1.3. Сучасна торговельна політика

Сучасна торговельна політика держав характеризується розвитком і протистоянням двох тенденцій: протекціоналізму і лібералізації. Кожен із цих напрямків переважає у певні періоди розвитку регіональної і світової торгівлі.

Лібералізація пов’язана із зменшенням величини мита, скороченням використання валютних і кількісних обмежень, протекціонізм - навпаки - із збільшенням.

Сучасна система митного захисту має гнучкий характер в зв’язку з розширенням використання найновіших засобів протекціоністського захисту. Протекціонізм приймає специфічну регіональну характеристику, проявляється у формі створення нових і розширення старих інтеграційних угрупувань.

Нові форми протекціонізму вимагають активізації діяльності міжнародних організацій, які контролюють розробку цих форм і запроваджують їх на практиці.

Характеризуючи торговельну політику в цілому, визначаючи рівноважну тенденцію, можна зробити висновок, що результатом стає лібералізація світової торгівлі при більшій гнучкості протекціоністських бар'єрів.

Співіснування протекціонізму і одночасно лібералізації зовнішньоторговельної політики в галузі імпорту доповнюється модифікацією програм державного стимулювання експорту. На зміну традиційним формам експортного прямого кредитування приходять більш гнучкі і менш помітні форми, що діють вибірково по відношенню до окремих видів продукції.

Пряме експортне кредитування і фінансування негативно розцінюється світовим співтовариством перш за все у зв’язку з тим, що воно порушує принципи вільної конкуренції. Нові тенденції у розвитку політики державної підтримки експорту полягають у більшій орієнтації на менш помітні міри непрямої підтримки окремих галузей і груп товарів при відмові від традиційних схем прямого експортного субсидування.

Міжнародна торгівля, поєднуючи і лібералізацію і протекціонізм, потребує регулювання на найвищому рівні. Такою організацією довгий час була ГАТТ (Генеральна угода по торгівлі і тарифах) створена у Женеві в 1 947 році. Тепер вона ввійшла у СОТ(Світова організація торгівлі). Нова організація, зберігаючи всі основні положення ГАТТ, ставить завдання забезпечити свободу торгівлі. Країни-учасниці зобов’язуються приймати рішення по питаннях, що пов’язані з одностороннім підвищенням тарифів лише в узгодженості з одночасною лібералізацією імпорту інших товарів. Ці узгодженості протекціоністських і лібералізаційних програм повинні, за задумом керівників СОТ, виключити можливість одностороннього зростання протекціоністських дій тих чи інших країн. СОТ передбачає проведення регулярного власного контролю за політикою країн - учасниць з точки зору спостереження за виконанням прийнятих угод.

2. Світовий ринок ресурсів

2.1 Ринок капіталу

Ринок капіталу є елементом світового ринку ресурсів (див. схему 8).

Міжнародний рух капіталу - це рух одного з факторів виробництва, економічна передумова більш ефективного виробництва окремих товарів і послуг в даній країні, ніж в інших країнах. При цьому в центрі уваги знаходиться ринок як універсальна цінність.

Останнім часом спостерігається значне зростання вивозу капіталу. Це пояснюється такими причинами:

1. прискорення економічного зростання приводить до зростання попиту на капітал. В цьому напряму діє і НТП, який вимагає для своєї реалізації все нових і нових капіталовкладень;

2. перенесення виробництва трудомісткої продукції у країни, що розвиваються, дає можливість зменшувати витрати виробництва за рахунок більш дешевої робочої сили;

3. розміщення капіталу у добувні галузі за рубежем забезпечують постійні джерела сировини;

4. розміщення капіталу в обробну промисловість розвинутих країн дозволяє здолати митні бар'єри, що стоять на шляху розширення експорту;

5. нестача капіталу в приймаючих країнах в цілому чи в окремих секторах, галузях, інфраструктурі при наявності інших сприятливих факторів.

Схема 8. Світовий ринок ресурсів

За характером і формами міжнародні капіталовкладення можуть бути різними.

За джерелами походження ці засоби діляться на :

1) державні;

2) приватні.

Державний капітал має форму засобів із державного бюджету, які ідуть за кордон чи приймаються звідти у відповідності з рішенням або безпосередньо уряду, або міждержавних організацій. До цих засобів відносяться займи, позики, гранти (дари), допомоги, кредити і інші засоби міжнародних організацій.

