Німецька класична філософія

Необхідно мати на увазі, що дана тема є однією з найважливіших і, водночас, однією з найскладніших у курсі філософії.

При відповіді на перше питання необхідно з’ясувати принципову новизну кантівської гносеології відносно гносеологічних ідей його попередників. У докантівській філософії суб’єкт пізнання, як правило, виявлявся пасивним: інтелект розумівся як більш-менш пасивне вмістилище ідей. Кант підкреслює активність суб’єкта у процесі пізнання. Якщо раніш вважалося, що наші знання повинні погоджуватись з предметами, то Кант виходить з того, що предмети повинні погоджуватись з нашим пізнанням. Таким чином, будь-яке пізнання виявляється не пасивним відображенням дійсності, а її творчим конструюванням. Ця зміна пізнавальної диспозиції отримала назву "коперніканського перевороту" у філософії. Освітлюючи питання про апріорні форми чуттєвості і розсудку, слід звернути увагу на високу оцінку Кантом наукового знання. Питання достовірності наукового знання, його підвалин знаходились у центрі уваги мислителя. І. Кант розрізнює аналітичні та синтетичні судження. В аналітичних судженнях предикат не вміщує нового знання про суб’єкт судження. Наприклад, у судженні "усі тіла мають протяжність" поняття тіла містить в собі ознаку протяжності. Нове знання дають синтетичні судження, в яких предикат повідомляє дещо нове відносно суб’єкта. Прикладом синтетичного судження може служити судження "вчора йшов дощ". Це синтетичне судження a posteriori ("після досвіду"). Але як можливі синтетичні судження a priori ("до досвіду")? Це судження типу: "усе має причину". Питання про можливість апріорних синтетичних суджень мало для Канта особливу важливість в силу надзвичайної значимості даних суджень в структурі наукового знання: саме вони придають загальнообов’язковий характер науковому знанню. Таким чином І. Кант підходить до формулювання вчення про апріорні форми людського пізнання. Так, наприклад, простір і час – апріорні форми чуттєвого пізнання. Простір є формою систематизації зовнішніх відчуттів, час – форма систематизації внутрішніх відчуттів. Розглядаючи цей аспект вчення Канта, має сенс прокоментувати його відомий вислів: "... розсудок не черпає свої закони (a priori) з природи, а диктує їх їй". Що означає тут "диктувати"? Чи це означає, що ми, скажімо, диктуємо природі підкорятися закону всесвітнього тяжіння, а не встановлюємо його як об’єктивно існуючий взаємозв’язок речей?

Тут слід перейти до кантівського розрізнення "речей-у-собі" та "явищ". Річ-у-собі є незалежною від суб’єкта пізнання об’єктивною реальністю. Впливаючи на наші органи чуттів, річ-у-собі викликає відчуття, які не дають знань про речі як такі. Таким чином, Кант різко розмежує два світи: світ явищ, існуючих у нашому досвіді, та світ речей-у-собі, який є недосяжним для пізнання, який знаходиться за межами людської свідомості. Згідно Канту, ми можемо знати відносно речей у собі, що вони є, але ми не можемо знати, що вони є.

Далі слід звернути увагу на концепцію І. Канта відносно трьох ступенів пізнання: чуттєвого споглядання, розсудка та розуму. Апріорні форми чуттєвості упорядковують дані відчуттів у просторі і часі, внаслідок чого виникають явища. Самі по собі явища ще не дають знань, а являють собою лише необхідний пізнавальний матеріал. Осмислення цього матеріалу здійснює розсудок за допомогою понять, які він виробляє. Кант визначає розсудок як здатність мислити предмет чуттєвого сприйняття і, водночас, як здатність мислити його у певній незалежності від чуттєвих вражень. Третьою здібністю людського пізнання є розум, який, на відміну від чуттєвості і розсудку, являє собою здатність опосередкованого пізнання, яке безпосередньо не пов’язане з досвідом. Розум ніколи не спрямований безпосередньо на предмети досвіду, а завжди має своїм предметом наслідки діяльності розсудку, щоб придати їм всезагальний та необхідний характер.

