2. Огляд м’язової системи людини

Форма розміри м’яза, а також напрямок його волокон залежать від виконуваної ним роботи. За формою розрізняють три основних види м’язів – довгі, короткі і широкі. Довгі м’язи розміщені переважно на кінцівках. Вони мають веретеноподібну форму. Деякі довгі м’язи починаються кількома голівками на різних кістках або в різних місцях однієї кістки, потім ці голівки з’єднуються і на другому кінці м’яза переходять у спільний сухожилок. Відповідно до кількості голівок такі м’язи називають двоголовими, триголовими і чотириголовими. Короткі м’язи розміщені між окремими хребцями і ребрами: тут частково збереглося сегментарне розміщення м’язів. Широкі м’язи розміщені переважно на тулубі і мають форму пластів різної товщини. Сухожилки таких м’язів являють собою широкі пластинки (апоневрози; м’язи живота). М’язову систему людини поділяють на групи відповідно до частин тіла. М’язи голови поділяють на дві групи – жувальні й мімічні.  Жувальні м’язи представлені чотирма парами сильних м’язів, спільним для яких є те, що вони починаються на кістках черепа, а закінчуються на різних ділянках нижньої щелепи (власне жувальні, скроневі тощо). Під час скорочення вони підіймають нижню щелепу і рухають її вперед, назад або в боки, що забезпечує перетирання їжі зубами. Мімічні м’язи – це тонкі м’язові пучки, які одним своїм кінцем прикріплюються до кісток черепа, а другим вплітаються в шкіру, деякі вплітаються в шкіру обома кінцями (колові м’язи рота і ока). Скорочення мімічних м’язів зумовлює зміцнення шкіри, що визначає міміку обличчя. Прояв складних відчуттів – радощів, презирства, горя, болю тощо – визначається численними комбінаціями скорочень мімічних м’язів. Найбільшими мімічними м’язами є лобовий, щічний, колові м’язи рота і очей, надчерепний та ін. М’язи шиї приводять у рух голову і шию. Найдовший з них – грудино-ключично-соскоподібний, який двома своїми ніжками починається на грудині й ключиці і прикріплюється до соскоподібного відростка скроневої цього м’яза шия нахиляється в той чи інший бік з одночасним повертанням голови в протилежному напрямку. При скороченні обох м’язів голова підтримується у вертикальному положенні, у разі максимального скорочення їх вона відкидається назад. М’язи тулуба поділяють на м’язи грудей, спини, живота. М’язи грудей поділяють на м’язи грудей, що належать до плечового поясу і верхніх кінцівок (великий і малий грудні м’язи, підключичний та ін.), і власне грудні м’язи (зовнішні й внутрішні міжреберні м’язи). Великий і малий грудні м’язи здійснюють рухи верхніх кінцівок. Зовнішні й внутрішні міжреберні м’язи беруть участь у дихальних рухах. Зовнішні міжреберні м’язи підіймають ребра (вдих), а внутрішні – опускають їх (видих). М’язи спини поділяють на поверхневі й глибокі. Поверхневі м’язи спини (трапецієподібний, найширший) рухають лопатки, шию, плече і опускають руки вниз. Глибокі м’язи (ромбоподібні, верхній і нижній зубчасті) рухають лопатки, підіймають і опускають ребра під час дихання. М’яз-випрямляч хребта підтримує тіло у вертикальному положенні, розгинає спину. М’язи живота беруть участь в утворенні передньої