21. Розвиток принципів природничонаукового пізнання природи в працях Бекона, Галілея і Декарта.

Широку спробу зблизити науку з філософією й обґрунтувати нові матеріалістичні принципи пізнання природи почав в XVІ ст. англійський філософ Френсіс Бекон (1561-1626) (Пор).

"Справжній родоначальник англійського матеріалізму й всієї сучасної науки, яка експериментує, - це Бекон", - писали К. Маркс і Ф. Енгельс. Вони дали яскраву характеристику його поглядів.

Ф. Бекон закликав до вивчення природи, до відкриття її законів. "Метою нашого суспільства, - писав Бекон, - є пізнання причин і схованих сил всіх речей і розширення влади людини над природою, поки все не стане для неї можливим". Допомогти в цьому повинне природознавство - "мати всіх інших наук", що пізнає природу, або, як виражається Бекон, "розсікає, анатомує" її.

Бекон рішуче повстає проти середньовічної схоластики, марновірувань, містики. Свідомість повинна бути очищена від забобонів, помилкових понять, які Бекон іменує "примарами", "ідолами". Не сліпе поклоніння перед авторитетами, а вивчення самої природи, її законів, спостереження й порівняння, досвід (у широкому сенсі) і експеримент, індукція й аналіз - от що, згідно Бекону, повинно лягти в основу пізнання природи. (Індукція лат. – induction – наведення, висновок від фактів к деякій гіпотезі (загальному твердженню, від частого до загального); дедукція лат. – deduction - виведення, висновок від загального до часткового; аналіз гр. – analysis - розкладання, розчленування (подумки або реально) об’єкту на елементи). Висунутий Ф. Беконом метод, в основі якого є досвід, індуктивний, аналітичний метод був важливим внеском у розвиток матеріалістичної філософії й природних наук. Разом з тим, поглядам Бекона були властиві риси механістичної, метафізичної обмеженості. Вони виражалися в однобічному розумінні індукції й аналізу, недооцінці ролі дедукції, зведенні складних явищ до суми складових їхніх первинних властивостей, розгляді руху тільки як переміщення в просторі, визнанні зовнішньої стосовно природи першопричини руху. Механістичне трактування природних явищ і метафізичний спосіб мислення зміцнилися надалі в природознавстві й філософії XVІІ-XVІІІ ст.

Ідея, що тільки дослідне дослідження явищ може дати істинне знання, починає опановувати розум вчених. Лондонське Королівське товариство обирає своїм девізом слова "Nullіus іn verba" ("Нічому не вірити на слово"). Знаменита флорентійська Академія дель Чименто бере своїм девізом слова "Provare е rіprovare" ("Перевіряти й знову перевіряти [на досліді/на досвіді]"). Відомий французький натураліст і медик XVІІ ст. Клод Перро (1613-1688) (Пор), відображуючи настрої своєї епохи, писав: "...факти є єдиною силою, що нам допоможе перемогти авторитет видатних людей". Англійський натураліст XVІІІ ст. Стівен Гейлс (1677-1761) (Пор) говорив про те, що досвід і спостереження - єдина підстава, на яку ми повинні опиратися. "В фізиці потрібно шукати дослід й боятися систем" - писав Жорж Луї Леклерк Бюффон (1707-1788) (Пор) у передмові до французького видання книги Гейлса.

Великий вплив на розвиток всіх галузей природознавства й формування світогляду зробили праці сучасника Бекона Галілео Галілея (1564-1642) (Пор). Він увійшов в історію науки й філософії як один з основоположників сучасного природознавства й експериментального методу пізнання. Він розвинув і устаткував матеріалістичні погляди на природу. Загальновідомі його видатні відкриття в області механіки, астрономії, його внесок у захист і розвиток геліоцентричної системи Коперніка, у відкриття й обґрунтування найважливіших принципів механіки.

Галілей стверджував, що нескінченний і вічний світ побудований з незмінних атомів, що рухаються за непорушними законами механіки, і його пізнання в остаточному підсумку зводиться до розкриття кількісних математичних відносин; математика, природно, розглядалася їм як вища форма пізнання. Висуваючи на перший план метод індукції й аналіз, він підкреслював значення синтетичної роботи людського розуму ("композитивного методу" – композиція, лат. composition – створення, зв’язування). Церква ясно зрозуміла, яку страшну небезпеку для релігійного світогляду представляє вчення Галілея, і він піддався найжорстокішим переслідуванням інквізиції.

Бекон і Галілей жили й творили приблизно в один час, але Галілей, бувши сам великим натуралістом, пішов далі в тлумаченні світобудови в механістичному дусі й обґрунтуванні нових принципів пізнання природи. Ще далі в цьому напрямку просунувся їхній молодший сучасник французький філософ, фізик, математик, фізіолог Рене Декарт (1596-1650) (Пор), який створив в XVІІ ст. першу систему природи, що містить не тільки вчення про будову світобудови (як це зробили Копернік і Галілей), але й про її походження. Ця система, заснована на принципах механіки, була яскравим вираженням механістичного матеріалізму тієї епохи.

