Неофрейдистські теорії невротичної владної мотивації

Альфред Адлерзапропонував невротичне тлумачення прагнень людини до політичного лідерства, влади. Такі прагнення є віддзеркаленням заниженої самооцінки, слабкості людини. Завдяки впливу на інших особа прагне підвищити свій престиж і подолати відчуття власноїнеповноцінності. Прагнення компенсувати власні вади (слабкість), або бажання самоствердитися спонукають особу розвивати, удосконалювати себе.

У рамках невротичної теорії політичної мотивація Карен Хорнірозмежованоздоровіінездорові(невротичні) прагнення людини. Здорове прагнення індивіда впливати на інших людей виникає з відчуття сили, позитивної самооцінки, при цьому людина скеровує свій соціальний вплив на користь колективу, справі. Натомість невротичне жадання влади є захисною реакцією людини на відчуття власної слабкості і безпорадності.

Невротичною особистістю слабкість сприймається не лише як джерело небезпеки, але й ганьби. Невротична особа зневажає людей, які не подавлюють інших людей, а шукають з ними злагоди. Невротизована людина прагне приховати свої слабкі сторони, це штовхає її до зверхності, впертості, ненависті стосовно тих, хто не підкоряється її бажанням.

Американський психолог і політолог Гарольд Лассвелл(1902–1978), звертаючи увагу на спільну для політиків потребу увизнанні, поділяв політичних людей наадміністраторів, агітаторів, теоретиків.

• «Агітатори»ототожнені з «оральною» фазою розвитку особистості.

Нереалізовану потребу в визнанні вони трансформують в «нарцисичну» потребу уваги до себе з боку соціальної групи. Такий тип лідерів чутливий до емоційного ставлення інших людей, прикладає зусилля до емоційного зв’язку з людьми, застосовуючи експресію під час комунікації. Їм притаманна схильність шукати або штучно створювати революційні ситуації, бунти, де б вони могли проявити себе і реалізувати свій «нарцисизм».

• «Адміністратори»ототожнені з «анальною» фазою розвитку особистості.

Себе добре проявляють за тих обставин, де слід проявляти координаторські функції під час здійснення довготривалих, методичних завдань. Схильні до наведення порядку, працюють в ієрархічній системі відносин. Не схвалюють нестабільність, творчий підхід. З недовірою ставляться до людей індивідуалістичних, що мають лідерські задатки, особистий авторитет.

• «Теоретики»ототожнені з «фалічною» фазою розвитку особистості.

Схильні до новаторства, аналітичності мислення, здатні сублімувати власні сили у конструктивні проекти, намагаються індивідуально домагатися конкретного якісного результату в діяльності.

Теорія владної мотивації «гуманістичного психоаналізу»

Еріх Фромм(1900–1980) – німецько-американський філософ та психолог. Виводив мотивацію до влади з прагнення людини уникати ізоляції, самотності.

Самотність лякає суб’єкта влади, йому потрібні підлеглі, які йому належать, оскільки його відчуття сили, переваги ґрунтується на тому, що він може кимсь володіти або керувати. Підсвідомий страх залишитися покинутим, самотнім перетворює індивіда на садиста– носія авторитарного характеру. Садистична особистість свій деструктивний соціальний мотив не помічає.

Як стверджував Е. Фромм, «садистичний індивід», з одного боку, робить все для того, щоб люди були залежними від нього, його підлеглі змушені бути маріонетками в його руках. З іншого боку, «садистичний індивід» цілковито залежить від слабких людей, якими розпоряджається, без них він не може відчувати своєї сили, зверхності.

У психологічно зрілої та самовідповідальної людини відчуття сили не пов’язане з бажанням подавлювати людей. Коли особа відчуває свою силу і здатність реалізувати власні можливості, панування над іншими людьми їй не потрібне.

Не всі дослідники погоджувалися з висновками названих учених. Було неодноразово підтверджено, що сама по собі низька самооцінка індивіда гальмує її входження у політику, не дає їй можливість розгорнути активну політичну діяльність. Тому крім заниженої самооцінки політичні лідери повинні мати ще якісь психологічні чи соціальні стимули, і лише за їх наявності індивід отримує здатність зіграти вагому політичну роль.

З огляду на ці теоретичні постулати слід виділити два типи лідерів:

Авторитарний тип лідера– формулює ділові короткі розпорядження, заборони без поблажливості, демонструє чітке монологічне мовлення, прохолодний тон розмови. Думка його як керівника – вирішальна, похвала і осуд суб'єктивні. Позиція його як керівника – поза групою.

Демократичний тип лідера– дотримується образного, діалогічного стилю спілкування, товариського тону розмови. За реалізацію пропозицій та рішень відповідають ініціатори та усі члени групи. Похвала і зауваження – з попереднім з’ясуванням причин та пропозицією ділових порад. Розпорядженням передує спільне обговорення. Позиція його як керівника – всередині групи.