Розділ 1. Теорія оповіді

Здобутки українського літературознавства останніх десятиліть засвідчують формування нових теоретичних підходів до вивчення літературних текстів, апробації нових методик літературознавчого аналізу. Серед таких – наратологія, ідеї якої стали активно проникати в українську науку в кінці ХХ ст. На думку М. Ткачука, друга половина XIX і XX століття відзначаються різноманітними індивідуальними наративними стратегіями українських митців, проте на сьогодні вони майже не досліджені [48, с. 17]. Наративні аспекти творчості письменників розглядають такі літературознавці, як В. Балдинюк, Р. Гром’як, Т. Гундорова, О. Капленко, М. Кодак, М. Легкий, І. Папуша, В. Поліщук, М. Руденко, В. Сірук, О. Ткачук та ін.

В українському літературознавстві традиційно побутує розрізнення «об’єктивного» й «суб’єктивного» викладу, наявна й типологія суб’єктів оповіді (власне автор, оповідач, розповідач, ліричний герой) − В. Смілянська [44] подає її на підставі того ж розрізнення внутрішнього / зовнішнього, стосовно дії / щодо художнього світу, що й усталені у світовій практиці поняття гомо-, гетеро-, інтра-, екстрадієгетичних нараторів.

Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій традиційне літературознавство поділяє на три типи:

а) образи осіб, що виступають у творі як об’єкти розповіді (герої, про яких розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж;

б) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді (герої, які розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу терміном оповідач;

в) образи осіб, що виступають у творі як суб’єкти розповіді й водночас як її об’єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають ліричними героями

Однак «наратологія на сьогодні пропонує чимало термінів, які «не перекладаються» мовою традиційного літературознавства, а головне – дозволяють більш детально й системно розглянути функціонування художнього тексту» [14, с. 86]. Наприклад, М. Гірняк слушно зауважує: «Терміном “власне автор” на означення нейтрального наратора, що роздумує над філософськими, морально-етичними та загальнолюдськими проблемами й у такий спосіб “найадекватніше втілює авторську свідомість”, користується В. Смілянська, яка розглядає “автора” (у лапках) як родове поняття щодо видових “власне автора”, “розповідача”, “персонажа” тощо. Зрозуміло, що в цьому випадку варто сперечатися не з концепцією дослідниці, а насамперед із термінами, адже в сучасному літературознавстві існують набагато кращі назви на позначення відповідних понять, зокрема різні типи нараторів: експліцитний та імпліцитний, гетеродієгетичний і гомодієгетичний, екстрадієгетичний та інтрадієгетичний, первинний і вторинний, достовірний і недостовірний, відавторський і медіатизований, всезнаючий, всюдисущий, самосвідомий, відсутній, безособовий, ненадійний тощо» [12, с. 169]. І. Ільїн, розглядаючи структуралістські витоки наратології, також наполягає на об’єктивній потребі введеного нею поняттєвого апарату: «Якщо виходити зі старого, введеного російськими формалістами визначення, що фабула − це ЩО розповідається у творі, а сюжет − ЯК це розповідається, то поняття сюжету виявилося недостатнім...» [25, с. 70].

1. Становлення наратології

Увага до наративу в літературі та драматичному мистецтві сягає часів Арістотелевої «Поетики», що ще раз доводить тривалість історії дослідження наративів. Однак стосовно сучасної наратології можна простежити шлях, яким пройшла теорія розповіді від структуралістських різновидів до постструктуралістських.

Історія розвитку наратології свідчить про наявність цілого ряду підходів до об’єкту її вивчення – наративу. Різні напрямки є наслідуванням різних традицій – російської теорії В. Проппа, англо-американської теорії Генрі Джеймса, Персі Лаббока та Вейна Бута, німецької теорії Кьоте Гамбургер та Франца Штанцеля. Праці у межах цих трьох традицій значним чином вплинули на загальний розвиток наратології.

Найавторитетнішою стала наратологічна парадигма, заснована Жераром Женеттом. Робін Уорхол називає помітним недоліком його праці те, що французький учений навіть не згадав про можливість ґендерної відмінності в наративних структурах.

Суттєві зміни у методології відбулись лише у середині 1980-х, коли наратологія стала міждисциплінарною. Цей етап Девід Герман у передмові до збірки есеїв «Narratologies» називає «другим наратологічним поворотом». Його ознаменувала праця Поля Рікера «Time and Narrative» (1983-1985), де виразно проглядається наратологічний підхід та зв’язок наратології із філософією та історією. У 1984 Пітер Брукс публікує «Reading for the Plot» – працю, де наратологію поєднано із психоаналізом Фройда і Лакана.

«Остаточне уточнення термінології відбулося 1997 року у праці А. Нюнінга: під терміном „наратологія” почали розуміти міжнародну форму наративної теорії, а під терміном „наративні студії” – національний варіант наративної теорії» [37, с. 35]. І. Папуша подає таке розмежування структуралістського й сучасного етапів розвитку наратології: «Головним об’єктом дослідження в класичній наратології є оповідний текст (наратив), його будова і властивості, в посткласичній наратології − процес читання наративу, оповідні стратегії. В класичній наратології спостерігаємо акцентування уваги на статичному продукті, в посткласичній наратології – динамічному процесі. Перевага в класичній наратології віддається бінарним опозиціям і дуальним парам, в посткласичній − загальнокультурній інтерпретації і цілісному описові. Класична наратологія є відносно цілісною дисципліною, посткласична − це інтердисциплінарний проект, що складається з різнорідних підходів» [37, с. 36].