Литовсько-польська доба української історії. Початки козаччини. Запорозька січ.

Тема 2. Політичне становище та соціально – економічний розвиток

українських земель середини ХІV – першої половини ХVІІ ст.

План

1. Політичне становище українських земель у складі ВКЛ та Речі Посполитої.

2. Соціально – економічний розвиток України. Спротив полонізації. Братства. Берестейська унія.

3. Виникнення козацтва та його роль в історії українського народу.

Література

1. Борисенко В., Заремба С. Україна козацька. – К., 1993.

2. Борисенко В.Й. Курс української історії. — К., 1998. — С. 87—145.

3. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західно-європейських літературних пам'ятках). — К., 1992

4. Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове. – Дніпропетровськ, 1991.

5. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. – Дніпропетровськ, 1991

6. Вишенський І. Твори.— К., 1976.

7. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури ХVІ-ХVІІІ ст.— К., 1966.

8. Яковенко Н. М. Українська шляхта з к. ХІV – до сер. ХVІІ ст.,— К.: Критика, 2008.

9. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України— К., 2005.

10. Мицик Ю., О.Бажан , В.Власов .Історія України. - К.,2010.

І. Перехід українських земель під владу Литви та їхнє політичне становище в 14 — першій половині 16 ст.

Після занепаду Галицько-волинського князівства політично роздроблені західно-руські землі, що не потрапили під владу Польщі та Угорщини, поступово увійшли до складу Великого князівства Литовського.

Литовсько-Руська держава — складне, синтетичне утворення, своєрідний феномен в європейських державотворчих процесах. Історія становлення і розвитку цієї держави характеризується цілим рядом особливостей.

Механізм утворення держави відзначався поєднанням елементів завоювання литовськими князями руських територій з подальшим юридичним закріпленням відносин; приєднання руських земель на договірній основі: за ініціативою литовських князів, дипломатичних союзів, шлюбних зв'язків, успадкування і купівлі прадавніх руських земель. Це була так звана “тиха експансія”. Політика литовських князів будувалася за принципом “старовини не рухати, новини не вводити”, який стосувався всіх сфер життя: державного устрою, пра­вової системи, культури та побуту. Визнання влади великого Литовсь­кого князя не привело до погіршення становища українського етносу. Значна частина населення Русі вбачала в енергійних литовських князях могутніх спільників у боротьбі з Золотою Ордою. Останні справді завдали кількох поразок ординцям і сприяли тому, що українські землі звільнилися від залежності вже на початку 15 ст., тобто на півстоліття раніше, ніж російські землі.

Слід наголосити, що саме в цей період подолання феодальної роздробленості та утворення централізованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнічний процес, що привів до формування на єдиній слов'янській основі російського, українського та білоруського етносів.

Литовські феодали виявили величезну політичну мудрість і зберегли віру, звичаї та права місцевого населення. Поступово вони самі зазнали руського культурного впливу і почали вважати себе на­щадками Київської Русі, прийняли “Руську Правду” як власне дже­рело права, засвоїли давньоруську писемність.

Таким чином, утворилася Литовсько-Руська держава, під владою якої перебували литовці, українці, білоруси. На чолі держави стояв Великий князь литовський, при ньому існував дорадчий орган — Рада Великого князівства Литовського (Пани-Рада). На рубежі 15—16 ст. сформувався Литовський сейм як законодавчий орган станового представництва, створення якого передало під контроль шляхти всю законодавчу діяльність. Управління на місцях здійснювали спочатку удільні князі, які користувалися певною автономією. Але у 15 ст. ця автономія була ліквідована, і влада перейшла до намісників, воєвод, старост та інших урядовців, призначених великим князем.

Основним джерелом права тривалий час була “Руська Правда” Ярослава Мудрого. Згодом її замінили власні акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвідоміші Литовські статути 1529, 1566 і 1588 рр. Литовські статути виникли як правові акти багатона­ціональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебічно регулював найважливіші суспільні відносини того істо­ричного періоду, містив норми практично всіх галузей права. Ста­тут не лише захищав інтереси можновладців, а й закріплював ряд прогресивних положень. Він, зокрема, проголосив єдність права для всіх громадян (хоча воно й не було рівним для всіх), декларував обмеження влади монарха законом, відмежування судової влади від адміністрації, пріоритет писаного права тощо. На противагу церков­ному космополітизму закріплювалася ідея державного суверенітету.

