731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

«ОСНОВИ ЖУРНАЛІСТИКИ» ЯК НАУКОВА ДИСЦИПЛІНА

ПРО ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ФАХУ. СТРУКТУРА НАУКИ

ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ

Предмет, структура та завдання курсу. Стан журналістикознавства в Україні та джерела курсу. Загальні поняття

про журналістику. Визначення журналістики. Журналістика як соціальний інститут.

Журналістика як історія сучасності. Журналістика як бізнес. Епістемологічна сутність журналістики. Об’єкт і предмет журналістики. Журналістика як наука (журналістикознавство) та її найважливіші складові: теорія та історія журналістики. Медіа-критика.

Методологія наукових досліджень та методика навчання журналістики. Мова масової інформації. Теорія та методика журналістської творчості. Соціологія масових комунікацій.

Журналістська деонтологія. Бібліографія

b

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

007 року освітня спеціальність «Журналістика» стала

2предметом загалом очікуваної реформи. Вона була вилучена із напрямку «Філологія» і разом з іншими спеціальностями («Видавнича справа та редагування», «Реклама» і «Зв’язки з громадськістю») віднесена до нового напрямку «Журналістика та інформація». Приблизно тоді ж було реформовано й наукову галузь, у якій здійснювалися кваліфікаційні наукові студії з журналістики. Знову ж таки спеціальність «Журналістика» була вилучена з сфери філології і під назвою «Теорія та історія журналістики» включена до нового напрямку «Соціальні комунікації». Це потягло за собою трансформацію журналістської освіти, де в навчальному плані посилилася частка дисциплін, пов’язаних з репрезентацією в ньому нової галузі.

Від сучасного журналіста вимагається від початку навчання чітко уявляти структуру журналістикознавства (медіа-студій) у цілому, оскільки усі навчальні дисципліни, які він вивчатиме, належать до тієї чи іншої галузі наук про журналістику. Під найзагальнішим поглядом будь-яка гуманітарна наука має в своєму складі щонайменше дві найголовніші дисципліни:

теорію та історію. Не є винятком і журналістикознавство. Теорія журналістики репрезентована курсами

«Теорія журналістики», «Основи журналістики», «Теорія публіцистики», окремі її положення висвітлюються і в курсах «Етика журналістської творчості», «Психологія журналістської творчості», «Правові основи діяльності ЗМІ» та ін., вивчаються також і в спецкурсах та дисциплінах спеціалізації. Історія репрезентована курсами «Історія української журналістики», «Історія зарубіжної журналістики», «Зарубіжна журналістика».

В університетах України активно вивчається практика журналістики – у курсах «Теорія та методика журналістської творчості», «Інформаційні жанри», «Аналітичні жанри», «Публіцистичні жанри», «Проблематика газетних виступів», «Журналістський маркетинг і менеджмент», «Сценарна майстерність», «Журналіст у кадрі» та деяких інших, а також набувається в творчих майстернях.

Особливість курсу «Основи журналістики» полягає в його пропедевтичному значенні. «Основи журналістики» – головна навчальна дисципліна, предметом якої є найважливіші теоретико-методологічні проблеми явища. Водночас цей курс є

32

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

своєрідним вступом до спеціальності, містить первинні знання й положення, які ще будуть при потребі розгортатися й поглиблено висвітлюватися в інших дисциплінах журналістського профілю. Завдання курсу – дати студентам знання з головних теоретикометодологічних проблем журналістики, підготувавши їх тим самим до практичної діяльності.

Джерела курсу наведені в кінці нашого підручника. Тут же зробимо деякі коментарі:

1. У старих навчальних планах підготовки журналістів, що діяли в Радянському Союзі, дисципліни під назвою «Основи журналістики» чи «Теорія журналістики» не існувало. Це не значить, що був відсутній взагалі теоретичний курс. Але підготовка журналістів у партійно-радянській політичній системі, де ЗМІ розглядалися як спосіб виховання мас у потрібному для компартії ідеологічному напрямку, була вкрай політизована. В основі радянської теоретичної концепції журналістики лежала ідея партійності, тобто думка про те, що не існує преси як такої, преси взагалі, а є лише або соціалістична, або буржуазна преса. Усі теоретичні питання в цій концепції, навіть питання журналістської майстерності, зводилися передусім до засвідчення вірності партійним ідеалам і вірнопідданства тому партійному комітету, чиїм органом був засіб масової інформації.

