666В. В. Семеногов

До дослідження проблеми інсценування події злочину в різних видах злочинної діяльності зверталися Є. В. Баранов, Р.С. Бєл-кін, А. М. Васильєв, І. М.Лузгін, І. Х. Максутов, В.А. Овечкін, Н. П. Яблоков та ін. Наведені цими авторами визначення дають досить різнобічну характеристику інсценування, у якій акцен-туються окремі положення. Видається за важливе розглянути криміналістичну та психологічну характеристики такого способу приховування злочинів, як інсценування.

Так, І. М. Лузгін визначав інсценування як «створення ви-димості іншого злочину з метою замаскувати дійсне діяння і, таким чином, увести органи розслідування в оману, ускладни-ти слідство»1

. При цьому важливим у його дослідженні є твер-дження про те, що відносини між системою зв’язків, що утво-рює справжня подія, і системою зв’язків, що утворює подія, яка інсценується, дозволяє при їхній схожості виявити справжній стан події злочину.

Більш розгорнуту характеристику інсценування надав Є. В. Баранов, визначивши інсценування як «свідому, умисну діяльність злочинця, спрямовану на приховування злочину або вчинення некримінальної події, шляхом видозмінення обстановки на місці події або в іншому місці з метою замаскувати справжню подію і тим самим направити слідство хибним шляхом»2

. Це виз-начення вводить у характеристику інсценування термін «діяль-ність», підкреслюючи складну розумову й діяльну структуру по-ведінки людини при підготуванні інсценування.

У криміналістичній літературі існують декілька визначень поняття «інсценування», але, на нашу думку, найбільш пра-вильним і повним є визначення, запропоноване В. А. Овечкі-ним: інсценування – це обстановка місця певної події, створе-на штучно, яка може поєднуватися з відповідною удаваною поведінкою та повідомленням неправдивих відомостей особою, яка створила цю обстановку, з метою викликати в слідчого й ін-ших осіб хибне пояснення події, що відбулася, і таким чином приховати істину1

Аналіз сутності інсценування вимагає розгляду психологіч-ного аспекту, який може бути визначений шляхом вивчення психології суб’єкта інсценування. Злочинець психологічно го-тує себе до інсценування, де роль імпульсу до його здійснення відіграє сукупність мотивів. Інсценування має особливу склад-ність побудови розумової моделі, яка є основою для подальших дій, спрямованих на її здійснення. Складність полягає в ланцюзі логічно взаємопов’язаних міркувань, що стосуються способів ін-сценування та рефлексивного мислення, спроб відтворення мож-ливої розумової діяльності слідчого, а також оточуючих осіб. При цьому злочинець обирає такі варіанти інсценування й супутньої йому поведінки, які б найбільш переконували осіб у тій версії, яка була сформульована злочинцем і здійснена як найбільш оп-тимальна та вражаюча.

Слід зазначити, що рівень інсценування певною мірою зале-жить від того, у який період злочину воно здійснюється. Йдеться про такі етапи інсценування: а) підготування до злочину, коли рівень розумової діяльності не обмежений часом; б) учинення злочину, коли раптово виявляється можливість створити інсце-нування, а тим самим уникнути відповідальності; в) після вчи-нення злочину, коли обстановка й аналіз учиненого підказують, що скоєне можна приховати інсценуванням. У всіх названих по-зиціях рівень інтелектуальної напруженості різний і зумовлений суб’єктивними (стан психіки) та об’єктивними чинниками (по-шук можливостей для інсценування). Психічний стан у всіх цих випадках у злочинця наближений до стану стресу, фрустрації, депресії, що й зумовлює наявність помилок (промахів) у створен-ні інсценування.

• Тема 8. Правові заходи стимулювання до дачі правдивих показань

Питання для вивчення і розгляду:

• Семінарське заняття 1 (2 год)

1. Заходи відповідальності, застосовувані до осіб, які дають завідомо неправдиві показання

2. Заходи заохочення до дачі правдивих показань. Угоди про примирення та визнання вини

22222.Угоди в кримінальному процесі України за новоприйнятим КПК.\

Новелою в кримінальному процесі є передбачені новоприйнятим КПК угоди. В новому КПК знайшли відображення угоди двох видів (ст.468):

1)угода про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим;

2)угода між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості.

