731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

над пошуком таланту в собі, відшукайте ту сферу, у якій ваші здібності можуть дати найвищий ефект. А журналістика створює для цього блискучі можливості.

3. Професія журналіста – це безкінечне самовдосконалення. Талант, не підкріплений здатністю особистості до вічного навчання й безперервною працею над собою, залишається забавкою для марнування розуму й ніколи не втілиться в зримі наслідки людської діяльності. Таким чином, професія журналіста містить у собі подвійну складність: окрім таланту, вона передбачає постійне навчання суб’єкта масово-інформаційної діяльності.

Творчість як така, і журналістська зокрема, не знає кінцевого рівня майстерності, вона засадничо містить у собі можливість для ще дальшої досконалості. Журналіст – semper tiro (завжди учень). У нього немає поняття «після роботи», бо неможливо виключити себе з потоку духовної праці. Хороший журналіст вічно поглиблює свої знання, стає справжнім фахівцем у своєму тематичному напрямку, багато читає, працює в бібліотеках, збирає досьє, вивчає мову, вдосконалює стиль, опановує досвід класики журналістики й публіцистики.

Інтенсивне навчання – це закон будь-якої творчості, і літературної, і журналістської. І шляхи цього навчання традиційні, незважаючи на сучасну комп’ютеризацію самого творчого процесу. З цього погляду цікаві думки висловив свого часу Габріель Гарсіа Маркес (р. н. 1928) – видатний колумбійський письменник, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1982 р., чия творчість відзначається особливим новаторством. В інтерв’ю, даному для кубинського журналу «Богемія» 2 лютого 1979 р., він так сформулював своє творче кредо: «Існує тенденція зневажливо ставитися до літературної культури, вірити в стихійність, натхнення. Істина полягає в тому, що література – це наука, якою необхідно оволодіти, що десять тисяч років літературного розвитку стоять за кожним оповіданням, яке пишеться сьогодні»1. У навчанні письменник повинен бути скромним, «уся ця скромність, яка заважає писати, необхідна саме для того, щоб вивчати всю літературу і бачити, як чудово, чорт забирай, було те, що робилося десять тисяч років

1 Маркес Г. Г. О литературе, о себе, о своем творчестве/Габриэль Гарсиа Мар-

кес//Вопросы литературы, – 1980. – № 3. – С. 170.

21

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

тому, щоб знати, який наш власний вік, у якій точці історії людства ми перебуваємо, щоб продовжувати займатися цієї річчю, що бере початок у біблейські часи. Кінець кінцем, літературі навчаєшся не в університетах, а тільки читаючи й перечитуючи письменників»1.

У сучасній науці існує погляд, згідно з яким «нерозумно протиставляти журналістику письменству»2. У журналістиці так само закон творчого навчання реалізується через читання й перечитування класики, вивчення творчого досвіду колег через читання їхніх творів. Відомий російський журналіст Юрій Грибов, торкнувшись питань становлення журналістської майстерності, відзначив, що йому допомогло «читання класичного нарису – цієї скарбниці образів і проблем, нарису, що відзначається художньою формою»3. І далі вже в процесі своєї професійної діяльності він «багато читав відомих нарисовців і прозаїків, прагнучи зрозуміти, як вони пишуть, навчався в них»4.

Можна запропонувати формулу: журналістика – це розуміння чужих і створення своїх текстів. Цю особливість журналістської професії, вічне навчання в ній через читання, слід особливо підкреслити, бо в сучасному світі інформаційних технологій у молодого покоління виробляється зневажливе ставлення до книги, до засвоювання досвіду минулого й сучасного, наявного в друкованому слові. Тому з перших кроків у журналістиці необхідно твердо запам’ятати: стати професіоналом високого рівня в цій галузі можна лише завдяки дружбі з книжкою, виробленню в себе сталих навичок до читання, засвоєння досвіду класиків і видатних сучасників.

Журналістику іноді називають не професією, а способом життя, не замислюючись над глибоким значенням цих слів. Тимчасом професія – це спеціальність, якою людина займається на роботі і залишає її за воротами прохідної заводу чи за дверима своєї установи. Характеру способу життя набуває спеціальність,

1 Гарсіа М. Г. О литературе, о себе, о своем творчестве/Габриэль Гарсиа Маркес//Вопросы литературы, – 1980. – № 3. – С. 170.

