ст. 75-90 978-966-521-520-2

рократизм не толерував творчості й ініціативи, піднесення над пересічним рівнем55. Склад галицького чиновництва поповнювали здебільшого молоді люди, які прагнули

зробити кар’єру, або особи пенсійного віку. Вузькість кола осіб, які ухвалювали рішен-

ня, спричиняла бюрократичну тяганину. Посередництво між німецькомовною владою

й польськота україномовним населенням вимагало значного штату перекладачів,

яких не було. Чимало часу циркулярних чиновників забирало спілкування з населен-

ням, яке зверталося за роз’ясненням законодавчих актів. Проекти ґрунтовної реформи

галицької адміністрації, потреба якої відчувалася вже на початку ХІХ ст., передбачали

дріб’язкове регламентування функцій різних органів і посадових обов’язків, однак

нехтували такими засадами місцевого самоврядування, як збільшення самостійності,

посилення відповідальності керівника, швидке вирішення питань. Тоді думки австрійської бюрократії в цьому напрямі взагалі не розвивалися56.

Рідкі, однак, ґрунтовні люстрації місцевої галицької адміністрації, що прово-

дилися на зламі ХVІІІ–ХІХ ст., унаочнювали численні проблеми в її функціонуванні, які з часом загострювалися. У канцеляріях циркулів панував хаос. Щодня циркулярний уряд одержував 40-60 подань, які фіксувались і приймалися до виконання зазвичай нефахово. Невпорядкованість відкривала поле для зловживань – чиновники на прохання зацікавленої сторони за винагороду не гребували переховуванням чи знищенням документів. Старости ігнорували обов’язок особисто інспектувати територію циркулу, перекладаючи його, як правило, на циркулярного комісара; далеко не

щодня приходили на роботу, що провокувало порушення субординації та нехтування

обов’язками з боку підлеглих. Люстрації показували, що нерідким серед старост було використання службового становища задля збагачення (маніпуляції з власністю на землю, скуповування за безцінь, пріоритети в торгівлі збіжжям, сіллю тощо). Вихід галицькі губернатори вбачали у підвищенні посадових винагород57.

Проблеми чиновництва переносилися на стосунки з населенням. Наприкінці

XVІІІ ст. в Галичині повсюдно констатовано брутальність чиновників. Встановлення «чу-

жої» влади, безумовно, стало значним психологічним стресом для місцевого населення. Спогади тогочасних шляхтичів і аристократів місять чимало вказівок на приниження, яке вони відчували від австрійських урядників. Останні не уникали нагод «поставити на місце» амбітних аристократів: «Губернатор викликаного до себе магната довго тримав у передпокої, а часом казав йому піти, так і не дочекавшись зустрічі»58. Такі ж манери копіювала циркульна влада: старости могли викликати землевласників, тільки аби на-

гадати їм про обов’язок виконувати розпорядження цісаря. Щоправда, вищі органи влади переводили особливо брутальних чиновників до інших провінцій59.

Найнижчими адміністративними інстанціями були домінії, яких на 1845 р. у Галичині налічувалося 253360. Споконвічну ознаку галицької шляхти становила неподільність власності та влади. Натомість в Австрії ще з 1680 р. визнавався поділ власності

на домінікальну й рустикальну, що трактував землевласника як повного власника домінікальної землі, а над рустикальними землями визнавав за ним лише право верховної влади – зверхності (Оbrіgkeіt)61. Пересічна домінія складалася з кількох сіл, що

належали одному землевласникові, який на цій території був представником нижчої

інстанції судово-виконавчої влади, діяв як представник державної влади, поєднуючи

її зі зверхністю над підданими. Повноваження доміній були доволі широкими. Вони

вели книги населення, доповідали циркулам про еміграцію та імміграцію, видавали

крайові та візували закордонні паспорти, укладали списки молоді, здатної до вій-

ськової служби, проводили військову рекрутацію, організовували військовий постій,

місцеву та санітарну поліцію, укладали таблиці ринкових цін, публікували правові

норми й ознайомлювали з ними населення, наглядали за духовенством і єврейським

населенням, збирали податки, опікуватися господарськими справами; були судом першої інстанції для скарг підданих, вели судочинство в цивільних справах, вступне

розслідування – у кримінальних62.