Приватний капітал включає засоби із недержавних джерел, що вкладаються за кордоном чи приймаються із-за кордону приватними юридичними або фізичними особами. До них відносяться інвестиції, торговельні кредити, міжбанківські кредитування, вони не зв’язані прямо з держбюджетом, але уряд в межах своїх повноважень може ці засоби контролювати і регулювати.

За характером використання міжнародні капіталовкладення розрізняють як:

1. підприємницькі;

2. позичкові.

Підприємницькі прямо або непрямо вкладаються у виробництво і зв’язані з отриманням певних прав на прибуток в формі дивідендів.

Позичкові означають надання засобів в вигляді позики заради отримання процента.

За цілями міжнародні капіталовкладення діляться на:

1. прямі інвестиції;

2. портфельні інвестиції (див. схему 9).

Прямі інвестиції - це вкладення капіталу з метою отримання довгострокового інтересу і забезпечують його за допомогою права власності чи вирішальних прав в управлінні. В основному прямі іноземні інвестиції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції не дають права контролю за об’єктом вкладення, а дають довгострокове право на дохід, причому воно має переваги в плані черговості в отриманні такого доходу. Це проявляється в різних типах акцій - звичайних, привілейованих.

Пріоритетне значення надається прямим інвестиціям. Вони найглибше об'єднують національні інтереси різних прошарків населення, оскільки підпорядковані діяльності реального сектора в економіці і є більш керованими, бо зв’язані з конкретними міжнародними фірмами, фінансове - промисловими групами.

Схема 9. Міжнародні капіталовкладення

Прямі інвестиції суттєво впливають на світовий бізнес. Так, з позиції фірми - це:

1. забезпечення для себе стабільного ринку безпосередньо, або можливості виходу на ринки країн, що розвиваються;

2. утворення свого внутрішнього ринку, сектори якого розміщені в окремих країнах;

3. включення свого інтересу в міждержавні відносини на регіональному і міжнародному рівні.

Механізми і канали, по яких здійснюються прямі інвестиції, знаходяться в процесі постійного вдосконалення і розвитку, модернізуються разом із структурними зрушеннями у всьому світовому господарстві. Досвід показує, що іноземний капітал в виробничій, інвестиційній формі переважно іде в країни з ринковим господарством, яке ефективно і динамічно розвивається.

В експорті прямих капіталовкладень зараз переважають США, ЄС і Японія. На них приходиться більше 4/5 загального об’єму вивозу і ввозу капіталу.

Якщо раніше капітал направлявся із високорозвинутих країн у країни, що розвиваються, то тепер рух капіталу здійснюється у обох напрямках. Ряд країн, що розвиваються, в першу чергу нафтодобувні і нові індустріальні держави самі стали експортерами капіталу.

Важко виділити країни, які є тільки експортерами капіталу чи імпортерами. Багато з них є одночасно експортерами і імпортерами капіталу. Особливо це характерно для взаємопроникнення американських і західноєвропейських капіталів.

Суттєво змінилася галузева структура вивозу капіталу. Якщо раніше він вкладався у добувну промисловість (до II половини 50-х років ), потім став використовуватись у обробній промисловості (до II половини 60-х років ), то з другої половини 60-х років іноземний капітал переважно став вкладатися у найновіші технології і сферу послуг.

Що ж стосується державного капіталу, то він в першу чергу за рубежем вкладається у інфраструктуру: будівництво портів, транспорту, систем зв’язку. В результаті створюються сприятливі умови для вкладання приватних інвестицій.

Наслідки для країн, що експортують капітал і для країн, що імпортують капітал, не однозначні, є і позитивні і негативні сторони.

Для країни-експортера капіталу погіршується платіжний баланс, хоч коли почнуть поступати прибутки від різних вкладень, платіжний баланс буде покращуватись. Експорт капіталу розширює ринки збуту товарів для країни-експортера капіталу. Але в той же час звужує ринок праці, тому що робочі місця переходять за кордон.

Для імпортера капіталу його ввіз означає приплив валюти, підвищення зайнятості, запровадження нових технологій. Але в той же час втрачається контроль над окремими секторами національної економіки.