Лекції. Замки і фортеці Прикарпаття

Говорячи про Городенківщину, слід згадати і про замок в селі Михальче (у першій половині XVI ст. мало статус містечка), який “існував до кінця XV – початку XVI століття і був зруйнований... в часи найбільших і найважчих татарських нападів, яких протягом століття (з 1450 по 1596 рр.) було аж 86. Але укріплення чи його залишки збереглися очевидно довше, до початку чи до середини XVII століття”. Про це свідчить карта Гійома Левассера де Боплана (1600-1673), “видана в 1651 році в Руані, на якій замок в Михальчі – одинока оборонна споруда на покутському березі Дністра”.

Замок у Городенці особливою міцністю не відзначався, а тому не мав великого оборонного значення. Він швидше всього являв собою двір місцевого феодала, збудований після чергового особливо великого татарського спустошення, якого зазнала Городенківщина в 1620-1623 роках.

Замок розміщений у північній частині середмістя на високому березі р. Ямгорів. З півночі і заходу та північного сходу захищався обривистими берегами, що спадали до ріки. Швидше всього, він мав форму неправильного трикутника, який замикався на південному сході багатогранною (чотирьох- або п’ятикутною) замковою вежею з відповідним конусним дахом.

У північній частині замчиська мабуть знаходився будинок власника або цілий житловий комплекс, куди входили різні за функціональним призначенням приміщення: житло для знаті, трапезні тощо. В східній частині, напевно, знаходились казарми замкової залоги, кухня, пекарня, склади зброї, продовольства, в південно-східній – конюшні та склади фуражу. Південно-західна частина замку виконувала, очевидно, суто оборонну роль. Висновок про це випливає із залишок фундаментів двох паралельних стін. Румовища інших будівель тут не знайдено. Товщина стін, мурованих із каменю, в окремих місцях сягала 1-1,5 м.

Замок у Городенці заклав на початку XVII ст. шляхтич Христофор Стржемеський. Городенка, тоді ще село, виконувала функцію ринку і разом з тим мала статус прикордонного поселення, в якому, можливо, квартирував ще й військовий гарнізон.

Свого часу мешканці містечка Заболотів, сіл Ганківці, Вікно, Задубрівці, Колухів, Олешків та Тулуків постраждали від свавілля Яна Жулчинського, який, правдоподібно, займав посаду економа в маєтку Христофора Стржемеського. В умовах національно-визвольної війни 1648-1654 рр. селяни названих селищ здобули замок, прагнули відплатити за свої кривди. Ян Жулчинський зберіг життя втечею, однак зазнав збитків власник маєтку.

Через 20 років наступний власник Городенки Ян з Бучача Потоцький, воєвода брацлавський підніс її до статусу міста, що визнав 13 лютого 1668 року польський король в 1648-68 рр. Ян Казімір (1609-1672). Місту було надано магдебурзьке право, що давало йому значну самоуправу. Вийшовши з-під влади феодала, Городенка отримала великі привілеї, потужний чинник для подальшого розвитку. Замок поступово втратив своє значення. Мешканці міста використали південно-східну частину укріплення як будівельний матеріал. Приміщення замку міська управа здавала в оренду. Рештки північної частини Городенківського замку збереглись до кінця XIX – початку XX століття.

Окремо слід згадати про Нижнівський оборонний комплекс. Село Нижнів, щоправда населений пункт Тлумацького району, – перше село Дністровського канйону. Нижнів колись був містечком, тому сьогодні тут можна оглянути маловідомий, але масштабний оборонний комплекс, з якого відкривається чудовий краєвид. Оборонний комплекс розташований на високому пагорбі над селом і складається із замку ХV ст. (збереглися вали, під замком – засипаний вхід до печери) і дещо вище – руїн австрійської фортеці ХІХ ст. Австрійська фортеця – потужна оборонна споруда, від якої збереглися вали, рови окопи та залишки бетонного командного пункту.

