Графіка

Основні етапи розвитку письма.

Письмо, порівняно зі звуковим мовленням, є додатковим засобом спілкування. Письмо виникло в глибокій давнині через необхідність передавати думки та історичний досвід іншому племені та потомкам. Найдавнішими його видами є послання та надмогильні надписи. З розвитком людського суспільства письмо розвивалось та вдосконалювалось, виникали нові його види та розширювалися функції.

Значення письма в історії суспільства. Виникнення та існування письма як особливого засобу спілкування має надзвичайне значення: письмо допомогло людям подолати простір і час, зберегти людський досвід, передаючи його від покоління до покоління, від народу до народу. Завдячуючи письму, кожна людина спирається на досвід людства, використовуючи та примножуючи його.

Можливість передачі повідомлення на відстані сприяло тому, що кожне значуще політичне, літературне та наукове явище, виникнувши в одній точці, ставало здобутком усього народу. Об'єднуюча роль мови в цих умовах значно підвищувалась; велике значення стало надаватись єдиним адміністративно-господарським документам, художній літературі.

Письмо відіграло велику роль для розвитку наукового мислення. Зафіксовані в чітких формулюваннях, наукові положення ставали доступними для всіх бажаючих. Наукова символіка, яка виникла на базі буквеного письма, має велике значення в прискоренні наукового мислення.

Сучасні види письма виникли в результаті неоднократних пошуків та тривалого вдосконалення початково створених видів. Найпершими засобами утримання в пам'яті певної інформації були предмети природи. Сюди належать мисливські попереджувальні знаки та символіка самих предметів, уміння читати по слідах.

Деякі предмети починають виступати як символи. Широко відомо, що символом миру була люлька, яку по черзі курили представники ворогуючих племен. Символом дружби і знаком щиросердечного привітання у слов'янських племен вважалося піднесення гостю хліба та солі. Геродот розповідав, що скіфи відправили персам жабу, мишу, птаха і п'ять стріл. Це «предметне» послання слід було трактувати так: «Якщо ви, перси, не вмієте літати в небесах, як птах, скакати по болотах, як жаба, і ховатися під землею, як миша, ви всі загинете від наших стріл».

1. Предметне «письмо». Здатність предметів символізувати поняття була різнобічно використана стародавніми племенами. Це представлено в таких видах індійського письма як вампум і кіпу.

Вампум - це раковинні буси алгонкінських та ірокезьких племен; вони слугували не тільки прикрасами, адже їх використовували і як предметні «записи». Особливо важливою була символіка кольору: білий колір означав мир, здоров'я, благополуччя; чорні буси сповіщали про смерть вождя; червоні - про війну.

Кіпу - це вузликове письмо інків. Кожний кіпу складався з основного шнура, до якого прикріплювалися вузли та сплетіння у вигляді бахроми: вузли та сплетіння різного кольору та розташування були замітками про різні адміністративні та господарські розпорядження.

Спеціально виготовлені шнури та буси виступали зоровими засобами спілкування. Ще більш умовний характер отримували зарубки на бирках, татуювання, родові та племінні знаки, знаки власності. Вони наносилися на предмети побуту, на стіни печер, скелі тощо. Цей печерний та наскальний живопис і був одним з найдавніших видів письма.

2. Піктографія. Предметна символіка була передісторією письма. Першим історичним типом письма була піктографія, тобто малюнкове письмо. Піктограми - одиниці такого письма - видряпувались, а потім і малювались на стінах печер, на скелях і каменях, на рогах і кістках тварин, на бересті.

Класичним прикладом піктографічного письма може слугувати прохання семи індійських племен, подане у січні 1849 р. президенту США. Племена представлені їх тотемами - племінними назвами - журавель, три куниці, ведмідь, морська людина і морський кіт. Спереду - вождь журавлиного племені. Невелика рисочка від очей глави делегації направлена на президента, а лінія, яка іде від його очей назад до озер, вказує на предмет його прохання. Племена просять дозволити їм переселитися з верхнього озера (воно зображено у вигляді довгої блакитної лінії, над якою розміщені всі фігури) на нижні озера, які зображені знизу. Щоб показати, що всі члени племені погоджуються зі своїм вождем у цьому проханні, - очі та серця всіх шести фігур з'єднані з очима та серцем журавля.