А відтак не бракувало підручників і навчальних посібників типу: Рубан В.А. «Предмет, завдання і метод курсу «Теорія і практика партійно-радянської преси». К., 1966; «Теория и практика советской периодической печати». М., 1980 тощо. [Підкреслення наші.– І.М.]. У самих заголовках цих навчальних книжок було підкреслено, що радянська (партійна) журналістика не може мати нічого спільного з своїм буржуазним аналогом.

У меншій мірі позначилася партійність на працях, створених наприкінці 1980-х років, в епоху так званої Перебудови, а саме: Прохоров Е. П. «Ввдение в журналистику: Ученик» (М., 1988) чи «Теорія і практика радянської журналістики: Основи майстерності, проблеми жанрів» (Львів, 1989).

Найкращими джерелами нашого курсу є книжки, які вийшли вже в нових умовах незалежної України, як-от: Москаленко А. З. «Основи журналістики: Тексти лекцій» (К., 1994); він же. «Вступ до журналістики» (К., 1997); він же. «Теорія журналістики»

33

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

(К., 1998); «Масова комунікація» (К., 1997); Владимиров В. М. «Основы журналистики» (Луганск, 1998), Ворошилов В.В. «Журналистика: Ученик» (СПб., 1999), Корконосенко С. Г. «Основы журналистики» (М., 2002), Ахмадулин Е. В. «Основы теории журналистики» (2009) тощо. Але незначні тиражі, а ще більше відсутність надійного комунікативного каналу навчального книгопостачання в Україні роблять ці книжки малодоступними для наших студентів.

2. За безпосередні джерела курсу, отже, нам правлять:

а) сучасні, створені в 1990–2000-х роках підручники, навчальні посібники з курсу «Основи журналістики» або «Теорія журналістики»;

б) сучасні теоретико-методологічні дослідження з проблем журналістики, як монографічного типу, так і статті в періодичних виданнях, як-от: «Збірник праць науково-дослідного центру періодики», що його видає Національна Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника; «Наукові записки інституту журналістики», «Українське журналістикознавство», «Вісник Київського університету. Серія: Журналістика», що видається Інститутом журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка; «Вестник Московского университета. Серия 10: Журналистика» та аналогічні видання Львова, С-Петербурга та інших університетів, де традиційно існують факультети журналістики;

в) вічно жива класика журналістики, до якої в українській культурі належить відповідна частина творчості П. Куліша, М. Костомарова, І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, С. Єфремова, М. Трублаїні, О. Гончара, М. Рильського, І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Шестопала та багатьох інших; у російській культурі – М. Ломоносова, М. Новикова, М. Карамзіна, П. Чаадаєва, В. Бєлінського, О. Герцена, М. Чернишевського, М. Добролюбова, М. Горького, В. Короленка, М. Кольцова, В. Овечкіна, К. Симонова, Б. Полєвого та ін.; у білоруській культурі – це публіцистика Алеся Адамовича, Василя Бикова, Світлани Алексієвич.

3. Журналістикознавство є молодою галуззю гуманітарного знання. Настільки молодою, що досі триває становлення його категоріального й поняттєвого апарату та формування про-

34

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

блемного ядра та його периферії. Щодалі то все більш виразно виявляється інтердисциплінарний характер цієї науки. Журналістська освіта, яка власне й викликала її до життя,– набуток ХХ століття. Саме відкриття факультетів журналістики в провідних університетах світу зумовило розвиток науки про масово-інформаційну діяльність. Незважаючи на нагромаджений у цій галузі досвід, існує все ж стале переконання, що журналістика як наука перебуває у пелюшковому стані.

