84. Виховання і тільки виховання – мета школи

... керувати школою так, як нею керував [лейтенант], міг би мабуть кожний тямущий селянин, тільки б умів він читати й писати; для цього досить йому було протягом кількох днів придивитися до порядків, які завів лейтенант і Маргрет, і до їх занять з дітьми. ...

Зміну, що сталася в дітях, помітив навіть Карл, син поміщика. Повертаючись з Бонналя, він звичайно казав: „Хлопці цього села зовсім не схожі на інших сільських дітей; хтось навіть казав, що вони – пани порівняно з іншими, такі вони сміливі і так багато знають”. Що ж до сміливості й щирості, то на розвитку цих властивостей лейтенант будував все виховання. Він вимагав цілковитої щиросердності і часто казав дітям: „Я охоче прощаю вам усі ваші провини; але якщо ви почнете прикидатись, ви пропащі істоти й назавжди залишитесь нещасними покаліченими людьми”. При найменшій спробі прикинутись він пронизував їх своїм соколиним поглядом, налягав на них і натискав, доки не виривав зла і не доводив до поту винних. Гірш ніж вогню боялися вони його слів: „Що за обличчя в тебе? Що це за очі?” Вони знали, з якою невблаганною суворістю він переслідував усяке удавання.

Він робив їх розсудливими для того, щоб вони могли бути відвертими. Він робив їх працьовитими, щоб вони не були зажерливими. Він робив їх чесними, щоб вони могли викликати до себе довір’я. Він робив їх розумними для того, щоб вони стали сміливими. Таким чином, він працював над створенням ясної і відвертої вдачі і вимагав від них цієї ясності й щирості, коли б вони не попадались йому на очі. Одним словом, він навчав їх, як людина, яка сама мала певну цінність і могла бути корисною на всякому місці; того ж він вимагав і від них.

Свою любов до дітей він довго й уперто приховував і виявляв її лише в міру того, як вони з усієї сили старалися стати тим, чим повинні були стати з часом. Важко собі уявити, яких наслідків вони досягли цим шляхом. У глибині душі вони знали, що він їх любить, і його байдужість сприймали як докір, почуваючи, що вони не те, чим повинні були б бути; цієї байдужості вони не зносили і подвоювали свої зусилля, доки не добивалися його похвали. Майже неймовірним може здатись, як діти виросли за цей час духовно і як зміцніла їхня свідомість.

... На селі близько двадцяти років живе годинникар Енгер, і ніколи ще селянський хлопчик не заходив до нього в майстерню, щоб поцікавитись тим чи іншим і спробувати самому що-небудь зробити. Але відтоді, як Глюфі дав їм зрозуміти, що в них такі ж руки, вуха й носи, як і в інших, більш як півдюжини дітей щовечора почали приходити до майстра і докучали йому, доки він не дозволив їм узяти в руки й покрутити ту чи іншу річ або самим спробувати зробити що-небудь. Дітвора так спритно бралась до діла, що майстер не міг нахвалитись; він звелів навіть передати вчителеві, що якби всі селянські діти були так виховані, то не було б такого ремесла, до якого вони не були б здатні так само, а можливо й більше, ніж міські діти.

Але на цьому справа не скінчилася. Енгер зрозумів, що йому було б вигідно взяти до себе в науку двох найспритніших з цих дітей; не довго думаючи, він запропонував їм навчити їх свого ремесла без будь-якої винагороди.

Це були діти, які не мали ні землі, ні майна і в майбутньому могли стати тільки слугами або поденниками. Хлопчики затанцювали з радощів, коли він запропонував їм це, і кинулися потім до вчителя дякувати йому.

Лейтенант був зворушений вдячністю цих хлопчиків, він мовчки тримав їхні тремтячі руки в своїй руці. Його серце забилося при думці про майбутнє, коли всі його учні будуть влаштовані. ...

Потиск дитячих рук збудив лейтенанта від мрій. Він пішов з дітьми до майстра і допоміг їм укласти договір на таких добрих умовах, яких інші хлопчики, що вчилися у годинникаря і безкоштовно, навряд чи могли б добитися.

Лейтенант обіцяв майстрові в майбутньому дивитися на цих хлопчиків як на його учнів і навчити їх у галузі малювання і математики всього того, що може їм бути корисним для ремесла. ...