Піктографічне письмо ще зберігає зв'язок з живописом, виражаючи думку через символічне осмислення зображених облич, предметів, явищ. Таким чином, піктограма зберігає зоровий образ, але вона відрізняється від малюнка тим, що вона умовна і має постійне значення. Поряд зі схематичним зображенням конкретних предметів використовуються також умовні знаки, які позначають абстрактні поняття. Наприклад, життя зображували у вигляді казкової рогатої змії, смерть - як тварину, перевернуту вниз головою, щастя та успіх - як черепаху тощо.

Зараз піктографія не використовується як основний вид письма. Але піктограми широко використовуються на вітринах, рекламах, як дорожні знаки і т.д.

3. Ідеографія. Утративши зоровий образ та перетворившись у немотивований знак, піктограма перетворилася на ідеограму, а піктографія стала ідеографією. Вона виникла тоді, коли виникли країни, для яких письмо було необхідним для управління та обліку державного та храмового господарства, для запису законів та культових текстів. Найдавнішими ідеографічними системами були єгипетська, шумерська, китайська, ацтекська, майя.

Прикладом найдавнішого єгипетського письма може бути шиферна табличка фараона Нармера (біля 3 тис. років до н.е.). Фараон зображений у короні Верхнього Єгипту, він заніс булаву над головою переможеного ворога. Цей малюнок містить піктографо-ідеографічний надпис: шість стеблин папірусу; над ними сокіл, який тримає у лапі мотузку, яка пронизана через губи людської голови; прямокутник з хвилястими лініями; зображення риби та булави.

Елементи даної композиції не піддаються буквальному осмисленню. Необхідна дешифровка, тобто прочитання піктограм, ідеограм та ключів, які вказують на слова (у даному випадку ім'я фараона). Радянський єгиптолог Б.А. Тураєв дешифрував надпис таким чином: сокіл - символ фараона: він тримає мотузку, пронизану через губи людської голови, і це означає, що фараон вивів як полонених людей завойованої ним країни. Полонених було 6000, тому що стеблина папірусу означала цифру 1000. Хвилясті лінії у прямокутнику як символ води означають, що завойована країна розташована на березі моря. Ім'я фараона, передано зображенням риби і булави, читається «нар-мер». Весь напис можна прочитати так: «Фараон Нармер вивів із завойованої ним морської країни 6000 полонених». Щоправда, інші єгиптологи, наприклад, А. Гардинер, сумніваються у фонетичному читанні зображеної риби та булави, а стеблини папірусу розуміють як символ Нижнього Єгипту. Тому надпис вони читають так: «Цар веде полонених із Нижнього Єгипту».

Аналіз найдавнішого ідеографічного письма показує, що ідеограма виникла на базі малюнка і піктограми, особливо при зображенні конкретних понять, - таких, наприклад, як «будинок», «людина», «вода». Так, у єгипетському ієрогліфічному письмі і в шумерському клинописі поняття гори передавалося схематичним зображенням двох гір, між якими пролягає долина чи прірва; поняття води - хвилястою лінією, яка нагадувала зображення хвиль; поняття сонця - у шумерському (як і в китайському) письмі зображувалося кругом з крапкою. Виникнення ідеограми з піктограми прослідковується на найдавніших та пізніх ідеограмах китайського письма.

