Розділ 1. Сфера національної політики україни

1.1. Сутнісні риси національної політики України

Існує багато підходів до трактування сучасної національної політики. Для одних – це яскраві політичні лідери, талановиті керманичі держави, які дбають за інтереси і потреби народу. Інші розуміють політику як нескінченні двобої політичних партій, інтриги, політичні ігри, нехтування моральними нормами заради оволодіння владою. Для третіх – це безліч різноманітних організацій і закладів, де кожний чиновник претендує на право управляти людьми. Всі ці неоднозначні судження свідчать про складність і багатоманітність такого соціального явища, як політика, зумовлюють широкий спектр його визначень.

Сучасна людина постійно відчуває на собі вплив політики. Вона наповнює усе наше життя.

Політику можна визначити як область цілеспрямованих відносин між групами з приводу використання інститутів привселюдної влади та реалізації їх потреб та запитів.

Національна політика – науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Національна політика тісно пов’язана з соціальною, регіональною, демографічною та іншими напрямками політичної діяльності. В різних системах зв’язку вони співвідносяться як загальне та особливе, ціле та частина. Це відображається в тому, що національна політика включає в себе соціальні, економічні, регіональні, мовні, демографічні та інші аспекти. Разом з тим, в багатонаціональній державі при здійсненні державної політики в будь-який сфері суспільного життя, необхідно враховувати національно-етнічні аспекти.

По-перше, науковий аналіз та творче осмислення здійснення національної політики як в Україні, так і за кордоном. Основними положеннями національної політики є рівноправність усіх націй та народностей, підтримання відносно рівних умов життя націй в багатонаціональній державі; взаємна повага інтересів та цінностей понад національними та класовими; визнання за кожним індивідом, незалежно від його національності, можливості користуватися усіма правами та свободами, що проголошені Загальною декларацією прав людини; забезпечення державою самостійності різних видів національних автономій та інших державно-адміністративних форм.

По-друге, сталість територіальних кордонів національно-державних утворень, неприпущення їх перегляду і, тим паче, насильницьких змін.

По-третє, врахування взаємозв’язку та взаємодії глибоких змін в економічній, політичній, духовній та інших сферах з національною сферою. Основою оптимальних та сталих національних відносин є нормально функціонуючі економіка та ринок споживача, грошовий обіг, збалансований міжрегіональний обмін.

По-четверте, розвиток ринкових відносин, зміни в господарюванні та оплаті праці, в кадровій політиці, в духовному житті повинні бути спрямовані на повагу честі та гідності кожної людини, незалежно від його національної приналежності.

По-п’яте, формування відповідної етики етнонаціональних відносин, що виключали б усі форми насилля, несправедливості; надання допомоги національній меншості в розвитку їх культури та збереженні середовища життя.

Кожний з цих принципів важливий сам по собі та заслуговує особливої уваги. Але реалізація всіх разом можлива лише за умови глибоких демократичних перетворень у суспільстві, послідовного затвердження гуманізму у відносинах між людьми різних національностей.

Основним напрямкам державної політики України в сфері міжнаціональних відносин є: забезпечення рівних конституційних прав та свобод усім громадянам, незалежно від раси, національного чи етнічного походження, перетворення поліетнічності суспільства, його багатокультурності в консолідуючий фактор формування громадянського суспільства, розвиток культурної самобутності українського етносу, всебічний розвиток української культури та мови, створення сприятливих умов для розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності національних меншин; інтеграція до українського суспільства етнічних груп, які незаконно були депортовані; розширення співпраці зі закордонними українцями; затвердження в міжетнічних відносинах атмосфери толерантності, дружби, взаємної довіри, поваги до мови, культури, традицій етнічних груп; удосконалення правових засад регулювання міжнаціональних відносин.

В розробці та реалізації національної політики величезна роль належить державі. Саме вона покликана забезпечити права та свободи громадян, незалежно від їх національної належності; здійснювати контроль за виконаннями усіма громадянами своїх обов’язків; створювати умови, при яких кожний громадянин зміг розмовляти та вчитися рідною мовою; дотримуватися звичаїв та традицій, близьких йому. Держава – це не етнічна спільність, а співтовариство людей, що живуть на одній території. Держава не належить якомусь етносу, вона багатонаціональна.