й бічних стінок черевної порожнини. Прямі м’язи живота нахиляють хребет у боки. М’язи живота утворюють черевний прес, який сприяє утриманню органів порожнини в нормальному положенні. М’язи верхніх кінцівок поділяють на м’язи плечового поясу і м’язи вільної верхньої кінцівки. М’язи плечового поясу зумовлюють рухи верхньої кінцівки в плечовому суглобі. Найбільш розвинений дельтоподібний м’яз, що підіймає руку до горизонтального положення. Найбільш вираженими м’язами є двоголовий і триголовий. Перший, розміщуючись на передній поверхні плечової кістки, під час скорочення згинає руку в плечовому й ліктьовому суглобах. Він прикріплений двома верхніми сухожилками до лопатки, а нижнім – до передпліччя. Триголовий, розміщуючись на задній поверхні плечової кістки, є антагоністом двоголового і розгинає обидва суглоби. Від його верхнього кінця відходять сухожилки, один з яких прикріплюється до лопатки, а два інших – до задньої поверхні плечової кістки. Сухожилок нижнього кінця триголового м’яза проходить по задній поверхні ліктьового суглоба і прикріплюється до ліктьової кістки. М’язи передпліччя згинають і розгинають його, кисть і пальці, а також повертають передпліччя навколо осі. М’язи кисті розводять і зводять пальці, згинають і розгинають фаланги пальців. М’язи нижніх кінцівок поділяють на м’язи тазового поясу і м’язи вільної нижньої кінцівки. М’язи тазостегнової ділянки починаються від кісток таза і прикріплюються до стегнової кістки. Серед них виділяють клубово-поперековий, великий, середній і малий сідничний м’язи. Вони зумовлюють згинання й розгинання в кульшовому суглобі, нахилення тулуба вперед тощо. Крім того, вони підтримують тіло у вертикальному положенні, тому в людини розвинені краще, ніж у тварин. Двоголовий м’яз стегна згинає гомілку і розгинає стегно, чотириголовий – розгинає гомілку в колінному суглобі. М’язи, що приводять у рух стопу й пальці, розміщені на гомілці. Найбільший з них – литковий, який у людини досягає найбільшого розвитку, бо вся маса тіла припадає на ноги. Він також згинає стопу. Передній великогомілковий м’яз розгинає стопу. ВИСНОВКИ  Опорно-рухова система людини починає формуватися ще в зародженому стані. Ворушіння плода задовольняє потребу м’язів у рухах. Після народження потреба в рухах у дитини виявляється у невпорядкованих рухах рук і ніг. Однак такі рухи доцільні: вони привчають дитину координувати рухи кінцівок і тренувати м’язи. Поступово у дитини розвиваються узгоджені рухи і зростає сила м’язів. Як відомо, м’язи прикріплені до кісток своїми сухожилками. Систематична інтенсивна робота м’язів сприяє збільшенню їхньої маси, що, в свою чергу, стимулює ріст кісток. Слабким м’язам важко підтримувати тулуб у правильному положенні, в зв’язку з чим розвивається сутулість, викривлення хребта, порушення нормальної діяльності серцево-судинної системи, дихання, травлення. Отже, чим краще розвинені м’язи тіла, тим надійнішим стає скелет і міцнішим здоров’я. У дитячому віці не можна підіймати важкі вантажі або носити тісне взуття, оскільки це може спричинити неправильний розвиток стопи. Її склепіння вирівнюється – виникає плоскостопість.