Освітлюючи питання про антиномії чистого розуму, необхідно звернути увагу на саму їх назву. Антиномії – це судження, які виключають одно одне, взаємно протирічать одне одному, і які виникають у чистому розумі. Тобто, необхідно з’ясувати, що антиномії за Кантом існують не в об’єктивній дійсності, не у світі самому по собі, а лише у людському розумі, який намагається охопити світ як ціле. Ця задача не під силу розуму, і антиномії є відображенням цього факту: маючи претензію пізнати світ як ціле, розум з необхідністю потрапляє у лещата протиріч, які не мають рішення.

Завершуючи розгляд кантівської філософії, слід відзначити, що підняті ним проблеми відносно дослідження природи людського пізнання та структури пізнавального процесу мали великий вплив на наступний розвиток гносеології і методології наукового та філософського пізнання. Багато з гносеологічних проблем та рішень, запропонованих Кантом, залишаються актуальними і в наш час.

Розкриваючи питання, які стосуються філософії Г.В.Ф. Гегеля, необхідно передусім з’ясувати, що вихідним пунктом гегелівського вчення є принцип тотожності буття та мислення. Мислення, згідно Гегелю, є не тільки суб’єктивна людська діяльність, але й незалежна від людини об’єктивна сутність, першооснова усього сущого. В основі світового розвитку, за Гегелем, лежить деяка ідеальна сутність – абсолютна ідея. Усі стадії світового розвитку являють собою не що інше, як стадії пізнання абсолютною ідеєю самої себе. Можна сказати, що абсолютна ідея, як її розуміє мислитель, є філософський аналог Бога.

Процес мислення та самопізнання абсолютної ідеї включає в себе три основні етапи: 1) абсолютна ідея "у-собі-і-для-себе", що перебуває у стихії чистого мислення і виступає як система логічних понять і категорій; 2) абсолютна ідея породжує з себе своє інобуття – природу; 3) на етапі абсолютного духу ідея залишає природу і повертається до самої себе у формах людського суб’єктивного та об’єктивного духу: у формах суспільного, державного, культурного життя. Цим етапом саморозвитку абсолютної ідеї відповідають три основні розділи гегелівської системи: 1) логіка; 2) філософія природи; 3) філософія духу. Необхідно зазначити, що і великі і дрібні розділи гегелівської системи побудовані за тріадичним принципом: теза – антитеза – синтез. Система Г. Гегеля є мовби тріада, яка будується з тріад.

Оскільки тотожність буття і мислення передбачає, що закони мислення, які досліджує логіка, є у той же час законами самого буття, то найважливішою частиною гегелівського вчення виявляється логіка, або вчення про абсолютну ідею в-собі-і-для-себе. Цей розділ філософії Гегеля виявився найбільш розробленим, досконалим, а також евристично та методологічно найбільш продуктивним. Для того, щоб краще з’ясувати велич та інтелектуальну витонченість гегелівської системи варто мати перед очами наступну загальну структуру "Науки логіки" (див. схему).

Подібним чином побудована і "Філософія природи", і "Філософія духу".

Освітлюючи питання про особливості діалектичного методу, за допомогою якого Г. Гегель розробляв свою величну систему категорій, необхідно підкреслити, що й тут він залишається вірним своїй улюбленій тріадичності. Мислитель виділив три етапи діалектичного методу: 1) розсудковий, на якому некритично стверджується яке-небудь положення; 2) власне діалектичний, на якому розсудочне знання піддається критиці, запереченню, негації ; 3) спекулятивний, на якому мислення досягає зрілості, стверджується знання, уточнене і збагачене досвідом попередніх стадій.