Найбільш стійким та розповсюдженим до цього часу ідеографічним письмом є китайське, чому сприяла особлива історія Китаю і односкладний характер китайських слів. Китайське письмо виникло давно: уже в XV ст. до н.е. іньські племена мали розвинуту систему письма. Але державне закріплення та систематизація ієрогліфів виникли при об'єднанні Китаю у централізовану державу у часи циньської та особливо ханьської династій, коли Сюй Шень у І - ІІ ст. створив каталог китайських ієрогліфів - «Про елементи та складні знаки»; у цій роботі приведено 10,5 тис. ієрогліфів.

Китайське письмо складається із основних знаків (ієрогліфів) та додаткових смислових і фонетичних визначників (їх називають «ключами»). Складення ієрогліфів (основних елементів) відображає основний спосіб словотвору - складення коренів.

У повних словниках китайської мови нараховується більше 40 тисяч ієрогліфів, у сучасних текстах - від 2 до 5 тисяч. Вивчення китайської грамоти вимагає багато часу та зусиль. Тому в Китаї поряд з роботою по зменшенню кількості ієрогліфів та спрощенню їх написання проводиться робота по створенню алфавіту (на латинській основі), але переклад китайського ідеографічного письма на буквено-звукове зустрічає багато труднощів.

Ідеографічний принцип письма отримав широке застосування при записах рахунку та алгебраїчних понять, що й привело до створення цифр та наукової символіки (алгебраїчної, хімічної, логічної тощо). Слово цифра арабського походження: цим словом араби називали нуль (буквально: пусте місце).

Найдавніші цифри з'явилися у Вавілонії та Єгипті. При виникненні алфавітів цифри позначалися буквами; наприклад, буква альфа в давнину позначала цифру 1. Зараз найбільш розповсюдженими цифровими системами є арабська та римська. Арабські цифри виникли в Індії; у Європу вони були занесені арабами (звідси їх вторинна назва).

Фонографія. На відміну від піктографії та ідеографії, буква не має предметно-понятійного змісту. «Значення» букви є вказівкою на звук чи склад, який необхідно вимовити, щоб назвати слово чи його частину. Наприклад, російська буква ч позначає звук [ч'], а буква е (якщо вона знаходиться на початку наголошеного складу) позначає два звуки [йе]. Тип письма, який відображає вимову слів, називається фонографією. Є багато систем фонографії; її історія складна і тривала.

Фонографія поділяється на два основні види: консонантно-звукове (складове) та вокально-звукове (звукове) письмо. Вокально-звуковим (чи буквено-звуковим) письмом є, наприклад, російське та англійське, оскільки букви позначають в основному звуки мовлення. Прикладом складового письма може слугувати індійське письмо деванагарі, арабське та ефіопське письмо, японське письмо кана, корейське письмо кунмун. Розглянемо письмо деванагарі та арабське письмо.

Деванагарі має 50 знаків: 13 для позначення голосних та дифтонгів на початку слова та складу, 33 складових знаки та 4 допоміжних.

Складові знаки (силлабограми) означають сполучення різних приголосних з коротким голосним , який вживається дуже часто.

Для передачі складів з іншими голосними використовуються інші знаки: склади з декількома приголосними покриваються зверху загальною горизонтальною лінією (лігатурою) - яскравим зовнішнім проявом деванагарі.

Кількість основних і лігатурних знаків у деванагарі досягає 600, багато дуже складних знаків - все це викликає труднощі при оволодінні цим шрифтом. Деванагарі використовується у мовах Північної Індії - хінді, маратхі і т.д., в санскриті.

Арабське письмо - складове, консонантне: букви позначають приголосні; різновиди букв позначаються крапкою - над і під буквою; голосні позначаються надрядковими і підрядковими прямими та зігнутими рисками; араби пишуть справа наліво, тому й перша буква складу виявляється справа.

Найдавніші складові знаки з'явилися на початку ІІІ тисячоліття до н.е. в Шумері (країна на території сучасного Іраку). Шумери створили клинопис, яку застосовували потім вавілоняни і ассірійці. Складовий знак виник із піктограми, і цьому сприяло те, що в шумерській мові багато односкладових слів. Так, наприклад, знак, який позначав слово зі значенням «стріла» (по-шумерськи «ті»), став позначати склад [ті].