2 Кардин В. Об Аграновском, о публицистике…/В. Кардин//Вопросы

литературы. – 1984. – № 11. – С. 65.

3 Грибов Ю. Документально и художественно/Юрий Грибов; беседу вел Евгений Осетров//Вопросы литературы. – 1980. – № 8. – С. 306.

4 Там само.

22

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

якою людина займається завжди: чи перебуваючи у відпустці на відпочинку, чи в туристичному поході, чи сидячи в театрі з коханою жінкою. Журналіст здійснює свої функції безперервно.

«Журналістська праця,– писав з цього приводу авторитетний викладач журналістики професор В.Й. Здоровега,– це не просто вміння вправно написати замітку чи статтю, хоча ці ази ремесла треба засвоїти, а своєрідний спосіб сприйняття світу, спосіб бачення реальності, спосіб мислення і світовідчуття, спосіб існування і усвідомлення себе у неспокійному житті. Тому ніяк не можу погодитись із тим, що майстерність журналіста – це всього-на-всього вправне володіння пером чи „добре підвішений язик”»1.

Запам’ятайте: ви обрали професію, де не припиняється духовна праця, де триває вічний пошук тем для наступних повідомлень, джерел інформації, глибшого розуміння дійсності, кращого оформлення думки.

4. Професія журналіста – це величезна моральна відповідальність за кожне вимовлене чи написане вами слово. Вона й стає однією з причин підвищеної стресовості даного роду діяльності. Ми живемо в країні, де журналістика традиційно поєднана з публіцистикою, із утвердженням правди і справедливості, захистом знедолених і покривджених. До вас звертатимуться люди в пошуку захисту від свавілля урядовців, а то й просто від кримінального світу, у пошуку порятунку від соціальної незахищеності чи недосконалої роботи державного апарату. Ваше покликання – їх захищати. Вам доведеться розглядати численні міжлюдські й міжгрупові конфлікти, у яких визначити істину й праву сторону буде нелегко. Ваше слово може врятувати, а може й погубити людину.

Тим, хто хоче познайомитися з цим аспектом діяльності журналіста, радимо прочитати роман Леоніда Жуховицького «Зупинитися, озирнутися…» («Остановиться, оглянуться..», 1973), у якому описано професійну діяльність співробітника відділу фейлетонів однієї з центральних радянських газет Георгія Неспанова. Якось з подачі одного з керівників газети, Одинцо-

1 Здоровега В.Й. Підготовка журналістів: погляди збоку і зреседини/Володимир Здоровега//Збірник праць кафедри української преси.– Львів, 2000.– Вип. 3. – С. 96.

23

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

ва, він виконав звичну для себе роботу: написав фейлетон про препарат Єгорова–Хворостуна, який нібито не допомагає при лікуванні лейкозів, що засвідчено випробуваннями, але його автори із завзяттям, вартим іншого застосування, наполягають на повторній перевірці.

Стаття зробила свою справу – затаврувала горе-винахідників ім’ям шахраїв. Але ось найближчий друг журналіста, Юрій, несподівано захворів. Діагноз – хвороба Ковача, один з численних різновидів лейкозів. Випробувавши всі заходи, лікарі вдалися й до останнього: препарату Єгорова–Хворостуна. Юрій помер, але інша хвора, якій також проводили аналогічний курс лікування, одужала. Різниця між ними полягала в тому, що Юрія почали лікувати на шостому місяці хвороби, а Ніну – на другому. Висновок напрошувався простий: якби Юрія розпочали лікувати раніше, його можна було б урятувати. Цього не сталося тільки тому, що, завдяки газетній публікації Неспанова, препарат Єгорова–Хворостуна вважався цілком скомпрометованим. Журналіст приголомшений наслідками своєї публікації. Його друковане слово вже призвело до загибелі друга. А скільком іншим хворим препарат міг би допомогти! Виявилося, що він ефективний у вузькій галузі – проти хвороби Ковача, що й повинні були б установити додаткові випробування.

