3. Форми та рівні політичної участі.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична діяльність. Йдеться про політичну участь.

Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.

Культура політичної участі визначається рівнем володіння соціальними суб'єктами процедур і регламентів здійснення політичних акцій і заходів, настановами на погодженість існування різноманітних соціальних груп.

Мотивами політичної участі є:

- підвищений інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності політичних подій, їх значення для життя суспільства;

- прагнення до соціального єднання, до конформізму, наслідування;

- кар'єра, задоволення честолюбних намірів.

Політичну пасивність, різке зниження політичної участі людей зумовлюють нестатки, життєві клопоти й труднощі, злидні, безнадійність спроб змінити життя на краще.

Розрізняють типи політичної участі:

§ індивідуальний;

§ колективний;

§ добровільний;

§ примусовий;

§ активний;

§ пасивний;

§ традиційний;

§ новаторський;

§ законний;

§ нелегальний.

Конкретними формами політичної участі є:

- вибори;

- референдуми;

- участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;

- мітинги;

- демонстрації;

- страйки тощо.

Особливою формою політичної участі є вибори, які формують центральні органи влади (президент, віце-президент, парламент) та органи місцевого самоврядування різних рівнів. Вони стимулюють політичну активність населення. У центрі передвиборчої боротьби здебільшого перебувають питання внутрішньої та зовнішньої політики, а результати голосування громадян визначають курс майбутнього уряду всередині країни та на міжнародній арені. Вибори супроводжуються зіткненням політичних сил, боротьбою не лише осіб, а й політичних платформ, політичних курсів, часом діаметрально протилежних.

4. Політичне життя як уособлення багатоманітності політичних процесів

Політичне життя суспільства характеризується багатоманітністю політичних процесів, які розкривають спрямованість політичної діяльності соціальних суб'єктів.

Політичний процес — послідовність подій, зумовлених певними обставинами; сукупність послідовних дій для досягнення результату.

Політична подія — конкретна, відносно обмежена взаємодія груп людей з політичною владою з метою впливу на неї задля задово­лення власних вимог і побажань.

Політичні обставини — умови політичного функціонування і розвитку суспільства, які виражаються у співвідношеннях політичних сил щодо оволодіння, утримання й використання політичної влади.

У політичному процесі розрізняють суб'єктивний (мотиваційний) аспект — діяльність індивідів і суспільних груп, і об'єктивний аспект — глобальний результат цієї діяльності. Суб'єктивний аспект діяльності людей становлять ідеологія, політична доктрина, політична програма, система цінностей і норм, що їх люди поділяють, особисті схильності та емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі. Наслідком політичної діяльності може бути зміна відносин: політичної влади, суспільних, міжкласових, міжгрупових, міжнаціональних та всередині цих спільнот. Об'єктивний аспект політичної діяльності часто не відповідає прагненням суб'єктів політичного процесу, бо поряд із сподіваними результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозування.

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали зв'язку, взаємодії. Це можна простежити на прикладі зіставлення «входу» й «виходу» в політичній системі. Якщо на «вході» найсуттєвішим з огляду на функціонування політичної системи є вплив на неї різних політичних сил, які немовби «завантажують» її, то на «виході» повною мірою виявляє себе владно-управлінська спрямованість політичної системи, її роль регулятора в суспільстві.

Оскільки політичний процес є діяльністю, він пов'язаний з певними видами політичної діяльності, а отже, по-різному виявляє себе за адміністративно-командної системи, різних форм демократії (представницької чи прямої), за самоврядування. Найважливіше значення завжди має ступінь участі в політичному процесі як широких мас, так і кожного громадянина.

Політичний процес охоплює способи і стиль політичної діяльності, форми і методи її здійснення в межах політичних інститутів, способи реалізації наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності збирання, аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення рішень, соціальний контроль. У політичному процесі відбувається реалізація політичних норм, підготовка й проведення дискусій з політичних проблем, обстоювання політичних позицій з використанням різних засобів і методів політичної боротьби. Характерна його риса — тісний зв'язок із політичною владою, а учасники — різноманітні суспільно-політичні сили, партії, рухи.

Політичні процеси можуть бути близькими між собою, суперечливими і несумісними. У них виникають і виявляються негативні явища, породжені невдоволенням людей політичними сподіваннями, що призводить до розчарувань, політичного охолодження та відчуження, втрати політичної довіри до влади, роз'єднання і конфліктів. Політичний спад за певних умов може перерости в застій і кризу в політичному житті суспільства.

Політичні конфлікти і кризи відіграють особливу роль у політичному житті.

Політичні конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних, інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громад­ських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Політичні конфлікти можуть бути зовнішньо- і внутрішньополітичними.

Зовнішньополітичні — це міждержавні конфлікти як збройні, так і незбройні. Збройні конфлікти являють собою спробу протиборствуючих сто­рін досягти своєї мети з допомогою військової сили.

Вони небезпечні ймовірністю втягнення нових сил, виходу з-під контролю. Міждержавні конфлікти без застосування зброї — це дипломатичне протиборство, митні, фінансові, торговельні та інші «війни», що виражають економічні й політичні інтереси держав.

Внутрішньополітичні конфлікти — це конфлікти усередині суспільства, державної системи, політичної партії або іншої громадсько-політичної організації.

