Лекція №14. Французька класична скрипкова школа кінця хviii – початку хіх століть

Велика французька революція ХVIII століття, що відіграла величезну роль в історії суспільного розвитку людства, поставила нові завдання і в галузі музичного мистецтва. Вона висунула ряд видатних діячів, які підняли музичну культуру на новий рівень.

Визначне місце у цьому процесі належить скрипковій школі Паризької консерваторії, представники якої у своїх навчально-методичних працях відображають ідеї просвітителів, новий світогляд панівного класу. З утвердженням статусу консерваторії змінюються й навчальні завдання: консерваторія готує тепер професійних музикантів-виконавців різних спеціальностей. З’являються спроби методично обґрунтувати педагогічний процес. Зокрема, засновниками скрипкових класів Паризької консерваторії – П.Байо, П.Роде та Р.Крейцером у 1802 році була видана «Школа-методика гри на скрипці».

Революційні події у Франції позначилися й на художньо-образному змісті музичних творів. У скрипкових концертах того часу з’являється нова революційна тематика, звучать героїчні інтонації пісень Французької революції.

П’єр Байо (1771-1842) – один із найяскравіших представників французької класичної скрипкової школи на межі XVIII-XIX століть. У його творчості втілилися основні принципи французького мистецтва епохи класицизму.

П’єр МаріФрансуа де Саль Байо народився 1 жовтня 1771 року в містечку Пассі, біля Парижа, у родині адвоката.

Із семи років його став навчати грі на скрипці флорентієцьПомідорі, який не дуже обтяжував учня заняттями, але заразив гарячим ентузіазмом.

У 1780 році батьки Байо переїхали в Париж. У столиці Франції П’єр бере уроки в Сен-Марі. Саме своєму новому вчителю Байо зобов’язаний формуванням свого строгого і вимогливого смаку, а також чистоті стилю, яким згодом відрізнялася його гра.

Іншим музикантом, що чиє мистецтво вплинуло на юного скрипаля, став Віотті, якого П’єр почув на одному з концертів. Для Байо Віотті став ідеалом, якому він поклонявся і якого наслідував.

У 1783 році Байо з батьками їде в місто Бастіа на Корсиці, куди батько призначений генеральним прокурором. Кілька тижнів після приїзду батько помер. Інтендант острова Бушерон узяв на себе виховання П’єра, відправивши незабаром його разом зі своїми дітьми в Рим. У цьому місті Байо прожив більше року, навчаючись грі на скрипці в Поллані, учня Нардіні.

Повернувши 1785 року у Францію, П’єр був призначений секретарем Бушерона. Протягом п’яти років він жив у Байонні. Музикою Байо займався мало, так як був перевантажений справами секретарювання.

У 1791 році він вирішує розстатися з посадою і повертається в Париж. Завдяки допомозі Віотті, Байо попадає в оркестр театру Фейдо. Працюючи тут, П’єр познайомився з Роде. Крім того він посилено вивчає твори Кореллі, Джемініані, Локателлі, Тартіні, Баха, Генделя. Ці заняття відточують його майстерність. Повернувши в Париж, він виступає з публічним концертом, виконуючи Чотирнадцятий концерт Віотті.

Тепер про Байо заговорив весь музичний Париж. Як результат 22 вересня 1795 року його запрошують професором у Паризьку консерваторію, де він працював до самої смерті.

Байо, разом з Роде і Крейцером, було запропоновано очолити роботу над «Школою-методикою» для скрипки. Ця «Школа» набула всесвітнього значення й особливо цінувалася другою частиною, яка містила положення, що відображали естетичні принципи її авторів.

У липні 1802 року Байо став концертмейстером других скрипок у капелі генерала Бонапарта, де працював разом із Крейцером. Через три роки скрипаль поїхав у Росію з віолончелістом Ж.Ламаром.

Байо мав намір провести в Москві всього один рік, а затримався в зв’язку з війною на три. Тут, крім сольних концертів, Байо і Ламар грали в квартеті в салоні В.Всеволожського.

У 1808 році обоє музиканта відправилися в Петербург, де їх чекав такий же захоплений прийом.

17 січня 1809 року відбувся його концерт у паризькому залі Одеон. За свідченнями очевидців, майстерність його збагатилося, зберігши весь вогонь, виразність, тонкість інтерпретації, гнучкість і рухливість техніки.

