9. Мистецтво. Римський інженерний геній

Після підкорення Греції – період копіювання. В цьому теж є певна заслуга, адже в копіях до нашого часу дійшло багато шедеврів грецького мистецтва.

Художня культура Риму – синтез всіх культур народів, що були завойовані імперією, хоча основним був все ж таки вплив грецької культури.

Греки визнавали могутність гармонії, римляни не визнавали ніякої могутності, крім могутності сили

Римляни поклали початок новій епосі світового зодчества, в якому особливе місце займали споруди суспільні, розраховані на велику кількість людей: форуми (центральні площі), акведуки, мости, дороги, гавані, терми (своєрідні центри культури). Крім того заклали основу правовим знанням (так зване «римське право»).

10. Вплив християнства на подальший розвиток культури

В цілому в епоху Імперії римське суспільство продовжує розвиватися. Однак в духовному плані уже в І ст.. н.е. з’явилися симптоми кризи. Справа в тому, що «римська ідея» як влада над усім світом була реалізована. Досягнувши її, Рим себе начебто вичерпав, втратив джерело внутрішнього саморозвитку. А без великої мети суспільство приречене на загибель.

Починаючи з І ст. Н.е. Рим все більше представляється історичною формою суспільства споживача. Відомий лозунг «хліба та видовищ» був образом життя не тільки «плебса», а й еліти суспільства. Еліта, що сповідувала гедонізм перетворювалася на культ грубих насолод і розваг. Імператори Калі гула, Нерон стали символом жорстокості, морального занепаду.

Саме духовна пустота стали головною причиною кризи римського суспільства та його загибелі.

Не випадково в І ст.. н.е. в Римській імперії виникло християнство як протидія духовному розпаду. Християнство протиставило силі, міці, бажанням насолоди й задоволення високі духовно-моральні цінності. Не дивлячись на переслідування з боку влади християн стає дедалі більше, і в ІV ст.. н.е. набуває офіційного визнання, хоча релігія не змогла врятувати Римську імперію від занепаду.

Отже, антична спадщина стала одним з компонентів формування сучасної європейської цивілізації.

По-перше – це фундаментальні політичні ідеї демократії, свободи, республіканізму. Значення римського права та юриспруденції.

По-друге – це античні традиції раціонального мислення й філософствування, які вперше запропонували принципово інші (не релігійно-міфологічні) способи пізнання та інтерпретації світу.

По-третє – це культурні цінності античності (література, мистецтво), які стали не тільки еталонами, а й основою розвитку багатьох жанрів, стилів тощо.

Й останнє – антична культура дала європейській таке важливе поняття як «класика». Воно виникло на основі античного культурного досвіду та позначає зразок чи норму. Оскільки гармонія та краса виражалася у греків через завершену естетичну форму, краса стала невід’ємною частиною класики

11. Культура Стародавнього Сходу та Стародавнього Єгипту (спрс)

Тема: Культура Середньовіччя. Культура Візантії

План

1. Поняття “середні віки”.

2. Християнство і культурний процес. Середньовічний тип міста та його культура

3. Діячі культури Середньовіччя: розвиток освіти, середньовічні університети, розвиток наук

4. Середньовічна культура Західної Європи. Середньовічне західноєвропейське мистецтво. Середньовічна ікона

5. Романський стиль та готика, їх особливості. Романська література, поезія вагантів

6. Середньовічна культура Візантії як своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу, християнства та елліністичного Сходу. (СПРС)

1. Поняття “середні віки”. Гуманісти та романтики про середні віки

Термін “середні віки” з’явився в Європі в ХV ст.. завдяки вченим-гуманістам, набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом період від античності до Новітніх часів. У 1667 році термін ввів нім. історик Горн.

З самого початку термін носить елемент негативізму; довгий час епоха уявлялася й розцінювалася як епоха провалля, відсталості, перерви у поступальному розвитку культури тощо, тим самим визначали характер підходу до цієї не в усьому збагненної нами історичної епохи.

