3. Тренінг розвитку конкурентоздатності команди.

Мета: формування навичок конкурентоздатної взаємодії між різними командами в організації або між різними організаціями на засадах партнерства, толерант­ності і довіри.

Організаційні форми проведення: тренінг проводиться спільно з менеджерами та персоналом організації.

нтерактивні техніки у процесі проведення тренінгу:

• Метод незакінчених речень (з подальшим груповим обговоренням): «Конку­ренція — це...»;

• Мозковий штурм: «Як я розумію значення конкуренції у моєму професійно­му житті?»;

• Групова дискусія: «Які чинники впливають на необхідність розвитку високо­го рівня конкурентоздатності сучасної особистості?»;

• Метод «мозкового штурму»: «Які риси характерні для конкурентоздатної особистості?»;

• Групова дискусія: «Чим конкурентоздатна особистість відрізняється від не конкурентоздатної? »;

• Метод «мозкового штурму»: «Чим відрізняється конкурентоздатна команда від «класичної»?».

• Робота в малих групах: «Визначте умови формування конкурентоздатної ко­манди в різних соціальних сферах (державне управління, освіта, бізнес, спорт, виробництво тощо)»;

• Проектне завдання: «Розробіть модель конкурентоздатної команди сучасної організації».

Основні результати тренінгу: усвідомлення сутності та ролі різних стратегій текурентоздатної взаємодії: а) стратегія змагання (демотивує взаємодію і знижує її ефективність як всередині управлінських команд, так і між ними); б) стратегія партнерської спрямованості та взаємопідтримки (ефективна та прогресивна як для окремої команди, так і для міжкомандної взаємодії). Опанування навичками кон­курентоздатної взаємодії з партнерською спрямованістю.

Окрім змістовно-смислових, важливу роль у процесі проведення кожного тре­нінгу відіграють організаційно-спрямовуючі інтерактивні техніки, основні з яких наведені нижче.

1. Підготовка аудиторії. Традиційно для проведення тренінгів використову­ються заздалегідь підготовлені аудиторії, до яких запрошуються учасники.

Залучення учасників тренінгу до організації робочого простору ще до початку заняття (ведучий звертається до них з пропозицією допомогти підготувати (реор­ганізувати) аудиторію так, щоб це було зручно й комфортно усім присутнім) на­лаштовує ведучого й учасників на позитивну взаємодію. Спільна їх діяльність допомагає розтопити кригу напруженості, налагодити контакт з учасниками та па­дати їм можливості відчути свою вагомість, підвищувати їхню зацікавленість.

У випадках, коли виокремлюється група пасивніших учасників, які чекають ос­торонь, не варто їх турбувати, якщо ведучий відчув, що вони потребують більше часу на адаптацію. Проте до них можна звернутися особисто з проханням висло­вити свою думку з приводу вдосконалення організації робочих зон або попросити розподілити на кожну з них ватмани, маркери, фломастери, олівці тощо і в такий спосіб установити контакт, відвести напруженість, створити позитивну ауру для по­дальшої взаємодії.

2. Розподіл на групи може здійснюватися за одним із можливих принципів, а саме — шляхом витягування різнокольорових смужок, які попередньо заготовля­ються та відбираються за кількістю учасників. Якщо планується робота в трьох групах, беруть смужки трьох кольорів (жовтий, червоний, синій). їх кладуть у конверт (шкатулку, кольорову коробочку тощо), перемішують. Потім учасники по черзі дістають смужки з конверта. Ведучий пропонує «кольорам» знайти своїх «партнерів» — таким чином формуються групи.

Робочі зони, в яких працюватимуть учасники, також розподіляються за допо­могою кольорів: на кожен стіл кладеться квадратик одного з трьох кольорів — та­ким чином група «отримує» свою робочу зону (можна запропонувати групам са­мостійно знайти собі робочий простір та облаштувати його, а це означає, що до­сягнення спільного результату починається заздалегідь).

Ті самі квадратики можна використати і для визначення послідовності груп, які презентуватимуть результати своєї роботи.

При цьому процес самостійного вибору учасниками своєї групи та робочої зо­ни набуває упорядкованого характеру з елементами гри.

Під час вибору кольорів для проведення вправ бажано уникати блакитного, ро­жевого та чорного кольорів, тому що вони можуть викликати неоднозначну ре­акцію або спровокувати неадекватну поведінку учасників. У такий спосіб можна «зачепити» дуже інтимні сторони особистості, тому до подібних, простих на пер­ший погляд речей бажано ставитися обережно.

3. Створення та презентація групових проектів. У створених підгрупах учас­ники отримують творче завдання (наприклад, методом групового «мозкового штурму» створити і презентувати модель конкурентоздатної команди сучасної ор­ганізації у вигляді малюнка). Учасники облаштовуються у своїх робочих зонах, і, використовуючи ватмани, фломастери, кольорові олівці, ножиці, кольоровий па­пір тощо та різне приладдя, виконують завдання. За власним бажанням або за певною послідовністю учасники представляють свої проекти.

Візуально-аудіальна презентація дає змогу не лише побачити, а й почути пояс­нення авторів щодо їхнього задуму. Всі коментарі (за попередньою згодою з учас­никами), фіксуються на диктофон з метою подальшого аналізу як ведучим, так і самими учасниками презентації.

За допомогою техніки створення і презентації проектів учасники навіть у ви­падково організованих групах набувають не тільки навичок спільної роботи, а й створюють атмосферу єдиного командного духу, що виникає у процесі досягнення спільної мети.

Більшість груп під час презентації проектів можуть проявляти певні ознаки «команд». Наприклад, презентує результати не одна людина, а вся група; учасники у висловленнях на кшталт «...наша команда представила...», «...ми спільно створили модель...» можуть демонструвати ознаки спільного вирішення поставленого завдання. Атмосфера позитивної активності, взаємоповаги та підтримки також є ознакою задоволеності людей від діяльності на принципах командної взаємодії.