11. Назвіть та опишіть особливості функціонування травних залоз людини.

Травні залози

Підшлункова залоза (panereas)

Являється другою по величині травною залозою змішаної секреції, тобто являється залозою зовнішньої і внутрішньої секреції.

Як залоза зовнішньої секреції вона виробляє підшлунковий сік / = 2 л./ в дванадцятипалу кишку по вивідних протоках.

Як залоза внутрішньої секреції, вона бере участь в утворені і виділенні в кров гормонів (інсуліну, глюкагон).

Підшлункова залоза - складна альвіолярна-трубчаста залоза видовженої форми, блідо-рожевого кольору масою 70 - 80 гр.

Топографія: розміщується позаду шлунка, на задній стінці порожнини живота, в позаочеревиному просторі. Розділена від шлунка сальниковою сумкою. По відношенню до хребетного стовпа вона лежить поперечно В залозі виділяють головку, тіло, хвіст.

Головка підшлункової залози розміщена справа на рівні 1-3 поперекових хребців. Підковоподібно оточена дванадцятипалою кишкою. Позаду від головки проходить нижня порожниста вена, спереду її пересікає грижа перечнообвідної кишки. Через головку загальна жовчна протока.

Тіло. Підшлункової залози має передню, задню і нижню поверхні, пересікає справа на ліво тіло і поперекового хребця і переходить в вузьку частину - хвіст залозу.

Хвіст підшлункової залози досягає воріт селезінки, заходячи в ліве підребер’я. Очеревина покриває залозу спереду (екстрапертоніальне положення). Через всі відділи підшлункової залози зліва направо проходить протока підшлункової залози, яка формується шляхом внутрішньодолькових і міждолькових протоків. Вона впадає в просвіт нисхідної частини дванадцятипалої кишки на її великому сосочку, перед тим з'єднавшись з загальною жовчною протокою. Це головка протоки, має сфінктер. Через головку підшлункової залози проходить додаткова протока, яка відкривається у дванадцятипалу кишку на малому сосочку на відстані 2 - 3 см від великого сосочка.

Зверху покрите дуже тоненькою сполучнотканинною капсулою, під якою знаходиться велика кількість дольок, між якими знаходяться прошарки пухкої волокнистої сполучної тканини. Тут проходять судини і нерви.

Її ендокринна частина складається з скупчень особливих клітин що називаються острівцями (острівці Лангерганса). Вони вивідних протоків не мають, дольки залози складаються з ацінусів у вигляді міхурців або трубочок.

/ - острівець /.

Склад, властивості і значення панкреатичного соку

Підшлунковий сік - безбарвна рідина, реакція - лужна, обумовлена в ньому бікарбонату натрію. У дорослої за добу виділяється 1,5 - 2 л. соку.

В склад соку входять органічні і неорганічні речовини. Органічні речовини представлені в основному ферментами - протеолітичними, лі політичними, що переварюють білки, жири, вуглеводи. Під дією ферментів соку розчеп­лення йде до кінцевих продуктів, тобто до продуктів, які всмоктують і засвою­ються клітинами організму.

До протеолітичних ферментів відносять :

трипсин, хімотрипсин, панкреатопептидаза, карбоксіпептидаза. Під впли­вом цих ферментів відбувається розщеплення білків до амінокислот.

В соді є інгібітори протеолітичних ферментів. Вони мають значення в запобіганні підшлункової залозу від самопереварювання (автоліз).

До амілолітичних ферментів відносяться:

амілаза, мальтаза, лактаза - розщеплюють вуглеводи до моносахаридів.

До ліполітичних ферментів відносяться:

ліпоза, фосполіпоза розщеплюють жири до гліцерину і жирних кислот.

Секреція підшлункової залози регулюється нервовими і гумо­ральними шляхами. Сік починає виділятися через 2 -3 хв. після початку їди.

Під дією механічних і хімічних подразників в слизовій оболонці дванадцятипалої кишки утворюється гормон - секретин, панкреозімін, які всмоктуються в кров, і не переносяться до клітин підшлункової залози і збуджують секрецію.

ПЕЧІНКА (hepar) - масивний залозистий орган червою-бурого кольору, маса 1,5 кг. Вона являється не тільки травною залозою, яка виробляє жовч, але виконує інші важливі функції.

1. Бар'єрна функція – нейтралізація різних шкідливих речовин, які поступають з циркулюючого кров’ю.

2. Обмінна функція - бере участь в обміні білків, жирів, вуглеводів, мінеральних речовин, води, вітамінів.

3. Бере участь в кровотворенні (в ембріональному періоді).

4. Синтезуюча функція - в печінці утворюється білок (альбуміни, глобуліни, протромбіни), і підтримка його постійної кількості в крові.

5. Бере участь в сіданні крові (виробляються фактори зсідання крові).

6. Печінка - депо поживних речовин, тут проходить глюкози В глікоген тваринний крохмаль.

7. В печінці синтезуються складні сполуки, які складаються з фосфору (жироподібні речовини – фосфоліти).