Якщо відновити хронологічний ланцюжок подій, що свідчить про “тиху експансію” на українських землях, він буде мати такий вигляд:

1323 р.— Великий литовський князь Гедимін стає королем Литовсь­ким і Руським;

1340 р.— син Гедиміна Любарт приєднує Волинь; дру­гий син Гедиміна Ольгерд — у1350 р. приєднує Новгород-Сіверщину, у 1362 р.— Київщину та Переяславщину, у 1363 — Поділля — половина українських земель опинилася під владою Литви. Нарешті з виходом на політичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовідносинах Литви з Україною.

В ті часи велику загрозу для Литви, як і для Польщі, становив Тевтонський орден. Щоб зміцнити свою владу і сили країни у боротьбі з німецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицію польських феодалів про укладення унії між Литвою та Польщею (польські феодали намагалися відкрити собі шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князівства).

1385 р. була ук­ладена Кревська унія, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королівною Ядвігою, землі Литви і України приєднувалися до польської корони, і всі литовці мали бути навернені у католицизм. Польські магнати скористалися унією насамперед для оволодіння Галичиною у 1387 р.

Після загарбання Галичини польські пани намагалися повністю ліквідувати Литовське князівство як окрему державу і перетворити його землі на польські провінції. Проте, внаслідок опору литовських феодалів, Ягайло змушений був у 1392 р. підписати Островську угоду, за якою Литовське князівство зберігалося, і його довічним правителем на основі васальної залежності від польського короля був визнаний племінник Ольгерда Вітовт. Утвердившись на великокняжому столі, Вітовт у 90-х роках 14 ст. ліквідував майже незалежні від центральної влади удільні князівства і перетворив їх на провінції Литви. Це були Новгород-Сіверське, Володимирське. Подільське і Київське кня­зівства.

Отже, за часів князювання Вітовта влада литовських князів в Україні зміцнилася, посилився гніт литовських феодалів. Проте в одній справі Велике князівство Литовське йшло справді по лінії інтересів України. Мова йде про боротьбу з татарами і поширення колонізації Криму. Саме Вітовт за допомогою де зброї, а де дип­ломатії розсварив між собою татарських ханів, які один за одним ставали васалами Вітовта, платили йому данину і висилали військо на допомогу. Вітовт захопив узбережжя Чорного моря і Крим, відкривши нові перспективи для української колонізації. Вітовт розпочав будівництво фортець у степах, проте після смерті князя чорноморська колонізація занепала.

Після смерті Вітовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Проте більшість українських та білоруських земель не визнали влади Сигізмунда і підтримали Свидригайла. Розпочалася шестирічна війна, в якій на­селення українських земель під проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кінець 15 ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повністю ліквідовано удільно-кня­зівський лад, вони стали звичайними провінціями Литви.

Адмініст­ративно землі поділялися на воєводства, які складалися з повітів, а повіти — з волостей. У 1458 р. православна церква України і Білорусії виділилася в київську митрополію, незалежну від митрополії московської.

Російська держава, яка утворилася внаслідок об'єднання північно-східних руських земель навколо Москви, уже наприкінці 15— початку 16 ст. стає одним із агресивних експансіоністських гравців. Вона не тільки змогла протистояти зазіханням на її землі з боку Золотої Орди, Литви, Польщі, Туреччини та Кримського ханства, а й претендувати на приєднання до своєї держави всіх земель, які в давні часи входили до складу Київської Русі.

Уже великий князь московський Іван III, за якого сформувалося основне територіальне ядро єдиної Російської держави, об'єднуючи навколо Москви землі, ставив своєю метою приєднати до Московії всіх земель, які входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українські і білоруські землі, захоплені Литвою і Польщею, своєю “отчиною”, а себе — “государем всея Руси”. Ряд чернігово-сіверських князів із своїми володіннями — Новосильські, Одоєвські, Воротинські, Бєлєвські, Можайські та інші перейшли під владу Москви.