58. Шеллінгіанська натурфілософія і проблема розвитку органічного світу.

Істотну роль у проникненні в біологію ідеї розвитку в 20-30-і роки ХІХст. зіграла німецька натурфілософія. Виникнувши як реакція на грубий механіцизм і обмеженість плоского емпіризму, цей напрямок страждав, якщо не повною зневагою, то значною недооцінкою досвідченого дослідження природи. Натурфілософи вважали, що в досвіді розкривається лише явище, сутність же його може бути виявлена тільки умоглядним шляхом.

Найбільш відомими представниками цього напрямку в Німеччині були Фрідріх Вільгельм Шеллінг, Готфрід Тревіранус і Лоренц Окен.

Шеллінг (Пор) у своїй натурфілософії виходив з ідеї загального зв'язку й розвитку явищ через боротьбу полярних, або інакше протилежних, сил. Він прагнув представити світ у розвитку, і з цього приводу висловив чимало цікавих міркувань. Він відкинув абсолютне протиставлення неорганічного й органічного світу й прагнув вивести виникнення життя із загальних законів світобудови. Одним з найцікавіших наслідків цього була думка, яка блиснула в нього, про можливість пояснити всі форми в органічному світі, визнавши їх результатом поступового розвитку.

В 1798 р. у книзі "Про світову душу" Шеллінг писав: "Ми б зробили, принаймні, крок убік зазначеного пояснення, якби вдалося показати, що послідовний ряд всіх органічних форм здійснювався за допомогою поступового розвитку однієї й тієї ж організації. Те, що наш досвід не дає приклада перетворення природи, не дає випадків переходу однієї форми, або виду, в іншу форму,... не є свідченням проти зазначеної можливості; адже прихильник наведеного погляду міг би відповісти, що зміни, яким підлягає органічна природа (до настання стану загального спокою в органічному світі), можуть відбуватися в більш тривалі періоди часу, у порівнянні з якими наші періоди (обумовлені часом обігу Землі навколо Сонця) не можуть служити мірилом, оскільки перші настільки великі, що наш обмежений досвід не в змозі охопити їхній круговорот".

За подібними висловленнями Шеллінга не стояло, однак, визнання реальної еволюції органічного світу, оскільки розвиток розумівся ним лише як розвиток ідеї.

"Кожний предмет, - писав він, - який виступає перед нами фіксованим, природа зачала із зовсім новими визначеннями. Отже, твердження, начебто різні організації дійсно утворилися шляхом поступового розвитку один із одного, є результатом неправильного розуміння відомої мети, що дійсна лише для свідомості".

Різні види, за Шеллінгом, це послідовні зупинки в розвитку світового духу.

Натурфілософські ідеї Шеллінга знайшли потім втілення у творах Окена й Тревірануса й вплинули на погляди багатьох німецьких біологів початку ХІХ ст.

За Лоренцем Океном (Пор), розвиток йде шляхом поляризації. "Абсолютний дух", роздвоюючись, породжує матерію, або ефір. Ефір поляризується, даючи початок сонцям і планетам. При його подальшій поляризації на планетах утворюються різні речовини, у тому числі вуглець. Під впливом якихось невідомих сил вуглець при з'єднанні з водою й повітрям дав початок "первісного слизу", з якого виникло все органічне.

Вихідною, елементарною формою організму, за Океном, був "первинний слизуватий пухирець", який Окен називав "інфузорією". Їхня сукупність утворює складний організм. Всі рослини й тварини є лише "метаморфозами інфузорій", тобто первинного слизуватого пухирця. У цих розмитих побудовах згодом намагалися угледіти віддалений прообраз клітинної теорії. Але в основі цих побудов лежало не вивчення мікроскопічної будови організмів, а ідея про те, що в одиничному, малому (мікрокосмі), у будь-якому явищі повторюється загальне (макрокосм). Світ складається з окремих планет, а ідеальною світовою формою є куляста. Звідси організми повинні складатися з безлічі мікроскопічних кулястих утворень. Природно, що висновок, зроблений таким шляхом і на такій основі, не був серйозно сприйнятий природодослідниками.

Тваринний світ, за Океном, це єдиний організм, у якому окремі види є чимось начебто самостійно існуючих частин, або органів. Відповідно до цього подання Окен побудував свою систему тварин, у якій окремі групи як би уособлюють ті або інші органи людини. Так, він говорив про тварин - шлунках, серцях, шкірних, внутрішніхсних, мускульних і т.д. Систематичні підрозділи розташовувалися в його системі в порядку ускладнення організації, критерієм якої Окен вважав збільшення числа органів, пристосованих до виконання певної функції.

Пошуки єдності і зв'язків усього й у всьому приводили часом до цікавих висновків, допомагали побачити те, на що колись не звертали уваги. Так, Окен одночасно й незалежно від Ґьоте висловив думку, що череп складається з декількох видозмінених шийних хребців.