У результаті еволюції піктограми, ідеограми та силлабограми виникає буква - знак вокально-звукового письма. Потреби суспільства викликали прагнення спростити написання букви та зробити процес письма більш швидким, що стало важливим моментом розвитку письма. Але не можна стверджувати, що історія письма - це лише історія символічних малюнків, знаків та накреслення букв, адже разом з цим це й історія становлення сучасних алфавітів, графіки та орфографії мов.

Графіка і алфавіти.

Абе́тка (Алфаві́т) (англ. alphabet) — розташована у певному порядку сукупність букв, що використовуються для запису певної мови.

Сучасна Українська абетка містить 34 літери. Вона виникла в результаті тривалої еволюції алфавіту під назвою «Кирилиця», що був реформований у 18 столітті на так звану «гражданку», яка після того зазнавала різних змін, котрі залежали від систем письма (виникали так звані «драгоманівка», «максимовичівка», «желехівка», «кулишівка», «панькевичівка», «ярижка»)

Проблеми укладання алфавітів

Ідеальний алфавіт мав би мати стільки букв, скільки є звуків у мові, причому кожна графема повинна позначати тільки один звук, а кожен звук на своє позначення мати тільки одну графему. Проте жоден алфавіт не відповідає цьому критерію, перш за все через те, що:

В усіх мовах відбуваються фонетичні зміни, а орфографія залишається традиційною.

При запозиченні алфавіту від іншої мови, для звуків мови-рецепієнта часто немає літер на позначення. Наприклад, 24 літерами латинської абетки, на основі якої створено алфавіти більшості мов світу неможливо передати усі звуки (англійська азбука використовує 26 літер для 46 фонем).

Звідси, співвідношення літер і фонем часто буває різною. За співвідношенням зі звуками букви бувають:

однозначні: напр. рос. ц, ш завжди позначають тверді звуки [ц] і [ш]

двозначні: напр. укр. п, б, в, т, д, н, с, з, л, р позначають тверді або м'які звуки у залежності від позиції.

які позначають два звуки: напр. укр. я, ю, є, ї — силабографеми.

які не позначають жодного звука: напр. укр. Ь

Типологія

За походженням розрізняють 4 сім'ї алфавітів:

латинська (латиниця) — бл. 30 %

слов'янська (кирилиця) — 10 %

арабська — 10 %

індійська — 20 %

Алфавітний порядок

Абетка передбачає, що літери в ній розташовані у певному порядку. Проте, сьогодні невідомим залишається чи мали перші азбуки певний порядок. У ханунській абетці такий порядок є обов'язковим.

Порядок букв у латинському алфавіті походить із Угаритського письма, де було два основних алфавітних порядки. Перший, ABGDE, згодом використовувався у фінікійському, гебрейському, грецьому, вірменському, кириличному, готичному алфавітах.

Інший порядок букв — HMĦLQ — використовувався у південній Аравії і зберігся нині у Ефіопській абетці.

Український алфавіт, як і більшість інших слов'янських: (російський, білоруський, болгарський, сербський, македонський тощо) розвинулися на основі кириличної абетки. Кирилиця була розроблена у свою чергу на основі візантійського грецького письма, до якого було додано ще 13 букв для позначення специфічних слов'янських літер — Ц, Ч, Ш, Щ, Ъ, Ы, Ь, Ѫ, Ѭ, ѧ, Ю, ѣ. Букви ц і ш було взято з єврейського так званого квадратного письма, а інші винайдено спеціально.

На Русі кирилиця була введена в 10 столітті у зв'язку з прийняттям християнства. Однак, як свідчать давні пам'ятки, окрім кирилиці використовувалося і інше слов'янське письмо — глаголиця. Також, задовго до Хрещення Русі в Україні були спроби запису українських на основі грецької абетки.