У класичній схемі періодизації культурно-історичного процесу термін позначає епоху між давністю і Новим часом (приблизно з 476р. – розпад Римської імперії – та 1640р. – перша англійська революція). Отже, епоха середньовіччя охоплює 1000 років від періоду відмирання елліністичної класичної, античної культури до її відродження.

У сучасній культурології прийнято виділяти такі періоди:

• Раннє Середньовіччя – середина V ст.. – ІХ ст..

• Високе (Класичне) Середньовіччя – Х ст.. – ХІІІ ст..

• Пізнє Середньовіччя, чи епоха Відродження (Ренесанс) - ХІV - ХVІІ ст..

Фундаментальну роль для середньовічної культури відіграли традиції Західної Римської імперії, що представляють собою «романське начало». Головними в культурній спадщині Риму є право, висока правова культура; наука, мистецтво, філософія; християнство.

Середньовіччя – епоха, що виникла в хаосі великого переселення народів і залишила значний слід у культурному розвитку людства.

Низка культурних цінностей, що лежить в основі сучасної цивілізації багато в чому завдячує саме періоду середньовіччя (не менш, ніж періоду античності).

2. Християнство і культурний процес. Середньовічний тип міста та його культура

Системоутворюючим чинником культури європейського середньовіччя стало християнство. Його становлення зумовлене греко-римською духовною культурою.

Однак у європейських народів християнізація відбувалася з великими ускладненнями. Довгий час зберігалося двовір’я (багатовір’я). підсумком пошуку розумної рівноваги між новою вірою та язичництвом стала культурна трансформація традиційних релігійних стереотипів у християнські обряди.

Зростання популярності нового віровчення було зумовлене актуальністю ідеї про загальне спасіння. Недосконалість людських відносин пояснювалося початковою гріховністю, тому головною метою кожного мало стати стремління до спокутування гріхів перед Богом для отримання особистого безсмертя.

Світ існує не інакше як опосередкований Богом, а сама ідея Бога як вищого, всеохоплюючого начала займає центральне місце в середньовічній картині світу. Ідея Бога-творця пронизувала весь процес осягнення Всесвіту та всього існуючого в ньому.

Основний принцип “побудови” та упорядкування світобудови – ієрархія різних рівнів. Верхній рівень – світ небесний, нетлінний, вічний, довершений у своїй організації. Другий – світ земний – мінливий, недосконалий, підпорядкований занепаду і зникненню.

Людина не здатна осягнути ні суті своєї долі, ні долі навколишнього світу, адже це все продукт Божої волі, зрозуміти яку людина неспроможна. І все ж місце людини в цій ієрархії особливе, оскільки саме в людині з’єднуються в ціле духовне і матеріальне, божественне та земне.

Людина не просто живе в цьому світі, а здає іспити на відповідність “світу горньому”. Цей світ стає єдиною надією християнства

Церква у середні віки була найсильнішою соціальною організацією, яка визначала вигідну їй культурну політику.

Головним догматом християнства є віра у всемогутнього й всеблагого Бога. Рішуче значення для християнства має те, що Бог є Отець, Бог-Любов, а люди діти Божі.

Християнська релігія – особливо в деяких обрядах (молитви, каяття, спокути) – це тонкий механізм виховання почуттів і самовдосконалення.

Християнство:

- вважає земне, видиме, природне існування недосконалим і таким, що має долатися

- стверджує вищою земною цінністю душу людини

Риси:

• традиційність, ретроспективність (чим давніше, тим правильніше)

• символізм (текст (Біблія) дає привід для роздумів, тлумачення)

• дидактизм (головне в діяльності проповідників, вчителів богослов’я – передати людям велич божого задуму)

• універсальність, енциклопедичність знання (головним досягненням мислителя є ерудиція)

• рефлективність, психологічна самозаглибленість духовної культури (роль сповіді, очищення, щирість для душевного спасіння)

• історизм (обумовлений християнською ідеєю неповторності подій, їх одиничності. На відміну від античної циклічності часу, християнство просякнуте очікуванням Страшного суду, стремлінням до кінцевої мети, долі людини, світу в цілому (есхатологізм)

Вся історія середньовічної культури – це історія боротьби церкви й держави, стремління до уподібнення церкви (папства) державі і реалізації його божественних цілей.

