Лекція №10. Чеське скрипкове мистецтво хvi-XVIII століть

Чеське смичкове мистецтво, що істотно збагатило світову інструментальну культуру, джерелами своїми сягає в середні віки і нерозривно пов'язане з чеською народною музикою. Чеський народ складав свої пісні, мав музикантів-умільців серед селян і міщан; творчість мандрівних музикантів і співаків мала безпосередній вплив на професійну музику.

Ранні зображення струнних інструментів ми знаходимо в чеських рукописних книгах XIII-XIV століть, а також на фресках стародавніх чеських храмів. Так, наприклад, у Велиславовій біблії (XIV століття) ми знаходимо зображення жінки, що грає на чотирьохструнному фіделеподібному інструменті, тримаючи його на плечі.

Подібні зображення свідчать про раннє поширення смичкових інструментів у чеських землях. Під їхні звуки народ співав і танцював, вносячи в музику «усної традиції» свої пісенні інтонації і танцювальні ритми.

Починаючи з XV-XVI століть смичкові інструменти – фіделеподібні, смичкові ліри, віоли, а трохи пізніше і скрипки – знаходять широке застосування в придворних капелах, а також у капелах чеських аристократів. Про це свідчать інвентарні описи капел цих і наступних сторіч.

Смичкові інструменти (віоли і скрипки) згадуються в працях видатного чеського педагога-гуманіста Яна Амоса Коменського (1592-1670), що надавав музиці важливого значення у вихованні людини. Хоча в придворних чеських капелах переважали іноземні музиканти, за посередництвом талановитих чеських виконавців сюди неминуче проникав струмінь чеського народного музичного мистецтва.

Смичкові інструменти й особливо скрипка одержували усе більшого поширення в середовищі народних (сільських і міських) чеських музикантів, поступово витісняючи більш примітивні види смичкових інструментів. Якщо в музичній практиці феодально-замкової культури ще довгий час (до XVIII століття включно) утримувалися різного типу віоли, то в народних чеських колах починаючи з XVI сторіччя усе ширшого застосування знаходили інструменти скрипкового типу.

Про ранній розвиток і широке поширення скрипки говорять і численні прізвища інструментальних майстрів, що виготовляли і смичкові інструменти. У XVII-XVIII століттях празька школа скрипкових майстрів досягла розквіту у творчості талановитих скрипкових майстрів – учня Я.Штайнера Томаша Едлінґера (1662-1729), його сина Йозефа Едлинґера (1693-1748), Яна Олдржиха Еберле (1699-1768), Томаша Ондржея Гулинського (1731-1788), Кашпара Стрнада (1752-1823) і багатьох інших.

Починаючи з XVII століття розширювалися кола професійних музикантів, у тому числі і скрипалів, що знаходили застосування своєму мистецтву в численних чеських палацових, замкових і храмових капелах XVII-XVIII століть. Чимало гарних скрипалів було і серед городян, і серед сільських учителів (канторів).

Тільки на основі високого розвитку музичної культури в Чеських землях могла з'явитися яскрава фігура видатного скрипаля і композитора XVII сторіччя Йиндржиха Франтішка Бібера (1644-1704). Народившись у Чехії (він був австрійцем за походженням) і отримавши освіту в Празі, він до 70-х років служив у капелах Оломоуца і Кромержижа і залишив тут величезну кількість скрипкових творів.

У цих композиціях він значно перевершив свого італійського сучасника А.Кореллі у плані досить сміливого для того часу технічного використання скрипки: високий регістр, скордатура, арпеджіо, акорди, подвійні ноти, прийом самоакомпанементу, пасажная техніка, pizzicato і т.д.

XVIII сторіччя в історії скрипкового мистецтва відзначено діяльністю таких чудових скрипалів і композиторів, як Ян Вацлав Антонін Стаміц і його учні, Франтішек і Йиржи Бенда, Вацлав Йиржи Піхль, Павло й Антонін Враницькі. Усі вони завоювали широку популярність як в мистецьких колах, так і серед широкого загалу.