Графіка кирилиці змінювалася з 10 по 18 століття. Спершу писали уставом, відтак напівуставом, і нарешті, в'яззю, де букви поєднувалися у безперервний орнамент, допускалися скорочення і зменшення певних букв. Сучасні кириличні системи письма пережили з 18 століття кілька реформ (1708–1710, 1735, 1758, 1918), внаслідок яких графіка спростилася і наблизилася до латинської.

Транскрипція і транслітерація

Транскрипція, наук. система запису мови, що вживається в мовознавстві і має на меті послідовно відбити звуковий склад мови, чого часто не робить звич. ортографічна система.

Фонологічна (або фонематична) транскрипція записує фонеми. Для цієї транскрипції української мови пристосовують українську абетку, але без літер ї, е, я, ю, щ; замість в може вживатися ў. Ідеально кожна фонема мала б передаватися однією літерою; тому м'які ть, дь … також пишуть як т’, д’…, а дз, дж позначають спеціальними лігатурами. Також широко вживається транскрипція латинськими літерами (за порядком колонок згаданих табл.): i e y u o a, p b m й(v) f v t d s z c dz l n š ž č dž r t' d' s' z' c' l' r' n' j k g x(ch) (dz і dz теж часто позначають спеціальними лігатурами). Наприклад, суди, сюди, що передаватимуться як судú, с'удú, шчо, або sudý, s'udý, ščo.

Фонетична транскрипція має призначення передати вимову якнайточніше, застосовуючи різноманітні додаткові знаки: наприклад, ненаголошене е, и — як [еи] чи [ие]: [неису], і варіанти фонеми [е]: [v, w] [voda/woda] (де v, w подібні до англійських v, w), напівм'яке [в'] [в'ін]; [а] варіант /а/, як у [c'äd' сядь]; довгота звука позначається [:] і наголос ['], наприклад, [роз:у'ти] /роззути/. (Фонологічну транскрипцію часто подають між скісними дужками / /, а фонетичну транскрипцію — між квадратовими [ ]). Кількість знаків може бути більша чи менша, і транскрипція відповідно буде точніша чи спрощена. На основі латинських літер з додатковими знаками побудовано міжнародний фонетичний алфавіт для фонетичної та фонологічної транскрипцій всіх мов, який одначе майже ніколи не використовується в українському мовознавстві.

Рідше вживана морфологічна транскрипція (позначувана { } або < >) використовується, щоб виділити морфеми, ігноруючи ті чергування звуків, що відбуваються автоматично, наприклад, основа слова палець — пальця транслітерується як <пал'≠ц' — >, бо е з'являється автоматично, коли після ц’ нема голосного, а пом'якшення л зникає автоматично перед е.

Для написання в іншомовних виданнях латинськими літерами українських слів вживається міжнародна наукова система транскрипції, або правильніше, транслітерації, що складається з відповідників до українських літер (а не фонем; за порядком української абетки): a b v h g d e je ž z y i i ji k l m n o p r s t u f x(ch) c č š šč ju ja '(ь); український апостроф інколи передасться в цій системі подвійним апострофом чи лапками: ". Мінусом цієї системи є незвичність для західного читача форми літер ž, š, č і вимови деяких інших (напр., j для англійського чи французького читача асоціюється з /дж/ або /ж/, а не з /й/; тому існують ще «популярні» або «літературні» системи, що вживаються часто в не-мовознавчих виданнях. Так, вживаються системи, що відрізняється від міжнародної такими літерами: zh (ж), ї (ї), kh (х), ts (ц), ch (ч), sh (ш), shch (щ); на початку слова уе (є), у (й), уи (ю), уа (я), а в середині та кінці слова відповідно іе, і, іи, іа. Конгресова Бібліотека (США) вживає ie, iu, ia (з «дашками») та i («коротке») також і на початку слів, тоді як у багатьох виданнях для ширшого читача та у деяких академічних виданнях уе, у, уи, уа вживається у всіх позиціях. Хиби «популярних» систем — у певному браку однозначности (у = и, й, або і = і, й; zh = зг, ж; наприклад zhadaty може бути згадати або жадати). «Популярна» транслітерація в інших західних мовах має відповідні специфічні риси, наприклад, у французькій ou (у), і (ж), tch (ч), ch (ш), chtch (щ); у нім. sh (ж), ch (х), z (ц), s (з), ss (c), tsch (ч), sch (ш), schtsch (щ), je (є), j (й), ju (ю), ja (я).

