1.2. Агропромисловий комплекс: структура та умови функціонування

Результатом розвитку АПІ є формування складної виробничої системи, яка об’єднує виробництво, переробку та доставку сільськогосподарської продукції до споживача – агропромислового комплексу (АПК).

АПК базується на взаємодії ряду галузей, які виконують послідовні та одночасно паралельно пов’язані функції по відтворенню сільськогосподарських предметів споживання. Структурно АПК складається з наступних взаємопов’язаних функціональних сфер:

1. Безпосередньо сільськогосподарське виробництво;

2. Виробництво засобів виробництва для сільського господарства;

3. Переробка, зберігання та реалізація продукції сільського господарства;

4. Підготовка та перепідготовка кадрів для сільського господарства;

5. Виробнича інфраструктура (транспорт, зв’язок тощо);

6. Соціальна інфраструктура села.

Структура АПКпредставлена на рис. 2.

У перших трьох сферах виробляється відповідно 15, 46 і 39% валового продукту АПКУкраїни. Це свідчить про те, що ефективний розвиток основного виробника – сільського господарства – неможливий без стійких економічних зв’язків з усіма так само ефективно працюючими партнерамиАПКнезалежно від форм власності. Тому аналіз і пошуки шляхів підвищення ефективностіАПК не повинні обмежуватися тільки безпосередньо сільськогосподарським виробництвом.

Рис. 2. Структура АПК

Таким чином, ефективність функціонування АПКпов’язана з цілою низкою об’єктивних і суб’єктивних обставин, які супроводжують зміни в аграрному секторі України у перехідному періоді.

1.3. Формування доходів сільськогосподарських виробників

Економічна діяльність в умовах ринкової економіки набувають форму підприємницької діяльності. Учасники діяльності – економічні агенти (домашні господарства, підприємства (фірми), держава та її структури, некомерційні організації) – розрізняються за їх відношенням до економічних ресурсів (факторів виробництва) і функціями, які вони виконують. Між економічними агентами з приводу привласнення економічних ресурсів та споживчих благ виникають відносини власності. Отже, економічні ресурси мають своїх власників, які або самі споживають, або, частіше, продають їх на ринках ресурсів і отримують за це плату у вигляді доходів. Покупці (переважно ефективно працюючі фірми) мають можливість оплатити обмежені (рідкісні) ресурси тому, що продають на товарних ринках продукцію, яка вироблена на базі цих ресурсів і також отримують за це плату у вигляді доходу.

Таким чином, доход – це поступлення від продажу економічних ресурсів і продукції.

Доходи від економічних ресурсів (факторів виробництва) називаються факторними доходами. Їх власники, згідно рис. 3, отримують наступні види доходів:

1. Від природних ресурсів – ренту (земельну, горну, плату за воду тощо);

2. Від трудових ресурсів - заробітну плату;

3. Від капіталу – процент (як доход власників грошового капіталу) та прибуток (як доход власників реального капіталу);

4. Від підприємницьких здібностей – підприємницький доход;

5. Від знань – доход від інтелектуальної власності.

В реальній економічній діяльності у підприємств (фірм) аграрного сектора не завжди є можливість розмежувати ці види факторних доходів, тим більше, що вони частенько поєднуються з доходами від реалізації продукції.

Як безпосередні виробники сільськогосподарської продукції, так і фірми, які доводять кінцевий продукт до споживача, визначають не тільки свої доходи, але й витрати на виробництво продукції, перш за все пов’язані з купівлею ресурсів на ринках. Це різноманітна сільськогосподарська техніка, добрива, корм, обладнання, сировина, енергоносії тощо, витрати на податки, рекламу і т.п. Перевищення доходів над витратами (грошовий вираз витрат - собівартість) в широкому значенні називається прибутком (чистим доходом). Якщо сільськогосподарське підприємство або фірма мають власні економічні ресурси (наприклад, земля або праця тільки членів родини), доход від них, нехай навіть неявний, фактично присутній в прибутку.

Необхідність маневрувати всіма економічними ресурсами пов’язана з бажанням виробника максимізувати прибуток за рахунок випуску необхідної кількості продукції з мінімальними витратами. Але ці можливості залежать від часового горизонту підприємства. Аграрний сектор економіки до цього особливо чутливий: деякі економічні ресурси (робоча сила) піддаються швидкій заміні, а деякі (земельні площі, капітал) – вимагають більшого часу.

Період, протягом якого виробник має достатньо часу для зміни всіх факторів виробництва, називається довгостроковим.

Період, протягом якого можна змінити лише деякі фактори – короткостроковим.

Еластичність (ступінь реакції однієї економічної величини на зміну другої) у використанні факторів виробництва в довгостроковому періоді більша, ніж у короткостроковому.

Доходи сільськогосподарських виробників від доходів несільськогосподарських (у західній літературі – фермерів та нефермерів) відрізняються як за розмірами, так і за умовами формування. Історично порівняно низькі доходи є, за визначенням американських вчених К.Р. Макконнелла і С.Л. Брю, найбільш явною ознакою т.зв. “фермерської проблеми”. Так, на початку 1980-х років співвідношення фермерських і нефермерських доходів у США коливалось довкола 80%. В останні роки доходи фермерських сімей перевищує доходи нефермерських, але це в значній мірі пов’язано з наслідками урядових субсидій. В той же час фермерські доходи значно нестійкіші, ніж нефермерські, і хоча вони за останні роки цілком зіставленні, бідність серед фермерського населення вища, ніж у економіці в цілому. Покращення добробуту фермерських сімей відбувається, головним чином, за рахунок приросту доходу від несільськогосподарської діяльності. Ці самі проблеми проявляються в Україні, але в більш гострій формі.

Значні відмінності в доходах фермерів пов’язані, в першу чергу, з розмірами господарств за обсягом сукупних продаж. В світовій практиці виділяють три групи господарств. Так, в США середні доходи, які набагато перевищують доходи нефермерських сімей, отримують у довгостроковому періоді господарства першої групи– великі комерційні фірми. Їх усього 14% від загальної кількості, але частка в сукупному виробництві складає біля 71% обсягу.

Значно нижчі (мізерні або навіть від’ємні) від середнього для економіки в цілому доходи отримують господарства другої групи – сільські дома або т.зв. аматорські ферми. Вони, хоча складають біля 73% від загальної кількості ферм, виробляють всього 15% сукупного обсягу. Основним джерелом доходу тут є зайнятість поза сільськогосподарською діяльністю.

В третій групі біля 13% від загальної кількості ферми отримують 14% сукупних фермерських доходів. Хоча праця на цих фермах займає весь час своїх господарів, проте їх розміри занадто малі, щоби давати доходи, які зрівнюються з нефермерськими.

Ці відмінності у формуванні доходів значно ускладнюють фермерську політику як у довгостроковому, так і в короткостроковому періодах. Аграрний сектор в перехідних економіках і в Україні також, рано чи пізно, зіштовхнеться з вказаними проблемами. Тому в наступних розділах лекції їм буде приділена особлива увага.