З Парижа Байо в 1812 році почав велику подорож по півдні Франції. Повернувшись, музикант почав підготовку до відкритих камерних вечорів. Він мріяв виконати на них усі квартети і квінтети Гайдна, Боккеріні, Моцарта і Бетховена.

Байо включав у програми концертів твори різних художніх стилів. Широту його програм відзначив ще Шпор, який писав, що «Байо в техніці своєї гри майже бездоганний і багатосторонність свою доводить тим, що ніколи повторює одну і ту ж програму. Він грає крім своїх композицій, майже всі чужі, як старого, так і нового часу...»

У грі Байо з’єднувалися «виняткова шляхетність, найвища музична культура, глибина і серйозність інтерпретації музики, досконале володіння скрипковою технікою».

Байо був не тільки чудовим солістом-концертантом,але й неперевершеним ансамблістом.Він, зокрема, виконав всі квартети Л.Бетховена, що було яскравим свідченням глибини його музичного мислення.

Поразка Франції призвела до тимчасового закриття консерваторії у 1813 році. Байо робить велике європейське турне по Бельгії, Голландії та Англії. У Лондоні Байо присвоїли почесне звання члена Філармонічного товариства.

На батьківщину скрипаль повернувся влітку 1816 року. В наступні роки Байо викладає в консерваторії, диригує концертами духовної музики (1822-1824), виконує обов'язку концертмейстера перших скрипок, соліста оркестру в балетних спектаклях «Гранд-Опера» (з листопада 1821 по 1831 рік).

Улітку 1833 року Байо здійснює чергову концертну подорож по Франції та Швейцарії, маючи грандіозний успіх. Його гра як і раніше досконало відточена, техніка – бездоганна. Байо зберіг прихильність класицизму навіть тоді, коли класичні принципи гри стали піддаватися чуттєвим ударам з боку романтиків.

Як композитор Байо не користався особливою популярністю в сучасників. Більший інтерес представляють методичні праці — «Школа-методика Паризької консерваторії», «Мистецтво скрипки».

Байо помер у Парижі 15 вересня 1842 року.

П’єр Роде (1774-1830). Незважаючи на порівняно короткий період творчого розквіту, виконавська діяльність Роде залишила глибокий слід у французькому і світовому музичному мистецтві.

П’єр Роде народився в Бордо 16 лютого 1774 року. Із шестирічного віку він почав учитися грі на скрипці в Андре Жозефа Фовеля, а в чотирнадцять років – відправився в столицю Франції на прослуховування до знаменитого на той час скрипаля Пунто. Захоплений талантом хлопчика, Пунто веде його до Віотті, і той бере П’єра до себе в учні. За два роки занять Роде домагається запаморочливих успіхів. У 1790 році Віотті вперше включає свого учня у програму концерту, організованого в Театрі брата Короля. В антракті оперного спектаклю П’єр грав Тринадцятий концерт Віотті. Його щире, блискуче виконання покорило слухачів.

Вже у 16 років Роде здобув загальне визнання, і став кращим, після Віотті, скрипалем Франції. У 1790 році П’єр починає працювати в оркестрі театру Фейдо, обіймаючи посаду концертмейстера других скрипок.

Приблизно з цього часу починається і концертна діяльність молодого музиканта. На великодньому тижні 1790 року він виконав підряд 5 концертів Віотті (Третій, Тринадцятий, Чотирнадцятий, Сімнадцятий, Вісімнадцятий). Роки революції Роде проводить у Парижі, як і раніше граючи в театрі Фейдо. Тільки в 1794 році він починає першу концертну поїздку разом зі знаменитим співаком Гаратом. З винятковим успіхом вони виступають у Гамбурзі та Берліні. «Берлінська музична газета» із захопленням писала: «Мистецтво його гри виправдало всі чекання. Усі, хто чув його знаменитого учителя Віотті, одноголосно стверджують, що Роде цілком опанував прекрасною манерою вчителя, додавши їй ще більшої м’якості і ніжного почуття». Рецензія підкреслює ліричну сторону стилю Роде, ту якість гри скрипаля, про яку незмінно говорять сучасники. Стиль гри Роде тим самим відрізнявся від героїко-патетичного стилю Віотті. У Роде зовсім були відсутні «ораторські» якості. Він захоплював слухачів іншим: гармонійністю, класичною виразністю і ліризмом.

