11. Не муштрувати, не виховувати і освічувати ad hoc*, а закласти загальні основи загальнолюдської і національної освіти!

Цей принцип міститься вже почасти в попередніх, однак потребує спеціального пояснення.

Мова скрізь іде про загальну, а не професійну освіту, остання є освітою для певного положення. Німецька педагогіка їх відкидає, не визнає, наприклад, кадетські корпуси. Вона вимагає, щоб майбутня спеціальна освіта базувалася на загальній освіті, перевагу першої над другою називає муштрою, вихованням ad hoc*. Німецька педагогіка вимагає спочатку освіти людини, потім громадянина і члена нації: спочатку людина, потім німецький громадянин і товариш по професії, а не навпаки. Загальні основи повинні бути закладені для всякої майбутньої спеціальності. Аналогічне ми спостерігаємо в розвитку природи (кристалів, рослин, тварин, а також небесних тіл): від невизначених станів і мас воно веде до все більш визначених форм буття. Розвиток мов підкоряється тому ж закону, який ми спостерігаємо у відношенні природовідповідної освіти окремої людини і всього людства. Закладання цих загальних основ є правилом для всякої істинної освіти. На цих основах виникають певні форми і види освіти. Всяке знання відповідно до цього повинно розширюватися все більше і більше. Читач, який засвоїв усе попереднє, не ризикує помилитися, ніби ми цим самим вимагаємо для початкової освіти тільки загальних і абстрактних знань.

Щоб пояснити наш погляд, вкажемо, що ми не тільки вимагаємо для початку релігійного, церковно-конфесійного навчання, але ми відкидаємо останнє. Ми вимагаємо, як основи всякого майбутнього навчання, збудження релігійного почуття, релігійної настроєності, загальної для всіх дітей нації зовсім незалежно від того, чи будуть вони дотримуватися якої-небудь віри у зрілому віці, і якої саме. Підказувати дітям символи віри і примушувати прийняти їх, перш ніж вони дозріють для якого-небудь судження про них, перш ніж сповідування релігії може стати вираженням їх власного вільного переконання, є натаскуванням, дресируванням, вихованням ad hoc, насиллям і примусом. Навчання молоді має справу з загальнолюдською, з загальною освітою людини, яка в своїй основі одна й та ж на всій землі. Вчитель молоді як такої дотримується так само мало, як керівник конфесійного напрямку; він також не політична, не партійна людина, він не має права ним бути. Учитель спонукає учня звільнитися за допомогою роботи над собою від грубості і некультурності. Не завдяки словам і повторенню чужих думок, не шляхом наслідування зовнішніх звичаїв, але, тільки за допомогою своєї діяльності можна стати вільною людиною.

Чим вільніше людина може рухатися, чим менше формули і канони стримують прояв її здібностей, сил і навиків, тим щасливіше вона себе почуває.

12. Привчай учня працювати, змушуй його не тільки полюбити роботу, але настільки з нею поріднитися, щоб вона стала його другою натурою!

Було б логічною помилкою говорити про це ще окремо: адже це є в усьому попередньому, це є в принципі самодіяльності. Але що ж поробиш, коли бачиш, що слова не привели ні до чого! Чи не доводиться думати, що ще не зумів досить ясно виразитися? Тому, незважаючи на логічну помилку, повторюю; не досить, щоб учень був уважним, сприймав предмет, що вивчає запам'ятовував його і був у змозі відтворити. Ні! Змушуй учня працювати, працювати самостійно, привчи його до того, щоб для нього було неможливо інакше, як власними силами що-небудь засвоїти; щоб він самостійно думав, шукав, проявляв себе, розвивав свої дрімаючі сили, виробляв із себе стійку людину.