В польських документах періоду національно-визвольної війни згадується також замок у Тлумачі. Місцевим полковником Яремою Поповичем було захоплено місто і перетворено на опорний пункт подальшого розгортання повстання. Загін захоплює панський маєток і замки у Палагичах, Живачеві, замок і костьол у Тлумачі, двір шляхтича Яблоновського. В ході визвольної війни місто кілька разів переходило з рук у руки. Тлумач був повністю зруйнований і поступово відбудовувався протягом другої половини XVII ст. У подальшому тлумацький замок не згадок не згадується. На жаль, на сьогодні місцевими краєзнавцями він не локалізований.

Замки Городенківщини славні своєю історією. На підтвердження цьому існування сьогодні, хоча і в напівзруйнованому вигляді Чернелицького і Раковецького замків. Є серйозною потребою оновлення цим замків, які можуть стати справжньою перлиною фортифікаційного зодчества Прикарпаття. Це, у свою чергу, приверне сюди різноманітних за своїми статками туристів.

3.1. Характеризуючи замки Гуцульщини, одразу ж відмітимо, що їх достатньо мало локалізовано сучасними краєзнавцями. Пов’язане це, мабуть через те, що Гуцульщина – гірська територія і доволі складно було займатися фортифікаційним зодчеством, до того ж менш заселеним у ХV – ХVІІІ ст., на відміну Покуття. У зазначений період Покуття було більш стратегічним історико-етнографічним регіоном, ніж Гуцульщина. За Покуття постійно велася боротьба між Польщею і Молдовою, між Польщею і Трансільванією чи Туреччиною. Покутські села і містечка більше зазнавали набігів від татар і турків, ніж гуцульські. Проте слід виокремити існування Косівського, Уторопського, Кутського, Шешорського, Печеніжинського замків.

Перша згадка про Косів датується 1423 р., коли литовський князь Свидригайло подарував поселення з монастирем В.Драгосиновичу. Близько 1560 р. на місці Косова виникає містечко Риків. Коли Риків було зруйновано у міжусобній боротьбі польських шляхтичів, містечко було відновлене під сучасною назвою, як Косів воно згадується вже у 1579 р.

Косівський замок-форталіцію збудували в кінці XVI – на початку XVII століття. У плані садиба мала форму, близьку до прямокутної, площею в 1 га. На її території розміщувалися житлові та службово-господарські будівлі, також сад і город.

Оборонність комплексу забезпечувалась розташуванням його на вершині Міської гори (Замкова гора, Замчище), особливо неприступної з південної сторони, де прямовисний скелястий схил має висоту сімдесят метрів над центром міста. З інших сторін, де гора дещо пологіша, садиба була обсипана валами висотою до п’яти метрів, по гребенях яких проходив двометровий дерев’яний частокіл, а також обведена ровами, що заповнювалися водою. На рогах валів були насипані бастіони, на яких стояли дерев’яні вежі-бійниці з кам’яними підмурівками, звідки вівся фланговий обстріл ворога. Посередині – у розриві між східними валами знаходилися дерев’яна кількаярусна в’їзна брама з відкидним мостом, що перекидався через рів з водою.

Від колишньої форталіції збереглися до наших днів три пошкоджені вали, фрагменти ровів та два бастіони. На всій її території ростуть каштани і тополі, клени і липи, смереки, кущі. Скелястий схил гори заріс високими вічнозеленими кедрами.

Опришківські рухи ХVІІ – ХVІІ ст. змусили польську владу посилити увагу на розвиток фортифікаційного мистецтва Косівщини. Зводяться тут нові замки.

Зокрема, у містечку Уторопи (нині село) замок збудований Потоцькими на початку XVII ст. Уторопський замок у 1614 році був забезпечений гарматою. Близько 1720 року побудовано замок у м. Нові Кути (тепер смт. Кути), який належав Й.Потоцькому. На території замку крім оселі феодала знаходилися господарські будівлі: стайня, конюшня, возівня, комори з запасами зерна та харчових припасів, криниця, пекарня і тюрма. В документі від 20 вересня 1766 року зазначалося, що у льохах Новокутського замку цілий тиждень томився селянин Яків Курленюк з Верхнього Ясенова.