Передача іншомовних слів українською абеткою має елементи як транслітерації, так і дуже сильні елементи фонологічної транскрипції: наприклад, іспанське Juan = Хуан; якщо ж транскрипція вібуваеться через посередництво третьої мови, це може спричинити непослідовність та перекручення; наприклад, іспанське Juan через французьку (і російську) = Жуан; в Україні через російську мову запозичено польське Gierek = Герек (замість Ґєрек), або з протилежною помилкою тим самим шляхом з сербської Београд (з твердим б) — Бєлград.

Транслітерáція (транс... і лат. litera - буква) - механічна передача тексту й окремих слів, які записані однією графічною системою, засобами іншої графічної системи при другорядній ролі звукової точності, тобто передача однієї писемності літерами іншої.

Транслітерація відрізняється від транскрипції, що має на меті точну фонетичну або фонологічну передачу звуків. Найкраща транслітерація така, яка дозволяє легко вернутися при потребі до ориґінальної системи письма.

Діакритичні знаки

Діакритичний знак — надрядковий або підрядковий знак при букві, що вказує на вимову, яка відрізняється від вимови звука, позначеного цією ж буквою без знака. Діакритичні знаки — додаткові знаки, що служать для позначення різних звуків [у транскрипції] і їх відтінків, зображуваних однією й тією самою буквою

Умлаут — діакритичний знак, який позначає фонетичне явище умлаута голосних звуків у німецькій та інших мовах. Зазвичай виглядає як дві крапки над буквою, в готичному ж шрифті традиційно (крім останніх десятиліть) виглядав як маленька надрядкова літера e. У німецькій мові використовується у буквах Ää, Öö і Üü (званих «A-умлаут», «O-умлаут» і «U-умлаут» відповідно).

При неможливості використання діакритичних знаків, на позначення літер з умлаутом у німецькій мові традиційно вживають диграфи: «ae», «oe», «ue».

Умлаут слід відрізняти від схожих надлітерних двокрапок іншого змісту: так, трема чи диерезис (в грецькій та романських мовах, іноді у англійській) свідчить про роздільну вимову двох голосних.

Графе́ма – одиниця писемної мови (в алфавіті – буква; в неалфавітних системах письма – скла́довий знак, ієрогліф, ідеограма та ін.).

Графема однозначно відрізняється від будь-якої іншої одиниці тієї ж писемності.

Одна й та ж графема може приймати різні конкретні форми (алографи – варіанти графеми: Д, д, д \ Т, т, т), але має зберігати певну схему побудови, «скелет» знака, дискретно відмінний від інших знаків даної писемності, незалежно від гарнітури шрифту, індивідуального почерку тощо.

Графіка та орфографія. Принципи орфографії.

Орфографія (грец. orthographia, від orthôs – правильний і grâphô – пишу) – історично сформована й загальноприйнята система правил щодо передачі мовлення на письмі.

Оскільки в алфавітах жодної мови немає повної відповідності між вимовою і написанням, виникає потреба у створенні правил написання слів, які б визначали єдині норми передачі на письмі звуків. їх сполучень і тим самим полегшували письмове спілкування.

Правила орфографії всіх мов з буквено-звуковим письмом пов'язані, крім звукової сторони мови, з її морфологічною структурою, семантикою, етимологією й історією. У зв'язку з цим орфографії мов з буквено-звуковим письмом ґрунтуються на таких принципах: фонетичному, морфологічному (фонематичному), історичному, або традиційному (етимологічному), і принципі диференційного написання слів.

