Форми занепаду політичного лідерства

Лідерство за певних обставин може вироджуватися, перетворюватися на якісно інші форми соціальної взаємодії. При цьому від лідерства залишається зовнішня форма, хоча внутрішнє її наповнення може набувати цілковито протилежного змісту. При цьому для зовнішнього спостерігача не зразу стає очевидно, що політична партія втратила свою лідерську роль.

Ознаками, що той-чи-інший партійний керівник або певна соціально-політична група є лише бутафорним утворенням є неспроможність виконувати хоча б одну з названих вище лідерських функцій – конструктивну, координаційну, організаційно-інтеграційну функції.

Дамо характеристику окремим формам «занепаду» лідерства.

Підлегле керівництво

«Придворні підлабузники, неначе птахолови, наслідують голоси і переймають манери тих, на кого вони полюють»

Плутарх (46–127 рр. н.е.) «Настанови в державних справах», 3.

Особа лише виконує роль лідера, насправді ж вона служить вищестоящим посадовцям. Особиста відданість главі суспільного руху, керівнику – важлива умова лідерства. Але якщо лідера пов’язують з оточенням лише особисті відносини, або навіть особиста залежність, лідерство перестає бути раціональним. Тоді починають домінувати особисті стосунки лідера з йому оточенням. Така кадрова політика перетворюється на вирячування земляцькихчисвояцькихзв’язків (сімейних, дружніх, товариських, земляцьких).

Партійні та соціальні структури, які збудовані на таких принципах можуть виконувати здебільшого організаційнуфункцію – готувати, відбирати та розставляти кадри (зважаючи на сімейні, дружні, товариські, земляцькі відносини), створювати системи управління, планувати та реалізувати практичні аспекти політичної роботи. У таких структурах відсутня внутрішня конкуренція, тут переважає принцип особистої відданості або залежності від лідера. Здібні рядові члени здебільшого не мають шансів отримати соціальне просування, якщо не мають особистої причетності до керівника чи його найближчого оточення.Координаційнуфункцію в рамках «підлеглого керівництва» скеровують на взаємодію з політичними фінансистами, замовниками, а не з інтересами громадян, виборців.

Вождизм

«Головним завданням тирана є постійно втягувати громадян в різноманітні війни, щоб народ відчував необхідність в керманичі… Коли ж тиран запідозрить когось у вільнодумстві і в запереченні його правління, то таких людей він знищить під приводом, що вони ввійшли у змову з ворогами»

Платон (427–347 рр. до н.е.) «Держава», VIII, 566е, 567а.

За такої форми виродження лідерства демократичні механізми реалізації влади усуваються. На їх місце запроваджується культ вождя, його інтереси і бажання видаються за інтереси суспільства, партії. Дискусії та критика припиняються, суспільна комунікація стає директивною, громадяни стають підлеглими або працівниками, яким роздаються розпорядження та накази. Запроваджується суворий контроль членів спільноти з метою їх цілковитої покори. Суспільство (група) перетворюється на статичну замкнену систему, що цілковито контролюється силовим апаратом.

Відносини між вождем і його оточенням втрачають раціональні ознаки. Вождь одноосібно визначає, що потрібно, а що непотрібно групі, суспільству. Інноваційні ідеї та індивідуальні прояви визначаються як чужі і ворожі. Спостерігаються спроби нав’язати групі ідеї про надзвичайні здібності, мудрість і прозірливість вождя.

Переродження лідерства у вождизм, лідера – в «деспота», а його оточення – в клан (замкнуту групу людей, зв'язаних круговою порукою) зумовлює необхідність постійно підтримувати стійку структуру групи за для контролю над ширшим оточенням. В особливих умовах – після воєн, революцій, криз, реформ – політичне лідерство може перероджуватися у вождизм та застій політичного життя.