Георгій Неспанов прагне відновити справедливість, але це зробити не так і легко. Його газета відмовляється давати спростування, боїться за свій авторитет, який може бути захитаний в очах читачів через визнання власної помилки. Бояться за свої крісла й керівники газети. Більше того, вони вважають, що Неспанов не припустив професійної помилки, зробив усе правильно. Сам же фейлетоніст розуміє, що це не так. Він не завершив збирання інформації, не зустрівся з головним автором препарату, Єгоровим, до якого важко було дістатися, бо він жив за містом; повірив зацікавленому інформатору, науковцю з Інституту імені Палешана, директор якого також готував препарат проти лейкозів і в такий спосіб (за допомогою газети) усував конкурента.

Тому Неспанов здійснює відчайдушний крок: організовує в іншій центральній газеті фейлетон проти самого себе. Розвінчання його помилки в оцінці препарату Єгорова– Хворостуна поверне звання чесних учених цим лікарям і зрівняє

24

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

їхні шанси в боротьбі з препаратом Інституту Палешана. Але ціна цього викриття – знищення імені журналіста, усунення його з поля професійної діяльності. По суті Георгій пішов на професійне самогубство в ім’я торжества істини й справедливості.

Серед журналістів існує приказка: сапер помиляється один раз, а журналіст – двічі. Перша помилка тягне за собою догану, друга звільнення з роботи. Журналіст, який помиляється, нікому не потрібен, він не здатний до професійної діяльності. Роман Леоніда Жуховицького «Зупинитися, озирнутися…» і дає гостре відчуття важливості кожного слова журналіста, засвідчує ефективність кожного його твору, демонструє ужитковий характер діяльності газетяра.

Молодому спеціалістові важливо зрозуміти, що він обрав професію, яка покладе на нього вічний тягар моральної

відповідальності за всі створені ним журналістські твори.

5. Професія журналіста – це вічне спілкування, за допомогою якого журналіст збирає левину частку інформації. Його праця не як у письменника – у кабінетній тиші, а на площі, на заводі, в установі, на прес-конференціях, де він опитує десятки людей, які допомагають йому, висловлюючи свої думки й погляди, зрозуміти сутність подій. У журналіста, незалежно від того, в друкованому, ефірному чи електронному засобі масової інформації він працює, повинне бути добре поставлене усне мовлення, він повинен володіти точною фразою, швидко реагувати на повороти думки співрозмовника, знати досконало предмет бесіди, аби на рівних вести її з фахівцями.

Цілком справедливим є таке гасло журналістики: немає нецікавих співрозмовників, є недосвідчені журналісти, які не вміють видобути з джерела соціально вагоме повідомлення або розпізнати в процесі перебігу звичайної бесіди суспільно необхідну інформацію.

Журналістика – це мистецтво спілкування, і якщо ви не володієте ним, якщо ви людина замкнута, самозаглиблена,

слід подумати про іншу спеціальність.

6. Журналістика – це галузь універсальної духовної діяльності. Журналіст мусить мати свою тему, яку повинен

знати глибоко й досконало, але при цьому має вміти написати про різноманітні предмети. Існує формула: журналіст знає все про небагато що і потроху про все (по-рос.: всё о немногом

25

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

и немого обо всём). Отже, в основі праці журналіста – широка загальна ерудиція, знання фактів і явищ з різних галузей життя: політики, історії, соціології, літератури, географії, медицини, біології тощо.

Видатний російський нарисовець радянського часу Анатолій Аграновський пояснював ученому-твариннику Д. В. Єлпатьєвському сутність журналістської праці. Так, ми, журналісти, не можемо вважати себе спеціалістами в галузі тваринництва. «У нас інша професія. Після тієї статті, про яку Ви пишете, я вже опублікував в «Известиях» нарис «Гидкі каченята» про молодих інженерів-радіоелектронщиків і про гоніння на їхню машину, тепер написав нарис про «людину з ресторану», про офіціанта, і вважаю, що й ця тема важлива (у сфері обслуговування зайно в нас уже 20 міліонів людей, а про них майже не писали раніше), готую матеріал для двох статей про медицину. Очевидно, так і повинен працювати журналіст, літератор. Його галузь – моральність, людинознавство, стосунки між людьми»1. Можна довго розмірковувати над тим, як змінилася професія журналіста після А. Аграновського, але неможливо заперечити його правоту, коли він говорить про універсальність журналіста, захищає його право писати про все цікаве для публіки, бути її представником перед будь-якими професіями.