Ян Вацлав Антонін Стаміц (1717-1757), що прославився пізніше як основоположник мангеймской симфонічної і скрипкової школи, народився в містечку Гавличкув-Брод, у родині кантора й органіста Антоніна Ігнаца Стаміца. У юності, одночасно з навчанням у єзуїтській гімназії (1728-1734), він займався музикою, зокрема, грою на скрипці під керівництвом батька.

У грі на скрипці Стаміц удосконалювався в Празі (1734-1741), де привернув увагу своїм виконавським мистецтвом.

У 1741-1743 роках працює придворним музикантом у Пфальці, потім оселився в Мангеймі. Збереглася рецензія на його концерт у Франкфурті-на-Майні (1742), у якій повідомляється, що «прославлений віртуоз Стаміц» виступив з «концертом для двох хорів», після чого вразив слухачів сольною грою на скрипці, віолончелі й контрабасі.

У Мангеймі Стаміц став членом курфюрстської капели і незабаром завоював загальне визнання. У 1744 році він зайняв місце концертмейстера, а з 1748 року і керівника Придворної капели, де проробив до кінця життя.

Мангеймська капела у той час складалася з півсотні відмінних інструменталістів (серед них було двадцять два скрипалі), славилася як одна з кращих капел. У її склад входило чимало чеських музикантів; у їхньому числі були відомий моравский скрипаль і композитор Ф. Ріхтер, сини й учні Стаміца Карел і Антонін.

Мангеймська капела під керівництвом Я.Стаміца зіграла значну роль у розвитку нового інструментального стилю, у підготовці класичного симфонізму, що знайшов своє завершення у творчості Гайдна, Моцарта і Бетховена. Заслугою мангеймців стала кристалізація симфонічного циклу, розширення сфери динамічних відтінків, зростання ролі смичкових інструментів і їхня індивідуалізація. Усе це сприяло розвитку симфонічної, а також камерно-інструментальної музики, поглибленню її виразності.

Одночасно з оркестровою діяльністю Стаміц епізодично виступав у Мангеймі й інших німецьких містах і як соліст-скрипаль. Він досконало володів також грою на альті. Протягом 40-50-х років відбулися успішні концерти Стаміца в Парижі, де виконувалася його симфонічна і скрипкова музика. У 1754 році він зіграв тут свою сонату для віоли д'амур і скрипковий концерт, змагаючись з відомим французьким скрипалем П’єром Гавіньє.

Я. Стаміц неодноразово відвідував свою батьківщину, виступаючи в Брно, Кромержижі й інших містах. Завершив він свій життєвий шлях у Мангеймі, залишаючись до кінця життя керівником прославленої капели.

Серед численних (біля ста вісімдесяти, у тому числі сімдесят чотири симфонії) інструментальних творів Я. В. Стаміца – квартет, тріо-сонати, сонати для скрипки з басом (ор. 4 і 6), каприси для скрипки соло, шістнадцять скрипкових концертів і інші скрипкові композиції, які здебільшого залишилися в рукописах.

Деякі скрипкові твори Стаміца – концерти, сонати, дивертисменти, каприси – видавалися в різних збірниках. З видань нового часу відзначимо концерти B-dur, G-dur і C-dur, сонати A-dur і G-dur. Виданий також G-dur’ный концерт для альта. У деяких скрипкових творах простежуються впливи Стаміца-симфоніста (поглиблення змісту, розвиток фактури, наближення до класичної сонатної форми, оркестрові tutti у концертах і т.д.).

Хоча в скрипковій музиці Стаміца можна побачити вплив італійської школи (зокрема, Тартіні), вона досить самобутня і містить характерні чеські інтонаційно-мелодичні і танцювально-ритмічні елементи.

Знайомство зі скрипковими творами Я.Стаміца допомагає нам уявити собі деякі особливості його виконавського стилю.

Можна припустити високі виразні якості його кантилени. Мелодійна обдарованість Стаміца, що виявляється особливо яскраво в співучих повільних частинах його скрипкових і камерно-ансамблевих композицій, підкріплює припущення про виразність його тону. Безсумнівним є також розширення сфери динамічних відтінків у виконавстві Стаміца. За свідченням його сучасників, Стаміц «ніколи не грав фальшиво». Чистота інтонування, виразність співучого, багатого динамічними відтінками тону характеризують виконання чеського скрипаля.