Аж до теперішнього часу багато хто чинив і говорив так: «Сама по собі людина не здатна до хорошого. Вона не прагне до добра і схильна до всякого зла». Вона повинна звільнитися від усіх своїх поганих нахилів і звичок, а те, що вона вважає людськими доброчинностями, «не більш як позолочена вада». Кожну неділю, якщо не кожен вечір, людям служили літургію про їх корінну зіпсованість, приписували їм всілякі гріхи, закликали їх до виправлення, але все залишалося по-старому, і наступної неділі, (це знали раніше) поновлювали попередній молебень, і так до кінця життя!

Для нашого часу є характерним те, що похвала інерції, лінощам і бездіяльності виходить із моди. Можливість нічого не робити вважалось раніше вершиною земного щастя, а той, хто години, дні, тижні або все своє життя проводив у молитвах, вважався найбільш святим. Значення, радість і щастя праці не визнавалось. Ще менше розуміли, що людина тільки шляхом напруження своїх власних сил, тобто не через інших, а тільки завдяки самому собі стає справжньою людиною. Так звані вільні професії ще користувались громадським визнанням. Але той, хто був змушений заробляти собі на хліб фізичною працею, міг знати заздалегідь, що він буде зарахований до парії. Значення праці, її необхідність не тільки для збереження людського роду, але і для підтримання гідності людини не визнавалась.

Тому хвала нашій епосі, що перемогла, нарешті, цю страшну помилку, що вона визнала людину, незалежно від тієї роботи, якою вона займається. Наслідки цього визнання дають про себе все більше знати.

З цією зміною і пов'язано педагогічне положення, що із юнака може вийти щось хороше лише завдяки напруженню його сил і що вище завдання вихователя полягає в стимулюванні вихованця до вироблення власного «Я». Із цього переконання і витікають вище викладені правила. Ними виключаються не тільки неприхильність до діяльності, протидія їй, але і всяке пасивне ставлення учня, всяке навчання, пов'язане з більшою чи меншою пасивністю (у звичайному розумінні це слово потрібно б було виключити із педагогічного словника). Ці правила вимагають, щоб вчитель не тільки заохотив учня до навчання, але завжди використовував би його сили, збуджував його діяльність і так з ним поводився, щоб учень не міг допустити навіть думки, що він відвідує школу не для роботи, а з якою-небудь іншою метою. Школа була раніше молитовним будинком, дитячою церквою; пізніше вона стала навчальним закладом. Школа перш за все повинна бути майстернею, в якій працюють і де учень вчиться працювати. Для цього необхідно, щоб учитель був майстром своєї справи, досконало володів матеріалом, міг відібрати і розробити його відповідно до потреб учнів, а останніх перетворювати на своїх вправних помічників. Порівняй з цим завданням заучування напам'ять прислів'їв і молитовних пісень, огидне їх зазубрювання без будь-якого зв'язку з навчанням, без будь-якого їх використання, яке зустрічається ще до цих пір у багатьох школах! Коли дізнаєшся, що ще відбувається в навчальних закладах, нижчих і середніх, коли дізнаєшся, що уривки для читання і правила вчаться напам'ять без будь-якого використання і, звичайно, знову забуваються, що арифметика і геометрія диктуються і заучуються, то може здатися, що потрібно відмовитися від надії на успіхи вчителів!

Змушуй учня працювати руками, язиком і головою! Збуджуй його до переробки матеріалу, вкоріни це йому настільки в звичку, щоб він не вмів чинити інакше, почував себе неспокійним, коли це не робиться, щоб він почував у цьому внутрішню потребу! Подібно до того як ніхто не може за нього, тобто з користю для нього, їсти, пити і перетравлювати їжу, так ніхто інший не може за нього думати, за нього вчитися; ніхто інший не може ні в якому відношенні бути його заступником. Він усього повинен досягти сам. Чого він сам не набуває і не виробляє в собі, тим він не стане і того він не буде мати. Ці положення ясні, як сонячний день, але все-таки тисячі людей чинять так, ніби цих правил зовсім не існує. Тому до цих пір ще не зайве закликати всіх одуматися.