Розділ 4 проблемии та перспективи професійного руху

У цьому розділі розглядаються важливі проблеми сучасного етапу становлення профспілок України: самовизначення профспілок у новій соціально-політичній системі; вибір профспілками стратегії і тактики діяльності; участь профспілок у політичному житті країни; їх значимість для українського суспільства.

Результати проведеного аналізу дозволяють стверджувати, що між традиційними та новими профспілками існують принципові відмінності у визначенні їх місця і ролі в соціально-політичній системі, ставленні до держави та роботодавців, окресленні стратегії і тактики діяльності як у сфері соціально-трудових відносин, так і в політичному житті. Водночас, загальна результативність здійснюваних профспілками заходів залишається критично низькою. Тому немає підстав очікувати в найближчому майбутньому ні консолідації профспілкового руху в Україні, ні відчутного посилення захисту профспілками прав та інтересів працівників. Профспілки й надалі будуть переважно використовуватися державою для "випускання пари", а політичними силами для забезпечення підтримки їх власних інтересів[2;c.3].

Проблема самовизначення профспілок України виникла з переходом до нових соціально-економічних умов: ринкової економіки, демократичного суспільства, правової держави. В цьому підрозділі проблема самовизначення профспілок розглядається у загальному плані, в наступних підрозділах більш детально, в системі відносин: профспілки держава, профспілки приватні роботодавці, профспілки політичні партії, профспілки суспільство.

В радянський період профспілки (власне, профспілка) були фактично включені до системи органів державної влади, в соціально-трудових відносинах представляли сторону роботодавця держави (Уряду); їх функції зводилися до розподілу частки матеріальних благ, яку держава виділяла в їх розпорядження. Традицій і досвіду діяльності як самостійної сторони соціально-трудових відносин в умовах плюралізму самих профспілкових структур і роботодавців радянські профспілки не мали; не мали такого досвіду ні держава, ні роботодавці.

Трансформація соціально-економічного устрою вимагає від профспілок визначення їх ролі, місця і функцій в новій системі: децентралізовані профспілки держава роботодавці-власники. Актуальним є пошук нових форм профспілкової роботи, відповідних соціально-економічним і політичним умовам сьогодення. Процеси приватизації, розвитку підприємництва, формування нових відносин на ринку праці зумовили увагу профспілок до освітньої, правозахисної, інвестиційної діяльності, створення кредитних спілок, юридичних служб, до участі в законодавчому процесі, формуванні ринку праці та виробленні нових механізмів діалогу з державою і роботодавцями.

Визначення профспілками свого статусу та пріоритетних напрямів діяльності ускладнюється паралельним протіканням в Україні двох процесів: соціально-економічної трансформації, з одного боку, та політико-правової з іншого[12;c.1].

Процес соціально-економічної трансформації зумовлює неусталеність структур соціально-трудових відносин.

Процес політико-правової трансформації зумовлює значну вагу політичного чинника в самовизначенні профспілок і значною мірою впливає на міжпрофспілкові стосунки та відносини профспілок з державою і політичними партіями, а також на вироблення профспілками стратегії і тактики діяльності, зокрема на застосування її радикальних форм.

Як зазначалося вище, профспілки України розрізняються за ознакою роздільного (вільні) або спільного (традиційні) членства найманих працівників і роботодавців. Ця внутрішня організаційна засада справляє значний вплив на визначення профспілками свого статусу й тактики у відносинах з роботодавцем як з державою, так і з підприємцем[38;c.146].

Профспілки, що об'єднують винятково найманих працівників, уже самим фактом такого обмеження членства ідентифікують себе як цілком окрему, визначену сторону соціально-трудових відносин. Крім того, ці профспілки, як правило, чітко окреслюють і пріоритетну сферу своєї діяльності саме трудові відносини, і відповідно формулюють її мету: захист інтересів і прав своїх членів (найманих працівників) "у сфері соціально-трудових відносин". Така визначеність позицій зумовлює і основний напрям діяльності профспілки захищати головні права найманих працівників: право на працю (гарантовану зайнятість) та адекватну винагороду за неї (ціну робочої сили) або примус роботодавця до встановлення адекватної ціни робочої сили та дотримання чинного законодавства про працю. Задоволенням соціально-побутових, соціально-культурних, оздоровчих та інших потреб працівників ці профспілки або не займаються, або відводять йому другорядне місце.

