1. Чітко виражена біполярність міжнародних відносин.

2. Конфронтаційний характер післявоєнних відносин, що знайшло своє вираження в економічній, політичній, військовій ідеологічній та інших сферах. Час від часу періоди гострої конфронтації змінювалися періодами нормалізації стосунків між "Сходом" і "Заходом.

3. Перетворення ядерної зброї на вагомий фактор міжнародних відносин.

4. Розподіл світу на сферу впливу двох наддержав, виникнення "поділених" країн, становлення військово-політичних блоків під проводом СРСР та СІЛА, що в кінцевому підсумку призвело до глобалізації, а з іншого боку - поглиблення системного протистояння та конфронтації.

5. Повоєнна біполярність мала форму політико-ідеологічного протистояння між "вільним світом" країн західної демократії на чолі із США та "соціалістичним світом" на чолі з СРСР.

6. Перетворення міжнародної системи з євроцентристської у глобальну, загальносвітову.

7. Ялтинсько-потсдамський порядок не мав міцної договірно-правової бази. У зв'язку із конфронтацією у міжнародних відносинах між найвпливовішими членами ООН, вона не змогла виконати свої цілі та функції.

Формування Ялтинсько-потсдамської системи:

1. етап: в ході конференції в Бреттон-Вудсі (США, 1-23 липня 1944 р.) закладено основи міжнародного співробітництва з регулювання повоєнної світової економіки (ключовими інструментами економічної стабілізації стали три інституції - Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), а також Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ, підписана в Женеві у жовтні 1947 р.).

2. етап: в ході Ялтинської конференція погоджено загальні підходи СРСР, США і

Великої Британії щодо майбутнього політичного устрою в Європі та світі.

3. етап: в ході конференції в Сан-Франциско (25 квітня - 26 червня 1945 р.) погоджено та прийнято Статут Організації Об'єднаних націй, яка повинна була стати універсальним інструментом регулювання міжнародних відносин у всіх її проявах.

4. етап: в ході Потсдамської (Берлінської) конференції були конкретизовані шляхи розбудови нового європейського порядку. Рішення Потсдамської конференції стали програмою післявоєнного устрою Європи.

Етапи Ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин:

1. Формування ялтинсько-потсдамської системи міжнародних відносин: 1945 -

1946.

Коріння створення повоєнного світового порядку сягають часів співробітництва держав антигітлерівської коаліції в період другої світової війни. Принципи такого співробітництва були сформульовані в Атлантичній хартії (14 серпня 1941 р.), Декларації Об'єднаних націй (1 січня 1942 р.), Московській декларації (1943 р.), на Тегеранській конференції (1943 р.), Конференції в Думбартон-Оксі (1944 р.), Ялтинській конференції (1945 р.), Конференції в Сан-Франциско (1945 р.), а також в радянсько-американській Угоді про принципи, застосовані до взаємної допомоги у веденні війни проти агресії (11 червня 1942 р.), англо-радянському Договорі про союз у війні проти гітлерівської Німеччини та її спільників у Європі й про співробітництво та взаємну допомогу після війни терміном на 20 років (26 травня 1942 р.), франко-радянському Договорі про союз і взаємну допомогу терміном на 20 років (10 грудня 1944 р.).

2. Розгортання "холодної війни" та становлення біполярної структури міжнародних відносин: 1947 -1955

В геополітичному плані, Москва і Вашингтон встановили повний контроль у своїх сферах впливу на Заході та Сході Європи. Основними інструментами домінування США в Західній Європі стали „план Маршала" і створення НАТО, а СРСР провів „сталінізацію" країн Східної Європи, створив Комінформбюро, РЕВ та сформував під своїм контролем потужну систему перехресних договорів східноєвропейських країн. Вінцем розколу Європи стало завершення розколу Німеччини та створення двох німецьких держав - ФРН й НДР.

В 1949 - 1955 рр. завершилось структурне оформлення біполярності - у світі виникли два центри впливу, два військово-політичних блоки - НАТО і Варшавський договір - на чолі з США та СРСР. Водночас біполярне протистояння розповсюдилось на периферію міжнародних відносин, (насамперед в зону Східної Азії), завершилась глобалізація конфронтації, посилилась конфліктність на регіональних рівнях. Корейська війна відіграла ключову роль в „експорті" біполярності, її розповсюдження з Європи в інші частини світу. По периферії Азійського континенту множились військово-політичні блоки та союзи: Манільський пакт (СЕАТО, 1954), Багдадський пакт (1955), АНЗЮС (1951), військово-політичні союзи США з Японією (1951), Республікою Корея (1953), Тайванем (1954). Блокова біполярність стала реальністю.

3. Балансування на грані війни: 1956-1962.

Нарощування ядерних озброєнь, поява міжконтинентальних бомбардувальників та балістичних ракет, наступальний характер військово-політичних доктрин, ядерних стратегій „залякування" та „масованого покарання" сприяли закріпленню кризового характеру міжнародних відносин: протидіючі сторони досить легко вдавалися до відвертих погроз, шантажу на ультиматумів. „Мир неможливий, війна неймовірна" - так відомий французький соціолог Р.Арон охарактеризував ядерну епоху в умовах „холодної війни".

„Ракетна нота" СРСР під час Суецької кризи, розміщення американської ядерної зброї в Європі, готовність США застосувати тактичну ядерну зброю під час Тайванської кризи, „ультиматум Хрущова" щодо Берліну 1958 р., інцидент з американським розвідувальним літаком „У-2", „друга Берлінська криза" 1961 р. та Карибська криза 1962 — ці події свідчили про те, що правила поведінки в „ядерному світі" на той період ще не склались, а політика не мала чіткої уяви про допустимі межі конфронтації.

Карибська криза стала піком військово-стратегічної конфронтації в повоєнну епоху.

Світ опинився на грані загальної ядерної вії" , . Біполярна структура світу в умовах балансування США та СРСР на межі війни виявилася нестабільним та небезпечним типом організації міжнародного порядку.

Блокова дисципліна біполярного протистояння Заходу та Сходу сприяла виникненню нового феномену світової політики - Руху неприєднання (Белградська конференція 1961 p.). Сенсом політики неприєднання було підтримання рівновіддаленості від наддержав і їх військово- політичних блоків, намагання відсторонитися від конфронтації Заходу та Сходу при використанні всього потенціалу співробітництва з усіма країнами світу. Рух неприєднання став однією із форм співробітництва по лінії „південь-південь", що дозволило країнам „третього світу" вийти з тіні великих держав та зайняти своє власне місце на міжнародній арені.