Незважаючи на успіх, Роде прагне повернутися на батьківщину. У Париж він прибув 1795 року; саме тоді вийшов закон про відкриття консерваторії. Тут зібралися кращі музичні сили Парижа, серед яких був і П’єр Роде.

Не зрозумілі причини, які змусили скрипаля незабаром покинути Францію і виїхати до Іспанії. У Мадриді він потоваришував з Боккеріні, який допомагав йому інструментувати ряд композицій.

У Париж Роде повернувся 1800 року і влаштувався солістом інструментальної капели при резиденції Першого консула французької республіки генерала Бонапарта.

У цей же час у Паризькій консерваторії починається спроба створити школи-методики з основних галузей музичної освіти. Скрипкову «Школу-методику» пишуть Байо, Крейцер та Роде. У 1802 році «Школа» виходить з друку й одержує міжнародне визнання.

Крім всього іншого Роде був і солістом паризької «Гранд-Опера». Будучи улюбленцем публіки, він мав незаперечний авторитет першого скрипаля Франції. Однак невгамовний скрипаль, послухавшись свого друга, композитора Буальдьє, 1803 року виїхав у Петербург. Тут він домагається феєричного успіху. Представлений Олександрові I, музикант стає солістом двору. Йому призначили нечуваний на той час оклад – 5000 карбованців сріблом у рік. Роде виступає із сольними концертами, грає в квартетах, ансамблях, солює в імператорській опері.

У 1804 році Роде виїжджає в Москву, де дає концерт, про що свідчить оголошення в «Московських відомостях». З Москви Роде відправився в Петербург, де і залишався до 1808 року. Причина його від’їзду – погіршення стану здоров’я. Музикант не міг витримати суворого північного клімату. З жалем залишив Роде російську столицю, де був оточений увагою.

Прибувши в Париж, він незабаром виступив з концертом у залі «Одеон». Однак гра його не викликала колишнього ентузіазму слухачів. Смаки парижан змінилися, і «класичний» стиль Роде перестав відповідати їх запитам. Почалася епоха захоплення інструментальною віртуозністю – епоха романтизму.

Невдача зломила Роде. Схоже, саме цей виступ наніс йому непоправну психічну травму. Від неї музикант так і не оправився до кінця життя. Роде замикається в собі. До 1811 року він грає лише в домашнім колі з давніми друзями – Байо і Ламаром.

Після дворічної хвороби 25 листопада 1830 року П’єр Роде помер у містечку Шато де Бурбон біля Дамазона.

Родольф Крейцер (1766-1831) – один з найвизначніших представників французької класичної школи. Батько – музикант придворної капели, учень Антоніна Стаміца. З раннього віку малий Родольф навчався гри на скрипці і вже в 12 років виступив у концрті, а ще через рік дав сольний концерт. З початку 90-х років працює в консерваторії, де очолює скрипкові класи. Гастролюючи Європою, 1798 року знайомиться у Відні з Л.Бетховеном. Великий композитор, захоплений виконавською майстерністю французького віртуоза-скрипаля, присвячує йому камерну сонату («Крейцерова соната»).

Протягом цих же років Р.Крейцер починає займатися диригуванням. Але через травму змушений був залишити і заняття на інструменті, і диригування.

Останні роки життя музикант прожив у подавленому психічному стані та постійній депресії, оскільки у період розквіту романтизму його класична творість не задовольняла смаків публіки. Помирає 1831 року в Женеві від паралічу.

За виконавською майстерністю Р.Крейцер стояв поруч з П.Роде. Його гра відзначалася могутнім звуком, виразною інтонацією, емоційністю та інтелектуальністю.

Р.Крейцер зробив значний внесок у скрипкову педагогічну літературу. Його 24 етюди для скрипки – це якісно новий етап розвитку інструктивно-художнього матеріалу для формування техніки лівої та правої рук скрипаля. У збірнику етюди виразно диференціюються за видами техніки і, крім того, мають художню значущість, музичний зміст.

Р.Крейцер написав 19 скрипкових концертів, з яких виконуються №№13, 14, 18, 19. Ці твори відзначаються сухістю, не яскраві за тематизмом; превалює надмірне захоплення технікою.

У перших частинах конертів Крейцера відчувається вплив Французької революції, що виразилося в широкій інтерваліці, маршоподібності мелодії, експресії, пафосі, драматизмі (№13). В концертах №18 та 19 вже спостерігається вплив романтизму.

