731808_BC732_mihaylin_i_l_osnovi_zhurnalistiki

Свобода слова і журналістська діяльність

Цю норму прийняли більшість країн, що розвивалися по шляху демократії. Свобода преси, однак, не означає уседозволеність і безвідповідальність. Навіть у цивілізованих країнах заборонені руйнівні дії преси, що можуть призвести до соціального вибуху, працюють на дестабілізацію країни. Показове з цього погляду законодавство Великої Британії. Тут у розділі 1053 глави 2 законів про злочини проти уряду й суспільства заборонені усні й друковані виступи, що мають на меті викликати «дискредитацію чи обурення проти суверена, уряду, конституції З’єднаного королівства, будь-якої з палат парламенту чи судової системи,

(…) збудження невдоволення чи обурення серед підданих його величності, розвиток почуття злоби й ворожості між різними класами цих підданих».

Не меншу вагу в здійсненні свободи слова має моральне усвідомлення необхідності рахуватися з правом особи на недоторканість її приватного життя. Це, наприклад, глибоко розумів видавець і редактор харківської газети «Порада» М. Ф. Лободовський, який з пиводу царського маніфесту 17 жовтня 1905 р. роз’яснював своїм читачам зміст поняття свободи слова. «Се означає, – писав він, – що кожна людина має право говорити, писати, випечатувати усе про все, усякі свої думки-гадки, як і що вона розуміє; але ж бо слід говорити, печатити тільки щиру правду та й поважно, не ображаючи словом нікого, без лайки, без оббріхування кого, без ганьби, не понижаючи, не ображаючи людини, бо непочесним поводженням у мові, у слові, ламається право людини на недоторканість, на честь; а як хто буде говорити або печатати неправду на кого, брехню, суд, ганьбу, усякий поговір, образливі речі, прикрі докори не поправді, що каляє честь людини, буде наволікати безчестя тим на людину, то за це має бути караний судом, бо це буде означати, що він обернув свободу слова на зло, во вред честі другої людини, а свобода слова повинна бути почесна, поважна, звичайна, доводити до добра, а не до зла, до згоди, а не до безладдя»1.

Це висловлювання, якому вже понад сто років, демонструє глибоке розуміння українськими діячами преси проблеми свободи слова, з якою менш за все пов’язана вседозволеність, яка

1 Лободовський М. Ф. Роз’яснення Маніфестів/М. Ф. Лободовский//Порада

(Харків). – 1906. – 14 травня.

191

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

передбачає відповідальність журналіста перед суспільствам, його пошану до людської гідності й суверенності іншої особи.

Основні засади свободи преси сформульовані у міжнародних правових документах. У «Декларації прав людини», що була прийнята на Генеральній Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року й виконання якої перебуває під міжнародним контролем, у статті 19 зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань

іна вільне висловлювання їх; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів».

Астаття 29 «Декларації» стосується можливих обмежень прав

ісвобод, у тому числі й права на свободу слова. «При здійсненні своїх прав і свобод,– записано в ній,– людина повинна підлягати тільки таким обмеженням, які встановлені законом винятково з метою забезпечення безпеки, належного визнання й поваги прав і свобод інших людей і задоволення вимог моралі, громадського порядку й загального добробуту в демократичному суспільстві».

Право кожної людини на свободу слова гарантується і Європейською конвенцією про права людини (повна назва: «Конвенція про захист прав людини і основних свобод»), що була підписана державами – членами Ради Європи 4 листопада 1950 року, а вступила в силу 3 вересня 1953 року. Стаття 10 Конвенції проголошує: «1. Кожна людина має право на свободу вираження своєї думки. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів і незалежно від кордонів. 2. Здійснення цих свобод накладає обов’язки і відповідальність, може бути пов’язане з формальностями, умовами, обмеженнями і штрафними санкціями, які передбачені законом і необхідні у демократичному суспільстві в інтересах державної безпеки, територіальної цілісності чи громадського спокою, з метою запобігання безпорядків і злочинності, захисту здоров’я і моральності, захисту репутації та прав інших осіб, запобігання розголошенню інформації, яка отримана конфіденційно, чи забезпечення авторитету та неупередженості правосуддя».