Циркулярна влада розглядала домінії як підпорядковані по урядовій вертика-

лі органи. За невиконання розпоряджень влади, недоведення до населення розпо-

рядчих актів домініям загрожували штрафи. Як і циркулярні, домінікальні чиновники

заледве встигали справлятися з поточною роботою63 та зазвичай ігнорували покликання місцевої влади – благоустрій підвладної території64. Адміністративні й судові

функції землевласник здійснював у домінії особисто або – частіше – через мандатара і юстиціара. Мандатар формально був державним чиновником, насправді – службов-

цем домінії, бо отримував платню від пана. Отже, мандатари перебували у подвійній залежності від уряду й опозиційно налаштованої польської шляхти. Державна влада покладала на мандатара обов’язок шпигувати за тим, що відбувалося при дворі, який до середини ХІХ ст. залишався осередком національних конспірацій. Виконання шпигунських функцій виявлялося під силу особам з умовною моральністю, тому мандатари стали уособленням негативів влади і визиску населення65.

Теоретично така структура влади у поєднанні з реформами «освіченого абсолютизму» мала обмежувати свавілля шляхти щодо селян. Однак між теорією і

практикою існував розрив. Галицька шляхта робила все можливе, аби втримати

владу над селянином у попередній формі. З її середовища лунали голоси на захист фільварково-панщизняної системи, які посилалися на християнську релігію, старопольську традицію й австрійське право. Шляхта намагалась оминути приписи, знайти спільну мову з циркулом. Не усвідомлюючи потенційної небезпеки, шляхта перебрала на себе обов’язки зі збору податків серед селян. Нехіть підданих до панів повсюдно поглиблювалася66. Розміщення мандатара як збирача податків при панському дворі

успішно, як і передбачала австрійська влада, слугувало утриманню напруги між селя-

нами і землевласниками. Влада не помилилась у розрахунках на таке налаштування

сільського населення, щоб воно, вважаючи двір джерелом усіх нещасть, а циркульну владу – захисником, не лише оперлося польським конспіративним організаціям, а й виступило на боці уряду67. Наївний селянський монархізм у 1846 р. мав трагічні для

двору наслідки, перетворивши спробу польського повстання на «різанину» шляхти західногалицькими селянами68.

Одним із наслідків аграрного законодавства Йосифа ІІ стало пожвавлення діяльності селянських громад. У період Речі Посполитої громада в Галичині перестала існувати як самодіяльний орган самодіяльності. Традиційна назва громадського ста-

рости «війт» утратила давнє значення. Війт у перші роки панування Австрії фактично був прикажчиком пана, який частково звільнявся від панщини. Відтоді як домініальну владу пана присвоїла держава, а селянство набуло права стану, підданого монархові, домінія розпалася на двір і громаду. Війта призначав землевласник із числа трьох

поданих громадою кандидатів. У 1784 р. спеціальною постановою про судоустрій у

селах засновано суд присяжних на чолі з призначеним війтом, участь в якому брали

обрані громадою присяжні. Присяжних обирала громада у порозумінні з війтом. Із

розширенням компетенції циркулярної влади, яка втручалась у всі сфери життя домінії, зростало і значення громад69. Хоча селяни інколи й відмовлялися виконувати

незвичні адміністративні функції, війт і присяжні не мали чітких обов’язків, громадська

самодіяльність селянства зростала. Розмежування громади і двору сприяло поділу по

двох лініях: «селянин – шляхтич» і «українець – поляк».

За сучасними даними, на території Галичини (йдеться про ту частину австрійської провінції, яка сьогодні належить Україні) поселень із постійним статусом міста

налічувалося 33, зі змінним статусом місто-містечко – 42, із постійним статусом містечка – 75, зі змінним статусом містечко-село – 26, усього – 17670. Міста найглибше відчули наслідки господарської кризи другої половини XVІІІ ст., посиленої відривом Галичини від басейну Вісли та переорієнтацією на дунайський напрямок. Перші роки австрійського правління не принесли містам важливіших змін: ними далі управляв виборний магістрат; судову гілку представляла лава. До їхнього складу входили місцеві мешканці, цехові майстри, які часто, за винятком єдиного оплачуваного чиновника –

міського писаря, були неписьменними.

