4. Утворення імперії.

Італію роздирали міжусобиці. На середину Х ст. занепала і королівська влада, і папська. Цим вирішили скористатись німці, яких приваблювало багатство країни. 951 р. німецький король Оттон І рушив з великим військом в Італію. Він захопив Ломбардію з м. Павія [недалеко від сучасного Мілану] [до початку ХІ ст. воно вважалось столицею Італії – це колишня столиця лангобардів], визволив з полону і одружився з вдовою італійського короля – королевою Адельгейдою і прийняв титул “короля лангобардів” (був коронований так званою “залізною короною лангобардів” – у золотій короні був залізний цвях з Хреста Спасителя).

961 р. папа Іоанн ХІІ, який не міг впоратися з власними васалами - місцевими баронами, закликав на допомогу Оттона І. Той прибув у Рим з військом і допоміг папі утвердитися на папському престолі. Оттон підтвердив усі права і привілеї церкви, починаючи з часів Піпіна Короткого. Але взамін він домігся від папи коронації імператорською короною (962 р.)

Виникла імперія, яка складалася з німецьких земель, та Північної і Середньої Італії. Імперія довший час не мала постійної назви. У 1034 р. з’явилася назва “Римська імперія”, у 1157 р. – “Священна імперія”, у 1254 р. – “Священна Римська імперія”, у ХV ст. – “Священна Римська імперія германської нації”. В очах сучасників це було відродження Західно-римської імперії та імперії Карла Великого. Статус імперії був важливим і для міжнародного становища. Передумовами італійської політики німецьких королів були:

1) система “імперської церкви”:

прагнення спертись на єпископат у боротьбі проти герцогів і як наслідок прагнення підпорядкувати своєму впливові і папство, якому підпорядковувались єпископи. Залежність папи від короля збільшувала би й залежність від нього єпископів.

2) економічна:

торговельний баланс Німеччини з Італією був пасивним (імпортували з Італії більше: шовкові тканини, дорогоцінності і прянощі, віск, пахучі речовини). Споживачем всіх цих товарів була німецька феодальна знать. Це стимулювало прагнення до військового захоплення багатств Італії та її торговельних шляхів (через альпійські перевали, хоча самі перевали (східні – Бреннер і Септімер) знаходились в руках німців [західні – Сен-Бернар і Мон-Сені – на території Бургундського королівства]).

3) поземельні феодальні зв’язки з Італією:

південнонімецька знать, єпископи і монастирі мали багато володінь в Італії, з яких постачалися вино, олія, каштани та інші продукти. Тому територіальні захоплення були в інтересах крупного землеволодіння особливо баварського і швабського.

Але кожен новий німецький король здобував імперську корону шляхом воєнного походу в Італію.

Італійську політику батька спробував продовжити Оттон ІІ (973 – 983), але менш вдало. Він спробував підкорити південь Італії, однак у 982 р. потерпів поразку від арабів у Калабрії і ледве уникнув полону. У битві з арабами [у Калабрії біля Котроне] загинуло дуже багато німецької знаті – Аугсбурзький єпископ Генріх, два маркграфи, три графи і багато інших. Сам король ледве врятувався вплав, а потім на грецькому кораблі.

Боротьба з Візантією чергувалася зі спробами заключити військовий союз. Так, Оттон ІІ ще за життя батька (Оттона І) одружився з візантійською принцесою Феофано (Теофано), сестрою візантійського імператора Македонської династії – Василія ІІ Болгаробойця. Але вона виявилася не порфірородною, і таким чином, не давала чоловікові права на візантійський трон [на відміну від іншої сестри – Анни, яка вийшла заміж за руського князя Володимира Великого].

Після смерті чоловіка, коли Оттонові ІІІ було тільки 3 роки, Феофано ще 7 років правила німецькою імперією, [поки її син – Оттон ІІІ – був малолітнім]. Помираючи, вона передала регентство вдові Оттона І Адельгейді.

Оттон ІІІ (983–1002) вважав себе нащадком Карла Великого і візантійських василевсів, мав чудову для тих часів освіту. Вихованець матері-гречанки і французького ченця Герберта Орільякського, виріс людиною без національності. Реально правити почав тільки з 996 р. Він мріяв про утворення всесвітньої Римської імперії як сукупності усіх християнських держав під владою єдиного імператора (таким бачив себе). Відразу після коронації в Німеччині він направився в Італію. Там він одержав і італійську корону. Затим посадив на папський престол свого ставленика – Григорія V. Це був перший в історії німець на папському престолі. Григорій V відразу коронував Оттона ІІІ імператорською короною у Римі. Оттон ІІІ влаштував собі постійну резиденцію у Римі – на місці, де колись був палац римських імператорів, завів собі двір за візантійським взірцем. Кидався в крайнощі: приймав в розкішному одязі з поясом, на якому було написано, що три сторони світу – Європа, Азія і Африка визнають його своїм володарем, з іншого боку захоплювався чернечими подвигами, закривався у підземній келії, де постився і займався самобичуванням, тривалими моліннями і босий і у вретищі ходив у гірські монастирі. Після смерті Григорія V він поставив папою свого вчителя і друга Герберта з Орільяка – під іменем папи Сильвестра ІІ. Однак плани всесвітньої імперії не влаштовували нікого – ні римське духівництво, ні італійські знатні роди, ні німецьку знать (оскільки в планах всесвітньої імперії Німеччині відводилася роль одного з рядових королівств). В результаті у Римі піднявся заколот, Оттон ІІІ втік і незабаром помер від малярії у віці 22-х років. Він не залишив спадкоємця. Королівська корона Німеччини перейшла до представника бічної (бокової) гілки Саксонської династії – Генріха ІІ (його батько і дід були баварськими герцогами). Бредові ідеї попередника для Генріха ІІ були абсолютно чужими. Імперія, навіть у вже існуючому вигляді, була досить громіздким і штучним утворенням, роздиралася внутрішніми протиріччями між інтересами німецьких феодалів, італійських міст і римських пап. Регулярні “італійські походи” виснажували сили Німеччини.