Лекція №13. Російська скрипкова література першої половини хіх століття

Автором перших російських квартетів вважається І.Воробйов. Крім квартетів, Воробйов написав ряд варіацій (у тому числі скрипкових) на російські народні теми.

Про творчість Воробйова можна судити тільки по збереженій партії першої скрипки Другого квартету, інші його твори загублені. У квартеті три частини, що йдуть без перерви – вступ, варіації на мелодію російської пісні «Здіймися вище, понесися, сизокрилий голубочку» і фінал – інструментальна транскрипція «Камаринської». Блискучо-віртуозний характер скрипкової партії свідчить про те, що «Російський квартет» Воробйова фактично був сольним скрипковим твором з акомпанементом другої скрипки, альта і віолончелі (розповсюджена на початку XIX століття форма інструментальних соло із супроводом невеликого ансамблю, що заміняв фортепіано). Сучасники чітко розмежовували жанри інструментального ансамблю і сольні жанри з ансамблевим супроводом. У той під час домашніх концертів охоче виконували подібні композиції, акомпануючи скрипалю чи віолончелісту. Такий «квартет» часто заміняв оркестр чи фортепіано.

Квартет Воробйова продовжує «фольклорну» лінію російського музичного мистецтва, започатковану І.Хандошкіним.

Скрипкові й ансамблеві твори Олександра Аляб’єва. Кілька композицій для скрипки написав О.Аляб’єв. Це варіації для скрипки з фортепіано (A-dur), для скрипки з квартетом (a-moll) і для скрипки з оркестром (d-moll), час створення яких пов’язують з початком 20-х років XIX століття.

Ре-мінорні варіації аналогічні Квартету Воробйова: в основу покладена та ж пісня «Здіймися вище, понесися, сизий голубочку», що звучить після патетичного вступу; закінчується п’єса «Камаринською». Як Воробйов, так і Аляб’єв, цими творами віддають данину сентименталістським тенденціям музики початку століття. Ля-мінорні варіації написані Аляб’євим на тему пісні «Їхав козак за Дунай», не менш популярної, ніж пісня «Здіймися вище, понесися».

Варіації Аляб’єва поділяються на камерні (обидва цикли із супроводом фортепіано і квартету), де скрипка використовується в камерному плані, і концертні, з партією скрипки, написаною в блискучо-віртуозному стилі (ре-мінорні варіації). Загальний характер варіацій інтимно-ліричний чи «романсово-елегійний».

Аляб’єв написав кілька фортепіанних і струнно-смичкових ансамблів. В образах, інтонаційному складі, фактурі, формі квартетів відчутні впливи віденського класицизму – «бетховенського» у Першому і «моцартівського» у Третьому. «Бетховенською» суворою експресією перейнятий скорботний патетичний вступ до фіналу Першого квартету.

«Моцартівськими» за інтонацією є перша частина, Менует і фінал Третього квартету.

Ансамблі Аляб’єва цікаві процесом кристалізації національного стилю. Якщо Перший квартет (1815) ще позбавлений національних інтонацій, то в Третьому квартеті (1825) композитор використовує власний, широко відомий романс «Соловей» як повільну частину. В цій частині композитор протиставляє романсові інтонаційні сфери класичним, не намагаючись їх синтезувати.

Надалі Аляб’єв поступово приходить до усе більш органічного синтезу національних інтонацій (причому найчастіше романсових, а не фольклорно-жанрових) із класичними. Намічається цей синтез у Скрипковій сонаті і цілком здійснюється у фортепіанному тріо.

У Сонаті для скрипки з фортепіано з’єднання романсових інтонацій із класичними відбувається в побічній темі I частини:

«Класичного» відтінку набула тут романсова тема.

У другій частині сонати – Adagio – у класичний інтонаційний стрій (у дусі Моцарта) упроваджуються романсові звороти.

Третя частина сонати являє собою народне жанрове рондо.