Визначення себе як самостійної, рівноправної сторони відносин з роботодавцем зумовлює і наступальну тактику профспілок, і використання ними більш радикальних форм діяльності. Показовим у цьому сенсі є твердження голови КВПУ М.Волинця: "Путівки — це справа фондів соціального страхування, матеріальна допомога. А справа профспілки добиватися підвищення зарплати й покращання умов праці. Добиватися шляхом переговорів, а якщо переговори не дають результату, то шляхом страйку і знову переговорів (коли роботодавець усвідомить і визнає свою помилку та погодиться піти на поступки)". Виходячи з цього, лідер КВПУ визначає основні завдання на майбутнє: створення страйкового фонду; нарощування присутності профоб'єднання у ЗМІ; забезпечення інтелектуального супроводу діяльності профспілки (найму фахівців-економістів, юристів та ін.).

Традиційні профспілки, об'єднуючи в своїх лавах водночас і найманих працівників, і роботодавців, тим самим фактично позбавляють себе статусу сторони соціально-трудових відносин. Члени такого об'єднання знімають (ігнорують) питання про суперечливість їх інтересів і нерівність реальних можливостей у відстоюванні прав. Як наслідок у визначенні об'єкту своїх захисних зусиль вони змушені вдаватися до загальних формулювань (захист прав та інтересів "людей праці", "трудящих", "працівників" ). Таке визначення, у свою чергу, зумовлює їх тактику: з огляду на членство найманих працівників, традиційні профспілки активізують діяльність, спрямовану на задоволення соціально-побутових, культурних та інших потреб працівників, встановлення для них різноманітних пільг тощо; з огляду ж на членство роботодавців у захисній діяльності орієнтуються переважно на її помірковані форми (переговори, угоди, лоббіювання в органах державної влади), обмежуючи застосування страйків[36].

Отже, роздільність чи спільність в профспілках найманих працівників і роботодавців визначальним чином впливає на ідентифікацію профспілки в системі соціально-трудових відносин. Профспілки найманих працівників, визнають пріоритетною діяльність із захисту права своїх членів на працю, діють переважно у сфері трудових відносин, де ідентифікують себе у якості рівноправної сторони. Традиційні профспілки за визначенням не можуть мати статусу сторони соціально-трудових відносин, їх керівні структури змушені відігравати роль посередника, забезпечуючи помірну ціну робочої сили і компенсуючи найманому працівнику недоплачену заробітну плату певними пільгами, в т.ч. у вигляді оздоровчих, культурних та інших послуг.

Одним із аспектів самовизначення українських профспілок, особливо на початкових етапах соціально-економічного реформування, є їх позиція стосовно держави (Уряду) як крупного роботодавця. У цьому аспекті позиції профспілок окреслюються, залежно від характеру їх внутрішніх організаційних принципів побудови та членства.

Ставлення профспілок до держави Традиційні профспілки через названі вище причини визначають своє місце як певним чином посередника між Урядом і найманими працівниками, розглядаючи інтереси працівників, перш за все, через призму сталого розвитку економіки України. Тому черговість пріоритетних завдань ФПУ голова Федерації О.Стоян визначає, починаючи з підтримки вітчизняного товаровиробника; ліквідація заборгованості із заробітної плати посідає третю позицію, а проблеми її підвищення та забезпечення зайнятості п'яту[[1;c,544].

Відповідно, головною засадою відносин з Урядом декларується соціальне партнерство в ім'я інтересів держави. І хоча Програмою ФПУ страйки визнчаються , в практиці діяльності членських організацій Федерації вони, за невеликим виключенням, не використовувалися.

Крім спільного членства роботодавців і найманих працівників, певна лояльність ФПУ до Уряду та інших структур державної влади зумовлюється невизначеністю правового статусу належного Федерації майна. Справа в тому, що правонаступники громадських організацій колишнього СРСР до цих пір законодавчо не визначені. Постанова Верховної Ради України №24 від 4 лютого 1994р. "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" містить наступне положення: "Встановити, що тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій, колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю"[6;c.154].