Нарешті, ми можемо перейти до остаточних висновків: журналістика – це професія професій. Не тільки тому, що

вимагає від суб’єкта інформаційної діяльності різноманітних обдарувань (письменника, оратора, учителя, актора, психолога, соціолога тощо), але й тому, що вимагає від нього універсальних знань у різних галузях людської діяльності. Незважаючи на те, що в соціальній дійсності (і в медіа почасти так само) усталюється дедалі глибша спеціалізація, журналістика

вцілому, навпаки, зберігає свою підкреслену універсальність, залишається професією усезнайок, готових розповідати людству про його ж власні професійні таємниці й секрети, занурюватися

внайскладнішу наукову проблематику, витлумачувати для масового читача найскладніші мистецькі чи наукові явища.

Журналістові все цікаве, що містить інформацію й може ви-

1 Аграновский А. Из писем/Анатолій Аграновский//Вопросы литературы. –

1986. – № 3. – С. 177.

26

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

кликати інтерес читача. Професія журналіста передбачає вічну націленість на новину, свіжу інформацію в найрізноманітніших сферах дійсності. Його цікавлять больові точки й проблеми суспільного життя, він вивчає їх, аби в своїй творчості привернути увагу громадської думки до них, висловити своє бачення шляхів їх подолання. І якщо у вас немає достатньої загальної ерудиції, вузький світогляд, немає потягу до універсальності, всебічності, з вас не вийде гарного журналіста.

А тепер зважте ще раз, чи правильний вибір ви зробили, чи відповідаєте ви вимогам професії журналіста і чи не краще пошукати вам більш спокійної і більш прийнятної для вас спеціальності. При цьому варто ще раз нагадати про ужитковий, прикладний характер нашого фаху, про потребу писати щодня, мати творчу практику від перших же днів перебування в університеті, для чого нашим навчальним планом передбачена на кожному курсі журналістська практика з відривом і без відриву від навчання.

Зважте на правило, сформульоване в сучасній американській психології таким чином: «Якщо ви робите щось, а воно не спрацьовує – займіться чимось ІНШИМ. Якщо ви постійно робите щось інше – що-небудь спрацює»1 [виокремлено авторами.– І.М.]. Найкраще ще на студентській лаві зрозуміти особливості власного психофізичного типу, розумових здібностей, визначитися з покликанням. І якщо ви не налаштовані на публічну діяльність, пов’язану з безкінечним пошуком і збиранням інформації, щоденним її опрацюванням у вигляді писаних чи усних текстів, то краще зайнятися чимось іншим. Чим раніше, тим краще.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ЕСЕЙ (ЕСЕ) (від французького Еssai, що в перекладі означає «спроба», «начерк») – жанр художньо-публіцистичної чи

1 Грюндер Д. Из лягушек – в принцы. Нейро-лингвистическое программирование/Д. Грюндер, Р. Бэндлер; ред. Стива Андреаса. – Екатеринбург: Б. и., 1998. – С. 169.

27

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

науково-популярної творчості, де вільно, не обов’язково вичерпно, але виразно індивідуально трактується певна подія, явище, проблема чи тема. Для есея властивий несподіваний, неусталений погляд на явища життя, мистецтва, науки, вільна розкута композиція, асоціативність, зміщення часово-просторових планів, поєднання значних елементів художньої образності з науковими міркуваннями. Есей не передбачає систематичності викладу і навіть аргументованості висновків.

Вперше вжив цей термін і започаткував жанр есею французький письменник і філософ Мішель Ейкем де Монтень (1533– 1592), який у 1580 р. видав перші дві книги свого головного твору «Еssаі». У 1588 р. з’явилось видання, що складалося з трьох книг, а в 1592 – остаточне доповнене видання. Українські перекладачі відтворюють цю назву як «Проби» або «Досліди», російські –- як «Опыты». Починаючи свій твір, Монтень так сформулював свій метод: «Я вільно викладаю свою думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого розуміння і кругозору. Висловлюю її не задля того, щоб дати поняття про речі, а для того, щоб дати поняття про мої переконання». Твір Монтеня містить думки, спостереження і враження від прочитаного (переважно античних авторів) і пережитого, висвітлює теми виховання й освіти, навчання, слави, гідності, смерті й багатства тощо. Це видатний філософський твір, що розробляє переважно етичні проблеми.