Передумовою організації австрійської адміністративної влади в містах стала

ліквідація міського самоуправління на засадах магдебурзького права. Міські ради перетворено на виділи, а виконавчу владу – на магістрати. Магістрат поєднував судові та господарські функції. Бургомістра (президента) і радників спершу обирав Міський виділ, що формувався міською верхівкою, а з 1805 р. вибір замінено на призначення. Членів цивільного й кримінального сенатів призначав Апеляційний суд, а політичного, що завідував міським господарством, – губернаторство. Магістрат став частиною урядової вертикалі. Діловодство в магістратах велося німецькою. Посади бургомістрів

зазвичай обіймали німці, серед радників і допоміжних служб були поляки. До апаратів магістратів потрапляли й міщани-українці, а декілька з них удостоїлися посад

радників71.

Засобом втягнення місцевої еліти до австрійського державного механізму по-

служило надання (визнання) шляхетських титулів. Уніфікація шляхти була важливим аспектом реформ «освіченого абсолютизму», що сприяв утвердженню державної єд-

ності. У 1776 р. на зразок інших австрійських країв запроваджено метрику галицької шляхти, записатися до якої можна було на підставі свідчень трьох раніше визнаних шляхтичів. Після приєднання до Австрії кількість титулованих родів у Галичині зросла.

З 1775 р. особи, які були державними управлінцями в Речі Посполитій, мали право

протягом року здобути титул графів; задіяні в земському управлінні – баронів. Наданням шляхетства опікувалася «Комісія магнатів», згодом – гродські і земські суди, з 1788 р. – Становий виділ; шляхетський титул затверджувався губернатором, а після

1817 р. трактувався як акт ласки монарха72.

Упорядкування статусу шляхти, її поділ на вищу (магнати) і нижчу (рицарство) створили передумови для формування Галицького станового сейму. Цей представницький орган, з одного боку, з’явився як наслідок уніфікації державного устрою з

іншими провінціями, а з другого – трактувався як крок назустріч місцевому насе-

ленню, його символічний допуск до влади. Галицький становий сейм облаштовувано

тричі – цісарськими ординаціями з 1775, 1782 і 1817 рр.; у 1787 р. вийшов закон про

представництво Буковини. Представництво мали три стани: 1) магнати, архієпископи

і єпископи всіх християнських обрядів (за ординацією 1817 р., духовенство було виді-

лено в окремий стан); 2) шляхта; 3) представники міст (на практиці – 2 представники

Львова). Становий сейм не міг ухвалювати власні рішення, а лише обговорював, як виконувати розпорядження влади, передусім щодо збору податків, висилав адреси

до Трону. Робочою мовою засідань була польська, кореспонденція з центральною

владою велася німецькою. З 1820 р. Крайовий виділ почав публікувати протоколи засідань73. Губернатор керував роботою сейму і його виконавчого органу – Станово-

го виділу, визначав питання для обговорення, керував процедурою голосування, у будь-який момент міг розпустити сейм. Депутат не міг порушити жодного питання, не діставши попереднього дозволу губернатора. Обов’язковому узгодженню підлягали тексти адресів і влаштування депутацій до Трону.

Уперше Галицький становий сейм було скликано 11 вересня 1782 р. Депутатам дозволили використовувати елементи польського національного одягу. Доробок Станового сейму оцінюють як скромний. Сейм збирався щодвароки на кілька днів для за-

твердження адресу до цісаря та обрання Станового виділу. Про легковажне ставлення до останнього з боку губернаторства свідчить те, що воно нерідко задовольнялося

спілкуванням зі сеймовими канцеляристами, приймаючи їхні відписки як позицію виділу74. Найбільше депутатів (289) прибуло на першу сесію. Згодом активність упала до 40-90 осіб75. Це відповідало прагненням Відня, який неохоче споглядав на масові зібрання. Кількість присутніх не впливала на правомочність ухвал76. Після завершення наполеонівських війн роботу сейму було відновлено в 1817 р., що стало символом певної взаємодії місцевої суспільної еліти з владою. Абсолютна більшість депутатів належала до польської аристократії, походила з відомих у Галичині польських або ж полонізованих українських родин. Чимало депутатів 1830–1840-х рр. обійняли керівництво польською політикою в Галичині під час революції 1848–1849 рр. та в період конституційних перетворень 1860-х рр.