Замок А.Калиновського в с. Шешори споруджено не пізніше 1724 року. Форпост знаходився на горі Корничій. Був оточений валами і частоколом, а також ровом, заповненим водою. Через рів простягався відкидний міст, що піднімався в разі потреби. В’їзна брама мала дубові та обковані залізом подвійні двері. Над брамою знаходилася вежа з кімнатою, де містилася замкова охорона, Чотирикутний у плані Шешорівський замок мав башту у кожному куті. Башти в разі необхідності ремонтували або перебудовували заново. Так в описі Шепюрівського замку за 1724 рік зазначалося, що одна з башт фортеці є зовсім новою. У баштах твердині зберігалися б великих гармат, 2 шміговниці (легкі гармати), 38 гаківниць, 26 мушкетів, 217 гарматних ядер та бочка пороху. Таким чином, Шешорівський замок був могутнім оплотом польської шляхти на Косівщині. У період між 1777 і 1789 рр. Новокутський і Шешорівський замки за наказом австрійської влади були знесені.

У вирі національно-визвольних змагань міщан і селян Прикарпаття під проводом Семена Височана згадується Печеніжинський замок. Відомо, що група повстанців із сіл Заболотова, Задубрівець, Ганівців, Чортівців, Підгайчиків, Перерова підступила восени 1648 року до Печеніжина. “Загін повстанців у чотири сотні шабель – як стверджує відомий історик Володимир Грабовецький – спочатку оточив замок Потоцького, а через декілька днів здобув і так зруйнував, що власник-магнат вже не відновлював його. Недопалені залишки з часом зникли і тільки в пам’яті народу збереглися назви “Замчисько”, “Під Замком”. Видно, це був великий і багатий замок, якщо шляхта оцінювала збитки, заподіяні йому повстанцями, у 40 тисяч злотих”.

Отож, замки Гуцульщини не такі відомі, як форталіції Покуття. Але, тим не менше, вони відігравали для польської шляхти і дідичів важливу роль в обороні краю у боротьбі з місцевими українськими селянами та опришківським рухом. Подекуди, могли зупинити наступ турків і татар на прикарпатську Гуцульщину. Втратили своє стратегічне значення у ХІХ ст.

3.2. Цікавою є історична доля трьох замків, які знаходяться у Надвірній та його околицях і є певною прикордонною межею фортифікаційного зодчества Гуцульщини та перехідних зон Прикарпаття. Надвірна як місто утворилося у ХVІ ст. Перша письмова згадка – 1589 р. Назва походить від залоги замку, що жила “на дворі”, тобто за мурами.

Місто розрослося від маловідомого замку, залишки якого збереглися у міському парку, біля відділення міліції. Від цієї оборонної споруди ХV ст., що розміщувалося на невисокому пагорбі, залишилася вежа з підземеллям, частина стін та рельєф місцевості, підкріплений кам’яними підпірними стінами. Після зведення Пнівського замку вона використовувалася в адміністративних цілях: через недостатню укріпленість її неодноразово захоплювали ворожі війська.

Цей Надвірнянський замок в австрійський час втрачає своє значення і поступово руйнується. У 70-х рр. XVIII ст. граф Гнат Цетнер (1728-1800, власник міста Надвірної, маршалок в королівстві Галіції і Лодомерії) на його руїнах вирішав спорудити палац. План споруди виконав архітектор німець Канцфус на замовлення Гната Цетнера. Цей проект так і не був реалізованим через борги та втрату Надвірної графом. Мабуть палац призначався для його дочки Анни. Розміри палацу були 38-40 м. ширини і 80-85 м. довжини (згідно з кресленнями плану).

У другій половині XIX ст. зберігалася значна частина мурів замку, які використали для спорудження будинку керівництва маєтностями графа Ренарда. Цей будинок у роки першої світової війни використовували то як лікарню для поранених, то як конюшні для війська. У 30-их роках XX ст. замок дуже знищили і вирішили розібрати. У 1937 році, розбираючи будинок, звернули увагу на фрагменти давніх мурів і навіть цілих частин давньої будівлі – стародавніх веж. Будівельний матеріал і спосіб будівництва вказували на що будинок є прибудовою стародавньої споруди. Частина зруйнованої північно-східної вежі замку, віконні отвори, бійниці, двері, будівельні матеріали, товщина мурів засвідчують, що це залишки стародавньої фортеці. У 1939 році під вежею від уламків розчистили склепіння пивниці.