«Як уже мовилося, – зазначають автори авторитетного дослідження, – науку про журналістику слід вважати доволі молодою галуззю знань – настільки молодою, що на Заході до сьогодні відсутнє навіть загальновизнане визначення її предмета»1. Приблизно ж таку думку мало не через тридцять років висловив російський учений Є. В. Ахмадулін. «Категоріальнопонятійний апарат теорії журналістики, – підкреслив він, – має багато витлумачень і різночитань. Це свідчить про молодість і великий потенціал науки про журналістику»2. Прикметну оцінку знаходимо в праці польського дослідника Войцеха Цісака. «У польській науковій теорії дотепер журналістика не отримала статусу окремої науки,– твердить він.– Питання про пресознавство (журналістикознавство) як і раніше, залишається предметом дискусії. Останнім часом під впливом західних наукових розробок все частіше ці терміни заміняються поняттям «масова комунікація». І хоча журналістика як наукова дисципліна не виробила ще властивих тільки їй методів наукових досліджень, усетаки щодо журналістики як навчальної спеціалізації існує консенсус. Більшість дослідників визнають інтердисциплінарність журналістики»3.

Однак ці твердження фіксують не стільки реальну відсутність досліджень з журналістикознавства в украънськый та зарубіжній науці (їх якраз не бракує), скільки наявність у цій галузі значної кількості суб’єктивних, зроблених на рівні публіцистики спостережень, неможливість звести позиції дослідників

1 Буржуазные теории журналистики (Критический анализ). – М.: Мысль, 1980. – С. 102.

2 Ахмадулин Е. В. Основы теории журналистики: учеб. Пособие/Е. В. Ахма-

дулин. – Ростов н/Д: Феникс, 2009. – С. 7.

3 Цісак В. Трансформація преси в Україні та Польщі в контексті суспільних

змін (1989–1999)/Войцех Цісак. – К.: Центр вільної преси, 2000. – С. 179.

35

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

до спільного знаменника. Войцехом Цісаком висловлена також важливе спостереження про інтердисциплінарний характер

журналістикознавства. Так як і сама журналістика є професією професій, так і наука про неї є наукою наук, об’єднуючи тут

зусилля філологів, істориків, політологів, соціологів, філософів, психологів, правознавців та представників інших наук.

Україна потрапила в розвитку журналістикознавства в специфічні умови, що мусять бути охарактеризовані в трьох аспектах:

а) по-перше, виникнення журналістської освіти припало в нас на 1920-ті роки, тобто на радянський час, коли журналістика розвивалася на Східній Україні лише під знаком комуністичної партійності, а на Західній Україні взагалі не існувало центрів підготовки журналістів. Радянське журналістикознавство з сучасного погляду виглядає, за рідкісними виключеннями, в цілому як псевдонаука, непридатна для використання в умовах гуманітарного громадянського суспільства;

б) по-друге, політичним і культурним центром Радянського Союзу була все ж Москва. Київ у цій державі виглядав уже як провінція, яка в готовому вигляді мусила сприймати всі навчальні документи з журналістської освіти, виготовлені в центрі. Навчальні плани, програми курсів, підручники й навчальні посібники створювалися в Москві і в готовому вигляді спускалися в провінції для виконання і вивчення. Таким чином, на момент проголошення незалежності України в українській освіті не виявилося своїх надбань у галузі методики журналістської освіти й методології наукових досліджень;

в) по-третє, світовий досвід у справі розвитку журналістикознавства залишився довгий час несприйнятим Україною унаслідок перебування її за радянською «залізною завісою», тобто в цілковитій ізоляції від решти світу. У нас не перекладалися й не видавалися класичні зарубіжні праці, присвячені проблемам масової комунікації, не передплачувалися найбільш масові західні газети, що нагромадили значний досвід масово-інформаційної діяльності, а також не перекладалася класика світової журналістики й публіцистики, бо, заґрунтована на загальнолюдських

36

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

цінностях, вона була здебільшого ворожою комуністичній ідеології тоталітарного спрямування.