Декарт дуже вплинув на розвиток філософії й природознавства. Якщо Бекон був одним з основоположників емпіризму (гр. empeiria – досвід (чуттєві сприйняття), філософський напрямок, який визнає чуттєвий досвід єдиним джерелом достовірного знання), то Декарт більш, ніж хто-небудь із філософів, сприяв розвитку раціоналізму – (лат. rationalis - розумний, ratio – розум – філософський напрямок, який визнає розум основою пізнання і поведінки людей). Його фізичні погляди у своїй основі були матеріалістичними, але мали механістичний характер і сприяли поширенню механістичних поглядів, у природознавстві.

Основний зміст фізичного вчення Декарта зводиться до наступних положень. Матерія тотожна протяжності. Єдина матеріальна субстанція, з якої побудований весь всесвіт, складається з часток-корпускул, які нескінченно діляться і повністю заповнюють простір і які перебувають у стані безперервного руху. Декарт заперечував порожнечу. Рух матерії трактується їм як переміщення в просторі відповідно до законів механіки. Він не допускав можливостей дії тіл на відстані, так званої дальнодії. Щоб уникнути визнання незбагненних сил, позбавлених протяжності, і в той же час пояснити взаємодію тіл, він висунув теорію "вихрів". У процесі механічного "вихрового" руху виникають зв'язок і взаємодія між тілами природи. Згідно Декарту, кількість руху у світі постійна, рух не можна знищити. Ця теза Декарта била по теологічних спробах пояснювати природні явища божественним втручанням і мала важливе значення для їхнього наукового пізнання. У нескінченному світі часточки, які рухаються вихреподібно, сполучаються одна з одною; за законами механіки відбувається впорядкування, об'єднання часток, і природним шляхом виникають всі тіла природи. В остаточному підсумку природа - це величезний механізм, а всі тіла, її складові, всі якості цих тіл зводяться до чисто кількісних відмінностей. Утворення світу не направляється ніякою надприродною силою, не йде в напрямку якоїсь мети, а підпорядковане природним законам природи. Особливо цікаво, що Декарт аналогічним чином намагається підійти й до питання про походження організмів, які, з його погляду, також є механізмами, що сформувалися за законами механіки. Декарту належать сміливі й горді слова: "Дайте мені матерію й рух, і я побудую світ".

Великий був внесок Декарта й у конкретні області природознавства. Він явився одним із творців аналітичної геометрії. Механіка зобов'язана йому ідеєю про відносність спокою й руху, про збереження загальної кількості руху, а біологія - вченням про рефлекс. На прикладі зорового сприйняття він обґрунтував ідею про замкнуту дугу рефлексу. Йому належать також спеціальні дослідження з ембріології тварин.

Але якщо у своїй "фізиці" - вченні про світобудову - Декарт був в основному матеріалістом, хоча й непослідовним (він уважав, що матерія створена богом, який надав їй рух і встановив його закони), то в "метафізиці" - вченні про пізнання - він був ідеалістом. Декарт відривав мислення від матерії, визнавав наявність, крім матеріальної, протяжної субстанції, особливу субстанцію - мислення. Він визнавав безсмертя душі, а також існування бога як вищої третьої субстанції. Ідеалістичний характер носить і властивий Декарту відрив розуму від почуттів, його уявлення про вроджені ідеї, до числа яких він відносив ідею про бога, духовної й тілесної субстанціях. Декарт думав, що загальність математичних законів випливає із природи розуму. Звідси перебільшення Декартом ролі раціонального початку в пізнанні. Ці ідеї Декарта лягли в основу раціоналізму.

Вчення Декарта про природу і її розвиток зіграло видатну роль в історії науки й матеріалістичної філософії XVІІ-XVІІІ ст. Його ж ідеалістична метафізика піддавалася неодноразово рішучій критиці. Так, французький філософ і натураліст XVІІ ст. Пьєр Гассенді (1592-1655) (Пор). Доводив нескінченність і вічність всесвіту, вважав, що всесвіт складається з матерії, яку не можна знищити й порожнечі, і який підлягає закону причинності, критикував ідеалізм декартовскої метафізики. Він стверджував, що джерелом пізнання є почуттєвий досвід, і відкидав існування безсмертної душі. Гассенді не погоджувався з Декартом і в тім, що між твариною-"машиною" і мислячою людиною існує непрохідна прірва, і намагався механістичне розуміння життєдіяльності поширити й на людину.

Критично ставився до деяких сторін поглядів Декарта й голландський філософ-матеріаліст і атеїст Бенедикт Спіноза (1632-1677) (Пор), який, особливо на початку своєї діяльності, перебував під сильним впливом Декарта й у певній мірі може розглядатися його учнем. Спіноза вважав природу вічною й нескінченною, причиною самої себе, яка підкоряється у всьому суворій необхідності. Всі елементи природи перебувають у причинній закономірній взаємозалежності. Спіноза різко критикував теологію й телеологію. Він вважав мислення й протяжність атрибутами єдиної субстанції - природи й тому рішуче відкидав декартовський дуалізм. (Дуалізм, лат. dualis – подвійний - філософське вчення, яке виходе з визнання рівноправними двох початків – духа і матерії, ідеального і матеріального).