Соціальна утопія християнства (на відміну від античної філософії позбавлення людиною страждань, досягнення щастя, здатності людиною змінити певні обставини) ґрунтувалася на надії, що кожний член суспільства зможе і захоче своєю сумирністю і всепрощенням, своєю аскезою спокутувати свої та загальні гріхи.

Церква наполягала на тому, що мистецтво має бути морально-виховним; даючи насолоду воно має благотворно впливати на людську душу. Якщо для цього треба спростити техніку мистецтва – тим краще.

1. етичні мотиви почали замінювати естетичні

2. церква вимагає від мистецтва “соборності” – об’єднання людей в єдиному християнському світосприйнятті

Взірець особистості - людина смиренна, духовна, яка страждає, жадає спокути гріхів, спасіння з Божою допомогою.

Головним знаряддям церкви стало лицарство. Яскравим проявом бажання церкви звеличитися через лицарство є хрестові походи – спроба мечем об’єднати й розширити християнський світ під владою папства.

До власності церква спочатку ставиться негативно, оскільки згідно з ученням, власність виникла разом з гріхопадінням.

До сімейно-шлюбних стосунків раннє християнство ставилося теж негативно (Адам і Єва були вільні від кохання, еротики). Повагою користуються люди, що віддали себе служінню Богові. З часом прагнення відмовитися від плотських втіх досягло великого масштабу. Щоб запобігти масовому психозу Франциск Ассізький (який сам же пропагував відмову від плотських задоволень) почав переконувати людей не поспішати йти в ченці.

Щодо праці, то в середні віки перевага віддається спогляданню, а не діяльності. Є три щаблі сходження до досконалості: 1 – мирські люди, 2 – проповідники, 3 – ченці (вища). працю не відкидали, але визнання вона здобуває як засіб урятування від гріховності (“стомлюватися так, щоб засинати...”). Праця заради матеріальної вигоди зневажалася. Працювати, щоб задовольнити найнеобхідніші потреби, а не заради накопичення.

Отже, значення християнства неможливо переоцінити. Ставши однією з перших світових релігій, воно сприяло об’єднанню європейських народів, роблячи їх єдиновірцями, тим самим формуючи їх духовну спільність.

3. Діячі культури Середньовіччя: розвиток освіти, середньовічні університети, розвиток наук

Середньовічна наука виступає як осмислення авторитетних даних Біблії. На думку церковних ідеологів будь-яке знання, якщо воно не має за мету пізнання Бога – гріховне.

Наука:

• обґрунтовує існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею – бо ведуть до “пекельного мороку”. “Які байки можуть розказати про небо фізики?”, хіба вона знає щось про душу і долю людини на небесах. Інакше кажучи, наука нічого не дає людині, коли та “на смертнім одрі”;

• розділяється на нижчу – засновану на пізнавальних можливостях людини, та вищу – берегиню Божого одкровення;

• орієнтована на ієрархічні зв’язки між речами (пошук небесних «прототипів» земних речей), а не на причинно-наслідкові,

• домінують повчальність, регламент, класифікація.

Провідні науки – богослов’я, схоластична філософія.

Однак алхіміки, виконуючи замовлення на винахід золота, водночас роблять кілька цікавих відкриттів.

Середні віки дали багато високоосвічених мислителів і християнських письменників, які обстоювали і розвивали ідеї свого часу. Найвпливовішими на сучасників були:

• Лактацій Фірман – “Християнський Цицерон” - критик елліністичного естетизму.

• Ієронім – православна церква називала Блаженним, а католицька – Святим – став перекладачем на латинську мову Біблії (т.зв. “Вульгата” – католицька церква приймає текст і сьогодні на правах канону); автор зводу біографій християнських письменників (“Про славетних мужів”) та ін.. творів.

• Василь Кесарійський вів життя ритора, писав судові промови, став єпископом, твори мають провідницький характер; вважав твір мистецтва важливішим за власну проповідь.

