Геронтократія

Затяжна кар’єра в клані приводить до геронтократії– влади осіб старшого віку (старійшин).

Влада старійшин – одне з найдавніших явищ політики. Ця архаїчна традиція пошани до старших людей сім'ї, роду, племені, суспільства з часом перетворилася на монархічну владу. Старі функціонери здебільшого утримують вплив над молодшими соратниками завдяки особистим зв’язкам, сталим структурам ділових відносин. Геронтоктатія виникає в суспільствах із сповільненим розвитком. Цей колективний вплив може охоплювати не лише політику, але й економіку, науку, культуру, більшість сфер суспільного життя країни.

Теоретичні трактування лідерства

Рольові теорії лідерстваакцентують увагу на спроможності особи зайняти рольпрофесіоналау вирішенні тих-чи-інших проблем та завдань. Так з’являються лідери для вирішенняділових, практичних проблем.

Ці лідери можуть бути не надто помітні, але вони беруться за вирішення відповідальних справ, прагнуть бути компетентними, чим завойовують довіру і пошану на тривалий час. Вони гнучко реагують на зміни і діють з урахуванням обставин.

Іншими є лідери для задоволення соціально-емоційнихпотреб людей.

Такі люди виглядають ефектними, надійними, гнучкими. Вони уміють «пускати пил в очі». У реальності вони можуть бути не здатні працювати з повною віддачею, погано пораються з проблемами, а тому швидко міняють позиції, притримуючись винятково своїх інтересів. Це – політикани, які намагаються неправдою, хитрощами вхопити владу і якомога довше при ній утриматися.

Теорії психологічних якостей (рис)вказують на існуванні у лідерів специфічних «лідерських» якостей та здібностей, успадкованих (харизматичне лідерство), або здобутих завдяки самовдосконаленню.

Теоретики символічного інтеракціонізму доводять, що лідером може стати будь-яка людина, що у певний час займе відповідне місце в системі міжособистісних взаємостосунків.

Ситуативна теорія звертає увагу на те, що лідерство є наслідком соціальної ситуації, яка склалася в групі, або в якій опинилася група. Тому можливі два типи лідерства. По-перше, це лідерство, зорієнтоване на вирішеннязавдань, по-друге, лідерство, зорієнтоване на задоволенняпотребчленів групи.

Ніколо Макіавеллі(1469–1527) – італійський політичний мислитель епохи Відродження, автор трактатів «Володар», «Історія Флоренції» розробив політичну теорію, зважаючи наегоїстичнуприроду людської істоти (агресивність, властолюбство, жадібність, брехливість, боягузливість, підлість, невдячність більшості людей тощо).

Саме негативні схильності більшості людей зумовлюють необхідність їх обмеження завдяки централізованій державній владі. Політичний керманич держави зобов’язаний об’єднати суспільство, для цього він має право використовувати будь-які методи та засоби (аморальні, нечесні, протизаконні, жорстокі, підступні, віроломні та ін.), бути «…лисом, щоб бачити гадюк, і левом, щоб нищити вовків».

Теорія політичних елітГаетано Моска(1858–1941) – італійського соціолога, автора праць «Теорія урядів і парламентська система», «Основи політичної науки» – базується на таких ідеях:

• Про нездат­ність більшості людей до самоорганізації та управління державою. Люди, довіряючи утопічним ідеям політичних демагогів про демократію, рівність та соціальну гармонію, сприяють утвердженню диктатур.

• Про існування окремої категорії людей – членів компетентної правлячої еліти, що, завдяки управлінню головними ланками суспільства, роблять можливим розвиток людства.

Ідеї елітаризму доповнив Вільфредо Парето(1848–1923) – італійський соціолог та економіст, який визначив, що еліта рекрутується зполітичних,економічних,інтелектуальних прошарків суспільства, завдяки висуненню індивідів, які досягли найвищих показників у своєму середовищі та сфері діяльності.

«Зміна» еліт відбувається у формі переворотів та революцій через те, що кожна правляча еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості й творчу енергію.