Політичні конфлікти мають соціальну основу, зумовлюються різними інтересами політичних суб'єктів щодо політичної влади, кадрової політики. Вони виникають із багатьох причин, зокрема:

- під час переходу до нових умов життєдіяльності суспільства (структурна перебудова економіки, становлення нових економічних відносин);

- за умов соціальної невизначеності, невизначеності у політичному житті;

- за погіршення економічної та екологічної ситуації, зниження життєвого рівня;

- за воєнних авантюр; порушення соціальної справедливості, бюрократизму, силових методів;

- за величезних розмірів корупції в державних органах і в усьому суспільстві;

- за неконтрольованих розмірів злочинності.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можливе на основі взаємних поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій за них. На основі вироблених позицій можливі безпосередній контакт між сторонами конфлікту (їхніми представниками, наділеними відповідними повноваженнями) або звернення до третьої сторони, яка здійснює третейські функції. Невирішений конфлікт завжди криє в собі можливість загострення. Ймовірно, можуть з'являтися й нові обставини для розв'язання конфлікту, що затягнувся, але тоді рівень можливих поступок і ціна зго­ди будуть іншими.

Конфлікт, який існує тривалий час, спричинює кризу.

Політична криза — фаза політичного процесу, яка характеризується порушенням політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової ситеми, партій.

Політична криза веде або до нового етапу, нового ступеня суспільного розвитку, або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку — крах усього, що прогнило.

Частковими політичними кризами в суспільстві є:

- конституційна,

- парламентська,

- урядова,

- внутріпартійна.

Найтяжчою є політична криза суспільства. Шляхи виходу з неї різні і залежать від ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням їхніх меж і характеру, можливих компенсацій за них. Вихід із політичної кризи передбачає усвідомлення причин її виникнення, формування уряду, який користувався б довірою народу, консолідацію мас навколо програми виходу зі складного становища. За політичної кризи можлива ситуація, яка вимагає відновлення стабільності в суспільстві, відвернення екстремістських дій, грубих порушень правопорядку й законності. Правомірним тоді є впровадження згідно з чинним законодавством особливого (надзвичайного) стану.

У сучасній політичній практиці під час вирішення спірних суспільно-політичних проблем чимраз частіше виявляється прагнення сторін до політичного консенсусу — досягнення загальної згоди. Мета його — врахування інтересів усіх сторін і досягнення позитивного результату. Основною умовою консенсусу є визнання чужих інтересів як гарантії для здійснення інтересів власних. У цьому полягає його гуманізм. Консенсусне рішення є конструктивним, бо всі сили тих, хто домовляється, будуть спрямовані на його виконання, а не на боротьбу зі своїм противником. В основі консенсусної системи — спрямованість на досягнення позитивного результату. Коли йдеться про консенсус, про можливості його досягнення, необхідно брати до уваги стан суспільства. За сприятливого суспільного стану для досягнення консенсусу не слід відкидати пропозиції іншої сторони якою б неприйнятною вона не видавалася, а заручитися згодою того, хто вніс пропозицію на спільний пошук способів вирішення проблеми.

Важливим завданням політичної діяльності е забезпечення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність — стан динамічної рівноваги політичних сил.

Вона досягається завдяки інтеграції суспільства на засадах спільних для всіх громадян цінностей і норм, універсалістської правової системи, розширення прав членів суспільства. Серед способів досягнення політичної стабільності:

- позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку;

- вирішення соціально-економічних проблем певних соціальних груп населення або населення певних регіонів;

- розв'язання територіальних і національних конфліктів;

- підписання акта про національне примирення;

- проведення «круглого столу» всіх політичних сил;

- встановлення мораторію на страйки тощо.

Невід'ємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція.

Політична опозиція — легальна форма протистояння, протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові.

Вона бореться або за владу, або за вплив на неї, за симпатії виборців.

Опозиція — це й угруповання партій, парламентських фракцій, які протистоять правлячим політичним силам.

Загалом вона обмежує монополію влади, є необхідною противагою їй, своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із допомогою критики, гласності. Опозиція стимулює політичну діяльність влади в інтересах усього суспільства.

Політична опозиція буває конструктивною і деструктивною. Конструктивна критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує ефективніші рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнонаціональних інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб дискредитації влади, перших осіб держави, правлячої партії, відмовляється від співробітництва з владою.

У політичному житті сучасного суспільства набув поширення популізм. У 90-х роках XIX ст. і в 20-х роках XX ст. у США він був ідейно-політичною доктриною та політичною течією, загалом позитивним явищем, оскільки акцентував на відповідальності держави за добробут народу. Нині практика популізму здебільшого постає в негативному аспекті.

Популізм — загравання певних попітнів і політичних сил із масами, гра на їхніх труднощах та обіцянки надзвичайних успіхів у вирішенні соціально-економічних проблем у разі приходу до влади.

Вирішення політичних завдань у суспільстві забезпечується апаратом державного управління. Звісно, ідеальна (веберівська) модель державного механізму з «раціональною бюрократією» трапляється нечасто. Але в принципі державний механізм і державні службовці (бюрократія) посідають провідне місце й відіграють вирішальну роль у втіленні політичних рішень. Важливими чинниками утримання бюрократії під контролем і в межах належного їй місця і ролі є парламентський устрій та розвинена багатопартійність.

Отже, політичне життя сучасного суспільства є складним, багатогранним і організованим, у ньому кожний суб'єкт займає своє місце і має можливість для самовиявлення.