Соціально-когнітивне тлумачення владної мотивації

Психофізіологічні та психоаналітичні тлумачення мотивів людських дій надто спрощують людську природу. На думку Альберта Бандурилюдина є істотою, яка схильна засвоювати взірці поведінки, спостерігаючи інших людей, прогнозуючи і моделюючи свої вчинки для досягнення успіху (соціальне схвалення, самосхвалення).

Первинним мотивуючим чинником є схваленняз боку соціального оточення – батьків, друзів, наставників, соціального середовища. Людина зауважує які види діяльності «схвалюються» іншими людьми, визнаються престижними, а які вважаються невартими зусиль.

Політична діяльність належить до таких соціально престижних форм діяльності. Вона відкриває можливість реалізувати власні ідеї і переконання, налагоджувати престижні соціальні зв’язки, знайомства, користуватися благами, які недоступні для переважної більшості громадян, а за сприятливих обставин доволі швидко досягати матеріального благополуччя. Все перелічене традиційно вважається престижним в очах більшості людей, тому політика стала модною професією.

Однак у психологічно зрілої людини розвивається схильність до самосхвалення, індивід перестає орієнтуватись на думки та цінності загалу. З часом людині стає більш прийнятно самостійно оцінювати власні дії, визначати власні пріоритети, самостійно хвалити себе за успіхи і докоряти собі за невдачі.

Зрілу особу мотивує прагнення до самоповаги, що передбачає готовність і здатність виконувати складні завдання, забезпечувати відповідальні функції в колективі, суспільстві. В даному випадку політичне лідерство матиме для людини інше суб’єктивне значення. Особа прагне політичної активності, бо знає, що завдяки власній компетентності вона спроможна забезпечити досягнення важливих суспільних цілей.

Стилі політичного лідерства

Форми прояву лідерства не є одноманітні, стилі лідерства бувають ефективними і неефективними, авторитарними і демократичними.

Спроби класифікації лідерства, що робилися в науці, зумовлені прагненням прогнозувати вірогідну поведінку тих чи інших керівників, зважаючи на їхні особистісні якості.

Загальновизнаною і актуальною залишається типологія лідерства Макса Вебера (1864–1920). Він розумів під лідерством вид авторитетного, владного керівництва, сенс якого полягає в здатності формулювати накази і викликати лояльність. Критерієм типології лідерства використано поняття «авторитет», тобто «вірогідність того, що накази зустрінуть покору у визначеної групи людей». М.Вебер виділив три типи лідерства: традиційне, харизматичне і раціонально-легальне.

Традиційне лідерство– сюди слід віднести вождів, монархів у традиційних суспільствах. Визнання їх авторитету ґрунтується на традиції, звичаї. Авторитет батьків у сім’ях також тримається завдяки звичаям.

Раціонально-легальне лідерство – це лідери, обрані демократичним шляхом, завдяки виборчим процедурам.

Харизматичне лідерство– лідери, наділені, на думку людей видатними якостями, надзвичайними здібностями.

У сучасній політичній науці переважають практично-орієнтовані класифікації. Вони засновані на емпіричних дослідженнях діяльності лідерів з метою виявлення в ній стійких типових реакцій, домінуючих мотивів. Актуальність подібних досліджень зумовлена прагненням виявити найбільш ефективні стилі політичного лідерства.

Стилі політичного лідерства відображає не лише індивідуальність лідера, але й характер взаємодії лідера з оточенням, міру його впливу на людей, способи реагування на проблеми і потреби громадян, методи реалізації політичного курсу.

Зростання ролі психологічних чинників у здійсненні лідерства привело до перенесення в політичну науку понять з психології, завдяки яким описується політичний стиль. Психологічні поняття повніше відображають мотивацію політичної поведінки, сукупність стійких психологічних реакцій лідера на події і процеси (зокрема стресові) дозволяють враховувати вплив емоційних, несвідомих чинників.

Найбільш характерні риси політичного стилю дозволяють визначити тип лідера, його ефективність для конкретних обставин, прогнозованість його впливу. На підставі психіатричних та психологічних підходів виділяють низку стилів політичного лідерства: демонстративний, компульсивний, параноїчний, депресивний, шизоїдний.