• Григорій Ніський вважав можливим на нових підставах відродити піфагорійську утопію – мрію про повернення людини до світової гармонії.

• Августин (Блаженний або Святий) – один з найвидатніших мислителів світової культури – близько 400 р. написав “Сповідь” – першу в історії європейської літератури ліричну автобіографію; “Про місто Боже” – таврує видовище.

• Фома Аквінський – “Сума теології”, “Сума філософії проти язичників” – на основі ідей богословських авторитетів і логіки Аристотеля звести воєдино міркування про сутнісні сторони світового і людського буття; помітно вплинув на становлення мистецтва, повністю подолавши будь-який магізм; розглядав мистецтво як засіб створення відповідного настрою у віруючих.

• Микола Хорезмський – видатн. франц. вчений і філософ; зробив внесок у розвиток математики та астрономії, був представником перехідної доби до Ренесансу.

• Іоанн Златоуст – викривач мирської суєтності.

Освіта передусім релігійна. Богословські знання домінують і в соборних (приходських) монастирських школах і у світській освіті (міські школи), а також в університетах, що з’явилися в ХІ столітті. Однак у ХV столітті, коли в Європі нараховувалося вже 65 університетів, в них крім богослов’я вивчали медицину, право, мистецтво, а подалі – природничі науки.

Кінець ХІІ – початок ХІІІ ст.. – час злету в середньовічній культурі.

Церква поступово втрачає свою монополію; провідна роль у культурному житті переходить до багатих міст і частково до королівської влади.

Духовне життя набуває динаміки. Суспільна потреба в знаннях про явища й предмети пробуджує бажання охопити розмаїття буття, спираючись не лише на святе письмо, а й на об’єктивні знання властивостей самої природи. Зростає роль позитивних знань; як відгук на це - виникають школи незалежні від церкви, а услід за ними – університети.

Університети в Оксфорді і Шартрі набувають загальноєвропейського визнання своїми природничо-науковими та гуманітарними студіями. Паризький університет стає центром боротьби із абсолютизацією віри.

4. Середньовічна культура Західної Європи. Середньовічне західноєвропейське мистецтво. Середньовічна ікона

Початок середньовічного світосприйняття в Європі сягає часів поширення інтеретнічних спільнот, витіснення демократії деспотіями, виникнення культу імператора, прирівняного до Бога.

Ця історична ситуація породила новий тип соціальних зв’язків – відносин центру і провінції.

Даний тип відносин наклав відбиток на суспільний ідеал феодальної епохи і став домінуючим способом правильного устрою, порядку – однією з парадигм середньовічної свідомості.

Центром нових величезних держав був імператор і його столиця. Структура “центр – периферія” чинить вплив на мораль: її головною формулою стає “мораль батьків і дітей”. Відданість старшому і вірність станові – основні моральні принципи епохи. Головне – жити відповідно до свого статусу. Відносини центру і периферії остаточно оформлюються в ідеї покори та ієрархії. На рівні світогляду – ідея єдиного Бога: всі – діти Божі.

У пізнанні переважає метод дедукції, який веде від віри, т.б. готової істини, до її доказів. Вірую – значить осягаю, т.б. дедукую знання з віри.

В епоху середньовіччя широко розглядалися різні знаки засновані на тому ж принципі “центр – периферія” - головне – побічне. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо цього центру розвивалася. Без центру не бачили сенсу буття.

Одна з найважливіших особливостей релігійного ставлення до мистецтва – в тому, що християнство за своєю суттю було чисто виховним, “педагогічним” рухом, певною морально-релігійною школою людства. Вся його грандіозна соціальна утопія базується на вірі в необмежену “перевиховуваність” людей. Можливості радикально змінити, вдосконалити їх зсередини.

Специфіка середньовічного мистецтва:

• тісний зв’язок з релігією

• образний склад і мова

• зближення між філософією та мистецтвом

• прагне до “одностайності ”

• «центр – периферія» (

• головна увага приділяється світу потойбічному, Божественному

• поширення тематики смерті у художніх творах.