Для здобуття симпатій місцевої аристократії вищі австрійські чиновники практикували пишні прийоми, на яких підносилися тости за Польщу та лунали заборонені патріотичні пісні. Частина з них приурочувалася до засідань Станового сейму. Для вищих австрійських чиновників такі заходи слугували містком для налагодження сто-

сунків із місцевою знаттю. Зовнішньою коштовною парадністю, грою на національних почуттях Відень намагався компенсувати брак повноважень сейму: порівняно з широкою палітрою галасливих сеймів і сеймиків у Речі Посполитій Галицький сейм був

пародією на самоуправління. Розкланюючись і плескаючи один одного по плечах, обидві сторони приймали певні правила гри, водночас залишаючись при своєму:

шляхта поверталася зі Львова у свої двори, які аж до середини ХІХ ст. були осередками польських конспірацій, а Відень за посередництвом своїх чиновників роздмухував

соціальний конфлікт між селянами й землевласниками, культивуючи серед селянства наївний монархізм, що врешті змусило польську шляхту піти на компроміс з австрійською владою77.

2.Польські патріоти в австрійських державних мундирах

Централізаційні й уніфікаторські заходи кінця XVІІІ – першої половини ХІХ ст. спиралися на новостворювану австрійську державну ідею (оesterreіchіsche Gesammtstaatsіdee), якій у Галичині протистояла ідея відновлення Ре-

чі Посполитої. Перші покоління австрійських урядників у провінції становили «класичний тип австріяка», що мав слугувати головним інтеграційним і германізаційним чинником – перетворити мешканців Галичини насамперед на галичан, а невдовзі й на австрійців. Однак ідеологія, яку вони несли із собою, передусім безоглядна лояльність до цісаря, виглядала доволі анахронічно, тоді як польське питання з огляду

на зростаючу популярність в Європі ідеї народу/нації ставало символом демократії і прогресу78. Цей процес не був чужим і для українців. Політичний поділ Речі Посполи-

тої не спричинив негайного зникнення її культурного простору. Реформи «освіченого абсолютизму» з перспективи двох-трьох наступних поколінь розширили в Галичині коло осіб, які «виховувалися, говорили й думали по-польськи»79.

Втягнення сімей німецьких чиновників до культурного і громадського простору

Галичини починалося зі знайомства з родинами польських аристократів, а мовою спілкування зазвичай ставала французька. Легше інтегрувалися до галицького середовища особи з двомовних регіонів – Сілезії, Чехії тощо. Лише у Львові, де група німецьких урядників була доволі численною, розгорнулося німецьке культурне життя. Посередниками у встановленні контактів німців із Галичиною виступали поляки, рідше – українці, що працювали перекладачами в органах влади. Діти німецьких родин вивчали польську мову від товаришів у школі, хатньої обслуги. Інтеграція німець-

ких урядників до галицького середовища, нав’язування товариських взаємин уже в

1820-х роках викликали занепокоєння Львівської дирекції поліції80.

Не в поодиноких випадках вихідці з німецьких сімей ставали учасниками поль-

ського визвольного руху. Під час польського повстання 1830–1831 рр. низка синів німецьких чиновників у Галичині вирушила на його підтримку: «Одним із перших, хто вирушив за кордон, був Людвіґ Петрусинський, доктор прав і чиновник у камеральній прокуратурі, що мав уже 600 злр. зарплатні. Його відхід викликав резонанс у Львові

і повів за собою тих, хто би без цього прикладу не рушив. Після відходу молодого Вебера, сина радника вищого суду, губерніальний радник Райценгейм, один із найза-

взятіших наших переслідувачів, закидав йому, що він не вміє виховувати дітей, яких мав декілька. Невдовзі його син, єдина дитина, вирушив за іншими: сміх постав у місті, що Райценгейм найкраще виховав одинака. Німців, принаймні молоді з німецькими

прізвищами, багато відходило в той час, і вони відзначалися енергійністю, а коли ще зі Львова відійшли Курцвайль, урядник вищого суду, і Карл Тітц, син радника магістрату,

вже жоден німець не мав певності щодо свого сина»81.

