40. Посилення опришківського руху на Галичині в першій половині XVIII ст. Олекса Довбуш.

На західноукраїнських землях, де становище селянства було ще гіршим, ніж на Правобережжі, де панщина досягала 5—6 днів на тиждень, у першій половині XVIII ст. народні маси теж посилили боротьбу проти польської шляхти, проти своїх гнобителів. У 30—40-х роках особливо широкого розмаху, зокрема на Покутті (в Прикарпатті) та на Північній Буковині, набув рух опришків.

На чолі опришків у 1738—1745 pp. став Олекса Довбуш (1700—1745), родом з м. Печеніжина.

Зазнавши з малих літ злиднів, він залишив рідний Печеніжин і подався до опришківських загонів, де став їхнім улюбленим ватажком. Діючи невеликими загонами — по 20—30 чол., опришки нападали на панські маєтки, громили їх, роздавали панське майно селянам. Опришки виступали як народні месники. Народ допомагав опришкам, переховував їх, вважав своїми захисниками. Виступи опришків тривалий час турбували панів. Сам Олекса Довбуш загинув від кулі найманця польської шляхти в Космачі 24 серпня 1745 р. Постать О. Довбуша оспівана Ю. Федьковичем у його драмі «Довбуш», а також у багатьох народних піснях і легендах. Після смерті Довбуша опришківські загони очолювали Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук (1755—1759). Боротьба проти кріпосницького гніту очолюваних Довбушем та іншими ватажками опришківських загонів у 30—50-х роках, у яких зосереджувалися найбільш злиденні й знедолені селяни, була одним з найвищих етапів у розвитку опришківського руху, етапом, коли гнів і ненависть проти експлуататорів наповнювали народні маси й виливалися в надзвичайно рішучі збройні напади на поміщиків і багатіїв.

41.Ліквідація гетьманщини як результат посилення колоніальної політики російського царизму в Україні.

У другій половині XVIII ст. частина козацької старшини намагалася відновити автономні права Гетьманщини. Під впливом фаворита імператриці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського дозвіл на відновлення гетьманства був отриманий. Останнім гетьманом став брат фаворита Кирило Розумовський (1750—І764). При К. Розумовському значно посилилася роль старшинської верхівки. Як тільки 1762 р. на престол зійшла Катерина П, вона відразу заявила про необхідність скасування гетьманства. Цариця наказала К. Розумовському скласти булаву, що той і зробив без будь-якого опору 1764 р. Замість гетьмана була встановлена друга Малоросійська колегія. Фактична влада в колегії належала її президенту, малоросійському генерал-губернатору П. Румянцеву. 1781 р. поділ Лівобережжя на полки й сотні було ліквідовано. Натомість запроваджувалася загальноросійська адміністративно-територіальна система. 1783 р. було ліквідовано козацьке військо.

Слобідське козацьке військо було теж ліквідоване, а замість нього створено гусарські полки. Поділ території на полки і сотні був також скасований. Процес ліквідації автономного устрою Лівобережжя і Слобожанщини супроводжувався закріпаченням місцевого населення. У 60— 70-ті роки XVIII ст. царський уряд видав низку указів про обмеження права вільних переходів селян з однієї місцевості в іншу. Указ Катерини II від 3 травня 1785 р. законодавчо закріпив на Лівобережній і Слобідській Україні кріпацтво. Таким чином, на кінець XVIII ст. Україна повністю втратила особливу адміністративно-територіальну, військову і соціальну організацію, ставши звичайною провінцією Російської держави.