Найбільш органічне злиття класичних і російських національних (романсових і фольклорних) інтонацій, відбувається у Фортепіанному тріо. Показовою в цьому відношенні є «класична» за структурою головна тема I частини. В імпровізаційному розспіві її мелодики і типових для романсів Гурильова, Варламова і Аляб’єва підголосках супроводу виявляють себе композиційні прийоми й інтонаційні звороти російського романсу першої половини XIX століття:

II частина – типове класичне Adagio – інтимною елегійною лірикою також внутрішньо зв’язана з жанром романсу. Цим частинам протистоїть Фінал, побудований на народних темах.

Таким чином, у Третьому квартеті, Скрипковій сонаті і Фортепіанному тріо Аляб’єва відбувався складний процес поступового з’єднання романтичних і класичних елементів. Фактура його творів – у швидких частинах ансамблів – моцартівського типу, прозора, з виразними лініями голосів; головне мелодійне (тематичне) значення в квартетах відіграє перша скрипка, технічна партія якої особливо розвинена у фіналі Третього квартету. В Сонаті і Тріо скрипка відіграє облігатну роль. У Тріо вона, разом з віолончеллю, в основному «обрамляє» віртуозну партію фортепіано. Такого роду розподіл функцій інструментів аналогічний прийомам ансамблевого письма віденських класиків (Гайдна – Моцарта).

М.Глінка. У юності М.Глінка пробував свої сили в різних ансамблевих жанрах. Збереглися начерк септету (1823) і трохи більш розроблена, але також незакінчена партитура ре-мажорного квартету.

Найбільшу художню цінність серед його ранніх опусів представляє Соната для альта чи скрипки з фортепіано (1825).

Мелодика Сонати вирізняється проникливою красою і задушевністю. Для передачі ліричних настроїв Глінка широко використовує романсові інтонації. Тема I частини – романсово-елегійна. Побічна партія – мрійливо ніжна, відділена від головної бурхливо схвильованим, повної романтичного пориву сполучним епізодом. I частина Сонати – це новий для російської інструментальної музики тієї епохи тип елегійного сонатного алегро.

І скрипкова (альтова), і фортепіанна партії в Сонаті наспівно-мелодійні, навіть у моторних розділах панує мелодійний тип фігурації.

II частину (Larghetto non troppo) Глінка будує за зразками повільних частин ансамблів віденських класиків. Це тип «моцартівського» Larghetto. Але й у ньому побічний матеріал по-російському елегійний. У технічному плані Соната не важка – вона розрахована на аматорське музикування.

Від Сонати відрізняється різким посиленням класичних тенденцій квартет F-dur (1830) – перший цілком закінчений інструментальний ансамбль Глінки. Квартет побудований на «нейтральному» тематичному матеріалі, однак в його мелодиці інколи відчуваються російські звороти. Так, національний колорит відчуємо у «вальсових» інтонаціях менуету. Партія першої скрипки квартету не яскрава; квартет більш цікавий в інтонаційному, ніж в інструментальному відношенні. За складністю скрипкової техніки він набагато елементарніший, ніж квартети Аляб’єва.

У 1832 році Глінка, знаходячись в Італії, пише Секстет для фортепіано зі струнними (1832) – найбільш зрілий ансамблевий твір композитора. У Секстеті відчуємо безпосередній відгук Глінки на італійські враження. Усі теми твору мають світлий, життєрадісний характер. I частина з її неквапливим розміреним рухом головної теми трохи нагадує оперну увертюру. Очевидно, це було мимовільним наслідком вражень від почутих опер. У Секстеті вражає середня частина – баркарола – один із самих ранніх зразків цього жанру в російській інструментальній музиці. Секстет завершує монументальний фінал.

Отже, у російському скрипковому мистецтві першої половини XIX століття одержали відображення головні стильові тенденції епохи, «класична» і «романтична». У сольній скрипковій літературі вони беруть свій початок від скрипкових шкіл, що визначали в ту пору загальноєвропейську еволюцію («класична» школа Віотти, Байо, Роде, Крейцера і романтична Шпора і Паганини), а в камерно-ансамблевій сфері – від Бетховена (Перший квартет Аляб’єва) і Моцарта. Однак найважливішим був процес оформлення російського національного стилю, національної мови, що поступово складався у творчості Аляб’єва та Глінки, завдяки злиттю класичних і романтичних інтонацій з російським національним пісенно-романсовим мелодизмом .