Стаття 17 Конвенції захищає викладені в ній самій права та свободи людини. «Ніщо у цій Конвенції не може бути тлумачене

192

Свобода слова і журналістська діяльність

як таке,– зазначено тут,– що означає, що будь-яка держава, група осіб чи людина мають право займатися будь-якою діяльністю чи здійснювати будь-які дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, чи на їх обмеження у більшій мірі, ніж це передбачено Конвенцією»1.

Загальновизнані міжнародні норми щодо свободи слова, преси і творчості увійшли в Конституцію України. Стаття 15 містить категоричне положення: «Цензура заборонена». Стаття 34 гарантує свободу слова. «Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань,– читаємо в ній.– Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя».

Свобода творчості також гарантується Конституцією України. У статті 54 зазначено: «Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законами».

Для діяльності журналіста важливими є ще дві статті Конституції України, знання яких для нього обов’язкові. Стаття 32 захищає приватне життя громадянина. «Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України,– стверджується тут.– Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини».

1 Цит. міжнародних документів за пр.: Основи масово-інформаційної діяль-

ності: підручник. – К., 1999. – С. 295–296.

193

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Оскільки партійна преса є і буде об’єктивною реальністю українського політичного життя, то журналістові необхідно знати й статтю 37, яка сформульована так: «Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються».

Законодавство України забезпечує широкі можливості для творчої реалізації журналіста, гарантує йому право на свободу слова, преси та творчості, визнані міжнародними нормами й закріплені в міжнародних правових документах.

Однак немає нічого складнішого, ніж забезпечення на практиці задекларованої в законодавстві свободи. Покажемо це на прикладі спроб запровадження в Україні суспільного мовлення

Суспільне (громадське) телерадіомовлення – це така телерадіоорганізація, яка фінансово не залежить від одного чи кількох власників або однієї чи кількох інституцій, під якими розуміються державні органи та установи, підприємства, корпорації, політичні партії, бізнесові структури, окремі особи. Суспільне телебачення незалежне не від кого в своїй інформаційній політиці, крім самих журналістів та глядачів.

Таке телебачення існує в багатьох демократичних країнах світу. Класичним представником суспільного мовлення є British Broadcasting Corporation (BBC), яка була заснована у Великій Британії ще 1927 р. У США за приклад можуть правити такі організації, як Американська служба мовлення (U. S. Public Broadcasting Servise) та Національне суспільне радіо (National Public Radio).

Суспільне телебачення наділене повними повноваженнями із надання широкого спектру інформаційних, просвітницьких і розважальних мовних програм на всій території країни, в інтересах усього населення, з урахуванням усього її етнічного, культурного і конфесійного розмаїття, відображає увесь діапазон наявних у суспільстві думок і поглядів.

194

Свобода слова і журналістська діяльність

Міжнародні організації, які опікуються станом свободи слова в світі, пропонують фінансувати громадське телебачення за рахунок спеціального податку, який сплачує кожен споживач електроенергії (побутовий, корпоративний чи державний) на суспільне мовлення.

В Україні розмови про необхідність створення суспільного мовлення ведуться від 1995 р., коли в поправці до закону «Про телебачення та радіомовлення» з’явився термін громадське телерадіомовлення. Але поправку про необхідність створення такої організації масової комунікації заблокував своїм вето президент Л. Кучма. 1996 р. парламент подолав вето, але справа не зрушилася з місця. 1997 р. Верховна Рада України ухвалила закон «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України». Але Л. Кучма наклав вето й на цей закон. 2000 р. було ухвалено новий закон «Про створення системи Суспільного телебачення та радіомовлення України», але й він залишився на папері й був заблокований у своєму виконанні. Президент В. Ющенко в 2005 р. декларував свій твердий намір суспільне мовлення створити, але справа не пішла далі розмов, створення комісій, прийняття декларацій. Так, «Декларацію про створення в Україні суспільного телерадіомовлення» (2007) підписали представники кількох урядових та парламентських структур, Президент В. Ющенко видав на початку 2008 р. указ «Про заходи щодо створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України». Розуміння потреби в суспільному телерадіомовленні задекларував Президент України В. Янукович у 2010 році, проте від 1995 р. до цього часу жодного реального кроку в справі запровадження суспільного мовлення в Україні так і не зроблено.