З того часу, як лейтенант став учителем, він відчував, як він багато може зробити в цій галузі. Він почав дбати про хлопчиків, що не мали землі, і старався зробити з них ремісників з усім властивим йому запалом. У вільний час він водив хлопчиків по всіх майстернях, що були на селі, і годинами спостерігав, як кожний береться за те чи інше діло, щоб довідатись таким чином, на яку працю поставити кожного.

... Не менш робить він для дівчаток. Пороки батьків не розбещують їх більше. З ранку до вечора вони перебувають тепер у товаристві бадьорої і розумної людини. Вони ніколи не сидять без діла. Базікання і плітки не бентежать їх, не роблять жорстокими їхні серця. ... Ретельність, ощадність і дотримання порядку в хаті, ці дуже важливі для життя основи, що оберігають доброчесність, під керівництвом Глюфі входять у їхню плоть і кров.

... У Бонналі живе жінка, що вийшла заміж у це село з іншої місцевості. Ось уже двадцять років, як вона садить чудові квіти, ніжні овочі і прищеплює добірні сорти плодів до дичок. Зухвала боннальська молодь крала в неї рік-у-рік квіти, капусту, груші й яблука, а те, що не брала в неї потай, випрошувала на весілля і хрестини. Але нікому й на думку не спадало наслідувати її приклад і самим вирощувати такі самі квіти, капусту, яблука й груші. Навпаки, цю жінку переслідували наклепом і лихослів’ям, її звинувачували у безгосподарності через те, що вона гаяла час і витрачала добриво на створення речей, які однаково розкрадуть у неї.

Але не минуло й кількох тижнів з того часу, як діти цього темного народу відвідували школу Глюфі, і ставлення до жінки змінилося: вони вранці і ввечері приходили до старої в сад, придивлялися до її квітів і до порядку і розпитували її, як треба робити те чи інше, щоб воно було таке ж красиве, як і в неї. Стара годинами простоювала з ними, тримаючи в своїх руках кирку, все показувала, дарувала квіти й обіцяла дати саджанців, насіння й паростків, коли б вони захотіли розвести в себе такі ж сади.

Одного разу діти принесли до школи квіти, які дала їм ця стара жінка, і спитали Глюфі, чи думає він, що і вони могли б мати в себе дома такий самий сад.

- Чому б ні, – відповів учитель, – якщо ви не лінуватиметеся, – і сам повів усіх дітей у сад до цієї жінки.

Важко передати радість старої. Вона сказала лейтенантові, що ніколи ще з того часу, як живе вона в Бонналі, не почувала себе так добре, як сьогодні, коли він прийшов зі своєю школою в її сад.

А діти, прийшовши додому, попросили своїх матерів дати їм клаптик землі, щоб розвести на ньому сад за порадами і вказівками цієї жінки.

Усе, що рано чи пізно могло б стати дітям у пригоді, він вважав за можливе включити до своєї шкільної роботи. Бо він почував себе батьком цих дітей і вважав своїм завданням виховання їх; усе, що було потрібне для всебічного виховання їх, входило, на його думку, в коло його діяльності. З тієї ж причини він проводив з дітьми всі вечори і займався з ними всім, чим вони хотіли. Іноді це була різьба на дереві, ліплення різних фігур з воску: людей і звірів, голів і рук, часто ліпили будинки, млини, пилки і кораблі. Часом класна кімната наповнювалася різним ремісницьким інструментом і стружками, скидаючись на майстерню, але перед тим, як іти, кімната прибиралась і знову ставала чистою, як весняні луки, з яких згребли весь зимовий хмиз. Якщо вечір випадав гарний, він ішов з дітьми на лужок під горіхове дерево.

Старики немов навмисне посадили його на цьому місці, щоб молода зміна могла відпочивати в його затінку і милувалися звідси прекрасним заходом сонця.

Під цим деревом він годинами розмовляв з дітьми і про їх майбутнє, і про їх життя. Він розповідав їм коротку історію села, говорив, як кілька віків тому тут стояло лише небагато будинків...

А коли діти, повертаючись увечері додому, приносили з собою ці оповідання про далеке минуле села і супроводжували їх почутими від учителя поясненнями, батьки не могли збагнути, як міг учитель довідатися про все це; правда, вони самі пережили це і знали на собі, але так, як він, не зуміли б розповісти. Їх дивувало його вміння розтлумачити дітям усе, що діялося, так, що вони, не зважаючи на свій вік, розуміли його і зуміли доладу переказати їм.