Сьогодні у центрі міста, у парку збереглась майже ціла замкова вежа з підвальними приміщеннями та залишками північно-східної стіни. На місці північно-східної стіни нині споруджено будівлі позавідомчої охорони РВ УМВС.

Ще один замок – давньоруський замок, ХІІ ст., розташований на горі біля міста, був карпатським форпостом Галицького князівства. Замок був дерев’яним, від нього добре збереглися земляні укоси та вали.

Цікавою є історична доля третього Пнівського замку, що знаходиться в околицях Надвірної і є чи не найвідомішим серед оборонних споруд Прикарпаття. Одразу ж важко визначити, чи цей замок належить до гуцульської зони (швидше відноситься до перехідної зони оборонних споруд Прикарпаття). Проте відомо, що багато опришків, які переховувались на теренах Гуцульщини, постійно зазіхали на цю величну фортецю.

Пнівський замок був закладений магнатом Миколою Куропатвою в другій половині XVI ст. Замок побудовано з великих тесаних брил гірського каменю, вапняку та червоної цегли, яка в основному використовувалась для будови внутрішніх стін. В плані він мав форму п’ятикутника. По кутах – п’ять веж: із східної сторони дві круглі, з північної і південної дві шестигранні, із західної – посередині прямокутна з півкруглим виступом, на протилежній східній стіні трикутний виступ, висунутий вперед з двома ярусами бійниць. Посередині південної стіни розташувалась в’їзна башта, побудована у формі склепіння із заокругленою аркою в тисових обрамленнях. В’їзна брама була укріплена міцним наріжником, висунутим дещо вперед. На фасаді в’їзної башти збереглася ніша для мосту, а у башті – дерев’яний блок для ланцюгів. В’їздили в замок по підйомному мосту, перекинутому через рів, який наповнювався водою. Штучний рів тягнувся вздовж південної стіни. Товщина мурів сягала 1,5 – 2 м.

З півдня замок захищали три вежі та наріжник з рядом бійниць, із західного – велику роль відігравав трикутний виступ і дві вежі. З східної сторони замок захищала прямокутна вежа з напівкруглим виступом і ще дві вежі. З півночі містилось ряд бійниць і дві вежі. Усі вони мали кілька ярусів. Перекриття між ними робили з дерева. На кожному поверсі були платформи для гармат, а в стінах – бійниці. Зверху вежі перекривали дерев’яними дахами у формі “гостроверхих шапок”. Таким чином, незважаючи на рівнинне і малосприятливе для оборони розташування кріпості, фортифікації робили її майже неприступною.

Житлові приміщення були у в’їзній башті і східній кутовій вежі, розміщувалися вони на другому поверсі, а також в будівлях, що примикали до внутрішніх стін замку. Був тут і будинок, де жила сім’я Куропатвів. В прямокутній вежі знаходилася кухня, а внизу – підвал і запаси харчів, у північній шестигранній – капличка.

Замок постійно укріплювався. У 1668 р. його власник Петро Куропатва одержав від галицької шляхти допомогу у розмірі 1000 злотих для ремонту та відновлення оборонної споруди. В укріплення замку він вклав всі свої заощадження.

Замок часто зазнавав нападу татар, але витримував їх натиск. У 1676 р. Пнівський замок, обороною якого керував Петро Куропатва (помер 1686 р.), оточили турецькі війська. Після кількох тижнів облоги турки так і не здобули його. Заохочений успішною обороною замку Куропатва ще більше його укріпив і він був дієздатний до кінця XVIII ст.

В період народно-визвольної війни Пнівський замок був найміцнішою фортифікаційною спорудою на Прикарпатті та чи не останньою надією шляхти зберегти в ній своє життя. Розумний стратег С.Височан не міг залишити її у себе в тилу.

