2. Методи політичного аналізу (загальна характеристика).

В политологии достаточно распространенным является мнение о трех больших группах методов, которые, используются политической наукой.

В первую из них предлагается включить общие методы, харак­терные для всех наук — как гуманитарных, так и технических. Это, например, тот же логический анализ и синтез, дедукция и индук­ция, мысленный эксперимент и т.д. Их пред­лагают назвать общелогическими или логико-эври­стическими, философско-аксиологическими.

Вторую группу составляют методы, которые не являются исключительно достоянием политической на­уки. Мы нашли возможным назвать их общегумани­тарными методами. Они используются не только в политологии, но и большинстве социально-гуманитарных дисциплин.

По поводу третьей группы единства среди политологов нет. Одна часть настаивает на том, что в нее должны войти эмпиричес­кие методы, т.е. методы получения и сбора информации о первич­ных политических фактах, другая часть исследователей считает, что к третьей группе сле­дует отнести те методы, которые были наработаны собственно политологией. Но при перечислении этих методов возникают очевид­ные трудности. Любопытно в этом плане мнение западных исследователей Р. Пэнто и М. Гравитца, открыто заявлявших, что политология «не имеет своих методов и техники и использует мето­ды и технику других общественных наук, выбирая то, что в данном случае больше подходит к объекту исследования» (Пэнто Р., Гравити, М. Методы социальных наук. М., 1972. С. 190.).

При этом методы прикладного анализа прошли существенную транс­формацию и были адаптированы исключительно для анализа полити­ческих объектов, что позволило получить новое аналитическое каче­ство. Во многом это связано со спецификой объекта прикладной поли­тологии, который жестко и четко ограничен рамками остроактуаль­ных ситуаций из текущей политической практики. Эта заданность стро­гих рамок и приводит к тому, что несмотря на наличие «исторических корней» в других отраслях науки прикладная политология сформиро­вала свои аналитические приемы и методы исследований, которые, во-первых, существенно отличаются от своих «прообразов», а, во-вторых, слишком специфичны, чтобы быть востребованными другими науч­ными дисциплинами.

Вибір методів залежить від характеру політичної події, процесу, явища, цілей і завдань аналітика, ресурсів, якими він володіє (час, фінанси, інформація), особливостей аналітичного продукту, на який розраховує замовник. Серед найпоширеніших методів політології варто нзвати наступні:

При використанні інвент-аналізу політичний процес уявляють як послідовність певних подій, якими можуть бути виступи політичних лідерів, масові акції, прийняття політичних актів, які впливають на зміст і розвиток політичної ситуації і відображають інтереси певних політичних сил. Це дає змогу відстежити, оцінити в потоці політичних подій певні об'єктивні тенденції, закономірності, побачити перспективи їх розвитку. Івент-аналіз передбачає опис політичної ситуа­ції в такій послідовності: політична ситуація — події — середовище — учасники (ресурси, інтереси, зв'язки) — обме­ження в діяльності — цілі і завдання (критерії успіху, не­вдачі) — альтернативні рішення — сценарії і прогнози — стратегія діяльності. Інвент-аналізу буде присвячено окреме заняття.

Ситуаційний політичний аналіз передбачає опис політичної ситуації, динаміки основних її параметрів, прогнозування перспектив їх розвит­ку. Цей тип аналізу буде розглядатися у цій лекції окремо.

Особливості порівняльного аналізу поля­гають у з'ясуванні закономірностей, притаманних різним політичним ситуаціям і типам політичної поведінки за різ­них політичних і соціальних умов. Цей тип аналізу також буде розглядатися у цій лекції окремо.

Контент-аналіз як кількісний метод аналізу полягає у цілеспрямованому вивченні з викори­станням комп'ютерних технологій носіїв інформації (книг, кінофільмів, гасел, виступів у ЗМІ) наявності (повто­рюваності) у них певних мотивів, настанов, аргументацій, на підставі чого роблять висновки про актуальність певного політичного явища, ставлення до нього ін­дивідів і спільнот. Контент-аналізу буде присвячено окреме заняття.

