова йтиме про те ж саме, що

ів першій, але з від’ємним знаком. Отже:

1.З багатьох професій журналістика – найбільш стресова спеціальність. Психологи з Манчестерського університету (Велика Британія) на підставі своїх досліджень, що тривали протя-

1 Ворошилов В. В. Журналистика: учебник/В. В. Ворошилов. – СПб.: Изд-во

Михайлова В. А., 1999. – С. 259.

14

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

гом року, склали шкалу стресів для 150 професій. Ступінь стресу визначався за кількістю серцевих нападів та інших хвороб, розлучень, автотранспортних пригод, за поширеністю алкоголізму серед представників відповідних професій. Отримані наслідки оцінювалися за десятибальною шкалою. Журналісти зайняли у цій шкалі стресів третє місце з 7,5 балами, пропустивши вперед лише шахтарів (8,3 бала) і поліцейських (7,7 бала), тобто виявилися першими з усіх інтелектуальних професій.

Увсьому світі, і в Україні зокрема, журналісти зазнають на собі відчутного морального, психічного та фізичного тиску з боку тих, хто зацікавлений у приховуванні інформації від суспільства

іперешкоджає здійсненню представниками мас-медіа їхньої професійної діяльності.

Часопис «Журналіст України» спеціальний випуск (1997 – № 3–4) присвятив загиблим у мирний час працівникам ЗМІ. Тут подано уривки з тоді ще не опублікованої книги редактора «Молодіжної газети» (Житомир) Петра Тарасюка «Хто наступний? (Реквієм про загиблих журналістів)», де зібрано матеріали про вісімнадцятьох працівників пера, що пішли з життя, виконуючи свої професійні обов’язки. Це сталося переважно у 1990-ті роки. Слідство у їхніх справах здебільшого не завершене, а припинене за відсутністю доказів. Так буває, коли маємо справу з убивствами на замовлення. Автор сумлінно зібрав матеріали про життя загиблих журналістів, описав відомі слідству обставини їхньої смерті, повідомив про тематику, якою вони займалися в останні дні свого життя. Це жахливий мартиролог української журналістики. Надихають, проте, слова Петра Тарасюка: «Свобода слова – над усе. Демократична преса України вже сформувалася, її не вб’єш і не задушиш. Знаю: професія журналіста нелегка, але коли вибрав цей шлях, то йди по ньому до кінця свого життя…»1.

Утретє тисячоліття Україна увійшла з новими жертвами з середовища журналістів – це Георгій Гонгадзе, Ігор Александров, Михайло Коломієць, Василь Климентьєв. Відсутність енергійного розслідування обставин їх загибелі і пошуку злочинців збоку правоохоронних органів – свідчення про істотні проблеми в сфері

1 Про автора, який два роки збирав матеріали про загиблих журналіс-

тів//Журналіст України. – 1997. – № 3–4. – С. 12.

15

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

політичного життя в Україні в цілому, де боротьба за громадянське суспільство триває.

Не завершена й на сьогоднішній день справа журналіста Георгія Гонгадзе, викраденого й по звірячому вбитого 16 вересня 2000 року, покарані лише виконавці злочину, суд над головним організатором і досі не відбувся, а замовник все ще публічно не названий. Опір у розслідуванні цієї справи і висвітленні правди про неї виявився безпрецедентним. Не випадково найкраща книжка про Георгія Гонгадзе та його справу написана не українцем, а громадянином Великобританії. На щастя вона перекладена по-українськи1. Доля Г. Гонгадзе стала кульмінацією в стосунках влади і журналістики в Україні. Прикро, що випадки перешкоджання журналістам здійснювати їх професійну діяльність множаться в сучасній Україні..

Навіть усунення з життя журналіста загрози фізичної розправи не виводить його з-під пресу психічного тиску й емоційних перевантажень, пов’язаних з його професійною діяльністю. У медицині встановлено, що представники комунікативних

професій постають перед загрозою, яка мовою психології називається «професійним вигоранням». Особливо це

стосується лікарів, поліцейських, які мають справу з людським горем, необхідністю брати участь у порятунку людей від злочинців, від хвороб, ділити з ними скорботу й відчай. Синдром вигорання настає внаслідок «отруєння людьми». Але з цього погляду й журналіст – комунікакативна особистість, яка так само приймає на себе тягар негативної інформації, особа, до якої люди дуже часто звертаються по допомогу в скрутних для себе життєвих ситуаціях. Журналіст провадить журналістське розслідування у ворожому середовищі. Правда, яку він пізнає, і висновки, до яких він приходить, невтішні для суспільства. У найбільш демократичному американському соціумі журналістика відіграє функцію сторожового собаки. Чи це не значить, що в журналіста собаче життя й зазнає він на собі собачого ставлення? А відтак, цілком логічно припустити, що й на нього поширюється хвороба комунікативних професій – синдром емоційного вигорання.