Про технічну сторону його гри можна судити з його Дивертисментів для скрипки соло, де широко і різноманітно застосовується імітаційна техніка подвійних нот, що не поступається техніці Тартіні. У цих дивертисментах виявляється досить складна поліфонічна техніка, якою Стаміц-скрипаль добре володів.

Сміливе використання техніки подвійних нот, а також складних штрихів (стрибки через струни, стрибкоподібні штрихи) ми знаходимо в C-dur’ному каприччіо Стаміца. У сонаті № 5 одна з варіацій Менуету побудована на флажолетах і вимагає майстерного володіння цим прийомом. Я. Стаміц володів прийомом pizzicato лівою рукою. Про технічну майстерність Я.Стаміца свідчать також швидкі частини його концертів.

Серед представників школи Я. В. Стаміца – його сини Карел і Антонін, моравський скрипаль Франтішек Ксавер Ріхтер і багато інших представників мангеймской школи.

Старший син Я.Стаміца Карел Стаміц (1745-1801) народився в Мангеймі. Він прославився як виконавець на скрипці, альті і віолі д’амур.

Серед творів К.Стаміца три альтових концерти і Концертна симфонія для скрипки й альта.

Карел Стаміц неодноразово і з великим успіхом виступав у паризьких «Духовних концертах» і при дворі. З Парижу він часто виїжджав на концерти в Німеччину, Англію, Нідерланди. Особливого відзначення вартують його концерти в Празі, що відбулися в 1787 році.

За свідченням сучасників К.Стамица можна констатувати, що гра його відрізнялася виразністю, задушевністю, красивим звуком і неабиякою технікою.

К. Стаміцу належать квартети, п’ятнадцять скрипкових, два альтових концерти, три концерти для віоли д’амур, шість віолончельних, чотирнадцять скрипкових і одна альтова сонати. У цих творах виявляються риси мангеймського стилю – виразність інтонацій, динамічна розмаїтість, широке використання мелодійних прикрас і т.п. У ряді творів неважко помітити зв’язок з чеською народною музикою.

Мелодика К. Стаміца відрізняється широким подихом і виразною співучістю. Техніка його творів містить найрізноманітніші прийоми скрипкової й альтової гри. Можна відзначити пасажну техніку в легато, пов’язану з мелізматикою та фігураціями. К.Стаміц вимагає від виконавців своїх композицій вільного володіння технікою подвійних нот. Штрихи в К.Стаміца досить різноманітні (зустрічаються і стрибкоподібні штрихи). Багато пасажів вимагають розвиненої координації лівої і правої рук.

Концерти К.Стаміца, а також його шість дуетів для скрипки і віолончелі (ор. 19) значною мірою зберегли своє художнє і педагогічне значення.

Видатний чеський скрипаль Франтішек Бенда (1709-1786) значну частину свого життя провів у Німеччині. Тут же в німецьких містах протікала діяльність його кращих учнів – молодшого брата І.Бенди і двох синів – Бедржиха і Карла. Найбільший представник німецького скрипкового мистецтва Йозеф Йоахим з достатньою підставою назвав Бенду основоположником північнонімецької скрипкової школи.

Народився Бенда в Старих Бенатках (Чехія) у музичній родині. Батько його був ткачем і народним музикантом, що грав на декількох інструментах. Мати походила зі старого музичного роду. У хлопчика рано з’явився відмінний голос, і коли йому пішов десятий рік, він став півчим у храмі святого Микулаша. Він учився потім у єзуїтській гімназії, одночасно продовжуючи працювати півчим у різних храмах Праги (1718-1720, 1723-1726) і Дрездена (1720-1722).