• розвиток таких форм мистецтва, які піклувалися про змістовну сторону творів; були засновані згідно з ретельно розробленою символічною мовою мистецтва – символізм. Унісонний хоровий спів (псалми) – найважливіший музичний символ церковного ідеалу

Суттєву роль у культурному житті відіграла рицарська культура, складовими якої були: куртуазність (складний комплекс ритуалів, звичаїв, манер), рицарські турніри та рицарська література. Кохання – провідна тема рицарської поезії. В цілому рицарська література започаткувала наступну європейську ліричну поезію, виробила поетичні форми, образи й стиль, які підготували ренесансну поезію Петрарки і Шекспіра.

Живопис. Головний жанр – іконопис. Головне в зображенні – очі, фігури часто відірвані від землі. Глибокий символізм. З живопису зникає пейзаж. Крім ікон образотворче мистецтво представлене розписами, мозаїками, мініатюрами, вітражами.

5. Романський стиль та готика, їх особливості. Романська література, поезія вагантів

У період Х – ХІІ ст.. “середньовічна картина світу” набуває своєї довершеності. Саме в цей час формується загальноєвропейський художній стиль, який дістав назву “романського”.

Романським називають мистецтво VІ – ХІІ ст.. термін введено фр.археологами, які вивчаючи будівлі, знайдені при розкопках, дійшли висновку, що ці споруди нагадують будівлі Давнього Риму. Саме звідси – «романський».

Найповніше “романський образ світу” відобразила архітектура, яка відіграє домінуючу роль: лицарський замок, монастирський ансамбль, храм.

Головні типи архітектурних споруд: храм, монастирський ансамбль та феодальний замок.

Панівний архітектурний тип споруд: базилікальний (витягнутий у плані) тип храму. В його основі лежала ідея шляху як натяк на “хресний шлях”, шлях страждань і спокути. Таким чином храм являв собою матеріально-просторове втілення основної ідеї християнського світобачення.

На початку другого тисячоліття відбувається синтез романської художньої спадщини і християнських основ європейського мистецтва. Його основним видом у ХV ст.. стало зодчество, вершиною якого став католицький собор.

Виникнення романіки як відносно цілісної системи було виявленням тогочасного світобачення. Характерною рисою романіки було пробудження інтересу до людської особистості. Найяскравіше ця риса проявилося в поезії вагантів (бродячих людей), що зявилася в Північній Італії, Франції, Німеччині. Розквіт поезії вагантів збігається з розвитком шкіл, університетів, і носіями її були мандрівні студенти. Основні теми поезії вагантів: ліричні мотиві та моралізаторські сентенції. В ній оспівувалися молодість, вільне життя, кохання. Світу корпоративної регламентації ваганти протиставляли своє незалежне братство: спілку добрих і веселих людей, вільних від зарозумілості та святенництва.

Література носить релігійний характер. Переважна більшість творів побудована на основі біблейських міфів, присвячених Богові, житія святих; вони написані латинською мовою. Світська література не відображає дійсність, а втілює ідеальні уявлення про людину, типізує її життя. Основна риса – героїчний епос, лірика, романи (зроблені перші літературні записи середньовічного епосу та героїчних пісень “Пісні про Роланда” (1100р.), “Пісні про мого Сіда” (1140р.)

З кінця ХІІІ ст.. провідним стає народжений міським європейським життям готичний стиль. За легкість й ажурність його назвали застиглою чи мовчазною музикою, «симфонією в камені». Готичний стиль називають ще «стрілчастим»

Готичними прийнято називати пам’ятки архітектури ХІІ, ХІІІ, ХІV та частково ХV й ХVІ ст.. в цих пам’ятках менш за все відчувається вплив грецького й римського мистецтва, а особливо проявляється середньовічний настрій.

Сам термін «готика» виникає як синонім слову «варварський». Мається на увазі «сучасний» стиль занесений в Італію варварами й протиставлений античному. Народження терміну пов’язують і з ім’ям Рафаеля.

На відміну від суворих, монолітних романських храмів, готичні собори оздоблені різьбленням, декором, скульптурами; вони сповнені світла, направленні в небо, їх вежі досягають 150м заввишки. Шедеври цього стилю – Собор Паризької богоматері, Рейнський, Кельнський собори.