За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров’я (2001), «синдром вигорання – це фізичне, емоційне або

1Кошів Я. Обезголовлений: Убивство журналіста/Ярослав Кошів. – К.:

Б.в, 2004. – 292 с.

16

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

мотиваційне виснаження, яке характеризується порушенням продуктивності в роботі і втомою, безсонням, підвищеною схильністю до соматичних захворювань, а також до вживання алкоголю або інших психоактивних речовин з метою дістати тимчасове полегшення, що має тенденцію до розвитку фізіологічної залежності і (в багатьох випадках) суїцидальної поведінки»1 [Напівжирний курсив авторів. – І. М.].

Термін «психічне вигорання» вперше запропонував американський психолог Х. Файненбергер ще на початку 1970-х років, він же зробив перші кроки в напрямку вивчення відкритого ним феномена. Він встановив, що до «психічного вигорання» схильні представники професій, що належать до сфери діяльності «людина – людина», виявивши, що ніщо не є для людини таким сильним навантаженням, як інша людина. Від думки про те, що даний феномен є наслідком тривалого стресу, він перейшов у процесі досліджень до іншої концепції, встановивши, що синдром являє собою набутий стереотип емоційної професійної поведінки, при якому спостерігається розлад не самої особистості, а її ролі, що виникає внаслідок хронічної втоми. У сучасній психології і психіатрії найпоширеніший підхід, згідно з яким даний феномен розуміється як синдром професійного вигорання, що складається

земоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних досягнень2.

Іншими словами, загальновизнаною є думка про особливі психічні, емоційні і навіть фізичні навантаження, пов’язані

звиконанням особою професійних обов’язків журналіста. А відтак, звертаючись до молоді, яка йде в журналістику, хочу попередити: знайте, що ви обрали найбільш небезпечну з усіх інтелектуальних професій, яка потребуватиме від вас мужності, особливої психічної загартованості й моральної стійкості.

2.У професії журналіста успіх залежить передусім від міри таланту. Де його джерела і коли він розкривається?

1 Юрьева Л.Н. Может ли синдром выгорания у сотрудников психиатрических

служб быть обстоятельством, смягчающим юридическую ответственность?/ Л.Н. Юрьева, А.Е. Юрьев//Міжнародний психіатричний, психотерапевтичний та психоаналітичний журнал. – 2007. – № 1. – С. 15.

2 Лазуренко О. О. Синдром емоційного вигорання у медичних працівників

та психологічні умови його попередження/О. О. Лазуренко//Міжнародний психіатричний, психотерапевтичний та психоаналітичний журнал. – 2007. –

№ 1. – С. 24–25.

17

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Якщо ви закінчили школу з медаллю, це зовсім не означає, що ви маєте достатній талант, аби успішно працювати в журналістиці. Якщо ви написали кілька віршів, нехай і вдалих, це теж не підстава для вибору цієї професії, бо журналістика – то все ж таки не зовсім література. Для того, щоб продуктивно займатися нею, необхідні універсальні розмаїті обдарування.

Проте, історія знає безліч прикладів «бездарності» геніїв замолоду. Антон Чехов ніколи не отримував за шкільні твори більше «трійки». А критик О.М. Скабічевський у рецензії на його ранні оповідання твердив, що письменник помре у п’яному вигляді під парканом… М. Салтиков-Щедрін, який написав твір за доньку, отримав «двійку» з резолюцією вчителя: «Не знаєте російської мови». Ф. Шаляпіна не прийняли до консерваторії. Про Вальтера Скотта професор університету сказав: «Він дурень і залишиться дурнем». Німецький математик К.Ф. Гаусс був пасинком у школі й вважався нездарою. І. Ньютону не давалася шкільна фізика й математика. Геній біофізики, фізіології та психології Г.Л.Ф. Гельмгольц вчився в школі так, що вчителі вважали його недоумком. Енріко Карузо, звернувшись до викладача, дістав його категоричний вирок: «Ти не можеш співати!».

Таємнича природа таланту! «Вундеркінди» не завжди підтверджували свої здібності в зрілому віці й досягали видатних звершень у науці чи мистецтві. А деякі пересічні замолоду індивіди виявляли з часом обдарованість, ставали володарями дум, вписували свої імена в історію духовної культури людства.

Часом шлях талановитої людини до загального визнання встелений тернами. Сучасники глухі до її відкриттів і звершень. І лише згодом приходить суспільне розуміння величі діяча. Журналістика, однак, таких прикладів не знає. Вона розрахована на сучасників, а не нащадків, вона вимагає успіху сьогодні, а не завтра. Журналістові мало почувати талант у самому собі, слід, щоб його визнали інші, тепер, а не потім.

Якщо ви не відчуваєте внутрішньої потреби у творчості, якщо ви ніколи не прагнули реалізувати себе в тексті, якщо ваша рука не хапала нетерпляче ручку, щоб записати швидкоплинні думки, летючі образи, яскраві словесні формули, ви, мабуть, не зможете бути журналістом високого класу.