8. Печінка - депо крові.

9. В печінці проходить утворення сечовини - кінцевих продуктів обміну білкового.

10. Синтез білкових факторів з гортаючої і протизгораючої системи крові (фібриноген, протромбін)

Отже, функції печінки дуже важливі.

Печінка - парахімантозний орган.

Топографія: розміщується в верхньому відділі черевної порожнини (в надчеревній ділянці), переважно в області правого підребер'я. Має форму клина, або у вигляді капелюшка гриба (неправильна форма) з двома поверхнями: діафрагмальною і вісцеральною відділених між собою гострим переднім краєм і тупим заднім. Діафрагмальна поверхня - випукла, прилягає до нижньої поверхні діафрагми. Вісцеральна поверхня - плоска, ввігнута, містить борозни: поперечна і дві повздовжні. Поперечна серозна розмішена в центрі. її називають воротами печінки, через які проходять (заходять) печінкова артерія, ворітня вена, лімфатичні судини, нерви, а виходять 2-3 печінкові вени, загальна печінкова протока. В правій повздовжній борозні залягає жовчний міхур. На вісцеральній поверхні печінки виділяють праву, ліву, квадратну і хвостату долі і цією поверхнею печінка межує з правим згином обвідної кишки, шлунком, дванадцятипалою кишкою, правою ниркою, наднирником.

При визначенні проекції печінки на поверхні тіла розрізняють верхню і нижню границі. Вища точка верхньої границі печінки знаходиться в четвертому міжреберному проміжку.

Нижня границя проходить в області правого підребер’я по реберній дузі. Очеревина покриває більшу частину печінки, не покрита тільки задня поверхня, яка прилягає до діафрагми. Печінка відноситься до мезоперітонеальних органів. Під серозною Під серозною оболонкою печінки знаходиться тонка сполучнотканинна оболонка. Вона щільно зрощенна з печінкою і в області воріт проникає в середину органів.

Внутрішня будова печінки: це складно розгалужена трубчаста залоза, вивідними протоками якої являються жовчні протоки. Долі печінки складаються з дольок. Кожна долька має форму призми і побудовані з печінкових клітин - гепатоцитів, які розміщені поряд і мають радіальний напрям від периферії дольки до її центру. В центрі дольки проходить кровоносна судина – центральна вена. В середині дольки між рядами печінкових клітин проходять широкі кровоносні капіляри, що називають­ся сіносоїдами, і знаходяться жовчні протоки. В центрі дольки жовчні протоки замкнуті, а на її периферії вони впадають в жовчні міждолькові протоки, а ці зливаються утворюючи великі жовчні протоки, що утворюють праву і ліву печінкові протоки. У воротах печінки ці дві протоки, в результаті чого утворюється загальна жовчна протока, що впадає в дванадцятипалу кишку.

Судини печінки: На відміну від других органів в печінку протікає не тільки артеріальна кров, але й венозна. Артеріальну дров доставляє в печінку - печінкова артерія, а венозну кров доставляє ворітня вена, яка несе всю кров з непарних органів з черевної порожнини для очищен­ня крові (знешкоджуються шкідливі і отруйні речовини).

В печінку по воротній вені притікає кров, яка йде з шлунка, підшлунко­вої залози, тонкого і товстого кишечника.

Отже, всі продукти травлення з шлунка і кишечника поступають спочат­ку в печінку - основну хімічну лабораторію, а потім вже по печінкових венах переходять в нижню порожнисту вену.

ГЕНЕТИКА. ТЕОРІЯ ЕВОЛЮЦІЇ.

1. Розкрити суть комбінативної мінливості та її застосування в селекції сортів рослин і порід тварин.

