III. Окупація України військами нацистської Німеччини та її союзників.

У загарбницьких планах рейху Україні відводилося особливе місце. Згідно з генеральним планом “Ост” нацисти мали намір протягом декількох десятиліть переселити з України мільйони людей, а на їх місце поселити німців-колоністів. Україна мала стати аграрною колонією Німеччини. Після окупації частину українських земель передбачалося передати сателітам гітлерівського рейху як плату за його підтримку.

22 червня 1941 р. Україна стала першим об'єктом агресії. Протягом короткого часу фашисти окупували майже всю її територію. Серед причин поразок та невдач на початку війни необхідно зазначити не лише неготовність країни та армії до широкомасштабної війни, а й військову доктрину СРСР — вважалося, що війна буде вестися на “чужій території”, тому більшість запасів зброї, боєприпасів, техніки, пального було розташовано поблизу кордонів і захоплено противником у перші дні війни. Не останню роль відіграли і репресії, проведені в армії.

За три тижні війни німецькі війська просунулись в глибину території СРСР на сотні кілометрів. Цілий ряд об'єктивних та суб'єктивних причин обумовив важкі наслідки бойових дій в Україні. З метою зупинити нацистів в Україні було сформовано два фронти: Південно-Західний під командуванням генерала М.Кирпоноса та Південний під командуванням генерала І.Тюленєва. Проте саме в Україні фашистам вдалося здобути кілька вражаючих перемог. У вересні 1941 р. їм вдалося знищити у районі Києва величезні ра­дянські сили й захопити 650 тис. полонених.

Ще у липні 1941 р. фюрер видав наказ “Про запровадження цивільного управління на окупованих східних територіях”. Згідно з цим наказом, окуповані радянські території поділялися на зону армійського тилового району та військово-адміністративну зону, т. зв. рейхскомісаріати. Перша зона підпорядковувалася командувачам груп армій, а рейхскомісаріати підпадали під управління міністерства у справах окупованих східних земель, яке знаходилося під юрисдикцією Розенберга. Рейхскомісаріат “Україна” був утворений у серпні 1941 р. і обіймав Правобе­режжя і більшу частину Лівобережжя. Керівництво було доручено Е. Коху, відомому своєю жорстокістю, який сам про себе говорив: “Мене знають як жорстокого собаку. Саме тому мене призначено рейхскомісаром України. Наше завдання полягає у висмоктуванні з України всіх товарів, які лише можна захопити, без огляду на почуття та власність українців”. Столицею було обрано м.Рівне. Рейхскомісаріат поділявся на 6 генеральних округів — “Волинь і Поділля”, “Житомир”, “Київ”, “Дніпропетровськ”, “Миколаїв” і “Таврія”. Галичина увійшла до Польського генерал-губернаторства як окремий район. Буковина й частина Південно-Східної України, з Одесою включно, були передані Румунії. Ізмаїльська область увійшла до складу губернаторства “Бессарабія”, Чернівецька — до губер­наторства “Буковина”, а Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей створили губернаторство “Трансністрія”. Закарпаття було передано Угорщині. Таким чином, на час німецької окупації Україна перестала існувати як історично-географічна та політична цілісність. Східні землі в околиці Харкова залишались під юрисдикцією німецької армії.

Аналіз структури і чисельності німецької цивільної адміністрації в Україні показує, що фашисти намагалися зберігати тут повний контроль. На всі більш-менш важливі адміністративні посади намагалися призначати німців, а сільським старостою, дрібним поліцаєм або мером маленького містечка могли стати й українці.

Усі українські громадські організації були розпущені. З січня 1942 р. залишилися лише початкові школи, із 115 газет залишилося 40, та й ті підлягали суворій цензурі. Політика окупаційної влади мала відверто расовий характер — панівною нацією проголошувалися німці. У спеціальній директиві “Щодо проведення умиротворення в Україні” від 28 червня 1942 р. говорилося: “У разі виникнення сумнівів щодо правильного вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас най­більш правильними”.

В Україні було утворено 50 гетто й понад 180 великих концта­борів, одним із найбільших був Янівський табір, де загинуло понад 200 тис. чоловік, головним чином військовополонені. За кілька місяців окупації нацисти замордували приблизно 850 тис. євреїв. Тіль­ки за два дні 29—30 вересня 1941р. у Бабиному Яру в Києві було вбито близько 33 тис. чоловік. Тут розстріли набули регулярного ха­рактеру, всього за часи окупації лише у Бабиному Яру загинуло понад 100 тис. чоловік.

Нацисти вивозили з України продукти (85% усього постачання Німеччини з окупованих радянських територій вивозилося саме з українських земель). Згодом нацисти вирішили розпочати примусову мобілізацію робочої сили.

Окупаційний режим в Україні мав певні регіональні відмінності. Найбільш жорстким він був у Рейхскомісаріаті, м'якшим — на Закарпатті.