6. Середньовічна культура Візантії як своєрідний синтез культурних традицій греко-римського світу, християнства та елліністичного Сходу. (СПРС)

Середньовічну культуру можна розглядати як експеримент, націлений на переорієнтацію суспільної свідомості на ідеальний світ, на нескінчене удосконалення духовного світу людини. Націлившись на абсолютну красу, християнська культура не змогла реалізувати свої високі ідеали, бо реальне життя було занадто сповнене протиріч. Разом з тим вона підготувала підґрунтя для морального удосконалення людини та її естетичного світосприйняття.

Тема: Культура епохи Відродження. Культура Нового часу й Просвітництва

План

1. Культура епохи Відродження

   1. Поняття Відродження.

   2. Особливості культури епохи Відродження. Народження гуманізму.

   3. Пошуки ідеалу соціальної справедливості й свободи. Утопічний соціалізм Томаса Мора, Томмазо Кампанелли

   4. Наукові відкриття епохи Відродження та ренесансне мистецтво (СПРС)

   5. Криза гуманістичних ідеалів

2. Культура Реформації та Нового часу.

   1. Стилі художньої культури Нового часу (СПРС)

1. Культура епохи Відродження

1. Поняття Відродження. Перехідний етап від Середньовіччя до епохи Нового часу отримав назву Відродження завдяки італійському живописцю, архітектору та історику мистецтв Джорджо Вазарі, який вперше використав цей термін у своїй книзі «життєпис найбільш відомих живописців, письменників і зодчих», маючи на увазі відродження античних ціностей.

Відродження – другий період розвитку європейської культури. (від фр. Renaissance – відродження).

Відродження – культурна доба в процесі переходу від середніх віків до нового часу.

За своїм характером епоха Відродження (або Ренесанс) є перехідною. З нею пов'язаний важливий перелом в культурному розвитку: кінець панування середньовічної культури і початок формування культури Нового часу. Відомий вчений Б.Р.Віппер так визначив суть Відродження: “Епоха Відродження, одна з найбільш цікавих і повноцінних епох в історії людства, це синонім особистої свободи, досконалості в мистецтві, краси в житті, гармонії фізичних і духовних якостей людини... Ренесанс був не стійкою і спокійною, а бурхливою і суперечливою епохою. Ренесанс - це період становлення буржуазного суспільства, період, коли спадають окови середньовічного укладу, але обмежуючі умови капіталістичного суспільства ще не встигли оформитися”.

Залежно від історичних умов конкретної європейської країни відбулися певні відмінності у виявленні ренесансних процесів. Тому загальний період датується від останньої третини ХІІІ ст.. до кінця ХVІ ст.. (в Англії)

Найпослідовніше еволюція Відродження відбувалася в Італії, де чітко вирізняються 4 її етапи:

І – Проторенесанс (ост. третина ХІІІ – поч. ХІV)

ІІ – Раннє Відродження (ХІV – 90-ті рр. ХV)

ІІІ – Високе Відродження (90-ті рр. ХV – поч. ХVІ)

ІІІV – Пізнє Відродження (40-ві рр. ХVІ – поч.. ХVІІ ст..)

З Відродження починається епоха становлення сучасної науки, передусім розвиток природничого знання.

Своєрідним джерелом наукового процесу епохи Відродження були:

1. антична культура і філософія, ідеї античних матеріалістів – натурфілософів

2. східна, зокрема арабська, філософія – наука, яка у ХІІ – ХVІІІ ст.. збагатила Зах.Європу знаннями в природничій сфері

Основні риси:

• антропоцентризм (в центрі уваги людина);

• гуманізм;

• пантеїзм (нове філософське вчення – бог ототожнюється, «зливається»з природою, втрачає свій поза природний характер);

• синтез античних ідеалів і християнської духовності.

2. Особливості культури епохи Відродження. Народження гуманізму

Культура Відродження – культура ранньобуржуазного суспільства, на формування якої значний вплив справила практика послідовного розвитку економіки середньовічних міст-держав, завдяки чому вже у ХІІ – ХV ст.. відбувся перехід від середньовічних форм торгівлі й ремесел до ранньокапіталістичних форм організації життя.