Метод аналізу ієрархій дає змо­гу, декомпонувавши проблему, побачити її складові авто­номно і в різноманітних зв'язках (ієрархії). Досить ефек­тивним він є під час політичних переговорів, оскільки дає змогу учасникам побачити проблему та її складові, позиції сторін, оцінити пропоновані стратегії крізь призму різно­манітних інтересів, виробити взаємоприйнятне рішення.

Методи моделювання дають можливість імітувати структуру, процес функціонування і розвитку політичної системи (створює її модель), що дає змогу побачити всю сукупність її елементів і зв'яз­ків, спрогнозувати їх параметри за різних умов. Цьому методу аналізу буде присвячено окреме заняття.

Аналіз вигід і витрат у політичному аналізі за критерій приймає найвищу ефективність від участі у політичному процесі. Часто критерій ефективності виражається у грошовій формі, а перевага надається альтернативі, яка обіцяє найвищий результат за найнижчих витрат.

Фактор-аналіз. Основою його є використання когнітивних карт-матриць, у яких фіксують типові реакції по­літичних лідерів на кризові ситуації, їх дії у стабільних умовах, біографічні дані та іншу інформацію, яка є осно­вою прогнозування майбутньої їх поведінки.

Ігрові методи. У політичному аналізі передбачають конструювання ситуації, імітацію певного варіанту роз­витку процесу, конфлікту. Це дає змогу виробити різні моделі дій управлінських структур, політичних сил, розподілити ролі учасників подій, уточнити особливості їхньої поведінки та взаємовідносин між ними.

Метод альтернатив у політичному аналізі використовується за необхідності обирати рішення на основі кількох альтернативних критеріїв. Аналітик може скористатися методом задовільних альтернатив (якщо жодна альтернатива не відповідає оптимальним очікуванням, перевагу надають тій, яка найбільше може задовольнити потребу), методом домі­нантних альтернатив (пріоритетною вважається альтерна­тива, яка переважає хоча б одну з конкурентних і не посту­пається всім іншим), методом еквівалентних альтернатив (альтернатива, яка найбільше відповідає усім критеріям, вважається оптимальною).

Групові експертні оцінки поділяють на очні (наради, семінари, «мозковий штурм», дискусії з ви­користанням психологічних методик, простий обмін дум­ками) і заочні (метод «Дельфі» та ін.). Вони дозволяють здійснити аналіз політичної ситуації за короткий термін. Цьому методу також буде присвячене окреме заняття.

3. Ситуаційний аналіз як фундамент політичної аналітики.

Ситуационный анализ - это своеобразный фундамент, на котором зиждется все здание политического анализа. Без анализа текущего положения вещей в политическом мире невозможно ни заниматься построени­ем прогнозов, ни принимать решения. В данном случае вполне уме­стна классическая аналогия со строительством дома, при котором ошибки во время закладки фундамента могут привести к самым печальным результатам.

Под политической ситуацией мы будем понимать состояние политической системы и комплекс взаимодействий между ее субъек­тами в определенный период времени. Таким образом, полный ана­лиз политической ситуации должен охватывать взаимодействия всех политических акторов, которые в совокупности и составляют поли­тическую систему общества, причем в текущий момент. Последнее обстоятельство особенно важно, поскольку анализ прошлых состо­яний политической системы для прикладных исследований являет­ся малозначимым. Остроактуальносгь ситуационного анализа — его основная черта.

Среди современных видов политическо­го ситанализа наиболее сложной формой является общий анализ политической си­туации, предполагающий детальное ис­следование состояния всей политической системы. При составле­нии общего ситуационного анализа можно использовать два базо­вых подхода. Первый предполагает расчленение политической сис­темы на отдельные институты и рассмотрение текущего состояния каждого из них в отдельности, а затем и системы их взаимодействий друг с другом.