На противагу ідеї творення Окен проголосив, що жоден організм вище "інфузорій", у тому числі людина, не був створений, але розвився. Однак далі проголошення загального принципу Окен не пішов. У його творах не можна знайти яких-небудь конкретних уявлень про реальний розвиток органічного світу. Він, як і більшість натурфілософів-ідеалістів, мало піклувався про це. Він не стільки прагнув відбити природу у своїй системі, скільки нав'язати свою систему природі, і від цього, його побудови, навіть коли він звертався до фактичного матеріалу, здобували розмитий, а часом і просто фантастичний характер. Ідея, про, походженні одних форм із інших потонула в натхненних, але відвернених міркуваннях про загальний рух і зміну природи під впливом світових полярних сил - притягання й відштовхування, світла й, тьми й т.п., а ідея про справжню єдність органічного світу за походженням була підмінена фантастичним уявленням про тваринний світ як єдиний організм, у якому реальні види становлять окремі органи.

Характеризуючи історичне значення натурфілософії, Енгельс писав, що вона "...заміняла невідомі ще їй дійсні зв'язки явищ ідеальними, фантастичними зв'язками й заміщала відсутні факти вимислами, поповнюючи дійсні пробіли лише в уяві. При цьому нею були висловлено багато геніальних думок і передбачено багато пізніших відкриттів, але не мало, також було наговорено й дурниць".

У перші десятиліття ХІХ ст. натурфілософія одержала настільки широке поширення в Німеччини, що її хвиля погрожувала затопити німецьку науку. Під її впливом перебували не тільки пересічні університетські професори, але й такі видні, німецькі вчені, як зоологи Г. Гольдфус і Неес фон Эзенбек, натураліст Б. Котта, фізіологи К. Бурдах і І. Мюллер, порівняльний анатом і ембріолог І. Деллінгер та ін. У відомій мірі вона вплинула й на Жоффруа Сент-Ілера.

В 20-30-і роки натурфілософські ідеї одержали поширення й у Росії, де їх розвивали такі біологи, як Д. М. Велланський, М. Г. Павлов, Я. К. Кайданов, П. Ф. Горянінов, М. А. Максимович. Однак пануючого положення ідеї Шеллінга й Окена в Росії не мали. Сприйнявши раціональне зерно в їхній філософії, насамперед принцип розвитку, такі російські біологи, як І. Е. Дядьковський, К. Ф. Рульє, почасти М. А. Максимович, М. Г. Павлов піддали критиці її ідеалістичну сутність і пов'язані з нею недооцінку досвідного дослідження, перекручене відбиття природи. Для багатьох з них період захоплення натурфілософією не був тривалим.

Гучною хвилею прокотившись по німецьких університетах і зачепивши молоде покоління вчених деяких країн Європи, натурфілософія досить швидко втратила престиж у колах природодослідників, хоча її відлуння ще порівняно довго давало про себе знати. Незважаючи на енергійний натиск і більшу літературу, залишену нею, німецька натурфілософія не внесла якого-небудь істотного, конкретного внеску в розробку еволюційного навчання.

Більш близьке відношення безпосередньо до ідеї еволюції мали твори німецького вченого початку ХІХ ст., Готфріда Рейнхольда Тревірануса й Вольфганга Ґьоте.

Погляди Тревірануса (1776-1837) (Пор) несуть на собі сліди сильного впливу, з одного боку, натурфілософії Шеллінга й Окена, з іншого боку - впливу ідей французьких натуралістів, і насамперед Бюффона. У своїй тритомній праці "Біологія" (1802), а потім у книзі "Явища й закони органічного життя" (два томи, 1831-1832) він спробував синтезувати біологічні знання свого часу, давши їм філософське висвітлення. Згадаємо, також, що він одночасно й незалежно від Ламарка ввів термін "біологія" в 1802 р.

Тревіранус вважав, що найпростіші організми виникли шляхом самозародження. Надалі поступово завдяки переродженню з них відбулося все різноманіття органічних форм. Живі істоти обдаровані здатністю пристосовуватися до змін зовнішнього середовища. Ця властивість, викликана до життя загальним початком світу (Unіversum), і забезпечила поступове сходження від одного щабля організації до іншого, більш високого.

Зачатки еволюційних поглядів містилися також у цікавому творі польського медика й вченого Енджея Снядецького (Пор) "Теорія органічних істот" (т, І, 1804; т. ІІ, 1811). В. 20-ті роки ХІХ ст. вийшли німецький і французький переклади цієї праці, у якому Снядецький, подібно тому як кілька років потому у Росії І. Е. Дядьковський, намагався розробити теоретичні основи фізіології й медицини. Ідея еволюції не розглядалася автором спеціально, але вона випливала з головної ідеї його праці - життя є процес безперервного самовідновлення організмів шляхом асиміляції речовин з навколишнього середовища.