За фонетичним принципом слова слід записувати так. як вони вимовляються і чуються. За цим принципом в українській мові, наприклад. пишеться префікс з в одних випадках у вигляді з. в інших - у вигляді с. Так. у слові здужати звукове значення букви з не змінюється, оскільки поряд з цим префіксом стоїть дзвінкий приголосний [д], тому зберігається його написання, у слові ж схвалити він виступає у варіанті с, тому що звук [з], що відповідає префіксу з, піддався асиміляції під впливом глухого приголосного [х], який стоїть поряд з ним, звідси й передача його буквою с.

Основна вимога морфологічного принципу - дотримуватися єдиного написання тієї самої морфеми незалежно від її позиції в слові, що викликає зміну звукового складу морфеми. За цим принципом у російській мові, наприклад, пишеться род (укр. 'покоління'), плод (укр. 'плід', 'овоч') з кінцевим дзвінким д, хоча при вимові цих слів замість нього чується т [рот], [плот], що пояснюється дією відомого в російській мові закону оглушення дзвінких у кінці слова. Морфологічний принцип допомагає зберегти морфеми і не сплутати їх зміст із смислом морфем. Сумнівність у написанні д чи т розв'язується застосуванням відомого орфографічного правила: сумнівний звук слід поставити в позицію між голосними, тобто в сильну позицію. За сильною позицією звука встановлюється фонема, а за нею написання букви д. Оскільки цей принцип вимагає встановлення звучання основного варіанта фонеми, його називають ще фонематичним.

За історичним, або традиційним (етимологічним), принципом зберігаються старі написання, які не відповідають ні фонетичним, ні морфологічним змінам, що сталися в однотипних словах, і які не підлягають сучасним правилам написання слів. Так, слова української мови священний, торжественний за походженням книжні. Вони пишуться з двома н за традицією, тобто так, як колись писались. Подвоєне написання н у них жодним правилом сучасної орфографії української мови визначити не можна. Вони не підпадають під існуючі правила про подвоєне написання нн: ні під те, що два нн пишуться в прикметниках здоровенний, силенний, які вказують на збільшену міру ознаки, ні під правило написання нн в словах, за якими закріплене значення можливості чи неможливості виконання дії: нескінченний, невблаганний. Оскільки вони стоять осторонь правил, їх написання треба запам'ятати: така вимога традиційного принципу правопису.

Особливо велику кількість традиційних написань має англійська орфографія. Укладена ще в середні віки, вона до цього часу не змінювалася. А тим часом звукова і морфологічна будова англійської мови зазнала певних змін. Це й привело до таких розбіжностей у вимові і написанні англійських слів, що доводиться окремо вчити вимову і окремо залучувати написання того самого слова. Подібне спостерігається і у французькій мові.

Певне місце в орфографіях різних мов посідає принцип диференційованого написання слів. На ньому базується, наприклад, уживання великої і малої букв у словах власних і загальних назв української і російської мов, як-от хрестоматійні приклади: Орел ('місто'), орел ('птах'). В українській мові диференціальний принцип визначає написання флексії родового відмінка іменників чоловічого роду: органа ('частина організму') і органу ('установи', 'друкованого видання'): оригінала ('дивака') і оригіналу ('першотвору').

Немає жодної мови, орфографія якої базувалася б лише на одному принципі. У кожній орфографії застосовуються різні принципи, один чи два з яких можуть бути провідними. В орфографії білоруської мови провідним вважається фонетичний. Українська і російська орфографії ґрунтуються в основному на фонетичному і морфологічному принципах.

У різних країнах час від часу практикуються зміни орфографії, спрямовані на її удосконалення і полегшення для запам'ятання. Так, певних змін зазнала орфографія російської мови (у п'ятдесяті роки XX ст.). У другій половині XX ст. було спрощено орфографію болгарської мови. Зміни до українського правопису були запроваджені в 90-ті роки XX ст.

23