Від редакторів газет і рядових журналістів часто можна почути скарги на втручання у їхні творчі справи органів влади, конкретних урядовців, депутатів Рад різного рівня, засновників, власників та інших зацікавлених осіб. Вони твердять, що, замість розбитих політичних кайданів, українська журналістика опинилася в лещатах економічних, а фінансовий тиск виявляється не менш дошкульним, ніж тиск політичний, і служать вони одній меті – примусити журналістів відмовитися від правдивої і всебічної інформаційної діяльності і вдатися до тенденційного висвітлення подій в інтересах певних осіб чи партій. У декого

195

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

виразно простежується ностальгійна нотка за «старими добрими часами», коли редакції не турбувалися ні про папір, ні про поліграфічну базу, ні про заробітну плату, а отримували все це як винагороду за сумлінне служіння комуністичній партії.

Заперечити, що таке становище має місце в нашому інформаційному просторі неможливо. Разом з тим слід добре розуміти різницю між тоталітарною і соціально відповідальної моделями існування журналістики. Тоталітаризм вдається до репресій, фізичного винищення непокірних, а то й просто незручних, яскравих у силу природної талановитості осіб. У Радянській Україні такі репресії набули масового характеру і призвели до загибелі мільйонів найбільш талановитих громадян.

На тлі цих історичних подій сучасна економічна залежність преси від засновників виглядає цілком іншого рівня проблемою, не пов’язаною із загрозою для життя цілого журналістського корпусу країни. Проблемою, яка підлягає розв’язанню і швидше чи пізніше буде розв’язана в нашому суспільстві.

Україна, у силу специфічних внутрішніх умов, лише зараз опановує модель соціально відповідальної журналістики. Вихід суспільства з економічної кризи, який уже розпочався, стимулюватиме появу купівельноспроможного читача, а відтак і зростання накладів газет і журналів, що уможливить їх незалежне існування і опанування тим рівнем свободи, яким володіють журналісти розвинених держав світу.

СЛОВНИК МОЛОДОГО ЖУРНАЛІСТА

ГАЗЕТА (італ. gazzetta) – періодичне, що виходить від кількох разів на день до кількох разів на тиждень, друковане видання з систематичними матеріалами про події і явища суспільнополітичного, економічного й культурного життя. Спочатку газети виконували лише інформаційну функцію, але в процесі розвитку стали вміщувати аналітичні матеріали, перетворилися на спосіб формування громадської думки, урізноманітнилися за тематикою й напрямками.

Знаменитий німецький журналістиколог Отто Ґрот, автор семитомного дослідження «Непізнана культурна сила.

196

Свобода слова і журналістська діяльність

Основи газетної науки (періодики)» (Берлін [Західний], тт. 1–7, 1960–1972) виокремив такі чотири конститутивні ознаки газети: 1) періодичність виходу в світ, 2) універсальність змісту, 3) актуальність інформаційних повідомлень, 4) гласність у подачі новин.

Головна функція газети – подавати через певні невеликі проміжки часу оперативну, актуальну, різноманітну, загальноцікаву інформацію. У дослідженні німецького ученого Еміля Довіфата «Учення про газету» (1955) міститься така кваліфікація: «Газета повідомляє широку громадськість через найкоротші відрізки часу про новітні події сучасності

увідповідностііззлобоюдня,алезусвідомленнямвідповідальності і громадського обов’язку»1.

Відомий чеський письменник і журналіст Карел Чапек

ужартівливій праці «Як робиться газета» так описував процес її народження: «Газети, як і деякі інші великі підприємства, цікаві не стільки тим, як вони робляться, скільки тим, що вони взагалі існують і виходять регулярно щодня. Ще не було випадку, щоб газета друкувала лише коротке повідомлення про те, що за минулу добу нічого вартого уваги не сталося і тому нічого писати. Читач кожного дня одержує і політичну статтю, і події, і спорт, і відділ культури, і економічний огляд. Якщо навіть всю редакцію звалить грип, то газета все ж вийде, і в ній будуть всі звичайні рубрики, так що читач ні про що не здогадається»2.

Сучасна газета може нараховувати від 2 до 100 сторінок, мати вишукане оформлення, кольорові фотографії, що робить проблематичним встановлення чіткої межі між газетою і журналом. Усе ж через порівняння цих двох типів друкованої преси можна найбільш точно визначити особливості газети. Якщо журнал тяжіє до аналітичної ґрунтовної інформації, то газета переважно подає факти, повідомлення про події, тяжіє до інформативності.