Проте, що ФПУ й надалі уникатиме конфронтації з державою, залишаючись у "конструктивній опозиції", свідчить наступна заява голови Федерації: "У новому десятилітті будемо все робити, щоб досягти порозуміння з Верховною Радою та Урядом на засадах соціального партнерства, переговорів, укладання Генеральної угоди на основі галузевих угод. Ми повинні спільно працювати, щоб наша держава була могутньою, соціально захищеною як подобає нашій

Нові профспілки декларують намір вдаватися до страйків і в майбутньому, а тому найпершим своїм завданням вони ставлять створення страйкових фондів. Саме наявність такого фонду служить єдиним вагомим підтвердженням реальної готовності профспілки до страйку. І дещо парадоксальним є те, що за наявності страйкового фонду профспілка може не вдаватися до самого страйку, обмежуючись більш поміркованими формами (постійними пікетами) оскільки ефект реальної загрози страйку є, як правило, рівнозначним його застосуванню. У цьому контексті показовим є твердження голови НПГУ М.Волинця: "В масштабі всього НПГУ давно назріла необхідність створення страйкового фонду. Маючи такий фонд, ми могли б реалізувати ідею постійного пікету, приміром, того ж Міністерства палива та енергетики аж до повного погашення заборгованості перед шахтарями. Саму таку тактику постійних пікетів необхідно взяти на озброєння НПГУ, щоб шляхом найменших втрат добиватися виконання своїх вимог. Подібні пікети... мають постійно нагадувати владі, щедрій на обіцянки, але скупій на їх виконання, про те, що шахтарі чекають реальних дій з покращання ситуації у галузі"[31;c.358].

Водночас, "держава монополізує вирішення соціальних проблем, а демократичні інституції, зокрема, профспілки залишаються слабкими й відстороненими від цього процесу. Рівновага повноважень, а отже і відпо­відальності, порушується, що може спричинити соціальні конфлікти. Досягнуті протягом 2000-2010рр. суттєві позитивні зрушення (скорочення заборгованості із заробітної плати, відновлення регулярної виплати пенсій і поточної зарплати в бюджетних установах, зменшення безробіття та ін.) зазвичай подаються у державних ЗМІ як здобутки саме державних органів; при цьому, профспілки та їх роль у поліпшенні соціально-трудових відносин належним чином не відзначаються. Таке становище не сприяє піднесенню ролі профспілок, підвищенню їх впливу та відповідальності в суспільстві.

Загалом, взаємодія з профспілками в рамках соціального партнерства з боку держави виглядає скоріше вимушеним кроком, ніж її підтримкою профспілок як структури громадянського суспільства. Ставлення держави до профспілкового руху нерідко визначається інерцією минулого досвіду "одержавлення" профспілок і тією обставиною, що держава дотепер залишається досить крупним роботодавцем. Тому тактика держави у стосунках з профспілками, крім незаперечних позитивних рис, про які йшла мова в розділі 1, містить і ряд негативних моментів: спроби законодавчого обмеження діяльності профспілок; стримування профспілок від застосування акцій протесту (передусім, страйків); переорієнтація профспілок з відстоювання інтересів працівників на відстоювання інтересів держави (одержавлення профспілок)[30;c.109].

Протягом 1990-х років було прийнято ряд нормативно-правових актів, що обмежили вплив профспілок на формування соціально-трудових відносин: профспілки були позбавлені права законодавчої ініціативи, контролю за дотриманням трудового законодавства та фактично усунені від участі в процесах приватизації, дотепер вони не мають дієвих важелів захисту прав працівників при реструктуризації чи банкрутстві підприємств. Істотно звужував права профспілок і Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності", регламентуючи їх організаційні засади та сфери діяльності. Закон передбачав впровадження цензів, що обмежили б діяльність, зокрема, нових галузевих профспілок. Відповідні положення згаданого Закону втратили силу лише завдяки рішенню Конституційного Суду України.

Законодавче обмеження прав і можливостей профспілок, особливо в умовах переходу до ринкової економіки, свідчить про те, що держава лише формально визнає профспілки своїм соціальним партнером і не зацікавлена в становленні потужного профспілкового руху в Україні.

Конфліктна ситуація виникла в 2000р., коли Кабінет Міністрів підготував законопроект "Про внесення доповнення до статті 24 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)". Головним змістом доповнень є розширення переліку галузей і підгалузей, у яких забороняються страйки загалом 14 категоріям працівників. Далеко не всі профспілки галузей, про які йдеться у законопроекті, погодилися з цим доповненням . У листопаді 2000 року. Національна рада соціального партнерства (НРСП), розглянувши проект, рекомендувала Урядові створити на транспортній основі (із залученням Національної служби посередництва й примирення) робочу групу для доопрацювання законопроекту в цілому Проте, Кабінет Міністрів, ігноруючи позицію профспілок і НРСП, 18 січня 2001р. вніс законопроект на розгляд Верховної Ради. Парламентський Комітет з питань соціальної політики та праці не підтримав пропозицію Уряду, , однак 22 травня 2001р. Верховна Рада приступила до розгляду законопроекту. Між тим, вказаний законопроект викликав негативну реакцію з боку міжнародних профспілкових структур[10].