Під час децентралізаторських перетворень 1860-х років німецькі чиновники здебільшого виїхали з Галичини. У родинах, які залишилися, частішали мішані шлю-

би, здебільшого з польськими, рідше з українськими партнерами. «Уже друге і третє

покоління в більшості чиновницьких родин повністю полонізувалися, – стверджував

Мартин Поллак, – і тільки прізвища ще нагадували про їх чужоземне походження:

Брюкнер, Естрайхер, Віттманн, Дітль, Льобль…» «Тільки-но німець одружувався з полькою, – доносив тогочасний польський хроніст, – відразу був утрачений для влади,

бо його краща половина невдовзі міцно тримала його в руках»82. У політичній площині

після конституційних реформ німецьке населення Галичини не було якоюсь помітною

групою з виразними національно-політичними домаганнями. Гострота протистояння

у провінції перейшла з лінії «німець – поляк» на «поляк – українець».

На середину ХІХ ст. польською політикою в Галичині керувало нове покоління діячів, «народжених у неволі» й вихованих австрійською школою. Вони були більш схильними до порозуміння з австрійською владою, ніж їхні батьки. Важливим момен-

том переорієнтації на компроміс із Віднем стала доля краківського повстання 1846 р. Первісно задумане як виступ у всіх частинах Польщі за відновлення її незалежності,

повстання було придушене й супроводжувалося погромами польськими селянами (здебільшого в околицях Тарнова) панських маєтків83. Ці події продемонстрували глибину ненависті нижчих верств до шляхти, що – не без пропаганди австрійської бюрократії – стала в їхніх очах символом гноблення і соціальних негараздів. При-

пускаючи можливість повторення цих подій у Східній Галичині, де соціальне протистояння ускладнювалося національним, польська шляхта шукала захисту, надати який

міг тільки Відень.

Своєю чергою Відень, що стояв напередодні революції 1848 р. і започаткованих нею ґрунтовних державних реформ, шукав нову схему управління провінціями, яка б лагодила заворушення, що наростали, та забезпечувала територіальну цілісність. На зламі XVІІІ–ХІХ ст. різноетнічний склад держави вважався не її слабкою стороною, а радше доказом сили. Нехтування національними проблемами було складовою частиною «катехизису» тогочасної австрійської бюрократії, однак це вдавалося лише до

певного часу. Саме етнічна мозаїка Австрійської імперії не дозволила реалізувати уніфікаторські наміри. У ХІХ ст. пошуки національної ідентичності спостерігалися в

усіх європейських країнах. Націоналізм асоціювався з ліберальними перетвореннями, свободою, прогресом і модернізацією, в ході якої знищувався становий устрій.

Поняття національного суверенітету змінювало уявлення про державу, владу монарха, створювало ґрунт для виникнення громадянського суспільства, перетворення підданих на громадян, наділених повнотою політичних прав. Нація посіла місце

головної суспільної цінності людини нового часу, допомогла їй заново структурувати світ; національна ідеологія стала чинником, який об’єднував і водночас роз’єднував

людей. Під впливом німецьких філософів поняття нації політизувалося. Під час Весни народів про власні національні інтереси заявили не лише «історичні» нації – нім-

ці, угорці, поляки, італійці, а й усі інші, а новиною стало залучення до національної ідеології широких мас84. Поляки були для Відня важливою, однак, не найболючішою проблемою. У градації національних пріоритетів вони поступалися щонайменше

угорцям, які віддавна мали статус «держави в державі», і чехам, важливим із огляду на чесько-німецький конфлікт, що наростав. Тому правлячим колам держави було

морально легше погодитися на поступки полякам, звісно, взамін на їхню підтримку

австрійської державності.

Уже губернатор Франц Стадіон, що був скерований у Галичину для її умирот-

ворення після подій 1846 р. та «знанням, адміністративним талантом і державним

розумом на голову перевищував усе бюрократичне оточення тогочасної Австрії»85 (у розпалі революції 1848 р. був призначений австрійським прем’єром), усвідомлю-

вав дозрілість польсько-австрійського порозуміння й лише намагався забезпечити

Відню найвигідніші його умови, у тому числі шляхом підтримки українського руху.

У першому ж донесенні до Відня Ф.Стадіон указував на недостойні дії австрійської

бюрократії в Галичині, а згодом застерігав, що австрійська влада тримається тут тіль-

ки «на багнетах» і радив надати провінції автономію на зразок Угорщини86. За його

ініціативи, обійшовши кілька щаблів службової драбини, віце-президентом Галицького

губернаторства був призначений Аґенор Ґолуховський, що згодом відіграв ключову

роль у полонізації системи управління в Галичині.