З французької літератури жанр есею поширився в інші, ставши на сьогодні найбільш продуктивним жанром публіцистичної журналістики. Найвидатніші есеїсти ХХ століття – Бернард Шоу, Джон Голсуорсі, Анатоль Франс, Ромен Роллан, Генріх і Томас Манни, Йоганес Бехер, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Андре Моруа, Максим Рильський.

У ХХ столітті есей твердо прописався в літературній критиці. Уперше есей як жанр науки про літературу був описаний у праці Л. П. Гроссмана «Жанры литературной критики» (1925). Досвід свідчить про «домінування есею як форми вислову думки в західному літературознавстві ХХ ст., особливо у представників літературної герменевтики (Г-Г. Гадамер, Г. Ж. Дерріда, Поль Рікер), школи рецептивної естетики (В. Ізер, Г. Яусс), структуралістів та семіотиків (Р. Барт, У. Еко), постструктуралізму та деконструкуції (М. Фуко).

28

Журналіст як суб’єкт масово-інформаційної діяльності

Літературознавство цих напрямків тяжіє до культурології, філософічності. Це літературознавство, яке не претендує на універсальність, розуміючи відносність будь-якої позиції»1.

Жанр есею в літературній критиці характеризується новим культурологічним дискурсом, головною ознакою якого є специфічні стосунки критика й автора художнього тексту. Із стороннього спостерігача, завдання якого полягає у витлумаченні авторського задуму для читацької аудиторії, критик перетворюється на самодостатню цінність, розглядає художній твір як підставу для створення власного тексту. Есеїстичний дискурс в українській дослідницькій літературі репрезентований такими книжками, як «Спрага» Івана Дзюби, «У пошуках внутрішньої людини» Романа Корогодського, «Хроніки від Фортінбраса» Оксани Забужко, «Феміністичні роздуми на карнавалі мертвих поцілунків» Ніни Зборовської та ін.

Есеїстичність властива й сучасній художній творчості; вона виявляється у розкутому мисленні, вільній композиції, парадоксальній манері висловлюватися. Як на приклади вкажемо на роман-есе Валерія Шевчука «Мисленне дерево», повість-есе Володимира Зеремби «Фатальний вибір» тощо.

ІНДИВІДУАЛІЗОВАНІ НОВИНИ (від англ. inddividuated news або скорочено I-news) – спосіб подачі новин у сучасній Інтернетжурналістиці, який передбачає вибіркове (за тематикою, мовою, національними, конфесійними, політичними прихильностями) на замовлення клієнта постачання йому інформаційних повідомлень. Увесь інформаційний контент (електронні видання, стрічки новин, блоги) фільтрується й просіюється в автоматичному режимі внаслідок чого потужна медіа-струкутра (Google, Yahoo) постачає на електронну пошту споживача замовлений ним новинарний продукт, унаслідок чого утворюється індивідуалізована чи персоналізована газета. Комп’ютер може бути підключений до принтера й мати завдання щоранку роздруковувати цей примірник газети.

Індивідуалізовані новини мають своїх прихильників і критиків. Прихильники наголошують на зручності автоматичного по-

1 Пєха М. Парадигма жанру сучасної критики/Марина Пєха//Проблеми інтерпретації і рецепції художнього тексту: Зб. наук. праць на пошану проф. Нони Шляхової з нагоди її 70-річчя. – Одеса, 2003. – С. 210.

29

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

шуку потрібної інформації, внаслідок чого особа вивільняє час для заняття іншими справами. Критики звертають увагу на те, що з інформаційного потоку автоматично будуть вилучатися альтернативні думки й оцінки, а особа буде знаходити в індивідуалізованій газеті тільки підтвердження своїх поглядів, унаслідок цього в суспільстві зростатиме поляризація груп і нетерпимість як правило поведінки. Людині потрібна вся інформація про суспільне життя, а не її вкорочений варіант.

Незважаючи на критику, індивідуалізовані новини – технологія, яка швидко розвивається.

ТОП-ЖУРНАЛІСТ (від англ. top – вершина, найкращий зразок) – «зірка» журналістики, найкращий представник професії. Частка «топ» може вживатися стосовно будь-якої професії, хоча найчастіше ми чуємо її в сполученні «топ-модель». Слово «топжурналіст» сприймається сьогодні як новий термін, який, однак, усе ширше вживають у своїх публікаціях журналісти. «Топжурналіст» – поняття, вживане не лише щодо національного інформаційного простору, але й щодо окремих міст і навіть видань.

n

30