Дослідивши ст.ст. 471, 472 нового КПК стає зрозумілим, що в обох вищеназваних угодах суб’єкти їх укладення визначають кваліфікацію злочину, за який буде нести відповідальність підозрюваний (обвинувачений), узгоджені вид і розмір покарання. Наприклад, особа, вчинивши приміром розбій чи грабіж, може відповідати лише за крадіжку,

в вчиненні якої зізнається, а потерпілий (прокурор) в свою чергу добровільно погодиться з такою кваліфікацією діяння. Як кваліфікація злочину, так і всі інші питання пов’язані з покаранням, відшкодування заподіяної шкоди тощо будуть вирішуватися згодою потерпілого (прокурора) з підозрюваним (обвинуваченим).

Угода про примирення чи про визнання винуватості може бути укладена як під час досудового розслідування (ч.1 ст.474), так і під час судового провадження (ч.3 ст.474).

Умовами укладення угоди про примирення є: по-перше, згода на це потерпілого і обвинуваченого; по-друге, укладення такої угоди є можливим лише щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої і середньої тяжкості та у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення (ч.3 ст.469); по-третє, така угода може бути укладена до моменту виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку (ч.5 ст.469).

Серед прав потерпілого згадується його право примиритися з підозрюваним, обвинуваченим і укласти угоду про примирення (ч.4 ст.56 проекту КПК).

Як вже зазначалося, новий КПК передбачає і можливість укладення угод між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості. Така угода може бути укладена у провадженні щодо кримінальних проступків, злочинів невеликої тяжкості, злочинів середньої тяжкості, тяжких злочинів, та внаслідок яких шкода завдана лише державним чи суспільним інтересам. Укладення угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні, в якому бере участь потерпілий, не допускається (ч.4 ст.469). Як і угода про примирення угода про визнання винуватості може бути укладена до моменту виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

Як бачимо, можливим є укладення угод про визнання винуватості і щодо тяжких злочинів, що є недопустимим.

Згідно ч.6 ст.474 нового КПК суд перед прийняттям рішення про затвердження угоди зобов’язаний переконатися у судовому засіданні, що укладення угоди сторонами є добровільним, тобто не є наслідком застосування насильства, примусу, погроз або наслідком обіцянок чи дії будь-яких інших обставин, ніж ті, що передбачені в угоді.

На підставі ч.7 ст.474 нового КПК суд відмовляє в затвердженні угоди, якщо:

1)умови угоди суперечать вимогам КПК та закону, в тому числі допущена неправильна правова кваліфікація кримінального правопорушення, яке є більш тяжким ніж те, щодо якого передбачена можливість укладення угоди;

2)умови угоди не відповідають інтересам суспільства;

3)умови угоди порушують права, свободи чи інтереси сторін або інших осіб;

4)існують обґрунтовані підстави вважати, що укладення угоди не було добровільним, або сторони не примирилися;

5)очевидна неможливість виконання обвинуваченим взятих на себе за угодою зобов’язань;

6)відсутні фактичні підстави для визнання винуватості.

У такому разі досудове розслідування або судове провадження продовжуються у загальному порядку.

Цікаво також, що повторне звернення з угодою в одному кримінальному провадженні не допускається (ч.8 ст.474).

Згідно ст.473 та ч.3, ч.4 ст.394 нового КПК вирок суду першої інстанції на підставі угоди про примирення між потерпілим та підозрюваним, обвинуваченим може бути оскаржений в апеляційному порядку:

1)обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами п’ятою - сьомою статті 474 нового КПК, в тому числі нероз’яснення йому наслідків укладення угоди;

2)потерпілим, його представником, законним представником, виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; нероз’яснення йому наслідків укладення угоди; невиконання судом вимог, встановлених частинами шостою чи сьомою статті 474 нового КПК;

3)прокурором виключно з підстав затвердження судом угоди у кримінальному провадженні, в якому згідно з частиною третьою статті 469 нового КПК угода не може бути укладена.

Вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржений:

1)обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно з підстав: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, встановлених частинами четвертою, шостою, сьомою статті 474 нового КПК, в тому числі нероз’яснення йому наслідків укладення угоди;

2)прокурором виключно з підстав: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з частиною четвертою статті 469 нового КПК угода не може бути укладена.

З вищезазначеного випливає, що оскарження вироку суду першої інстанції на підставі угоди про примирення (про визнання винуватості) з інших причин є не можливим.

Не можна не погодитися з Є.Д. Скулишем, на думку якого, досліждувані угоди дозволять істотно заощадити час і ресурси органів досудового розслідування та зменшити застосування до громадян репресивних заходів кримінально-правового характеру.[1] Але назване ним не є прерогативою кримінального процесу.