На 1848 р. як Відень, так і польські політики були готові до призначення галицьким губернатора поляка. Вибір зупинився на досвідченому Вацлаві Залєському. Очевидці так описували переговори польських політиків з австрійським прем’єром: «Піллерсдорф сказав, що Стадіон піде у відставку, і питав, кого хочемо губернатором? Борковський відповів: “Усе одно, аби тільки поляк, дайте нам Залєського”»87.

Промовистою, особливо під кутом зору поєднання німецьких, польських і укра-

їнських мотивів, є біографія В.Залєського, вихідця з польського аристократичного

роду, який протягом XVІІІ ст. зубожів. Він народився в Олеському замку, вищу освіту здобув на філософському і правничому факультетах Львівського університету. Перші літературні твори писав німецькою мовою і лише після відвідин Ополя і Варшави у 22-річному віці перейшов на польську.

Адміністративну кар’єру В.Залєський обрав із польських патріотичних міркувань, твердячи, що «коли уникатимемо тієї ділянки публічної служби, нами завжди управлятимуть чужинці. А може прийти і напевно прийде колись хвиля, коли краяни

здобудуть належний їм вплив. Що ж станеться, якщо в тій хвилі забракне належно підготовлених людей?». В.Залєський довго працював у апараті Галицького губерна-

торства, де мав славу доброго фахівця. У 1833 р. видав відому збірку польських і українських народних пісень, друкуючи українські пісні латинськими літерами88. Запровадження в руське письмо латинки він уважав надійним захистом від руського сепаратизму та проросійських тенденцій. У 1845 р. В.Залєський був призначений рад-

ником двору і переведений до Відня, де виконував функції, подібні до пізнішого міні-

стра у справах Галичини. У Відні регулярно спілкувався з цісарем і представниками династії, був приватним учителем майбутнього цісаря Франца Йосифа І89.

Попри те що польська громадськість Галичини вітала призначення В.Залєського як національного героя і вимагала від нього негайних реформ, він виявився безсилим.

За іронією долі, саме на час його правління припало бомбардування австрійськими військами Львова й вагання Відня щодо запровадження в Галичині прямого військового правління. 24 лютого 1849 р. В.Залєський помер; того ж року після інсульту відійшов

від політичної діяльності Ф.Стадіон. Весна народів була зупинена, лише намітивши

напрям майбутніх реформ, однак під час конституційних і децентралізаторських перетворень 1860-х років ситуація у трикутнику австро-польсько-українських відносин

повернулася саме в цю точку.

Остання спроба перетворити Габсбурзьку монархію на цілість поставила імперію на грань зовнішньополітичних та економічних катастроф і внутрішніх заворушень,

що спонукало уряд до конституційних експериментів (1860–1867 рр.). Їхньою специфі-

кою було те, що консервативний елемент – опору монархії – становила національна

аристократія, яка прагнула децентралізації. 20 жовтня 1860 р. Франц Йосиф видав

Жовтневий диплом – декларацію наміру конституційних реформ. Його провідною

ідеєю стала готовність влади визнати оперту на історичному праві індивідуальність

«країв і народів» задля забезпечення політико-правової цілісності держави90. Австрійська конституція 1861 р., оформлена як цісарський патент від 26 лютого, відкоригува-

ла Жовтневий диплом у централістичному напрямі91. Проголошено рівність громадян

перед законом, недоторканність приватної власності, свободу слова, віросповіда-

ння, збереження і розвиток національностей, право кожного громадянина на освіту

рідною мовою тощо. Лютневий патент увів у дію «основний закон» про державний

представницький орган, крайові статути і виборчі ординації92.

Завершилися реформи створенням дуалістичної Австро-Угорської монархії, що було закріплене Грудневою конституцією – сімома «основними державними законами» від 21 грудня 1867 р., які розмежовували повноваження і визначали спільні для обох частин монархії справи. Параграф 19 «основного державного закону» про загальні права громадян закріплював принцип національної рівноправності93, і саме на нього посилалися українці, домагаючись національних прав. Однак практика показала, що йшлося про рівноправність у нерівних умовах. Австрійське законодавство піднесло так звані історичні народи (німців, угорців, поляків, італійців), позиції інших, серед яких опинилися й українці, були узалежнені від органів влади у крайових автономіях.