Данный тип общего ситуационного анализа можно назвать вертикальным, или институциональным, поскольку он как бы рассекает политическую систему на отдельные сегменты, а именно на основные политические институты: правительство, орга­ны президентской власти, парламент, политические партии, обще­ственно-политические организации, финансово-промышленные груп­пировки в аспекте их участия в политической жизни, СМИ, отдель­ные социальные группы. Подобные анализы осуществляются практически всеми крупными аналитическими центрами.

Другой подход предполагает вычленение из политической системы неинституционализированных объединений, которые тем не менее выступают в политическом процессе как единые акторы. Данный способ можно охарактеризо­вать как горизонтальный, или групповой тип общего анализа поли­тической ситуации — ведь в этом случае объектом анализа являют­ся сплоченные политические группировки, состоящие из лиц, входящих в различные институты власти. Например, номенклатурно-политическая группировка не имеет какого-либо юридического статуса, однако ее влияние на развитие политической ситуации велико.

Данные виды анализа являются не взаимоисключающими, а взаимодополняющими, и оптимальным при осуществлении общего анализа политической ситуации является сочетание двух подходов. Вертикальный и горизонтальный анализ гармонично дополняют друг друга — первый представляет собой анализ «видимых», офи­циальных отношений в политической системе, а второй — попытку исследовать «подводные» течения политического процесса.

Полный анализ политической ситуации — относительно штуч­ный продукт. Это объясняется тем фактом, что подобная работа требует значительного количества времени, след­ствием чего в современных быстроизменяющихся условиях являет­ся неизбежное существенное изменение объекта анализа к моменту его окончания. В этой связи полный ситуационный анализ требует концентрации значительных аналитических ресурсов в достаточно короткий временной промежуток.

Про­ведение общего ситуационного анализа требует особых аналитических ресурсов, которыми располагают далеко не все субъекты политического ана­лиза. Поэтому гораздо большее распространение на практике по­лучил анализ какой-либо части политической ситуации. В отличие от общего анализа такой тип ситуационного анализа следует назы­вать фрагментарным. Он, как и общий анализ, также может быть двух типов.

Первый напоминает институциональный анализ — он также рассматривает деятельность отдельных полити­ческих институтов, однако его объектом является лишь один из них. Например, можно рассматривать исключительно состояние пре­зидентской власти, функционирования парламента, деятельность правительства, политических партий, СМИ.

Второй тип фрагмен­тарного ситуационного анализа связан с описанием ситуации, анализ которой необходим для решения какой-либо конкретной, локальной задачи. В этом случае нет необходимости в проведении детального анализа всей политической ситуации, проводится анализ фрагмента политической ситуации, который от­носится к поставленной задаче. Так, если определенная коммерческая структура ищет пути для осуществления лоббистской деятельности, то ей необходимо выяс­нить, каковы наиболее перспективные каналы лоббизма, опреде­лить расклад сил в органах власти (прежде всего в структурах законодательной власти, принимающей законы, и власти исполнитель­ной, реализующей их), выявить центры принятия наиболее важных решений.

Именно на этом типе ситуационного анализа акцентируют свое внимание западные исследователи политического анализа, причем для зарубежных политологов он является практически единствен­ной формой анализа политической ситуации.

Следует предложить еще одну классификацию типов политического анали­за, выделив проблемный и диагностический ситуационный анализ. Проблемний анализ связан с определенной проблемой и всегда результируется в выработке оп­тимального решения. Диагностический тип ситуационного анализа необ­ходим политическому актору для того, чтобы он был осведомлен о последних действиях своих союзников и конкурентов, имел пред­ставление о потенциале своих противников, о реальной расстанов­ке сил на политической арене, о внутригрупповой борьбе внутри правящей элиты, о настроениях среди электората, и т.д.

3. Порівняння як метод аналізу. Види порівняльних досліджень

Порівняння виступає загальною установкою пізнання. Порівнюючи процеси, факти, елементи структури, якості явищ, поняття, людина намагається виявити щось спільне або відмінне між ними. Якщо не замислюватися далі про суть того, як людина порівнює, то досить сказати, що порівняння як метод пізнання являє собою спосіб виявлення загального та особливого в досліджуваних феномени.