Івсе ж німецький дослідник Вальтер Гаґеманн у залежності від мети видання розрізнив у сучасній журналістиці такі три

1 Dovifat E. Zeitungslehere/Emil Dovifat. – Berlin, 1955. – S. 50.

2 Чапек Карел. Як робиться газета/Карел Чапек//Чапек Карел. Вибрані тво-

ри. – Ужгород, 1950. – С. 94.

197

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

головні різновиди газет: 1) газета думок, 2) інформаційна газета, 3) газета як засіб здобування максимальних прибутків1. Щоб остаточно прояснити питання, відзначимо, що тут ідеться про якісну, інформаційну та розважальну модель періодичних видань.

За даними Всесвітньої газетної асоціації (ВГА) у сучасному світі в багатьох країнах збільшився продаж газет з одночасним зростанням рекламних надходжень.

Праобразами газет були інформаційні бюлетені, що випускалися в Римі в 1 ст. до р. Хр. – 4 ст. після р. Хр. Перші газети з’явилися в Китаї у 8 ст. У Європі – в 17 ст.: у Німеччині в 1609,

уШвейцарії – у 1610 р., у Голландії в 1616, у Англії в 1622 роках. Слово «газета» пішло від назви рукописного аркуша новин

уВенеції, який купували за монету такої ж назви. Уже тоді виготовлювачів таких новин називали газеттанті.

Термін гезета увійшов до широкого вжитку з появою у Франції видання Теофраста Ренодо «Ля газет» (1631). Першою щоденною газетою була «Ляйпціґер цайтунґ» («Ляйпцігська газета»), що видавалася в Німеччині в 1661–1663 роках. Однією з найстаріших газет світу, що видається й сьогодні, є газета «Таймс», заснована у Лондоні (Велика Британія) за одними даними в 1785, а за іншими – у 1786 році.

Перші газети в Україні з’явилися польською мовою («Кур’єр Львівські», 1749), французькою («Газетт де Леопольд», 1776) та російською («Харьковский еженедельник», 1812; «Харьковские известия», 1817–1823) мовами. Перша газета українською мовою – «Зоря Галицька» видавалася у Львові в 1848–1857 роках.

Досягнувши розквіту в ХХ столітті, газети в епоху електронної комунікації перекочували в мережу Інтернет. Перша інтернет-газета з’явилася в 1992 році, коли «Chicago Tribun» подала в мережі свою електронну версію. Нещодавно газета «Christian Science Monitor» стала першим загальнонаціональним американським виданням, яке припинило друкувати паперову версію і залишило тільки ту, що в мережі.

Фахівці з комунікації, зазираючи в недалеке майбутнє, ведуть мову про декомпозицію газети, під чим розуміють технологію

1 Hagemann W. Die Zeitung als Organismus/Walter Hagemann. – Heidelberg,

1950. – 260 s.

198

Свобода слова і журналістська діяльність

створення індивідуалізованих новин, коли читач з «New York Times» обирає політичну інформації, з «The Wall Street Journal» – економічні новини, а з «USA Today» – спортивні репортажі і створює для себе на засадах декомпозиції нову газету, у якій він сам є одночасно й редактором.

Проте, як не загрожена друкована журналістика під тиском новітніх комп’ютерних технологій, але газета як жанр подання інформації, ще далеко не вичерпала свої ресурси, і недарма надходження новин до споживача, і далі називається газетою, хоча й електронною.

БРИТВА ОККАМА – методологічний прийом створення журналістських текстів, який спрямований на забезпечення їх зрозумілості для реципієнта. Назва пов’язується з іменем англійського філософа доби Середньовіччя Уїльяма Оккама (1300–1350), засновника нового напрямку в тодішній філософії, якому він дав назву – термінізму. Головна його ідея полягала у формулюванні вимоги простоти викладу в письмових текстах як ефективного способу забезпечити їх змістову доступність для широкої аудиторії. У сучасному застосуванні цей прийом забороняє вживати в журналістському творі спеціальні терміни й поняття, які можуть бути незрозумілі реципієнту, а при необхідності їх вживання, обов’язково давати їм максимально прості пояснення, адаптуючи в читацьку свідомість.

n

199