В основі комбінативної мінливості лежить статеве розмноження, при якому комбінації алельних генів приводять до формування нових унікальних генотипу і фенотипу. Основними джерелами комбінативної мінливості є: незалежне розходження гомологічних хромосом у першому мейотичному поділі; рекомбінація алельних генів, що ґрунтується на явищі перехресту хромосом (рекомбінантні хромосоми, потрапивши в зиготу, виникають появу станів ознак, не характерних для батьків); випадкове сполучення алельних генів при злитті батьківських гамет (в процесі запліднення). Усі три основні джерела комбінативної мінливості діють незалежно і одночасно, створюючи значне різноманіття генотипів організмів певного виду.

Статеве розмноження організмів виникло на певному етапі еволюції організмів і є найбільш досконалою формою відтворення нащадків. Порівняно з вегетативним статеве розмноження має суттєві переваги. По-перше, воно забезпечує значно більшу чисельність, що сприяє подальшому відбору найбільш пристосованих форм.

Більшість наших лісових деревних порід в природних умовах розмножується насінням. При їх культивуванні ми також використовуємо насіння. Насіння є продуктом статевого розмноження. Виникнення його пов'язане з рядом складних біологічних процесів. Для утворення, перш за все, необхідно, щоб на деревах виникли репродуктивні органи – квіти.

При утворенні чоловічих квітів в їх пильниках утворюється пилок. У пилкових зернах містяться чоловічі статеві клітини. Пилкові зерна за допомогою вітру або комах потрапляють на приймочку маточки жіночих квітів і проростають, утворюючи пилкові трубки. По них чоловічі статеві клітини проникають до зародкового мішка, де формується жіноча яйцеклітина. Проходить запліднення, після чого утворюється зародок, запасні поживні речовини і покриви насіння.

Така загальна схема статевого розмноження деревних порід. Тепер розглянемо цей процес більш детально, що дає змогу розібратися в його генетичній і загальнобіологічній сутності.

Значення мейотичного поділу полягає в наступному:

1. Це той механізм, який забезпечує постійність числа хромосом. Якщо б не проходила редукція числа хромосом при гаметогенезі, то із покоління в покоління зростало б їх число. Таким чином, неможливим було б підтримання постійності числа хромосом кожного виду.

2. При мейозі утворюється велика кількість нових комбінацій негомологічних хромосом. Внаслідок вільного комбінування при мейозі хромосоми батьківського і материнського походження утворюють в гаметах велику кількість нових комбінацій генів.

3. У процесі кросинговера також відбувається рекомбінація генетичного матеріалу. Більшість хромосом, які потрапляють в гамети, несуть ділянки як материнських, так і батьківських хромосом. Цим досягається ще більша комбінативна мінливість організмів.

2. Охарактеризувати основні еволюційні події в межах хронологічної шкали розвитку Землі.

Геологічна історія Землі поділяється на тривалі проміжки часу — ери. Ери поділено на періоди, періоди — на епохи, епохи — на століття. Поділ на ери й періоди не є випадковим. Закінчення однієї ери й початок наступної знаменувалися істотними змінами вигляду Землі, змінами співвідношення суші й моря, інтенсивними процесами горотворення. Назви ер походять з грецької мови: катархей — нижче найдавнішого; архей — найдавніший; протерозой — первинне життя; палеозой — давнє життя; мезозой — середнє життя; кайнозой — нове життя.

Нижче наводиться геохронологічна шкала, яка відображає магістральний шлях еволюції органічного світу. Звертаємо увагу на те, що геологічні ери й періоди зазначені в таблиці відповідно до розташуванню земних шарів: пізніші — нагорі, а найдавніші — унизу. Тому читати таблицю треба починати знизу — з архейської ери — і послідовно переходити до більш пізніх ер і періодів.

Усі відомості про етапи розвитку життя, які наведено в геохронологічній шкалі, відповідають даним палеонтології.

3. Поясніть генетичні основи еволюційних процесів, сформулюйте правила еволюції.

Еволю́ція — природне явище зміни популяцій, видів, вищих таксонів, біоценозів, флор і фаун, генів і ознак у часі в ході історії Землі.

Наукові теорії еволюції пояснюють, як саме відбувається еволюція, які її механізми.