Пізно восени селянське військо і вісім сотень козацької кавалерії під проводом осавула Григора Ярого підступили до фортеці, за мурами якої сховалася налякана шляхта, орендарі, пани та підпанки. Облога тривала два тижні. Літопис Самовидця писав: “..там козацтво звалося, аж і поза Дністром коло Галича, її замков доставали, межи иними и Пневського замку за Надворною доставали...” На допомогу оточеним поспішила шляхта з Болехівського замку, але, побачивши загони повсталих в рожнятівських околицях, кинулась ганебно врозтіч. Проте “...замок щасливо вистояв”, хоча, мабуть, був пошкоджений...

Після невдалої облоги і штурму Пнівської твердині С.Височан пішов на з’єднання з Б.Хмельницьким під Львів. Повстання Височана набрало яскравих рис національно-визвольної боротьби, метою якої було скинути владу польських магнатів і встановити свій український уряд, що яскраво проявилось в Рогатині, Снятині, інших містечках Прикарпаття. До кінця 1648 року козацькі війська і повстанці визволили від польсько-шляхетського панування майже все Прикарпаття (за винятком Коломиї і Галича). Проте польська шляхта мала перевагу в силах і повстанці змушені були відступити на Східну Україну. С.Височан продовжував боротьбу у складі військ І.Богуна та В.Варениці, “...героїчно боронив Лисянку перед наступом польських військ, що були під проводом Яна Чарнецького. А 1666 р. прийшов його трагічний кінець”.

З розвитком польової артилерії оборонне значення Пнівського замку було втрачене. На початку XIX ст. він почав занепадати й руйнуватися. Орендарі розібрали його внутрішні мури на будівництво пивоварні та інших споруд у Надвірній.

У кінці XIX ст. консерваторське управління Східної Галичини зацікавилось руїнами Пнівської твердині. Тоді були зроблені перші описи і фотографії. Були проведені роботи по зміцненню Північної і Західної веж. В історичній літературі є відомості про те, що в 1904 р. один з членів консерваторського управління Східної Галичини натрапив на архів Пнівського замку, що тоді зберігався в Делятині в управлінні державних лісів і маєтків. Він вилучив дві тисячі документів, а решту знищила того ж року пожежа. Можливо, ті дві тисячі документів існують ще досі і чекають свого дослідника.

Часті перебудови, зміна господарів, державних кордонів і напрямків торгових шляхів, розвиток військової техніки вели до поступового занепаду замку – він втрачає значення важливого військового пункту і помітної оборонної одиниці. Його все активніше перебудовують і пристосовують для інших цілей, але процес занепаду відвернути уже було неможливо. Останні мешканці, чи ті, хто тут служив, перебували в замку, ймовірно, до кінця XVIII ст., а на початку XIX ст. німок повністю пустіє і його навіть починають розбирати.

Не дивлячись на велику руйнацію та велику часову відстань, замок все ж дійшов до наших днів. Найкраще збереглась північна стіна, яка не втратила своєї цілісності й первозданної висоти, не проглядаються на ній і сліди більш пізніших мурувань. Збереглася навіть штукатурка. Є вона і на круглій вежі, яка сполучає північну і східну стіни. Башта була високою і кількаярусовою. Перекриття між: ними виконувалися з дерева. В стінах вежі є спеціальні місця, куди вкладалися і кріпилися колоди. Є і залишки самих колод. У доброму стані й східна частина. Викладена вона не тільки з каменю, але і з червоної цегли, використовуваної при перебудовах. Східна стіна дає найбільш чітку уяву про різницю рівнів поверхні землі всередині замку та оточуючої території: зовнішня сторона стіни вдвічі вища, ніж внутрішня, а це наводить на думку, що в товщі землі всередині замку була невидима і прихована від зайвого ока підземна система приміщень. Зрештою, про це свідчать численні входи, які стрімко ведуть вниз. У стіні є й вікна, перекриття прольотів для яких виконано з кам'яних балок. Над вікнами виступає карниз. В інших стінах і вежах, які збереглися значно гірше і в багатьох місцях потріскали, розсунулися або ж і зовсім розсипалися, прольоти для вікон і входів зі сторони внутрішнього двору виконані технікою склепінь. У стінах мурів і особливо веж: є велика кількість каналів, розміщених у товщі кам'яного мурування, якими проходив дим. Таким способом у часи середньовіччя обігрівали приміщення. Наявність цих каналів, а також: штукатурки, вікон свідчить про те, що з самого моменту виникнення весь комплекс замку планувався і будувався не тільки як фортифікаційна споруда, але й використовувався для житла. Житлові приміщення були й у в'їзній вежі та розташовувались на другому поверсі. Сама вежа сильно пошкоджена, але арка в'їзних воріт уціліла. На фасаді в'їзної вежі збереглись ніші для моста та підйомних ланцюгів.