Великою подією в музичному житті Праги стали коронаційні свята в 1723 році, коли сюди з’їхалися багато музикантів світу, і в їхньому числі – Дж. Тартіні. Не виключено, що саме гра прославленого італійського скрипаля Джузеппе Тартіні, що прибув у Прагу 1723 року на коронаційні торжества, могла послужити вирішальним фактором у звертанні Франтішка Бенди до скрипки. Додатковим поштовхом стало ламання голосу. Не маючи засобів для дорогих уроків, він у середині 20-х років користався епізодичними настановами відомого в Празі народного скрипаля Лебла, гра якого вирізнялася співучістю і виразністю.

Немає ніяких доказів занять Бенди з Тартіні. Проте незабаром після повернення Тартіні в Падую Бенда також залишає Прагу й у 1726 році їде до Відня. Пізніше він також працював у Вроцлаві, Варшаві і Дрездені.

У Рейнсбергській капелі спадкоємця пруського короля 1733 року Бенда зустрівся з братами К. та І. Граунами. Він тепло згадує І. Грауна, що був учнем Тартіні і наставляннями якого в композиції та грі на скрипці він якоюсь мірою користався. Коли спадкоємець Фрідріх Вільгельм став королем, Ф.Бенда був зарахований до його капели в Берліні на посаду першого скрипаля, а після смерті І. Грауна став керівником капели. Сюди незабаром приїхала і вся музична родина Бенди. У Берліні Франтішек Бенда закінчив свій життєвий шлях.

Гра Ф.Бенди, поряд з віртуозністю, особливо відрізнялася виразною і задушевною співучістю, відбиваючи риси, властиві чеській народно-пісенній культурі. Його тон характеризувався надзвичайною красою і повнотою. Оригінальність і самобутність виконавського стилю Бенди поєднувалася з глибиною і змістовністю.

Ф. Бенді належить біля ста скрипкових сонат і п’ятнадцять концертів, смичковий квартет, безліч тріо-сонат і сольних скрипкових етюдів-каприсів, написаних ним, імовірно, для своїх учнів.

Спираючи на досягнення Вівальді і Тартіні в жанрах скрипкового концерту і сонати, Франтішек Бенда вніс у свої твори багато самобутнього, пов’язаного, насамперед, з чеською музичною культурою. Це виявлялося й у музичній мові його скрипкової музики (виразна наспівність мелодики, народно-пісенні інтонації і танцювальні ритми), і у формі, що наближається до класичної.

Глибока виразність і лірична задушевність музичної мови Бенди яскраво втілена в його відомому Grave, що дійшло до нас у редакції С.Душкіна.

Зразком його скрипкової музики є Чотири сонати (A-dur, a-moll, G-dur і A-dur), перевидані в Празі 1962 року. Усі вони є трьохчастинними. Повільні частини сонат Бенди – приклад виразної ліричної мелодики. У фіналах найхарактернішими є теми народно-танцювального складу.

У спадщині Ф. Бенди – понад сто етюдів-каприсів для скрипки соло. В етюдах-каприсах Бенди широко використана техніка подвійних нот і акордів, поліфонічні прийоми, стрибки через струни, ламані пасажі, пасажна техніка в legato і т.д.

Чимало скрипкових концертів і сонат належить і тим чеським композиторам XVIII століття, що не спеціалізувалися в грі на скрипці. Тут насамперед повинні бути названі концерти для скрипки «чеського Моцарта» – Йозефа Мислівечека (1737-1781), якого Моцарт високо цінував. Своїми кращими творами Мислівечек певною мірою підготував розвиток віденського класичного стилю.

До нас дійшли F-dur’ний і С-dur’ний скрипкові концерти Мислівечека, характерні для раннього класичного стилю композитора. Вони зберегли своє художнє значення до нашого часу.

Виконавська і композиторська діяльність чеських скрипалів і композиторів ознаменувала розквіт чеського скрипкового мистецтва XVIII століття. Чеські музиканти, незважаючи на тяжкі умови життя, змогли високо розвити своє мистецтво і вплинути на музичну культуру ряду європейських країн. Їхній внесок у скрипкову музику характеризується пошуками глибокого образного змісту, яскравих засобів виразності, сполученням кантиленності з віртуозною технікою і виразною формою.