4. Не вчи тому, що для учня, доки він це вчить,

ще не потрібне, і не вчи тому, що для учня згодом

не буде більше потрібним!

Два правила, два надзвичайно важливих правила, які занадто часто відкидаються і, певно, занадто мало відомі. Але вони мають таке значення, що можна сказати без перебільшення: недотримання їх (особливо другого) часто залишає учня, стосовно якого була допущена ця помилка, значної частини благодійного впливу, який здійснюється на нього навчанням.

Перше правило випливає із положення: навчання повинно відповідати рівню розвитку учня, якого навчають, саме теперішньому, а не можливому майбутньому. Тому можна б виразити це правило в небагатьох словах: нічому не вчи передчасно. Читачі зразу ж помітять: це правило не повинно бути прийнято буквально, і проти нього можна заперечити, якщо не по суті, то виходячи із життєвих умов. Як бути, якщо дитина на десятому, дванадцятому, чотирнадцятому році назавжди залишає школу? Хіба тут не треба поспішати? Дуже багатьом наше правило зовсім невідомо. Вони не рахуються з ним і думають (якщо вони взагалі думають): майбутнє життя і випробування з часом укорінять у розумі, який поки що дрімає в тумані, і в твердокамінній душі незрозумілі їм зараз положення і висловлювання. Вони змушують дітей, маючи це на увазі, заучувати слово в слово, напам'ять — зазвичай з великими муками — зовсім не зрозумілі для них положення і тексти, які нічого не говорять ні їх розуму, ні серцю, тому що в першого ще нема сил, а в другого ще не прокинулась потреба в цьому. Це стосується не тільки неправильного викладання закону божого, що приносить особливо велику шкоду, але також і всякого іншого навчання. Завдяки цьому багатьом, можливо, на все життя ставали огидними катехізис, книга церковних пісень, Біблія. Спроби стерти найперші несприятливі враження вдаються рідко, майже ніколи. Адже ж хочуть викреслити цілі роки, які юнаки прожили в той період їх життя, коли вони вирізнялися особливою вразливістю, наповнені глибокої неприязні до навчання. Це майже неможливо. Матеріал, який може бути сприйнятий і засвоєний лише дорослою людиною, недоступний для юнацтва. Проти неправильної постановки справи попереджує правило: «нічому не вчи передчасно!» І якщо тебе змушує до цього сила обставин (часто це тільки здається, і ти лише сліпо підкоряєшся старій шкідливій звичці!), то роби все, що від тебе залежить, уникай всього непридатного, намагайся важку їжу зробити можливою для перетравлення і смачною!

Друге правило, можливо, ще важливіше першого. Воно запобігає мимобіжній огиді, наслідки якої надалі стають незгладимі. Нерідко дорослі, благонамірені, розумні, моральні і благонадійні люди, з якимось презирством згадують про своє навчання і вчителів і не можуть пересилити себе, щоб згадати інакше. Чим це викликано? Можливо, безглуздим і дитячим методом, за допомогою якого вони навчались, але головним чином самим змістом навчання, яке, можливо, відповідало їх дитячим рокам, але знаходиться нижче рівня розвитку дорослої людини.

Кажуть, людину потрібно виховувати і вчити в такій послідовності, в якій виховувався весь людський рід. Чи правильно це? Нехай читач задумається над цим. Ми можемо тут лише поставити питання. Але одне безперечно: багато із того, чому навчаються в наших школах, втрачає своє значення для дорослих, здається їм безглуздим і дитячим. Це спонукає їх дивитися на таке навчання не просто як на пройдений етап людської освіти, але й відкидати все з ним пов'язане, хоча б зовнішньо. Чи потрібно наводити приклади? Хоча б приклад із навчання історії і ветхого заповіту? Нехай читач сам подумає про багато оповідань, які включені до усіх підручників священної історії, призначені для дітей. Дитина приймає їх сліпо, на віру і запам'ятовує. А потім? Дорослий відкидає навчання, яке в юності сприйняв на віру, ставиться до нього з презирством, коли воно перестає відповідати його більш зрілим уявленням. Він, звичайно, ставиться з презирством і до школи, і до вчителя, який, як йому здається, дотримується (а можливо, і справді дотримуються) старої точки зору. Від цього застерігає наше правило: «Не вчи нічому, що не буде мати ніякого значення для учня, коли він виросте і змужніє!» Однак (але дещо в іншому значенні, ніж паралельне речення: «Не давай нічого передчасно!») — «Не давай нічого занадто пізно!» (перше відноситься до рівня розвитку окремого учня, останнє — до культурного рівня всього людства).

Ми тільки вказали на обидва правила. Але з багатьох міркувань ми особливо рекомендуємо читачу продумати самому їх зміст.

Варто порозмірковувати над тим, що дорослий не повинен мати підстави дивитися з презирством і навіть з посмішкою на свою стару школу, на зміст і форми навчання в ній, на навчальні книги і самого вчителя і з гіркотою відчувати, що він змушений і свою дитину піддати таким же мукам. Школи, у яких панує сучасний дух, можуть пишатися тим, що батьки їх учнів щиро жалкують, що не можуть ще раз стати дітьми, щоб насолоджуватися благами розумної педагогіки і дидактики. Є, однак, і протилежні приклади. Багато шкіл відстають від духу сучасності, нехай вони прислухаються до наших попереджень.