4. Ігрові вправи. Перед початком роботи груп можна провести нескладні ігрові вправи, які викликають яскраві враження та підвищення емоційного стану — «криголами». Нижче наведемо низку криголамів, які рекомендовано використовувати час проведення тренінгів. Ці криголами розроблені іншими авторами та модифіковані нами в процесі проведення тренінгової роботи з різними категоріями синків.

«Які в тебе очі?» Найбільш ефективною для встановлення психологічного контак­ту та зняття емоційного напруження буде вправа: учасникам пропонується влитися на дві групи за принципом випадковості (витягуючи різнокольорові смужки) або розрахуватися на 1-2. Потім ведучий пропонує у створених групах вишикуватися один за одним за принципом «від світлого до темного» кольору очей (тобто першою від ведучого буде стояти людина з найсвітлішими очима, а людина з найтемнішими очима завершуватиме ряд).

Ще до початку гри учасники можуть почати хитрувати, дивитись один одному в очі для того, щоб виграти. Ведучий, помітивши ці «хитрощі», може похвалити «бажання» досягти успіху і запропонувати зробити цю саму вправу «навпаки» — розташуватися в групі № 1 за принципом «від світлого до темного», а в групі і 2 — «від темного до світлого», тобто змінити умови гри. На цьому варто завершити вправу, але можна продовжити гру і призначити експертів» (по одному учаснику з протилежних «команд»), яким пропонують подивитись у вічі кожної людини й адекватно оцінити правильність розташування учасників за заданим принципом.

Як правило, гра завершується компліментами, жартами, сміхом. Учасники задоволені від отриманої можливості подивитися один одному в «гарні, красиві» очі, познайомитися ближче один з одним.

Отже, подібно до такого алгоритму гри можна проводити вправи, в яких учасники шикуються один за одним за принципом врахування кольору волосся, зросту, розміру взуття та інших ознак. Хоча це, можливо, потребує забагато часу, але рекомендується для встановлення позитивної атмосфери. Натомість ведучому не­обхідно чітко стежити за тим, щоб ці етапи не були домінуючими над смисловою складовою роботи групи.

«Передай монетку». Мета: налаштувати учасників на співпрацю і водночас відчути дух конкуренції за право бути кращими; проаналізувати власну поведінку свої відчуття у станах суперництва і співпраці; відчути сутність «конкурентоздатної команди». Гра може відбуватись у два етапи.

1.Учасникам пропонується розділитися на дві або три групи залежно від кількості людей в кожній групі — не менше 7 осіб). Одному з учасників на вказівний палець кладуть монетку середнього розміру. За сигналом ведучого необхідно передавати якомога швидше монетку по колу і повернути її до учасника, який розпочав гру. Виграє та «команда», яка першою завершить гру.

Умова гри: монетку не можна притримувати іншими пальцями рук, у разі падіння вона повертається до першого учасника, який знову починає передавати її по колу.

2. Учасникам пропонується створити спільне коло і передавати монетку, дот­римуючись тих самих правил, але не змагаючись з іншою групою.

По закінченні гри учасникам пропонується проаналізувати свої відчуття під час першого та другого її етапів і дати відповіді на запитання:

1. Чим відрізнялись відчуття під час змагання з іншою групою та гри в одно­му, спільному колі?

2. Якщо у когось з учасників монетка падала на підлогу — що ви відчували (роздратування, бажання допомогти, байдужість)?

3. Чи приносить задоволення спільне досягнення мети, пошук єдиного алгорит­му дій, співпраця і взаємопідтримка?

Модифікація цієї гри вдало відображає сутність звичайної команди і конкурен­тоздатної. Після першого варіанта гри, як правило, є учасники, які отримують за­доволення від виграшу, є такі, що зазнали поразки, адже вони всі змагалися за право бути кращими серед інших. Тобто, щоб відчути перемогу, потрібен був су­перник. Другий варіант гри дає можливість пережити те саме відчуття перемоги, але воно є колективним. При цьому нема «кращих» і «гірших», кожен доклав зу­силля для досягнення спільної мети, і вся група перемогла завдяки своїй взаємодії і взаємопідтримці.

Ми зробили цікаві спостереження щодо моменту, коли монетка падає на підло­гу. У першому варіанті гри такий випадок частіше викликає роздратування інших учасників щодо «винного», яке проявляється у висловленнях на кшталт: «ну що ж ти так», «ой, ми програємо», «потрібно робити не так». У другому варіанті гри учасники проявляють дещо більшу терпимість до невдахи й навіть висловлюють підтримку: «нічого страшного, буває з усіма», «не хвилюйтесь, почнемо з початку».

Якщо під час гри не виникає ситуації, коли монетка падає на підлогу, ми про­понуємо ведучому штучно її влаштувати для того, щоб обов'язково дати можли­вість групі пережити цей момент.

Отже, досягнення поставленої мети відбувається і в першому, і в другому ви­падках, але відсутність потреби шукати суперника заради того, щоб здобути пере­могу, можливість досягти успіху і бути кращими за власний рахунок, дотримання принципів взаємодії та взаємопідтримки відрізняють звичайну ефективну групу чи команду від конкурентоздатної.

Слід зазначити, що розглянуті вище організаційно-спрямовуючі техніки мо­жуть використовуватися в різних частинах системи тренінгових занять залежно від потреб учасників, а також в інших тренінгових програмах.

Загалом використання організаційними психологами наведеної технології «Фор­мування конкурентоздатної команди» може сприяти підвищенню ефективності дія­льності конкретних команд в сучасних організаціях.