Сьогодні замок – беззахисний, посивілий під вітрами історії, запущений і занедбаний. Найбільш величним і неприступним був він колись із західної сторони. Тепер саме в цьому місці він найбільш ушкоджений і зруйнований: валяться вежі, майже немає стін, а по високій горі валяється розкидане каміння - розсипана наша історія.

Замок славився і великою кількістю підземних ходів, що також: помітно посилювало його обороноздатність, особливо в часи облоги. Найкраще входи в підземелля зереглися в квадратній вежі. Скільки їх було, цих входів, в яких напрямках і куди вони вели, сказати тепер важко. Але до ще однієї цитаделі, круглої кам'яної вежі, розміщеної в зоні парку теперішнього міста і званої в Надвірній “малим замком” (на відміну від великого Пнівського), хід напевне був.

Ще в 1977 р. Львівська міжобласна спеціальна науково-реставраційна виробнича майстерня розробила проект реставрації цієї унікальної пам'ятки. Планувалося відкрити в ній краєзнавчий музей, кемпінг тощо. Але забракло коштів.

Замок мав колись реєстраційний номер Українського товариства охорони пам’ятників історії, культури і архітектури. У довідці про використання коштів обласної організації товариства охорони пам'яток історії та культури ще за 1986-1988р.р. відмічалось: “На спорудження, ремонт і реставрацію пам'яток історії та культури виділено 138 тисяч карбованців. Найбільші суми спрямовані на реставрацію (серед інших об'єктів) пам’ятки архітектури XVI століття феодального замку біля села Пнів Надвірнянського району 20.000 карбованців”. І деякі відновлювальні роботи дійсно проводились: була спроба розчистити окремі входи в підземелля, протрасувати зруйновану західну стіну між круглою та квадратною вежами, обладнати під'їзд та стоянку для автомобілів.

Також згадали про замок в 1989 р., коли відзначали 400-ліття Надвірної та в час проведення перших демократичних мітингів.

До наших днів Пнівський замок, порівняно з іншими Прикарпатськими замками, зберігся непогано і є надзвичайно цікавим та цінним пам'ятником військово-оборонної архітектури XIV – XVII ст., німим свідком бурхливої історії нашого краю. Сьогодні замок потребує нагальної реставрації.

Повна відбудова замку не складає особливих технічних труднощів – реалізація цього проекту перетворить Пнівський замок на комерційно високоприбутковий об'єкт масового екскурсійно-туристичного притягання рекреантів, які перебувають на відпочинку у Карпатах чи курортах Трускавці й Моршині.

3.3. Частина оборонних споруд знаходилась і на прикарпатській Бойківщині. Згадуються дані замки і фортеці, як правило, в польських документах у період розгортання повстань міщан і селян Прикарпаття середини ХVІІ ст. Серед таких замків є солотвинський

Відомо, що посланці Б.Хмельницького ще напередодні походу в Галичину доходили і до Солотвина. Одним із них був Ярема Кончевський, якого було спіймано і віддано до суду в Галичі. Та заклики, кинуті козаками Б.Хмельницького, глибоко увійшли в серця простих людей.

28 серпня 1649 року селяни Солотвина і навколишніх сіл під проводом Грицька Шведа напали на Солотвинський замок. Його власник Мартин Яблоновський почав тікати лісами на гору Яршицю, але його наздогнали і вбили. Майно селяни поділили між собою, а замок частково зруйнували.