Новочасне реформування країни відбувалося через компроміс між абсолютною владою монарха й модерними засадами побудови держави. В основу державного

устрою було покладено не ліберальний принцип поділу гілок влади, а засаду обмеження влади монарха. Главою держави залишався цісар, однак його законодавча влада була обмежена на рівні держави парламентом – Державною Радою (Reіchsrat), а на рівні провінцій – крайовими сеймами (Landtag). Особа цісаря мала статус недоторканного. До його компетенції належали: остаточні рішення у сфері законодавства (ухвали законодавчих органів набували чинності після цісарської санкції), керівництво

зовнішньою політикою, армією і так звана урядова влада. Формально передбачався

принцип «контрасигнації», тобто розпорядження цісаря набували чинності після підпису відповідного міністра, однак блокувати їх міністри не наважувалися. Існування

уряду не залежало від парламентської більшості. Парламент мав право викликати міністрів і заслуховувати їхні звіти, але йшлося лише про «відповідальність без пра-

вових наслідків». Цісар особисто вирішував, хто входитиме до складу уряду, посади міністрів обіймали близькі йому й довірені особи, а клопотом прем’єр-міністра ставало формування парламентської більшості й налагодження з нею взаємодії. Натомість

цісарю доводилося рахуватися з потребою існування такої більшості й толерувати

поступки для її суб’єктів94.

Головним представницьким органом австрійської частини монархії стала Державна Рада, угорської – Угорський Сейм. Для розв’язання спільних справ був створений представницький орган – «Спільні делегації». Державна Рада складалася з Палати

панів (Herrenhaus) і Палати депутатів (Abgeоrdnetenhaus). Палата панів формувалася

з депутатів, які входили до неї на підставі закону (до 1878 р. – повнолітні члени «ці-

сарського дому», католицькі архієпископи, єпископи, що мали князівський титул) або

ж були призначені цісарем (сеньйори аристократичних родів, яким цісар надавав

спадковий мандат, і особи, що одержували його довічно за заслуги). На початку ХХ ст.

кількість призначених довічно членів Палати панів була обмежена до 150-170, а кіль-

кість спадкових мандатів не регламентувалася. Палата панів була знаряддям у руках цісаря й опорою трону95.

Палата депутатів формувалася до 1896 р. повністю, а до 1907 р. частково на засаді «репрезентації інтересів», яка розмежовувала представництво «привілейованих» верств (великих землевласників, торгово-промислових палат) і «маси громадян».

До її компетенції віднесено фінансово-господарську, військово-оборонну, культурноосвітню, медичну, судову й адміністративну політику. Основний закон 1867 р. визначав

сферу повноважень Державної Ради, залишаючи всі інші справи крайовим сеймам. Формально законодавча «вищість» Державної Ради не була закріплена, однак її ухвали

створювали так звані рамки (орієнтири) для рішень крайових представництв96. Закон про вибори до австрійського парламенту тричі змінювався в напрямі збільшення учасників виборчого процесу. 26 січня 1907 р. куріальну систему було скасовано й запроваджено відносно загальне й рівне виборче право, однак у розподілі мандатів між провінціями й народами засада рівності не була дотримана; надано переваги німецькому населенню коштом слов’янського, а в Галичині – польському коштом українського97.

В «основному державному законі» про загальні права громадян закріплено принцип рівності всіх громадян перед законом. Одним із його аспектів було консти-

туційне право рівного доступу до органів управління, сформульоване так: «Публічні

органи управління рівною мірою доступні всім громадянам держави». Це означало, що жодна група громадян не могла не допускатися до роботи в адміністрації на підставі релігійної, соціальної, національної чи іншої належності, а також жоден орган управління не міг працювати винятково для однієї такої групи. З цього не випливало право вимагати адміністративну посаду лише на тій підставі, аби була дотримана національна чи соціальна рівноправність98, тобто принципи національних чи будьяких інших квот в органах влади не були предметом конституційного гарантування,

а могли стати лише наслідком домовленостей політиків. Щодо українців це означало,

що конституційне проголошення засади національної рівноправності у правовому полі спокійно співіснувало з можливістю призначення навіть на всі наявні в провінції адміністративні посади німців чи поляків.