1 листопада 1991 року Верховна Рада України прийняла Декларацію прав національностей України – важливий документ, що проголошує основи національної політики Української держави. В ній визначені найважливіші принципи національної політики, зафіксовані в документах міжнародного співтовариства. Всім народам, національним групам, громадянам, що мешкають на території України, держава гарантує рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Дискримінація за національною ознакою забороняється та може бути покарана за законом. Держава гарантує всім національностям право на збереження їх традиційного розселення та забезпечення функціонування їх національно-адміністративних одиниць. Держава створює сприятливі умови для розвитку усіх національних мов та культур, до того ж усім громадянам забезпечується право вільного користування російською мовою, а в місцях, де мешкають компактно декілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнята для всього населення цієї місцевості.

Основи національної політики країни закріплені у Конституції України. В ст.11 зафіксовано: «Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, всіх корінних народів та національних меншин України» [2]. В ст.24 проголошується рівність усіх громадян перед законом: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри,…, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцезнаходження, за мовними або іншими ознаками» [2].

Ці документи в повній мірі відповідають загальносвітовим стандартам в сфері розвитку націй та національних відносин. Разом з тим дуже швидко виділились два національно-політичних явища. По-перше, підтримується відносна сталість, громадянський мир та зовнішня підтримка відносно врівноваженої раціональної політики держави. В цьому чимала заслуга політичної влади України, що вона нерідко і підкреслює. Але не менш важливе й друге явище – практична діяльність адміністративно-бюрократичного апарату, державних чиновників, які нерідко розділяють українське населення на «національно свідомих» та інших, на патріотів, які розмовляють українською, та «п’яту колону» з мовою ворожої держави. Цей глузд можна почути на телебаченні, в друку і навіть у Верховній Раді. На жаль, це друге явище нерідко підтримується не тільки державними чиновниками в Західних областях України, але й на самому верхньому рівні політичної влади.

Одним із найбільш дражливих та політизованих питань в сучасній Україні є питання державної мови. Відповідно до статті Розділу І «Загальні засади» Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Основний Закон України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин [7, с. 5]. Українська мова – не тільки єдина державна мова, але й, відповідно до Рішення Конституцій­ного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 «Про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України», є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Відповідно до Конституції України, право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5). Згідно зі статею 156 розділу ХІІІ Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Пре­зидентом України або не менш ніж двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України [7, с. 5]. Отже, конституція детально регламентує можливість зміни державної мови, впровадження другої державної мови тощо.

Сьогодні в Україні певні політичні сили та деякі державні діячі виступають за надання статусу другої державної мови російській. Згідно з переписом 2001 року, українська мова є рідною для 67,5 % жителів країни, зокрема для 85 % етнічних українців, 4 % росіян та 11 % представників інших національних спільнот. Водночас, для 29,6 % жителів у т. ч. 15 % українців, 96 % росіян і 31 % представників інших спільнот рідною є російська мова. І лише 57 % неукраїнців (окрім росіян) вважають рідною мову свого народу [8, с. 93]. Як бачимо, незважаючи на певну відмінність мовних уподобань та етнічної ідентифікації, більшість громадян України визнають рідною мовою українську. Натомість аргументами на користь надання статусу другої державної російській мові є її фактичне поширення серед населення України (зокрема у східних та південних регіонах), значна кількість росіян в Україні, визнання російської рідною частиною представників інших (окрім росіян) етнічних меншин, наявність певної кількості українців, що визнають російську мову рідною тощо.

В Україні мешкає більш ніж 100 національностей. Але російською та українською мовами розмовляють більш 80% населення України. Українською мовою володіють 78% населення, російською – 78,4 %. Але в різних регіонах це співвідношення різне. Якщо в Західних областях України переважна більшість населення рідною мовою вважають українську, то в Східних становище інше. Згідно з офіційною статистикою в Харкові 93% рідною мовою вважають російську, в Донбасі з 2,7 млн українців рідною мовою вважали (1989 р.) 1,6 млн український і 1,1 млн – російську, тобто 40% [3]. Приблизно таке саме становище і в інших регіонах та містах Східної України. Все це свідчить про особливості національної ситуації в Східній Україні, які можна звести до наступного:

• По-перше: поліетнічний склад населення Східної України. Більш ніж 300 років цей регіон знаходився під домінуючим впливом Росії в усіх сферах життєдіяльності. В багатьох районах цього регіону російську мову рідною вважають приблизно 90% населення.

• По-друге: для Східної України характерний високий рівень урбанізації (у Донбасі він складає 95%), а в містах переважає російська мова.

• По-третє: населення цього регіону має сильну орієнтацію в економічній, духовній та ін. сферах на Росію. Більш 70% опитаних під час конкретно-соціологічних досліджень підтримують тенденцію посилення всебічних, і особливо економічних зв’язків з Росією, і інше 20% – з Західними країнами.