Порівняльний метод у політичній науці став одним з центральних, тому що багато дослідників вважали і вважають його найбільш підходящим замінником методу експерименту, використовуваного широко в природничих науках. На відміну від фізиків політологи не можуть придумати точні експерименти для того, щоб встановити ступінь залежності результатів політики від лідерів. Так, ми не могли б попросити пані Тетчер піти в 1983 р. у відставку, щоб ми могли встановити, чи буде інший лідер консервативної партії і прем'єр-міністр, зіткнувшись з тими ж самими політичними та економічними обставинами, проводити менш радикальну політику.

Слід підкреслити, що порівняння рідко виступає в якості самоцілі наукового політологічного дослідження. Швидше воно виступає підходом дослідника до досліджуваного предмету, тобто його схильністю до прийняття якогось особливого погляду на політичний феномен, який береться разом з різноманітними національно-і регіонально-політичними умовами та з можливими його модифікаціями.

Види порівнянь встановлюються за допомогою різних критеріїв (метод, кількість досліджуваних країн, орієнтація), але в дійсності складно встановити деяку єдину міру диференціації. Варто звернути увагу на ті види порівнянь, які найбільш часто згадуються у літературі: «case study», бінарне, регіональне, глобальне, крос-темпоральні порівняння.

«Case - study» застосовується тоді, коли аналізується одна країна (який-небудь політичний феномен в окремій країні) на тлі порівняння її з іншими країнами. Не всі вважають подібне дослідження порівняльним, але все ж більшість вважає, що серед досліджень за типом «окремого випадку» можна виявити порівняльний акцент. «Case-study» порівняння є одним з найбільш поширених видів порівняльних стратегій. Так, з 565 статей, опублікованих у двох основних журналах з порівняльної політології - «Comparative Politics» і «Comparative Political Studies» за період з 1968 по 1981 р., 62% становили публікації по окремих країнах.

Бінарне порівняння являє собою стратегію дослідження двох країн, що дозволяє виявити загальне і особливе в їх політичному розвитку. В якості прикладу порівняння наводиться дослідження демократії в Америці Токвіля, яке дозволило йому сформувати інше уявлення про політичні інститути Франції.

Поширеним видом порівняння виступає порівняння регіонів, тобто групи країн, обраних в силу схожості їх економічних, культурних, політичних і т.д. характеристик. Як правило, у порівняльній політології вивчаються країни Західної Європи, скандинавські країни, Латинська Америка, англомовні країни, Східна Європа і т.д. Правда, схожість країн регіону часто відволікає дослідника від можливого пошуку відмінностей у групі.

Хоча інтерес до глобальних порівнянь, заснованих на великому масиві емпіричних даних і статистичному аналізі в 90-і роки знизився, але вони становлять самостійний вид дослідження і використовуються й сьогодні. Особливістю глобальних досліджень є те, що в якості одиниці аналізу тут береться вся політична система, її основні характеристики. Можливість проводити глобальні дослідження з'явилася в 60-ті ХХ с. роки у зв'язку з розвитком порівняльної статистики, появою даних по більшості країн і розвитком комп'ютерних програм обробки статистичних та соціологічних даних. Особливу увагу в глобальних порівняльних дослідженнях стали приділяти соціально-економічним умовам появи і зміцнення режимів, ранжируванням країн за рівнем демократії, співвідношенню різних типів держав і режимів і т.п.

Крос-темпоральні порівняння базуються на порівнянні певних явищ у часі, коли розглядається динаміка зміни певного явища в той чи інший проміжок часу. Стратегія крос-темпорального дослідження припускає порівняння однієї і тієї ж країни (регіону) або різних країн в різний історичний час. Наприклад, досліджується політична динаміка сучасної Африки та середньовічної Європи, Веймарська республіка і становлення демократії в післявоєнній Німеччині, різні історичні типи соціальних революцій і т.п.