Після придушення повстання брат убитого Яблоновського Станіслав подав скаргу до галицького суду на повсталих. Можна собі уявити, як повелася з ними шляхта після поразки повстання.

Головним джерелом збагачення феодалів Яблоновських було солеваріння. Бистриця в той час була настільки повноводна, що по ній човнами возили сіль до Дністра, а звідти у Галич, переправляючи потім у Польщу і далі. Вивозили крім солі шкіру, дерево, мед. Недаремно на печатці містечка тих років було зображено три грудки солі і дві бочки меду. За ревізійним актом 1765 року чистий доход солеварень Краснополя становив 5.117 злотих і 17 грошей. Розвиток соляного промислу став навіть причиною зміни назви цього населеного пункту – в другій половині XVIII ст. магнати Яблоновські перейменували його на Солотвиню Слід Краснопільського замку зберігся донині – мурований вал, а одна із вулиць сьогоднішнього Солотвина називається “Замкова”.

Полум'я національно-визвольної війни українського народу, перекинувшись на західноукраїнські землі, охопило й Перегінське. Жителі села разом з мешканцями Калуша, Рожнятова, Сливок, Новиці, Берлог та інших навколишніх сіл штурмом оволоділи Перегінським замком. Його власник Яблоновський з матір’ю Анною ледве встигли утекти.

Про напад на замок писав з деталями адміністратор Перегінського Кристоф Вісньовський в скарзі, яку вніс до Галицької влади 13 квітня 1649 року іменем Анни Яблоновської. Він перечисляв усе, що було забрано в час нападу: “...двадцять контушів, двадцять жупанів, кольорового матеріалу для одягу на 50 гайдуків, сукна для слуг на 12 осіб, скриня із срібними речами, хутра соболині, з рисі, з лисиць, полотна біленого 12 сувоїв, гроші забрані у хлопців – 700 золотих, кобил гайдуцьких – 50, пороху 6 барелів, фільваркової худоби – 30 штук, коней – 25 штук, котлів кухарських – 15 штук, постіль китайкова, меду 6 бочок, збіжжя молочене, солонину, масло, сир, карету нову побили, віз скарбний теж забрали”.

Форталіція в Перегінську була збудована на початку XVII ст., коли власником села був український дідич Олександр Балабан. Очевидно, саме він і виступив ініціатором побудови тут невеликого замку. Панський двір був віддалений від дороги, зв’язаний з потоком Млинівка, який тече на тому відтинку з півдня на північ. Розміщений будинок на рівнині і розміри двору становили 90 м на 120 м. Навколо двору був викопаний рів, а з землі, яка викидалася з рову – насипано вал.

Крім великого валу, який замикав чотирикутне подвір’я з усіх сторін, був ще один – нижчий вал.

Верхом великого валу було споруджено частокіл з гострих дубових паль, прислонених одна до одної і закопаних в землю. Висота частоколу становила 2 м. При обох передніх кутах рову висипані були земляні бастіони, на яких стояли невеликі сторожниці, пристосовані до застосування стрілецької зброї. Між бастіонами містилася брама з відкидним мостом. Ближче до брами знаходились господарські будівлі.

В 1676 р. татари наскочили на Перегінське і спалили панський двір. Власник його, вже тепер гетьман Станіслав Яблоновський відбудував оборонні споруди, які з часом знову зазнали руйнації. Сам панський будинок зберігся до наших днів.

Важко жилося простому люду. Під час польсько-турецької війни в 1676 році один із загонів Ібрагім-паші зруйнував містечко і частково Солотвинський замок, знищив недалекий Манявський Скит.

З 1779 року Солотвин став власністю австрійської державної казни. До Солотвинського казенного маєтку входило тоді і передмістя Заріччя та 20 прилеглих сіл. На початку XIX ст. Солотвинський замок закупив австрійський уряд, в якому відкрив солеварню, а готову сіль відправляв у Австрію. Остаточно замок був зруйнований угорцями в 1849 році.