4.Етика ісламу. Шаріат.

Шаріат (мусульманське право) органічно пов'язаний з ісламом, його вченням. Згідно з енциклопедією "Шаріат – це звіт релігійних і правових норм, складений на основі Корану і Сунни (мусульманських священних переказів), що містить норми державного, спадкового, карного і шлюбно-сімейного права".

Іншими словами, шаріат - це правові розпорядження, невід'ємні від теології ісламу, тісно пов'язані з його релігійно-містичними уявленнями. Іслам розглядає правові встановлення як частку єдиного божественого закону і порядку. Звідси наказам і заборонам, що складають норми шаріата, також приписується божественне значення.

Шаріат розвивався як суворо конфесіональне право. Особливо напочатку шаріат загалом і його власне доктринально-нормативна частина (фікх) увібрали в себе не тільки правові встановлення, але і релігійну догматику і мораль. Внаслідок норми шаріата (правила, розпорядження), з одного боку, регулювали суспільні ( "людські") відносини, а з іншою – визначали відносини мусульман з Алахом (ібадат). Введення в шаріат божественного проведення і релігійно-етичного початку знайшло своє відображення в своєрідності розуміння права, а також оцінці правомірної і неправомірної поведінки. Так, тісний зв'язок права з теологією ісламу знайшов своє вираження у встановленні в шаріаті п'яти видів дій мусульманина, яким додававались в рівній мірі правове і морально-релігійне значення:

–        обов'язкові,

–        що рекомендуються,

–        дозволені,

–        покарання без застосування;

–        заборонені і що підлягають покаранню.

Визнання божественного зумовлення в шаріаті з неминучістю породила і велику значимість питання про свободу волі мусульманина і її межі. Релігійно-філософські школи.Стикнулися з цього приводу зайняли різну позицію. Так, одна з цих шкіл (джабаріти) взагалі заперечувала свободу волі людини.

Норми, що містять також обов'язки, визначили все життя правовірного мусульманина (щоденне здійснення молитви, дотримання поста і правил поховання і т.ін.). Не випадково особливістю норм, що складають шаріат, є те, що вони застосовуються тільки до мусульман і у відносинах між мусульманами. Ранньому ісламу і шаріату були властиві норми, висхідні ще до громадського ладу, утримуючі елементи колективізму, милосердя, турботи про калік. Але в шаріаті знайшли своє відображення і уявленні про безсилля людини перед богом, про витікаючу звідси споглядальність і покірність. У Корані особливо підкреслювалася необхідність для мусульманина виявляти терпіння і упокорювання: "Терпіння, адже Алах з терплячими". Таким же чином в шаріаті закріплявся обов'язок мусульманина підкорятися халифу і державної влади: "Коріться Алаху і коріться посланцю і тим, що мають владу серед вас"

5.Основні напрямки ісламу.

Три головних напрями ісламу: сунізм, шиїзм та суфізм

Сунізм. Прихильники сунізму називають себе людьми Суни і вважають, що саме вони дотримуються традиції пророка, яка спотворюється шиїзмом. Це вчення не визнає можливості посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда. Всі рішення з правових питань і з деталей ритуалу ґрунтуються на канонічних збірниках – хадисах, в яких зафіксована Суна, тобто шлях, вчинки та висловлювання пророка Мухаммеда. Більшість мусульман – суніти.

Шиїзм. На відміну від сунітів, проголошує принцип спадкоємності духовної влади в ісламі. Законними спадкоємцями Мухаммеда вважаються Алі і його нащадки. Алі – четвертий халіф і зять Мухаммеда. Згідно з шиїтськоє легендою, імам Мухаммед, убитий наприкінці ІХ ст., нібито був узятий на небо живим. У день страшного суду він як спаситель (махді) зійде на землю, щоб ствердити рівність і справедливість. Шиїти алегорично трактують ті місця в Корані, які можна використати для возвеличення Алі. В Суні вони визнають лише ті місця, які пов’язані з іменами Алі та його послідовників. Крім того, шиїти мають власний «священний переказ» під назвою ахбари. На відміну від сунітів, шиїти практикують обряд «шахсей-вахсей», що здійснюється в пам'ять вбитого в бою Хусейна, сина першого імама. Шиїзм згодом відійшов від ортодоксального ісламу і використовується як опозиційна халіфатській владі сила. Відмінність між шиїтами і сунітами полягає і в різному тлумаченні поняття «імамат». Для сунітів імам є духовний і світський глава, що обирається людьми, а серед шиїтів панують погляди, що імами – носії божественної субстанції, яка передається від одного імама до іншого. Протягом усієї історії ісламу шиїти вели збройну боротьбу за передачу влади нащадкам Алі. Більшість шиїтів проживають у країнах Близького Сходу.

Суфізм. Опозиційна секта в ісламі, яку у VIII – IX ст. вважали єретичною. Прихильники цієї секти виступали проти соціальної нерівності, проповідували бідність, аскетизм, відкидали почуття страху перед Аллахом, відмовлялися виконувати релігійні обряди. Суфізм у містичній формі проповідував рівність усіх людей перед Богом незалежно від їхнього соціального стану.

Прихильники суфізму алегорично трактували Коран. Теологія суфізму містить елементи неоплатонізму та буддизму, що надали їх поглядам пантеїстичного характеру. На їхню думку, існує єдина божественна сутність, виявом якої є видима багатоманітність світу. Головна мета суфіїв – злиття з Богом, єднання з Абсолютом. Ці ідеї надали містико-аскетичного спрямування суфізму, яке суперечило ортодоксальному ісламові.

Згодом теолог аль-Газалі запровадив деякі елементи суфізму в систему ортодоксального ісламу. Він прийняв суфістський принцип містичної інтуїції як засобу пізнання Бога і на цій основі принизив значення розуму у пізнанні. Містичне споглядання, на думку Газалі, може привести до осягання Бога лише внаслідок осяяння людського духу. При цьому він вважав за необхідне дотримання мусульманських обрядів. Містичний теїзм аль-Газалі цінують та широко використовують сучасні ісламські теологи. Соціальною основою суфізму є інститут «учитель-учень» (шейх – мюрид), де учень беззастережно підкоряється вчителеві. Найчастіше суфійські братства зустрічаються у країнах ісламського світу.