• По-четверте: за впровадження російської мови державною, виступає більша частина населення міст та 50% – у сільській місцевості.

Культурно-мовна проблема в Україні ускладнюється й правовою неврегульованістю, тому що право користуватись російською мовою в різних регіонах не однакове. В Криму російська мова має статус офіційної, всі діти отримують освіту російською мовою; ЗМІ використовують також переважно російську мову. Але у Донецькій, Луганській областях росіян втричі більш, ніж у Криму, а їх правовий статус не визначено, хоча на практиці російська мова перевалює навіть у шкоду українській мові. Приблизно таке ж саме становище у Харкові, Запоріжжі, Одесі, Херсоні та деяких інших місцях [3].

Ці особливості не можна не враховувати при проведенні мовної політики, бо ігнорування об’єктивної дійсності, зайва старанність чиновників, які порушують по суті положення Конституції України, виникає незадоволення у населення та спрямовують до соціальної напруги.

Будь-яка мова розвивається за власними законами, саморозвитком, він не підвладний зовнішній корекції. Можна створювати казенну мову, на якій будуть розмовляти в аудиторії, службових кабінетах, у ЗМІ. Але не можна примусити розмовляти будь-якою мовою в побуті, повсякденному житті.

З викладеного з’являється наступний висновок: нації, як суб’єкти політичного життя, грають надзвичайну роль у стабілізації (або дестабілізації) всієї політичної системи суспільства. Національна політика державних органів, політичних партій та організацій повинна базуватися на загальновизнаних світовим співтовариством засадах, бо тільки на цих засадах можна досягнути оптимальних етнонаціональних відносин на всіх рівнях.

На думку українського дослідника П. П. Шляхтуна, «Україна є поліетнічною, але однонаціональною (мононаціональною) за складом населення країною. У ній проживають представники багатьох національностей, але є тільки одна нація в етнічному її розумінні – українська. Ця нація є титульною – від її назви походить назва держави. Відповідно, мова української нації є і має бути єдиною державною мовою в Україні. Для уведення в Україні російської мови як другої державної чи офіційної, на чому наполягають деякі політичні сили, немає об’єктивних підстав – через однонаціональний склад населення країни і відсутність місця компактного розселення етнічної російської меншини» [9, с. 115-116]. Існують також і інші аргументи на користь української як єдиної державної мови. Визнання російської другою державною мовою в сучасних українських умовах фактично означає визнання другої державотворчої нації (в етнічному розумінні) в Україні – росіян. Навряд чи це сприятиме консолідації країни та формуванню політичної нації в Україні. Досвід останніх виборчих кампаній свідчить, що питання другої державної мови аж ніяк не сприяє консолідації українського суспільства, навпаки поглиблює розкол в країні. Подібні аргументи стосуються також пропозицій щодо надання російській статусу офіційної (регіональної) в ряді регіонів України.

Наслідком надання російській статусу другої державної мови буде зміна фактичної двомовності (білінгвізму) що, в свою чергу, неминуче спричинить швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, подальше звуження сфери її використання. У такому разі українська мова може перетворитися на суто декларативну державну мову. Незважаючи на те, що більшість населення України визнає рідною українську, вона ще й досі в багатьох сферах перебуває на другорядних позиціях. У деяких регіонах України, зокрема в Автономній Республіці Крим, кількість освітніх закладів з українською мовою викладання на сьогоднішні не може задовольнити усіх охочих.

У контексті мовного питання не варто забувати про реальну ситу­ацію з використанням мов інших національних меншин України. На сьогодні більшість із них потребують захисту, впровадження заходів, спрямованих на їх відродження тощо. Одним із наслідків політики насильницької русифікації за часів СРСР є занедбаний стан рідної мови серед значної частини етнічних меншин України. Найбільш руси­фікованими залишаються греки (88,5 %), євреї (83 %), караїми (78 %), німці (65 %), білоруси (62,5 %), татари (59 %), литовці (58 %), вірмени (43 %), чехи й албанці (36 %) [8, с. 104].

Мовні проблеми в сучасній Україні мають вирішуватися з врахуванням усіх можливих наслідків, варіантів розвитку подій. Як каже російська народна приказка, «семь раз отмерь – один раз отрежь». Можливо, найбільш оптимальним шляхом вирішення мовного питання в сучасній Україні є впровадження культурно-національної автономії для представників етнічних меншин. На користь цього шляху свідчить світовий досвід забезпечення прав етнічних меншин.