Що ж стосується трьох законів гегелівської діалектики, то тут, на наш погляд, необхідно внести деякі пояснення. Звичайно виділяють наступні три закони: 1) закон взаємопереходу кількісних і якісних змін; 2) закон єдності і боротьби протилежностей; 3) закон заперечення заперечення. Перший закон говорить про те, що кількісні зміни, поступово накоплюючись, і переходячи певну міру, призводять до стрибкоподібного переходу до нової якості. Згідно другого закону, будь-яка річ, явище, будь-яке суще являє собою єдність протилежних начал, визначень, характеристик, тенденцій. Завдяки боротьбі та взаємопереходу цих начал усіляке суще й зберігає себе у своїй цілісності, і розвивається. Згідно третьому закону в процесі розвитку кожна наступна стадія "заперечує" попередню, але при цьому утримує в собі усе цінне й істинне, що було в попередній стадії (це утримання називається "зняттям").

Й тут ми спостерігаємо знайому нам тріаду. Всезагальні стадії розвитку такі: а) теза (ствердження); б) антитеза (заперечення); в) синтез (заперечення заперечення, видиме повернення до першої стадії, але, насправді, збагачення сущого, що розвивається, усім цінним, що мало місце на попередніх стадіях).

На наш погляд лише заперечення заперечення є найважливішим принципом побудови гегелівської системи. Що ж стосується двох перших "законів", то тут ми маємо справу із марксистським (точніше - енгельсівським) прочитанням Гегеля. Буде не дуже важко показати, що розуміння єдності і боротьби протилежностей, причому з наполегливим підкреслюванням пріоритету боротьби, як "суті", "ядра", "серцевини" діалектики знадобилося Марксу, Енгельсу і особливо Леніну в якості ідеологічної бази для обґрунтування необхідності посилення класової боротьби пролетаріату проти буржуазії. Сам Г. Гегель будує свою систему за принципом послідовної гармонізації протилежностей.

Насамкінець слід зауважити, що гегелівська система є останньою за часом і найбільш досконалою закінченою філософською системою.

Соціально-правова філософія німецьких класиків. Аспекти правової соціалізації. Вчення І. Канта про право і суспільство спирається на трансцендентальну філософію і безпосередньо пов'язана з різким протиставленням області теоретичного і практичного розуму.

Кантівське вчення про право з'являється як вчення про соціальні регулятори, про належне й неналежне у соціальних відносинах і взагалі, у людських діях. У зв'язку з цим, І. Кант вважав, що право це сукупність умов за яких свавілля одного може бути поєднано зі свавіллям іншого з погляду загального закону волі.

Суспільний розвиток припускає пристосовування індивідів до соціально-правових норм, властивим даному соціумі. Процес такого пристосування являє собою не що інше, як соціалізацію індивіда. Варто підкреслити, що соціалізація надзвичайно важлива також як фактор, що робить можливою трансляцію культурних цінностей від покоління до покоління.

Кант указував, що придбання індивідом соціальних якостей відбувається в умовах динамічного соціально-правового життя і соціальної взаємодії.

Проблемам філософського осмислення суспільства і права в їх історичному розвитку Гегель приділяв значну увагу на всіх етапах своєї творчості.

У відповідність з діалектичним духом свого навчання Гегель розглядає людину і суспільство в їх історичному розвитку. Всесвітня історія, відповідно до Гегеля, є процес у свідомості волі. Саме становлення права і його реалізація в державі є етапами цього прогресу. Право і держава є формами вираження сутності людини, що полягає в розумі.

Людська природа, як і все інше неприродне, повинна бути створена людиною. Для цього повинні бути створені і підтримані спеціальні процеси. Таким процесом є соціалізація, яка виконує роль генетичного спадкоємства другої надприродньої сутті людини, тобто соціальності.

Генезис цієї сутті, або соціалізація індивіда – спеціальне завдання, до рішення якого мають відношення чинники, як внутрішні, так і зовнішні людини. З одного боку тільки сама людина може зробити себе людиною, тільки сама може розвинутися в цю якість. Подібно до всякої соціальності, яка за принципом відсутня в природі, цей результат повинен бути створений діяльністю самого індивіда за допомогою навколишніх людей. Поки він сам не зможе розвивати цю якість самостійно, цю функцію виконують різні соціальні чинники від сімейного спілкування до всього простору культури.