IV. Україна на шляху до державного суверенітету і незалежності

Наприкінці 80-х років почався новий етап національно-державного відродження України, яке стало реальністю під впливом суцільної кризи тоталітаризму. Спробою подолання кризи була спроба перебу­дови радянської системи з боку ревізіоністсько-реформаторських сил, які об'єдналися навколо нового генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова. Було проголошено курс на вдосконалення, оновлення соціалізму, надання йому нового імпульсу розвитку. Вони намагалися з допомогою “гласності”, “соціалістичного плю­ралізму”, “нового політичного мислення” змінити політичну ситуацію в країні.

Проте для України була характерна досить повільна політизація суспільства. До кінця 80-х років перебудова в Україні здійснювалася у консервативній інтерпретації горбачовської політики. Багато хто з сучасних дослідників вважають, що причина цього явища — від­сутність на той час власної концепції розвитку і економіки, і політики. Більше того, коли XIX Партійна конференція визнала за необхідне здійснити назрілі заходи для розвитку радянської федерації, зокрема, передати на місця певний обсяг функцій управління, Україна передала управлінські функції у вугільній промисловості та важкій металургії Москві.

Після прийняття у 1988 р. Декларацій про державний суверенітет Верховними Радами Естонії, Латвії та Литви, Верховна Рада України виступила із засудженням рішень Прибалтики, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, і не може сприяти зміцненню єдності радянського народу.

У цей час демократична інтелігенція відкрито почала виступати проти багаторічної русифікації. Під час обговорення Закону про мови у жовтні 1988 р. широко підіймалися проблеми відродження національної культури, духовності, аналізувалися причини деформацій у національних відносинах. Поступово виокремилися декілька центральних питань — збереження та розвиток української мови та культури, досягнення економічної самостійності і реального державного суверенітету.

Важливим етапом на шляху до формування нової державності були вибори народних депутатів СРСР (26 березня 1989 р.) і до Верховної Ради України (4 березня 1990 р.)„Передвиборча кампанія сприяла піднесенню активності громадськості, поширення ідей демократизму та національного відродження.

8 серпня 1989 р. Верховна Рада УРСР подала на обговорення проект Закону про вибори, згідно з яким КПУ могла претендувати на 150 депутатських місць із 600. Альтернативний проект Закону запропонував Республіканський Демократичний блок. В ньому запроваджувалися альтернативність кандидатів і система прямих пропорційних виборів. 28 жовтня Верховна Рада вимушена була усунути статтю про квоту для громадських організацій. Це була одна з найважливіших перемог.

Невдовзі відбулися зміни у керівництві КПУ: на пленумі ЦК у вересні 1989 р. першим секретарем був обраний В.Івашко, проте загальний курс не змінився, як і його попередник, новообраний сек­ретар був переконаним ортодоксальним комуністом.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформу­вався Демократичний блок, до складу якого ввійшли 43 громадські організації та групи, зокрема, осередки Народного Руху, “Меморіал”, Українська Гельсінська група, “зелені”, їх виборчий Маніфест містив такі вимоги: досягнення реального політичного і економічного суверенітету України; створення багатопартійної системи; забезпечен­ня рівноправності форм власності; розробка нової Конституції;

національне відродження та реальна свобода віросповідання. Така програма здобула широку підтримку громадян республіки.

У перших вільних виборах 4 березня 1990 р. взяло участь 84,9% виборців. Робота Верховної Ради розпочалася в умовах гострого протистояння різних політичних сил. Організаційну підготовку до першої сесії вів колишній апарат, внаслідок чого більшість пропози­цій про персональний склад керівних органів — Робочої Президії та Мандатної комісії були спрямовані на забезпечення партапаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції цього блоку після обрання на посаду Голови Верховної Ради В.Івашка. Пізніше у зв'язку з переходом його на посаду заступника Генераль­ного Секретаря ЦК КПРС, Головою Верховної Ради України обрали Л. Кравчука, б червня 1990 р. була створена опозиція в парламенті — “Народна Рада”, до складу якої увійшло 125 осіб. Головою опозиції обрали І.Юхновського.

Оформлення опозиції викликало створення протилежної організаційної структури — “За Радянську суверенну Україну” чисель­ністю понад 300 депутатів. Очолив парламентську більшість О.Мороз. За таких умов прискорити роботу парламенту можна було лише завдяки компромісам. Представники різних фракцій дійшли згоди, що 7 із 23 постійних комісій будуть очолювати депутати від опозиції.

Саме при такому розподілі політичних сил Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Не зважаючи на різні погляди і політичні платформи, за Декларацію проголосували 355 депутатів, проти — 4, утримався — 1.

Основні положення Декларації: народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей; закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади у Республіці в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх стосунках; поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством; самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовніш­ньої та внутрішньої безпеки, міжнародних відносин; миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет; визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими; гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, що проживають на території України; необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами України. Проте Декларація не отримала статусу конституційного акта.

Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що суверенітет визнано офіційно необхідною умовою дальшого розвитку української нації; визначені основні напрями діяльності по досягненню реального суверенітету; нарешті, ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.