Унаслідок цих обставин, проголосивши в 1991 р. державну незалежність, Україна опинилася фактично без науки про журналістику. Склалася ситуація, за якої практично вся робота мала розпочатися спочатку, досвід радянської науки мусив бути майже цілком відкинутий як непридатний для використання в демократичному громадянському суспільстві, а натомість необхідно було створити нову науку про журналістику, причому в обсязі усіх її можливих компонентів. Це завдання й розв’язують зараз українські науковці, що працюють на факультетах і відділеннях журналістики вищих навчальних закладів. Слід сказати, що розв’язують успішно і працюють досить інтенсивно.

Саме слово «журналістика» багатозначне. Цієї багатозначності не вдається уникнути і в його термінологічному вживанні, що часом створює негативний ефект і призводить до втрати порозуміння між співрозмовниками. Існує багато визначень журналістики. З певною мірою умовності їх можна звести в такі рубрики:

Журналістика – це

1)форма громадської та літературної діяльності по збиранню, обробці та поширенню інформації через канали масової комунікації, під якими розуміються передусім преса, радіомовлення, телебачення, інформаційні агентства, електронні канали зв’язку;

2)періодичні видання в цілому, а останнім часом і всі засоби масової інформації, включаючи ефірні та електронні;

3)наукова дисципліна, що вивчає різноманітні проблеми даного фаху; це значення виразно простежується в такому словосполученні, як «кафедра журналістики»; більш точними для вираження цього значення нам уявляються терміни «журналістикознавство» або «журналістикологія», які починають входити в ужиток нашої науки; але їхня конструктивна незграбність перешкоджає широкому використанню цих слів, а відтак автори воліють за краще лишатися в межах традиційного слововжитку;

37

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

4)професія журналіста; це значення простежується у висловах «займатися журналістикою», «навчатися журналістиці»1.

Теорія журналістики в пострадянському просторі перебуває у стадії становлення. Після десятиліть однобічного функціонального погляду на журналістику як на засіб реалізації певної політики (що відбилося й в усталеному терміні «Засоби масової інформації», вживаному синонімічно до терміну «Журналістика») прийшов час замислитися над тим, чим є періодична преса для суспільства і навіщо вона йому, а відтак і переглянути визначення основного поняття масової комунікації.

І щоглибше науковці замислюються над цим питанням, тим послідовніше й категоричніше заперечують погляд на журналістику лише як на вид певної діяльності, засіб досягнення якихось цілей. Усе виразніше проступає головна мета, на реалізацію якої та громадська й літературна діяльність спрямована. Усе сміливіше лунають голоси дослідників, які твердять: журналістика сьогодні мусить розглядатися не як засіб досягнення чогось і не лише як певного роду діяльність, а як самодостатня цінність. А відтак мусить бути запропоноване й нове визначення журналістики, зорієнтоване на осягнення її самостійної ролі в суспільному житті, у якому б не була заперечена, але розширена попередня концепція журналістики як певного виду діяльності.

Як відомо, життя суспільства як саморегулівної системи забезпечується різними соціальними інститутами. Соціальний інститут – продукт розвитку людської культури, що становить собою сукупність норм, які регулюють стосунки між людьми в тій чи іншій галузі суспільних відносин. Так, на конкретних етапах історичного розвитку людства виникли соціальні інститути шлюбу, власності, держави, права, церкви та ін. У відповідності до своїх інформаційних потреб суспільство утворило на порівняно

1 Такі аспекти поняття «Журналістика» викладені в статті: Федченко П.М. Журналістика П. М. Федченко//Українська літературна енциклопедія. – К., 1990. – Т. 2. – С. 218. Близьке розуміння журналістики пропонував і А. З. Москаленко:

«Журналістика – вид громадської діяльності щодо періодичного поширення

соціальної інформації через канали масової комунікації (пресу, радіо, телебачення, кіно та ін.)» (Москаленко А.З. Теорія журналістики/А.З. Москаленко.– К.:

Експрес-об’ява, 1998. – С. 8. (Підкреслення А. З. Москаленка – І. М.).

38

«Основи журналістики» як наукова дисципліна про теоретикометодологічні проблеми фаху. Структура науки про журналістику

недавньому, високому етапі історичного розвитку наймолодший соціальний інститут – журналістику. Її призначення – забезпечувати всю суспільну вертикаль і горизонталь всебічними й точними повідомленнями про навколишню дійсність, передусім про сферу соціальних відносин.