Другі частини – за тематизмом близькі до французької народної пісні.

Треті частини – Рондо – живий, енергійний танець, побудований на контрастному зіставлені тем.

За технічним рівнем концерти Р.Крейцера прирівнюються до концертів Дж.Віотті.

«Школа-методика гри на скрипці» П.Байо, П.Роде, Р.Крейцера. «Школа-методика гри на скрипці» складається з двох частин. У першій частині «Про механізм скрипки» автори намагаються систематизувати методику постановки і початкового періоду навчання. Зображення осовних елментів постановки і пояснювальні тексти до них свідчать про те, що автори формулюють ряд важливих положень постановки, які зберігають своє значення і сьогодні: правильнее розміщення пальців на смичку, опора правого мізинця на тростину при невисокому положенні кисті, ведення смичка паралельно до підставки, спрямування пальців лівої руки вздовж струни, положення ліктя під скрипкою тощо. Ці методичні принципи були, безумовно, прогресивними і забезпечували подальший розвиток скрипкового мистецтва.

У передмові автори формулюють завдання «Школи»: учні повинні добитися чистої інтонації, гнучкості пальців, свободи володіння грифом, плавного поєднання позицій, безперервно-поступального руху смичка, бездоганного володіння штриховою технікою, видобування якісного звуку на різних нюансах.

«Школа» складається з гам і вправ у семи позиціях та деяких інших розділів. Перший номер «Школи» починається з гами До мажор у першій позиії. Після неї слідує гама Ля мінор і наступні дієзні та бемольні гами до шести дієзів і семи бемолів включно. Вивчення тональностей з великою кількістю знаків свідчить про прогресивні погляди авторів, про розуміння ними необхідності виористання нових ладо-тональних барв, про деякий поворот до романтизму, хоч автори й були представниками класичного стилю в мистецтві.

Попередній матеріал підсумовується у вправі П.Байо на виконаня різних інтервалів. Наступні вправи в позиціях та їх поєднання у різних тональностях написані Р.Крейцером. Вперше у скрипковій методичній літературі з’вляються хроматичні гами в семи позиціях аплікатурою ковзання.

У розділі «Подвійні ноти» також багато нового, прогресивного. Гами написано в терціях, квартах, квінтах, секстах, септимах, октавах і навіть в унісонах. На завершення Байо пише вправи подвійними нотами в різних тональностях.

Наступний розділ присвячений техніці правої руки. Поряд з методичними рекомендаціями автори встановлюють пряму залежність використання довжини смичка від музичного змісту фрази, її виразності, призначення пасажів.

У розділі «Динаміка» автори, говорячи про тон, розрізняють його якість та силу. Красивим вважається м’який чистий звук. Необхідно навчитися досягати рівного звучання як на нюансі forte, так і рiano; поступово посилювати й ослабляти звук. Нюансування слід шліфувати на гамах у позиціях різними штрихами. Тут же йдеться про розшифрування мелізмів і методи вивчення трелі.

Отже, слід відзначити велику увагу авторів до технологічних моментів, до вивчення ряду важливих прийомів гри на скрипці, до детальних методичних вказівок у тексті, які повинні допомогти учням сформувати технічний апарат, підготуватися до виконавської діяльності.

У другій частині «Школи» – «Про виразність і засоби виразності» – автори рекомендують вивчати кращі музичні твори композиторів минулих епох та сучасників з метою поступового нагромадження необхідних виконавських навичок і ознайомлення з кращим творами для скрипки.

Автори підкреслюють і такий важливий момент, як роль виконавця у розкритті змісту твору, значення творчої інтерпретації, індивідуального підходу до трактування музичних образів. Усе це сприяло збагаченню виконавського мистецтва того часу, визначало шляхи його подальшого розвитку.

Прогресивні нововведення в галузі техніки гри на скрипці і засобів виразності висунули «Школу-методику» П.Байо, П.Роде і Р.Крейцера в ряд найгрунтовніших і найцінніших методичних досліджень свого часу. «Школа» справила безсумнівний вплив на методичні засади й педагогічні погляди визначних майстрів першої половини ХІХ століття – Шпора, Беріо, Львова та інших, що знайшло відбиття у їх школах навчання гри на скрипці.