Якщо ви не «згоряли від допитливості», від жадоби знати про щось, якщо ви ні разу не кидали улюблену справу, аби помча-

18

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

ти на інший кінець міста, щоб стати свідком або учасником історичної події, то ви не маєте підстав вважати себе готовим до навчання журналістиці.

Ви скажете, що в кожній професії є елементи ремісництва й творчості. І почасти будете праві. Почасти тому, що міра творчості

впрофесії журналіста і, скажімо, теслі, різна. Та й поганий тесля псує дерево, а поганий журналіст – людей, суспільство.

Елемент ремісництва в журналістиці, зрозуміло, вищий, ніж у красному письменстві, оскільки дається взнаки загаданість завдань, заданість тем, обмеженість обсягів текстів, обов’язковість виконання й негайність створення матеріалу. Разом з тим, як ми твердили вище, професія журналіста цікава саме як творчість – універсальна, розмаїта. А відтак вона потребує природної обдарованості. І якщо її у вас немає, вам краще залишити мрії про журналістику.

Часом буває так, що талант «дрімає» в людині, вона здобуває іншу освіту, стає фахівцем у якійсь галузі і лише потім, в силу непереборного потягу, приходить у журналістику.

Видатний чеський письменник і журналіст Карел Чапек (1890–1938) у гумористичній книзі про газетярство «Як це робиться» кепкував з приводу журналістської освіти. «Наскільки мені відомо,– писав він,– ніхто до цього часу не намагався встановити, звідки беруться журналісти. Правда, існує інститут журналістики, але я ще не зустрічав журналіста, який би вийшов звідти. Зате я вияснив, що кожен журналіст колись був медиком, інженером, юристом, літератором, співробітником експортної палати або ще чим-небудь, і з тих або інших причин залишив попередню професію. Бувають і невдахи, які просто «пристроїлися

вгазеті». Ніхто не скаже про людину, що вона пристроїлася в парламент або директором у банк, а ось «пристроївся в газеті» кажуть.

Журналістом людина стає звичайно після того, як вона по молодості напише що-небудь у газету. На превелике здивування автора замітку друкують, а коли він приносить другу, людина

вхалаті говорить йому: «Напишіть нам що-небудь ще». Таким чином, у більшості випадків людина стає журналістом у результаті зведення з доброї путі. Я не знаю нікого, хто б з дитинства мріяв стати журналістом. Кожний журналіст у дитинстві, мабуть, мріяв стати машиністом, моряком або власником каруселі,

19

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

але якесь коліщатко зіскочило, мрії не здійснились, і він потрапив за редакційний стіл. Іноді людина йде в газету тому, що відчуває, що може добре писати. Але й це не обов’язкова умова. Журналістами, як і акторами, стають люди найрізноманітніших професій, які опинилися на роздоріжжі»1.

Відтоді, коли Карел Чапек писав ці веселі нотатки, багато що змінилося в світі масової інформації. Ускладнилася технологія виготовлення новин та методів збирання інформації, відбулася революція в технічних засобах журналістики. Займатися цією професією без попередньої підготовки й навчання ставало дедалі проблематичнішим. Журналістська освіта набула поширення як обов’язкова умова наступного професійного успіху. З’явилася

йкогорта молодих людей, що вже змалку мріяли про професію журналіста й підсовували лялькам для інтерв’ю іграшкового мікрофона. Що ж, часи міняються, і ми – разом з ними.

Випускники факультетів і відділень журналістики сучасних університетів повинні приходити в друковані та електронні ЗМІ озброєні методологічною культурою. Вони мусять глибоко розуміти закони масово-інформаційної діяльності, знати функції

йзасади журналістики, чинники її ефективності; вони повинні вміти відбирати й здійснювати інтерпретацію фактів дійсності. Освіта повинна стати гарантією майбутнього професійного успіху спеціаліста, він мусить узяти від університету все, що навчальний заклад здатний йому дати, адже в Україні склався

йпродовжує формуватися ринок журналістської праці, який оцінює людину не за наявним документом про освіту, а за реальними вміннями й знаннями.

Поруч із цим і досі лишається слушною істина: талановитій людині відкрита дорога в журналістику у будь-якому віці і з будьякої сфери дійсності. Більше того, на Заході поширена думка про те, що саме з фахівців інших професій, які мають глибокі знання у своїй галузі й достатній життєвий досвід, виходять найкращі журналісти. Журналістика як друга вища освіта вважається ефективним шляхом підготовки висококласних спеціалістів для мас-медіа.

Що ж можна побажати молодій людині, яка із шкільної лави починає осягнення професії журналіста? Працюйте над собою,

1 Чапек К. Як це робиться/Карел Чапек//Чапек К. Вибрані твори.– Ужгород,

1951. – С. 96–97.

20