Таким чином, можна запропонувати нове визначення журналістики, яке виходить із самодостатнього її значення, констатує не її функції чи вказує на вид діяльності, а спрямоване на осмислення її конститутивних ознак. Отже:

Журналістика – це соціальний інститут, створений з метою забезпечення всебічного й об’єктивного інформування всіх суб’єктів суспільного життя про соціальну дійсність, що необхідне для оптимального функціонування всіх інших соціальних інститутів і суспільства в цілому як саморегулівної системи.

Соціальна місія журналістики полягає у формуванні громадської думки та управлінні масовими емоціями. Функціонування журналістики забезпечується в сучасному світі через її інфраструктуру, яка складається з технічних, інформаційних, організаційно-управлінських та навчальних закладів та установ1.

Під суб’єктами суспільного життя розуміються органи влади, організації й установи, заклади й підприємства, політичні партії та громадські організації, а також окремі громадяни. Суб’єкти суспільного життя розташовані на всій території інформаційного простору України; повідомлення, виготовлені в столиці, негайно розходяться в регіони, а виготовлені в регіонах так само негайно досягають столичних реципієнтів. У такий спосіб здійснюється горизонтальна (географічна) організація інформаційного простору держави.

Усі суб’єкти суспільного життя неспроможні функціонувати

йреалізувати свої завдання без вичерпної й точної інформації.

1 Підходи до кваліфікації журналістики як інформаційного соціального ін-

ституту присутні вже в книзі А. З. Москаленка «Теорія журналістики» (К., 1998), де принагідно в різних місцях (с. 31, 248, 267) автор називав журналістику соціальним інститутом. З визначення журналістики як соціального інституту

починає свій підручник петербурзький науковець В. В. Ворошилов; див.: Во-

рошилов В. В. Журналистика. – С. 3. Журналістику як соціальний інститут витлумачували вже автори підручника «Введение в теорию журналистики» (М.:

Изд-во МГУ, 1980. – С. 11).

39

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

А відтак журналістика мусить розумітися як вертикальний соціальний інститут, який інформаційно обслуговує все суспільство: від Президента до учня молодшого класу. «Своєрідність журналістики як соціального інституту, – відзначено в авторитетному дослідженні, – полягає в тому, що вона вторгається в усі соціальні процеси, у всі сфери дійсності»1. Об’єктивна й всебічна інформація потрібна всім суб’єктам суспільного життя для прийняття правильних рішень, віднаходження оптимальної поведінки чи шляху розвитку, уникнення конфліктних ситуацій та антагоністичних зіткнень, гармонійного існування різних соціальних та національних спільнот. Іншими словами, інформація, яку в сучасному світі постачає споживачам журналістика, є найважливішим чинником функціонування демократичного суспільства, існування окремої особи зокрема і людства в цілому.

Якщо здійснити розумовий експеримент і на мить припустити, що з якоїсь причини виявилися зруйнованими канали масової комунікації й інформація припинила вільно поширюватися в світі, то не важко зрозуміти, що це відкине людство на століття назад, у часи середньовічної темряви, роз’єднаності й герметичної замкнутості окремих країн і регіонів; людство зупиниться в своєму розвиткові, настане цілковитий колапс цивілізації.

За чотири століття існування журналістика довела свою спроможність забезпечувати саморегулювання суспільства, міцно увійшла до механізмів суспільного самоуправління, стала щонайважливішим суб’єктом соціального управління.

Утоталітарному суспільстві роль журналістики зводиться до агітації і пропаганди, тобто передавання готової, створюваної в партійних комітетах інформаційної продукції споживачам.

Увільному демократичному суспільстві роль журналістики незмірно зростає, вона сама перетворюється на «фабрику новин», її працівники самі збирають, обробляють і виготовляють інформацію, без якої неможливе існування жодного іншого суб’єкта суспільної дійсності. Таке велике значення журналістики як соціального інституту сьогодні.

1 Введение в теорию журналистики.– М.: Изд-во Москов. ун-та, 1980.– С. 11.

40