6. Антоніо Вівальді (1678–1741) – венеційська розкіш.

Антоніо Вівальді – італійський композитор, скрипаль, диригент і педагог. Він є творцем так званої венеційської школи, займає важливе місце в історії інструментальної музики, і насамперед скрипкового мистецтва епохи бароко.

Вівальді поєднував професію музиканта з духовним саном, але з більшою енергією присвячував себе мистецтву і педагогіці, як церковній службі.

Венеція на поч. ХVІІІ ст. була відомим музичним центром, славилась музичними фестивалями і прекрасною музикою. А тому музика Вівальді, яка звучала на всіх урочистостях, швидко стає популярною. У 1712 р. Вівальді стає європейською знаменитістю, завдяки своїй роботі «Гармонічне натхнення». Це збірник із 12-ти концертів для солюючих скрипок і струнного оркестру, виданий в Амстердамі, мав значний вплив на розвиток музичного мистецтва того часу. Композитор отримував запрошення від найвишуканіших дворів: йому замовляли урочисту церемоніальну музику з Парижу, запрошують до Австрії і Німеччини. У Вівальді з’являються такі впливові покровителі, як Людовік ХV, австрійський імператор Карл VІ, кардинал П’єтро Оттобіні і Спінола Боргезе.

Під впливом зростаючої популярності опери, одинокого жанру, що приносив композитору значний дохід, Вівальді вирішив творити для театру. Він сам керував постановками своїх опер, диригував виставами і навіть виконував роль імпресаріо. Вівальді написав більше 40-ка опер.

Великий успіх і популярність принесли Вівальді концерти під загальною назвою «Досвід гармонії і винахідництва» (1725), до якого ввійшли знамениті «Пори року».

Після смерті (1741 р., Відень) композитор був забутий на 200 років. Про нього знали тільки історики музики. Відродження імені і творчості Вівальді відбулося завдяки Баху, який переклав для різних інструментів 12 концертів Вівальді. Стиль Вівальді вважається перед класичним, він характерний для підготовчого етапу на шляху до музичної класики ХVІІІ ст., до класичного симфонізму.

7. Стиль пізнього бароко і галантна музика. Стиль рококо.

Услід за музичним розквітом епохи бароко, основними дійовими особами якого були композитори, твори яких характерні точним визначенням стилів і форм, настав час присмерку і упадку, в якому борокові ознаки і риси згладились. З кінцевим і рішучим «прощавай!» контрапунктичним структурам Й. С. Бах створив золотий спадок – геніальне «Мистецтво фуги» і потягнув за собою пробудження до мелодико-наспівної моделі музичної мови. Нові покоління композиторів побачили в музиці своїх попередників продукт чистого розуму, плід, що виріс в тіні математичних побудов. Більш пізнє мистецтво звернулось до сфери почуттів, що можуть хвилювати і потрясати.

Стиль рококо. В першій половині ХVІІІ ст. у Франції зародився новий стиль, який пізніше отримав назву «рококо». Спершу цей стиль отримав розвиток в живопису та декоративно-прикладному мистецтві, особливо в оформленні палацових інтер’єрів. Сама назва стилю походить від французького «rocaille», що означає буквально «осколки каміння, раковини для оздоби будівель». Саме ці орнаментальні мотиви з їх витонченістю ліній були характерною рисою стилю рококо в декоративно-прикладному мистецтві. В музиці представниками стилю рококо вважаються насамперед французькі клавесиністи Л. К. Дакен, Ф. Куперен і Ж. Ф. Рамо. Рамо також відомий і як творець опер. Для музичного мистецтва рококо характерними є камерність, мініатюрність форм, відмова від складності музичної мови бароко, велика кількість вишуканих мелізматичних прикрас. Недармо деякі послідовники музики співвідносять рококо з так званим галантним стилем («style gallant»), в якому поліфонія уступила місце гомофонії, а сама музика відійшла від академічної вченості і математичної точності бароко і набула рис «чуттєвого стилю», давши грунт для сентименталізму.

З особливою силою галантний стиль розвивався в німецьких композиторів. Саме в Німеччині зароджувався сентименталізм, який проявився частково у творчості композиторів мангеймської школи.

Центром цього гового музичного руху були королівські двори Берліну і Мангейму, окрім Відня, де працювали такі композитори, як Крістоф Віллібальд Глюк (1714 –1787), Леопольд Гассман (1729 –1774) і Карл Діттерс фон Діттерсдорф (1739 –1799).

Берлінська і Мангеймська школи. Найбільш видатні композитори того періоду працювали в Берліні і Мангеймі. Саме тому новий напрямок отримав назву берлінської і мангеймської шкіл. В Берліні творили два найбільш відомі сини Баха: Вільгельм Фрідеман і Філіп Еммануель Бах ( в той же час їх брат Йоган Крістіан Бах переживав свій тріумф в Лондоні), Йоган Йоахим Квантц брати Бенеда. В Мангеймі зустрічаємо імена Йогана Стаміца і його сина Карла Стаміца, Крістіана Каннабіха, Франца Ксавера Ріхтера та Ігнація Хольцбауера. Всі ці маестро, які стали попередниками Йозефа Гайдна і Вольфганга Амадея Моцарта, першими виробили і сприяли розвитку форми симфонії і сонати. Недарма мангеймська школа стала однією із попередниць віденської класичної школи. Образний стрій творів композиторів берлінської і мангеймської шкіл вирізняється емоційністю і патетикою, що потребувало від виконавців особливих виразових засобів. Звідси народились знамениті «довгі крещендо» – ефектні наростання і спади звучності і певні мелодичні звороти.

Література до теми:

Всеобщая история музыки / автор-сост. А. Минакова, С. Минаков. – М. : Эксмо, 2009. – С. 74–138. – (Всеобщая история).

История мировой музыки: Жанры. Стили. Направления / [авт.-сост. А. Минакова, С. Минаков]. – М.: Эксмо, 2010. – 544 с.: ил. – (Библиотека мирового искусства).

Кашкадамова Н. Мистецтво виконання музики на клавішно-струнних інструментах (клавікорд, клавесин, фортепіано) ХІV–ХVІІІ ст.: навч. посіб. – Вид. 2-ге, випр., і доп. – К.: Освіта України, 2010. – 416 с.

Мир музыки : энциклопедия. – М. : ООО «Издательство Астрель» : ООО «Издательство АСТ», 2004. – С. 38–57: ил.

Опера. Иллюстрированная энциклопедия [пер. с англ.] / гл. ред Стэнли Сэди. – М. : ЗАО «БММ», 2006. – С.18–79.

Розеншильд К. История зарубежной музыки. Вып І. До середины ХVІІІ века. – М. : Музыка, 1973. – С. 191–533.

Штейнпресс Б. Популярный очерк истории музыки до ХІХ века / Б. Штейнпрес. – М.: Гос. муз. изд-во, 1963. – С.170–226; 267–282.

Masterpieces of the Metropolitan museum of art [introduction by Philippe de Montebello; edited by Barbara Burn]. –The Metropolitan museum of art, New York; A bulfinch press book/ Little, Brown and company Boston; New York; Toronto; London, 2001. – 320 p.

Доктор мистецтвознавства,

професор Ганна Карась