Специфіка й основні риси:

• видатні досягнення епохи Відродження стимулювалися зверненням до античної спадщини, не остаточно втраченої в середньовічній Європі. Водночас, було б помилковим стверджувати, що Відродження – лише повернення до Античності.

• орієнтація на світську культуру, як поступове звільнення від догматичної релігійної ідеології Середньовіччя.

• «розведення» церкви та християнства Культура Відродження, намагаючись утвердити антицерковну позицію, залишалася культурою християнською.

• виступ проти догматизму, зашореності, своєрідної однорівневості середньовічної культури, ідеологи Відродження намагалися формувати «відкриту» модель, у межах якої можливий діалог різних типів культури, розмаїття різних точок зору, теоретична терпимість.

• ідеал особистості – яскрава, сильна, непересічна особистість, що прагне досконалості, щастя через саморозвиток, самовдосконалення, реалізацію творчих можливостей; універсальна людина, яка створює сама себе.

• зменшення ролі і значення церкви, звуження впливу порівняно із Середньовіччям

• гуманізм

• увага до людини, її реального земного життя

• визнається можливість усебічного гармонійного розвитку особистості.

• послідовно світський елітарний характер ідеології, орієнтація на освічену частину суспільства.

Поняття «гуманізм» (від лат. humanus – людський, людяний) вживається в широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні гуманізм – ідеологія епохи Відродження, світське вільнодумство тієї доби. Започаткований в Італії у середині ХІV ст.. спирався на ідею антропоцентризму, розглядаючи людину як головний предмет і мету науки. Проголошує людину єдиною цінністю. У широкому значенні гуманізм – прогресивний напрям у суспільній думці, ознакою якої є захист гідності людини, її свободи й права на всебічний, гармонійний розвиток.

У різні форми і з різними відтінками ідеї гуманізму розвивали:

Данте Аліг’єрі (1265 – 1321 ст) – представник проторенесансу (к.ХІІІст) – великий поет кінця Середньовіччя «Божественна комедія»

Франческа Петрарка (1304-1374рр) – перший письменник-гуманіст, заклав підвалини нового світобачення, створив нову систему культурних цінностей, вершиною якої є людина; поет, автор численних трактатів, в яких вперше сформульовані ідеї та принципи гуманізму.

Еразм Роттердамський (1469 – 1536 рр) – видатн. голландський мислитель – богослов, перекладач Нового Заповіту, письменник-сатирик, автор іронічних книг «Похвала глупоті» та «Скарга миру»

Віра в людину, в її творчі можливості, здатність збагнути власну внутрішню складність і зовнішню досконалість – риси, якими позначена творчість:

Джованні Боккаччо, Франсуа Рабе, Альбрехта Дюрера, Вільяма Шекспіра, Мігеля Сервантеса та ін.

3. Пошуки ідеалу соціальної справедливості й свободи. Утопічний соціалізм Томаса Мора, Томмазо Кампанелли

Розглядаючи становлення гуманізму, слід звернути увагу на формування ідей утопічного соціалізму, які відіграють провідну роль у світоглядній культурі європейців.

Виникнення утопічного соціалізму пов’язане з ім’ям Томаса Мора (1478 – 1535 рр) – видатн.англ. письменник і політичний діяч. Основна праця – «Про найкращий устрій держави та новий острів Утопія», відстоює ідею суспільної власності, суспільного виробництва, повної рівності тощо.

Розвиток утопічного соціалізму тривав до середини ХІХ ст.. збагатив Європейську культуру досвідом зацікавленого, небайдужого ставлення теоретиків до практичного вдосконалення суспільних структур.

Томмазо Кампанеллі (1568 – 1639 рр) - «Місто Сонця» - концепція про ідеальне комуністичне суспільство. Франсуа Буассель (франц), Роберт Оуен (англ.) та ін..

Розрив між мрією та реальністю призводив до непопулярності ідей соціал-утопістів