Демонстративний стиль політичного лідерства.Для цього стилю характерний тип особи лідера, якого можна назватиартистом. Він грає на публіку, захоплюється зовнішніми ефектами і демонстраціями, пристрасно бажає сподобатися, постійно привертає до себе увагу. Багато в чому його поведінка, політичні дії залежать від того, чи подобається він іншим, чи його любить публіка. Тому артист достатньо керований, передбачуваний, він може втратити пильність, наслухавшись улесливих слів, може втратити самовладання, почувши критику на свою адресу. Реалізувати довготривалий політичний курс з лідером, що має такий політичний стиль є важким завданням через мінливу мотивацію його політичної поведінки.

Бажання отримати схвалення своїх дій з боку громадян спонукає такого лідера жертвувати не лише суспільно значущими інтересами, але навіть своїми політичними переконаннями. Представники демонстративного стилю найменше схильні наполегливо, творчо працювати. Вони знаходять своє застосування в переломні історичні моменти, у ситуаціях суспільного невдоволення, розчарування, коли треба підняти і повести за собою натовп. Щоб завершити почату справу їм не вистарчає енергії та компетентності. Тому їх ініціативи рідко вдається реалізувати.

Компульсивний стиль політичного лідерствапов'язаний з особою керівника, якого можна позначити метафорою –відмінник. Йому властиве майже нав’язливе бажання все зробити найкращим чином, незалежно від можливостей. Стиль його поведінки характеризується напруженістю, відсутністю легкості, гнучкості, маневру. Він постійно стурбований, дріб’язковий, дуже пунктуальний, догматично підходить до всіх інструкцій, правил. Це – причина постійних конфліктів з владними структурами.

Особливо дискомфортно «відмінник» відчуває себе в екстремальних ситуаціях, коли треба швидко ухвалювати рішення, використовувати нестандартні методи. Будь-які відхилення від запланованого ходу діяльності для нього болісні, а небезпека зробити помилку здатна спричинити у нього паніку. Він може завести однодумців і суспільство у безвихідь, спричинити застій і кризу навіть всупереч своїм щирим намірам.

Параноїчний стиль політичного лідерства. Йому відповідає тип особи лідера якого можна позначити метафорою –господар. Такій особі властиві підозрілість, недовіра до інших, надмірна чутливість до прихованих загроз, постійне жадання влади, контролю над іншими людьми. Його поведінка і дії часто непередбачувані.

Політик параноїчного стилю звичайно не сприймає іншої точки зору, крім власної, відкидає усяку інформацію, що не підтверджує його погляди, установки і переконання. Мислення подібного політика розділяє реальність на крайнощі на кшталт «біле» – «чорне», «друзі» – «вороги» тощо. Прагнення влади реалізується інтригами, постійним маніпулюванням підлеглими, їх взаємним зштовхуванням за ради власних інтересів. Подібний стиль часто супроводжується бажанням усякою ціною подавити або принизити інших, навіть без особливої на це потреби. Подібний стиль політичного лідерства може мати значний ресурс мобілізації людей, може досягати важливих стратегічних завдань в обмежені строки, послідовно здійснювати свій курс. Проте «господар» здатний ефективно втримувати політичний вплив лише спираючись на каральну систему, політичний терор.

Депресивний стильполітичного лідерствавтілюєлідер-соратник. Лідер цього типу не здатний грати ведучу роль і тому намагається об’єднатися з тими, хто реально може «робити політику».

«Соратник» часто ідеалізує інших політиків і політичні рухи, а тому змушений плентатися в хвості подій. Він не має чіткого політичного курсу, стійких підходів до розв’язання наріжних суспільних проблем. Політичну реальність сприймає насторожено і песимістично, постійно виявляючи слабкість і відсутність політичної волі.

Шизоїдний стиль політичного лідерстватісно пов’язаний з депресивним. Його представляєлідер-«одинак».Самоізоляція і самоусунення від участі в конкретних подіях у нього мають виразніший характер. «Одинак» не бажає приєднуватися до жодного конкретного руху і вважає за краще позицію стороннього спостерігача.

Політична відповідальність в подібних випадках практично відсутня. Звичайно, прагнення до лідерства не дозволяє надто довго втримуватися на позиції стороннього спостерігача, це примушує такого типу індивідів приєднуватися до якогось руху, партії, або створювати власну партію. Шизоїдний стиль поведінки скороминучий і неефективний. «Одинак» у міру участі в політичному житті і розширення владних повноважень часто трансформує свій стиль, доповнюючи його рисами параноїчного і демонстративного стилю.