4. Польський визвольний рух й повстання 1830–1831 рр. На Правобережжі

У першій третині XIX cт. Правобережжя було полем діяльності польського національно-визвольного руху. На відміну від Лівобережжя, у цьому краї тривалий час не проводилися реформи, тому польська шляхта тут продовжувала залишатися панівною верствою в суспільно-політичному, соціальному, культурному житті Правобережжя. При цьому російський уряд неофіційно погоджувався із «польськістю» Правобережжя і практично не здійснював жодних реформ з метою більш тісної інтеграції цього краю в державну систему Російської імперії. Польська правобережна шляхта мріяла про відновлення Речі Посполитої у кордонах до 1772 р.

Польський визвольний рух у ХІХ ст. переживав глибокі ідеологічні зміни. Замість ідеалів старої шляхетської Польщі поширювалися загальноєвропейські революційні гасла «рівності, свободи і братерства». Принципово новим елементом було те, що ця рівноправність мала поширюватися не лише на шляхетську верству, а й на всі інші стани і народи. Водночас в ідеології польського руху змінилася роль «східних кресів». «Східні креси» стали новим осередком розвитку польської культури. Стараннями куратора віленської шкільної округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького на Правобережжі створено мережу середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Найбільшим здобутком польського руху в культурно-освітній сфері було відкриття у 1805 р. Вищої Волинської гімназії в Кременці, яка у 1819 р. була реорганізована у Волинський (Кременецький) ліцей.

Російська адміністрація не скористалася можливістю при допомозі українських селян боротися із польськими впливами. Натомість польські діячі прекрасно усвідомлювали, що без підтримки народу їхня боротьба з російським самодержавством не матиме успіху.

Польське повстання 1830–1831 рр. показало, наскільки відірваними від реальності були сподівання польської шляхти щодо підтримки її виступу з боку українського селянства. Під час нього командуючий російською армією на Правобережжі фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. видав наказ про формування козацьких загонів й закликав українських селян вступати до їх складу, обіцяючи відновлення козацтва. Генерал-губернатор Малоросії М. Рєпнін сформував вісім козацьких полків по 1000 осіб кожний. Російський уряд закликав селян Правобережжя арештовувати повсталих поміщиків та передавати їх органам адміністрації, обіцяючи при цьому звільнити від їхньої залежності. Ці заклики знайшли відгуки серед українського селянства, яке активно видавало польських повстанців офіційним органам влади. Однак царський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків були реорганізовані у регулярні військові відділи, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь М. Рєпнін, що наполягав на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений з посади. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі в 1834 р. Київський університет. Крім цього, у 1839 р. на Правобережжі було ліквідовано уніатську церкву, а її парафіян насильно перевели на православ’я.

Після придушення повстання розпочалися масштабні репресії проти польської шляхти. В середовищі російської адміністрації навіть обмірковувався проект депортації її до Сибіру або на Кавказ, однак це виявилося нереальним. Згодом російський уряд вдався до політики декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Упродовж 1832–1850 рр. майже 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено із шляхетського стану, переведено до розряду селян або вислано у місто. Та частина шляхти, що залишалися у селах, згодом майже повністю асимілювалася з місцевим селянством і зукраїнізувалася. Отже, польські шляхтичі, втративши ознаки соціально привілейованого стану, водночас втратили і свою попередню національно-культурну ідентичність.

Таким чином, польський національно-визольний рух справив вагомий вплив на суспільно-політичне життя як Правобережжя, так й українських земель загалом. Він став основним джерелом поширення в краї опозиційних до царизму настроїв. Водночас його основоположна програмна засада реставрації «історичної Польщі» зумовила неминучий його конфлікт не лише з російською адміністрацією, а й з українським національним рухом. Водночас соціальний консерватизм і невизначеність більшості течій польського визвольного руху, його шляхетський характер спричинили несприйняття польської визвольної боротьби з боку українських селян, що й призвело його до поразки. Найбільше це проявилося під час повстання 1830-1831 рр. на Правобережжі.