З одного боку, позитивним є надання потерпілому права в певних категоріях справ (які зачіпають більше приватний інтерес, чим публічний) самостійно вирішувати долю винного. Це дозволить більшою мірою враховувати інтереси потерпілої сторони. З іншого боку, не можна забувати, що розширення можливостей припинення кримінального переслідування внаслідок примирення між потерпілим та обвинуваченим може спровокувати спроби незаконного тиску на потерпілого і навіть вчинення щодо нього нових суспільно небезпечних діянь з метою змусити його дати згоду на «примирення». Тому потрібно здійснити ретельний вибір кола злочинів, в справах щодо яких буде можливим примирення потерпілого з обвинуваченим (підсудним, підозрюваним). Зважаючи на це, вважаю за доцільне, в разі запровадження інституту угод в кримінальному процесі виключити з такого переліку умисні злочини середньої тяжкості і залишити кримінальні проступки, злочини невеликої тяжкості, вчинені з необережності злочини середньої тяжкості та злочини, які відносяться до справ приватного обвинувачення.

Та загалом, я вважаю, що впровадження таких угод в кримінальний процес України сьогодні не є кроком вперед в аспекті демократичності. Зважаючи на соціальний стан більшості населення країни, правосвідомість українців, потерпілі будуть укладати такі угоди не тому, що вони вважають визнану ними міру покарання достатньою для винного, а тому, що винний платить за це чималі кошти, які їм вкрай потрібні. Складеться ситуація, що якщо злочин вчинив заможний, він має реальний шанс «примиритися матеріально» з потерпілим і отримати обговорену менш сувору міру покарання, а якщо винний не має змоги «оплатити примирення» – то, відповідно, «сидіти» буде довше. Звідси вбачається порушення принципу здійснення правосуддя на засадах рівності всіх громадян перед законом і судом (ст.24, п.2 ч.3 ст.129 Конституції, ст.16 КПК, ст.10 новогоКПК).

На мою думку, впровадження такого інституту як угоди в кримінальному процесі взагалі є зайвим і не лише не сприяє демократичності в процесі, але й прямо їй суперечить. В результаті запровадження таких угод в кримінальному процесі виникнуть ситуації, коли особа винна в скоєнні одного злочину, насправді буде нести відповідальність за зовсім інший злочин, якого не вчиняла – це в кращому випадку, а в гіршому – особа не будучи винною у скоєнні злочину, через недосвідченість, занепокоєння в можливості реалізації свого права на захист, розчаруванні в судовій системі та недовірі до неї, відсутності коштів на досвідченого захисника буде переконана, що краще укласти таку угоду і понести меншу відповідальність, як наслідок – буде засуджена за відсутності у неї вини. Якщо це демократичність і прояв свободи вибору обвинуваченого, підсудного в кримінальному процесі, тоді навіщо передбачати в статті 2 нового КПК такі завдання кримінального судочинства як охорона прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності, наголошую, в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Саме через взаємовиключну суперечність завдань кримінального судочинства і угод про примирення та визнання винуватості, вважаю неможливим впровадження останніх в кримінальний процес України.

Водночас потрібно зауважити, що різного роду угоди в кримінальному процесі застосовуються провідними зарубіжними країнами. В США, наприклад, поширеною є практика укладення угод про визнання вини. Угоди про визнання вини – угода між прокурором і захисником, в наслідок якої обвинувачення припиняється (попри наявність достатніх доказів) або даються конкретні обіцянки щодо покарання в обмін на бажання обвинуваченого визнати вину. Це може бути угода між прокурором і захисником (його підсудним), змістом якої є відмова прокуратури від пред’явлення обвинувачення в більш тяжкому делікті (наприклад у тяжкому вбивстві), якщо підсудний визнає свою провину в скоєнні менш тяжкого злочину (наприклад вбивства).

Я вже висловлювала свою негативну думку щодо судових угод про визнання вини і вважаю, що їх запровадження не лише суперечить завданням кримінального процесу, але й не сприяє ні покаранню, ні виправленню особи, яка вчинила злочин. Існування таких угод в США пояснюється в основному тим, що здійснюється значна економія засобів, які потрібні для тривалих судових розглядів кримінальних справ. Якщо б не існувало угод про визнання вини суди не змогли б вирішити таку велику кількість справ, які б направлялися на судовий розгляд. Але чи можна в кримінальному процесі, де переважає як-не-як публічний інтерес керуватися лише економією затрат?! Звісно, ні!