Принципову роль для визначення місця українців у Габсбурзькій монархії відіграло остаточне рішення польського політикуму після поразки повстання 1863 р.

піти на компроміс із Габсбурґами. Символом цього рішення стали слова з адресу Галицького сейму до Трону від 10 грудня 1866 р.: «при Тобі, Найясніший Цісарю, стоїмо

і хочемо стояти». Аби переконати власне суспільство в необхідності такої переорієнтації, польські політики висунули тезу про «успадковане» Габсбурзькою монархією від Речі Посполитої месіанське призначення – бути «щитом цивілізації Заходу, прав національності, людськості і справедливості»99. Свідченням зміни в настроях польської громадськості, втомленої безплідними повстаннями, стала її схвальна реакція

на повторне призначення в 1866 р. галицьким намісником А.Ґолуховського, який ще

10 років тому мав у Галичині славу головного schwarzgelbera (як зневажливо називали

прихильників співпраці з Віднем, від чорно-жовтого австрійського прапора)100.

Така «слава» закріпилася за А.Ґолуховським унаслідок виконання функцій га-

лицького намісника протягом «десятиліття неоабсолютизму» (1849–1859 рр.)101, що асоціювалось із придушенням революції. Однак тоді руки А.Ґолуховського були

зв’язані чинною політичною системою і штатом підвладних чиновників, здебільшого

негалицького походження, які пильно стежили за кожним кроком «поляка». Серед

ключових закидів А.Ґолуховському було й так зване продовження політики Ф.Стадіона з «винайдення в Галичині русинів». Однак, як показали подальші події, А.Ґолуховський

уміло використав цей час, з одного боку, для завоювання довіри Відня (у 1859–1861 рр. був австрійським прем’єром), а з другого – для вивчення управлінських важелів, що

дозволило йому стрімко провести перетворення Галичини на польську автономію й нейтралізувати політичні прагнення українців, насамперед щодо поділу провінції.

Призначений удруге намісником Галичини всупереч виразним українським протестам, А.Ґолуховський дістав широкі повноваження. Він міг впливати на рішення сейму, а на практиці – на його склад і розстановку політичних сил, вести самостійну кадрову політику. Усі ці важелі було обернуто проти українців: А.Ґолуховський «поспішав, наскільки міг, реорганізувати крайову адміністрацію в польському дусі». Зміни персонального складу адміністративного апарату було проведено протягом кількох місяців. Насамперед вони торкнулися вихідців з інших провінцій, однак не обминули

й українців. Чиновники, яким загрожувало звільнення, переходили на пенсію, пере-

водилися в інші провінції або ж переходили на роботу до фінансових чи судових установ, яких не торкалася реорганізація. Одночасно здійснювалися заходи для повернення в Галичину чиновників-поляків з інших провінцій102.

Важливим аспектом перетворення Галичини на польську автономію стало надання польській мові офіційного статусу в адміністрації й судівництві. Відповідні закони були винесені на обговорення Галицького сейму у вересні 1868 р. У відповідь на українські протести польські політики наголошували, що українська мова непридатна для адміністрування через брак загальних понять і юридичних термінів, що україн-

ська відносно польської є як фламандська відносно французької та еволюціонує до російської, що запровадження до системи управління однієї мови стане надійною

запорукою єдності краю, врешті, що українці спровокували поляків, намагаючись порозумітися з німецькими централістами. 4 вересня 1868 р. польська більшість ухва-

лила законопроект, за яким в адміністрації мала використовуватися польська мова. За українською було закріплено нерівноправний статус використання її у відповідь

на подання. Такий самий принцип закладено в ухвалений того ж дня законопроект про мову в судівництві103. 4 червня 1869 р. закони набули цісарської санкції104. Тоді ж було полонізовано систему освіти105. Важливим кроком стало створення в 1867 р. Крайової шкільної ради, яка опікувалася початковим і середнім шкільництвом і контролювалася польськими політиками106. Українці безуспішно домагалися її поділу на

національні секції.

Статус польської мови як «крайової» в Галичині зберігся до кінця існування

Австро-Угорщини, так само актуальними залишалися дискусії про сферу застосуван-